Постанова 4812 № 489/6122/25

09.06.26 22-ц/812/681/26 Єдиний унікальний номер судової справи №489/6122/25 Провадження №/812/681/26 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 09 червня 2026 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів Коломієць В.В., Тищук Н.О., з секретарем судового засідання Богуславською О.М., за участі: представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Пугаченка С.Ю., переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , яка подана його представником адвокатом Румянцевим Олександром Геннадійовичем рішення, яке ухвалене Інгульським районним судом міста Миколаєва 18 грудня 2025 року, під головуванням судді Микульшиної Г.А., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 , про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2025 року ОСОБА_2 пред`явив позов до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 , про стягнення безпідставно набутих грошових коштів. В позовній заяві зазначено, що 04 липня 2016 року між ОСОБА_2 , як позикодавцем, та ОСОБА_3 , як позичальником, було укладено договір позики, згідно з умовами якого, грошові кошти надаються позикодавцем у безготівковій формі окремими частинами, розмір (сума) яких визначається сторонами у додаткових угодах, шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника та/або на поточний рахунок дружини позичальника ОСОБА_5 , шлюб між якими зареєстрований 07 листопада 2014 року. За умовами договору позика підлягає поверненню в строк до 25 листопада 2018 року в повному обсязі, якщо інше не встановлено додатковими угодами. Загалом позивачем було перераховано грошові кошти в розмірі 9 921 020 грн., з яких: 4 147 500 грн. окремими частинами було перераховано на рахунки позичальника ОСОБА_3 , а 5 773 520 грн. на рахунок дружини позичальника ОСОБА_5 . Однак, всупереч умов договору у встановлений строк позика не була повернута позичальником, в зв`язку із чим позивач звернувся до суду із позовом про стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року у справі №523/7796/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 10 липня 2024 року, в частині задоволення вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики відмовлено та роз`яснено право позивача звернутись до суду за захистом його прав в інший спосіб захисту. Враховуючи викладені обставини, приймаючи до уваги, що факт отримання відповідачем грошових коштів підтверджено належними доказами та не спростовується нею особисто, і останній було достеменно відомо про наявність боргу та отримання грошових коштів без належної правової підстави, однак вона відмовляється від їх повернення, враховуючи преюдиційний характер вищевказаного судового рішення, позивач звернувся із даним позовом до суду. При цьому, оскільки ОСОБА_5 не було повернуто грошові кошти у встановлений строк та вони використовувались нею протягом тривалого часу, позивач просив суд стягнути з неї також інфляційні втрати, 3% річних та проценти за користування чужими коштами (пеню за несвоєчасне виконання зобов`язань). Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_5 на його користь безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 5 773 520 грн., інфляційні втрати в сумі 6 857 694 грн. 98 коп., 3% річних у сумі 1 377 939 грн. 36 коп., проценти за користування чужими коштами у сумі 4 214 954 грн. 84 коп. Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2025 року задоволено заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , а також на квартиру АДРЕСА_2 , які належать на праві власності ОСОБА_1 . Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 18 грудня 2025 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 102 500 грн. Також судовим рішенням скасовані заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2025 року, а саме: скасовано арешт на квартиру АДРЕСА_1 , а також на квартиру АДРЕСА_2 , які належать на праві власності ОСОБА_1 , з дня набрання законної сили цим рішенням. Рішення районного суду мотивовано тим, що наведені позивачем підстави позову щодо здійснення ним дій з внесення власних коштів на рахунок відповідача не можуть кваліфікуватися як безпідставно отримане майно, оскільки за вказаних позивачем обставин такі відносини виникли із зобов`язань за договором позики. Подібні правові висновки було викладені судами апеляційної та касаційної інстанцій при розгляді справи за №523/7796/19. Крім того, станом на теперішній час право позивача на отримання належних йому грошових коштів відновлено шляхом ухвалення рішення суду про стягнення суми позики з ОСОБА_3 . Враховуючи викладене, районний суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_2 є безпідставними та відмовив у їх задоволенні. Не погодившись із судовим рішенням, позивач ОСОБА_2 , діючи через свого представника адвоката Румянцева О.