Постанова Київський апеляційний суд № 752/6836/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/8190/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 червня 2026року місто Київ справа №752/6836/25 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А. за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Слободянюк А.В., повний текст ухвали складено 12 січня 2026року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» про стягнення невиплаченої компенсації за невикористану щорічну відпусткута невикористану додаткову відпустку та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,- В С Т А Н О В И В: У березні 2025 року позивач звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просила стягнути з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на її користь заборгованість в сумі 214794,68 грн., яка складається із:заборгованості по сплаті компенсації за невикористану щорічну відпустку в сумі 30273,28 грн заборгованості по сплаті компенсації за невикористану додаткову відпустку в сумі 6880,30 грн., середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 177641,10 грн. В мотивування вимог посилалася на те, що відповідно до наказу №05-К від 08 червня 2012 року вона працювала у ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на посаді бухгалтера. На момент працевлаштування на роботу мала двох малолітніх дітей. Вказувала, що з 01 березня 2022 року по 31 травня 2023 року вона перебувала у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину. З 01 червня 2023 року та до моменту завершення військового стану перебувала у відпустці без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії воєнного стану. Зазначала, що 16 жовтня 2023 року вона подала відповідачу на його електронну адресу заяву про звільнення, в якій просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням з 31 жовтня 2023 року. Того ж дня подала відповідачу іншу заяву про звільнення, в якій просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням з 31 жовтня 2023 року, трудову книжку надіслати на адресу реєстрації позивача, а суми, належні до виплати при звільненні, перерахувати на визначений картковий рахунок. Вказувала, що з 31 жовтня 2023 року вона не виходила на роботу та не виконувала жодних посадових обов`язків на посаді бухгалтера ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва». Зазначала, що відповідно до положень ч.1 ст.47, ч.1 ст.116, ч.1 ст.216 КЗпП України позивач із вказаної у заяві про звільнення дати очікувала від відповідача наказ про звільнення з роботи, оригінал трудової книжки, повного грошового розрахунку в зв`язку із звільненням з роботи, а саме виплати заробітної плати за відпрацьовані робочі дні, компенсації за невикористану щорічну відпустку, компенсації за невикористану відпустку працівниками, які мають дітей віком до 15 років. 31 жовтня 2024 року (через рік після подання заяви про звільнення від 16 жовтня 2023 року) вона подала відповідачу заяву, в якій просила надати усі необхідні документи щодо звільнення з 31 жовтня 2023 року з посади бухгалтера ДП «ЦКДС», а також здійснити необхідний розрахунок при звільненні. Вказувала, що 29 листопада 2024 року на її банківський рахунок від відповідача надійшла оплата в сумі 7754,13 грн з цільовим призначенням: «компенсація невикористаної відпустки при звільнені», а 14 грудня 2024 року від відповідача надійшов лист №58 від 26 листопада 2024 року із копіями наказу №2-к/тр (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) від 01 серпня 2024 року, повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні від 01 серпня 2024 року, розрахунку оплати компенсації невикористаної відпустки на підставі наказу №2-к/тр від 01 серпня 2024 року, довідки про перебування у трудових відносинах №17 від 13 травня 2024 року. Посилалася на те, що дослідивши надіслані відповідачем документи, вона дійшла висновку, що відповідач не в повному обсязі виплатив суми заробітної плати, компенсацію за невикористану щорічну відпустку та додаткову відпустку працівникам, які мають дітей віком до 15 років. Зазначала, що у заяві про звільнення вона просила звільнити її з 31 жовтня 2023 року, а тому саме з цієї дати у відповідача виник обов`язок здійснити відповідні розрахунки при звільненні. Оскільки станом на день подання позовної заяви відповідач не виконав свої обов`язки щодо видачі трудової книжки та щодо сплати на її користь компенсації за невикористану щорічну та додаткову відпустки, в зв`язку із чим відповідно до положень ст.ст.116, 117 КЗпП України, вона вважає, що відповідач зобов`язаний виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців у сумі 177641,10 грн. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 110772,83 грн. Стягнуто з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 невиплачену компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 20640,90 грн. з подальшим утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 886,22 грн. Стягнуто з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь держави судовий збір у розмірі 538,26 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду скасувати в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 110772,83 грн. та невиплачену компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 20640,90 грн. і ухвалити нове рішення, яким відмовити у стягненні середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та невиплаченої компенсації за невикористану щорічну відпустку. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався те, що позивачем не додано до позовної заяви документального підтвердження того, на підставі чого їй повинна бути виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку. Вказував, що на ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» зберігається заява ОСОБА_1 від 21 серпня 2020 року про надання їй додаткової відпустки як одному з батьків, які мають двох дітей віком до 15 років за 2021 рік. Зазначав, що відповідно до даної заяви позивач взяла відпустку навіть наперед за невідпрацьований час. Даний факт також підтверджується наказом №01-К від 21 серпня 2020 року та довідкою №17 від 13 травня 2024 року про перебування у трудових відносинах та сум нарахування заробітної плати за період з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2023 року. Вважає, що відсутні підстави для задоволення позову. 