Г., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі. Також просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь витрати на професійну правничу допомогу, орієнтовний розмір яких складає 20 000 грн. В апеляційній скарзі звернуто увагу на те, що факт отримання ОСОБА_5 грошових коштів від ОСОБА_2 підтверджується доказами, долученими до позову, а також є встановленим у справі №523/7796/19, а отже має преюдиційний характер з огляду на те, що вказане встановлено, зокрема, у постанові Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, яка набрала законної сили. Факт надходження грошових коштів саме на рахунок ОСОБА_5 був зумовлений внутрішніми домовленостями подружжя ОСОБА_6 та обраним способом розпорядження сімейними фінансами, що не може покладати на ОСОБА_2 негативні наслідки та не повинно обмежувати його право на ефективний судовий захист. При цьому судами у справі №523/7796/19 не встановлено існування між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 будь-якого договору, на підставі якого остання набула спірні грошові кошти. Навпаки, зазначені кошти не могли бути стягнуті з ОСОБА_5 у порядку стягнення заборгованості за договором позики, що прямо підтверджує їх позадоговірний характер. За таких обставин отримання ОСОБА_5 грошових коштів від ОСОБА_2 відбулося за відсутності самостійної правової підстави, а отже відповідає ознакам безпідставного набуття у розумінні ст.1212 ЦК України. Вказано, що слід враховувати, що факт ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики з ОСОБА_3 сам по собі не свідчить про припинення зобов`язання та не може розцінюватися як належне відновлення порушеного права позивача. Станом на момент звернення до суду як з позовом, так і з апеляційною скаргою, судове рішення у справі №523/7796/16 фактично не виконане, грошові кошти ОСОБА_2 не повернуті, що свідчить про збереження негативних майнових наслідків для позивача. Частина грошових коштів, які є предметом стягнення у справі №523/7796/16 фактично була отримана та збережена ОСОБА_5 , яка не є стороною договору позики та не несе договірної відповідальності за його виконання. Посилання суду першої інстанції на наявність судового рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 , як на підставу для відмови у позові до ОСОБА_5 , як на думку позивача, є помилковим та таким, що фактично легалізує безпідставне збереження майна особою, яка не є боржником за договором, але отримала та використовує (використовувала) спірні кошти. Зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає безпосередньо на підставі положень ст.1212 ЦК України з моменту отримання коштів без достатньої правової підстави або з моменту відпадіння підстави її набуття. Якщо навіть припустити, що ОСОБА_5 не користувалася коштами для власних потреб, а передала їх ОСОБА_3 на виконання договору позики, то відсутні будь-які документи чи інші докази, що підтверджують таку передачу або порядок повернення коштів безпосередньо ОСОБА_2 . Таким чином, на підставі обставин даної справи існують підстави вважати, що кошти залишилися у розпорядженні саме ОСОБА_5 , яка є безпосереднім набувачем безпідставно отриманих коштів. Щодо стягнення судом витрат на правову допомогу позивач вказував, що не отримував відзив на позовну заяву та заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а тому був позбавлений можливості подати клопотання про зменшення витрат на оплату правової допомоги. Крім того, вказував, що враховуючи обсяг процесуальних дій, кількість підготовлених процесуальних документів та проведених судових засідань, а також незначну складність спору, заявлена ОСОБА_5 сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 102 500 грн. була завищеною та непропорційною предмету спору. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів скарги, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Третя особа ОСОБА_3 правом подачі відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України. Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судове рішення таким вимогам відповідає не в повному обсязі. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Суд зобов`язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Як вбачається з матеріалів справи, 04 липня 2016 року між ОСОБА_2 як позикодавцем, з одного боку, та ОСОБА_3 як позичальником, з іншого боку, було укладено договір позики, за умовами п.1.1 якого позикодавець надає позичальнику позику, а позичальник зобов`язується повернути надані кошти в повному обсязі у порядку та на умовах, передбачених цим договором (а.с.8-10,11-12). Пунктом 2.1 договору позики визначено, що позика надається позикодавцем у безготівковій формі окремими частинами, розмір (сума) яких визначається сторонами у додаткових угодах до договору, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позичальника та/або на поточний рахунок дружини позичальника ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шлюб між якими зареєстрований 07 листопада 2014 року, про що Центральним відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції складено відповідний актовий запис №657 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 . Згідно з п.4.1 договору позики сторони домовилися, що загальна сума позики, наданої позичальнику на умовах цього договору, розмір (сума) окремих частин якої визначається у додаткових угодах до договору, підлягає поверненню позикодавцю у строк до 25 листопада 2018 року в повному розмірі, якщо інший строк повернення коштів не встановлений у відповідній додатковій угоді до договору. Повернення коштів позикодавцю проводиться позичальником в готівковій або безготівковій формі шляхом перерахування відповідних коштів на поточний рахунок позикодавця за реквізитами, вказаними у п.4.2 договору позики (том 1 а.с.8-10). З матеріалів справи та пояснень представника відповідача вбачається, що у період з 06 липня 2016 року по 24 вересня 2018 року на виконання п.2.1 договору позики між сторонами було укладено 47 додаткових угод на загальну суму 9 921 020 грн., з яких: 4 147 500 грн. окремими частинами було перераховано позивачем на відповідні рахунки позичальника ОСОБА_3 , а 5 773 520 грн. на рахунок дружини позичальника ОСОБА_5 , що підтверджено квитанціями (том 1 а.с.13-59). В травні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Пересипського (Суворовського) районного суду міста Одеси із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики у розмірі 9 921 020 грн. Рішенням Пересипського (Суворовського) районного суду міста Одеси від 15 листопада 2021 року по справі №523/7796/19 позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 суму боргу в загальному розмірі 9 921 020 грн. (том 1 а.с.143-146). Постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 15 листопада 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики скасовано. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики відмовлено (том 1 а.с.147-153). Постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року встановлено, що договір позики та додаткові угоди до нього укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на підставі вказаного договору позивачем було перераховано на користь ОСОБА_3 суму позики. Обставини укладання договору позики та згоду з його умовами, зокрема отримання грошових коштів, позичальник не заперечував. Докази того, що ОСОБА_4 знала та надавала свою згоду, як дружина, на його укладення в матеріалах справи відсутні. Крім того, не встановлено, що спірні грошові кошти використано в інтересах сім`ї, а тому відсутні правові підстави для покладення на ОСОБА_4 зобов`язань за спірним договором позики на підставі ч.4 ст.65 СК України. Постановою Верховного Суду від 10 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року залишено без змін. У справі, яка переглядається, позивач ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача ОСОБА_1 коштів, які, як на переконання позивача, були набуті та збережені відповідачем без достатньої правової підстави. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що наведені позивачем підстави позову щодо здійснення ним дій з внесення власних коштів на рахунок відповідача не можуть кваліфікуватися як безпідставно отримане майно, оскільки за вказаних позивачем обставин такі відносини виникли із зобов`язань за договором позики. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Згідно із ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України». Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі №201/9127/21 (провадження №14-33цс24) щодо інституту кондикції сформулювала наступні правові висновки: кондикційні зобов`язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача. Конструкція ч.1 ст.1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, ст.1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов. У постанові від 29 березня 2022 року у справі №296/3518/19 Верховний Суд вказував, що за змістом ст.1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень ч.1 ст.1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому. Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених ч.2 ст.11 ЦК України. Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених ст.ст.11,600,601,604-607,609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним. Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня. Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (ст.1213 ЦК України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі №201/9127/21, ст.1212 ЦК України застосовується лише за умови «абсолютної» безпідставності набуття майна. Оскільки у даному випадку перерахування коштів відбулося на підставі домовленості сторін (правочину), наявність якої визнається обома сторонами (хоч і трактується ними по-різному), правові підстави для застосування механізму повернення безпідставно набутого майна відсутні. Отже, установивши, що гроші передавалися за договором позики, суд першої інстанції правильно зробив висновок про відсутність правових підстав у позивача права на їх повернення відповідно до положень ст.1212 ЦК України. Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставне стягнення з позивача в повному обсязі витрат на правову допомогу, то колегія суддів зазначає наступне. Згідно з положеннями ст.59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно зі ст.15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України). За змістом ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно з ч.3 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. У ч.ч.4-6 ст.137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами аналізу ч.3 ст.141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі №925/1545/20 вказано, що при розподілі судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом. Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20). Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п.1 ч.2 ст.137 ЦПК України). Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19 (провадження №61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі №159/5837/19 (провадження №61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі №178/1522/18 (провадження №61-3157св21). Указана судова практика є незмінною. Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Пунктами 1,2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представником відповідача надано суду: витяг з договору №21/25 про надання правничої допомоги від 19 серпня 2025 року; акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 02 вересня 2025 року; квитанцію до прибуткового касового ордера №1-21/25 від 02 вересня 2025 року про сплату 102 500 грн.; ордер на надання правничої допомоги. З зазначених доказів слідує, що професійну правничу допомогу відповідачу надавав адвокат Пугаченко С.Ю. Вказана допомога складалася з: ознайомлення з позовною заявою позивача про стягнення безпідставно набутих коштів, підготовки та подання відзиву на позовну заяву; представництво відповідача в суді першої інстанції. Сторони договору склали акт приймання-передачі наданих послуг на суму 102 500 грн. Позивач заперечує стягнення цих витрат через їх необґрунтованість. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19) зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у т.ч., але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19)). Питання гонорару та рахунків визначено сторонами у вищевказаному договорі про надання правничої допомоги, клієнт прийняв від адвоката відповідні послуги за актом прийому-передачі, сплатив їхню вартість. Таким чином, заявник надав докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартості. Процесуальний закон визначає критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №357/8277/19 (провадження № 14-65цс22). У вказаних постановах Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч.ч.5,6 ст.137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), а також у постанові від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21 (провадження №12-14гс22). З урахуванням пункту 3 частини 4 статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт. Ухвалюючи рішення про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 102 500 грн., суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фактично отримав таку допомогу. Колегія суддів частково погоджується з таким висновком районного суду, з огляду на наступне. За результатами розгляду позовної заяви ОСОБА_2 районним судом ухвалено рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Аналізуючи складені представником відповідача ОСОБА_8 адвокатом Пугаченко С.Ю. документи під час розгляду даної справи та обсяг виконаних робіт, колегія суддів вважає, що стягнутий судом першої інстанції розмір витрат на професійну правничу допомогу слід зменшити з 102 500 грн. до 40 000 грн. На думку колегії суддів, такий розмір судових витрат відповідає критеріям їх реальності (їх дійсність та необхідність), а також критерію їх розумності з урахуванням складності справи. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає за необхідне змінити судове рішення суду. Отже, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п.1 і 2 ч.1 ст.374 ЦПК України). Відповідно до вимог ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 , яка подана його представником адвокатом Румянцевим О.Г. підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 18 грудня 2025 року в частині визначення розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу зміні, шляхом зменшення розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_8 з 102 500 грн. до 40 000 грн. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником адвокатом Румянцевим О.Г., задоволено частково, а судове рішення змінено лише в частині визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, то підстав для нового розподілу судових витрат (зокрема судового збору), понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником адвокатом Румянцевим Олександром Геннадійовичем, задовольнити частково. Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 18 грудня 2025 року в частині визначення розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу змінити, зменшивши розмір стягнення витрат на професійну правничу допомогу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_8 з 102 500 (сто дві тисячі п`ятсот) грн. до 40 000 (сорок тисяч) грн. В іншій частині оскаржуване рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 18 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.О. Тищук Повний текст судового рішення складено 15 червня 2026 року