11 травня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість. Сторони в судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Від позивача надійшла заява, в якій остання просила розглядати справу у її відсутність та відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Відповідач подав заяву, в якій просив розглядати справу у відсутність його представника, вимоги апеляційної скарги підтримує та просить їх задовольнити. Виходячи з положень ст.13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні. Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України. Відповідно до ч.ч.4, 5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи,наказом ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» від 08 червня 2012 року №05-к ОСОБА_2 прийнято на посаду бухгалтера з 08 червня 2012 року з посадовим окладом, згідно штатного розпису. На момент працевлаштування на роботу позивач мала двох малолітніх дітей, а саме: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвами про народження серії № НОМЕР_1 від 06 грудня 2006 та серії № НОМЕР_2 від 15 травня 2009 року. Відповідно до свідоцтва про зміну імені за актовим записом №118 від 29 грудня 2017 року Печерського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в місті Києві, ОСОБА_2 змінено ім`я на « ОСОБА_1 ». Наказом ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» №2-к/тр (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) від 01 серпня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з посади бухгалтера за згодою сторін на підставі заяви працівника (ч.1 ст.36 КЗпП України). Визначено компенсацію за 14 календарних днів невикористаної щорічної відпустки. На підставі наказу №2-к/тр від 01 серпня 2024 року відповідачем здійснено позивачу розрахунок оплати компенсації за 14 календарних днів невикористаної щорічної відпустки в сумі 9632,46 грн, а з відповідним відрахуваннями по сплаті податків до сплати, підлягає виплаті 7754,13 грн. Така ж сама сума у розмірі 9632,46 грн., як компенсація за невикористану відпустку, вказана у повідомленні про нараховані та виплачені суми при звільненні від 01 серпня 2024 року. Як вбачається з наданої стороною відповідача виписки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» за період з 02 серпня 2024 року по 02 серпня 2024 року, 02 серпня 2024 року о 12:01 здійснено платіж контрагенту ОСОБА_1 у розмірі 7754,13 грн. із призначенням платежу - заробітна плата за серпень 2024 року; 02 серпня 2024 року о 19:18 - платіж у 7754,13 грн. було повернуто як помилкова заробітна плата за серпень 2024 року, дата звільнення - 31 жовтня 2023 року. Відповідно до виписки АТ КБ «ПРИВАТБАНК» за період з 29 листопада 2024 року по 29 листопада 2024 року, відповідачем на рахунок позивача ОСОБА_1 НОМЕР_3 29 листопада 2024 року здійснено виплату компенсації невикористаної відпустки при звільнені в сумі 7754,13 грн. (податки сплачено у повному обсязі 02 серпня 2024 року). Така ж інформація відображена в інформації про рух коштів ПУМБ. Як вбачається з довідки виданої ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» від 13 травня 2024 року №17 ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» з 01 січня 2020 року, звільнена на підставі заяви від 01 серпня 2024 року за ст.36 КЗпП України за наказом №2-к/тр від 01 серпня 2024 року. Дохід за період з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2023 року склав 314713,91 грн. На підставі заяв ОСОБА_1 було надано відпустку без збереження заробітної плати за згодою сторін: на період карантину з 28 лютого 2022 року по 31 травня 2023 року; на період дії воєнного стану з 01 червня 2023 року до закінчення воєнного стану в Україні. Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, вказувала на те, що відповідач не в повному обсязі виплатив їй суми заробітної плати, компенсацію за невикористану щорічну відпустку та додаткову відпустку працівникам, які мають дітей віком до 15 років. Відповідач, заперечуючи проти позову вказував на те, що за заявою позивача від 19 липня 2021 року їй було надано основну щорічну відпустку тривалістю 24 календарних дні наперед навіть за невідпрацьований час. Також на підставі заяв позивача та на підставі положення ст.26 Закону України «Про відпустки», ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період з 01 березня 2022 року по 31 травня 2023 року, з 01 червня 2023 року по 18 серпня 2023 року, з 19 серпня 2023 року по 31 жовтня 2023 року надавались відпустки без збереження заробітної плати. Вказував, що згідно з ч.5 ст.84 КЗпП України час перебування у відпустках, зазначених у ч.ч. 2 і 4 вказаної статті, не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. Зазначав, що за заявою позивача від 21 серпня 2020 року їй надавалась додаткова відпустка як одному з батьків, які мають двоє дітей віком до 15 років, за 2021 рік. Вказаний вид відпустки позивачв взяла також наперед за невідпрацьований час. У відповіді на відзив на позовну заяву позивач вказувала на те, щоз урахуванням наказу відповідача від 19 липня 2021 року №01-к про надання їйосновної щорічної відпустки тривалістю 24 календарних дні, вона зробила перерахунок днів невикористаної щорічної відпустки, які визначила строком 44 календарні дні, а тому, з урахуванням середньоденної заробітної плати у розмірі 688,03 грн., вважає, що розмір компенсації за невикористану щорічну відпустку повинен становити 30273,32 грн. А з огляду на те, що відповідач 29листопада 2024 року перерахував позивачу 7754,13 грн. компенсації невикористаної відпустки, що з урахуванням податків становить суму 9632,46 грн., остаточна заборгованість відповідача з компенсації невикористаної щорічної відпустки становить 20640,86 грн. Статтею 19 Закону України «Про відпустки» передбачено, що одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). Згідно з ч.1 ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. У частині 1 ст.116 КЗпП України, в редакції, яка діяла на час звільнення позивача з роботи визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. Як вбачається з матеріалів справи, 19 липня 2021 року позивач подала відповідачу заяву, в якій просила надати їй щорічну основну відпустку терміном 10 календарних днів з 02 серпня по 11 серпня 2021 року (включно) за період роботи з 08 січня 2021 року по 07 червня 2021 року, щорічну основну відпустку терміном 14 календарних днів з 12 серпня по 26 серпня 2021 року (включно) за період роботи з 08 червня 2021 року по 07 січня 2022 року. Наказом ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» від 19 липня 2021 року №01-к ОСОБА_1 надано щорічну основну відпустку на підставі заяви від 19 липня 2021 року терміном 10 календарних днів з 02 серпня по 11 серпня 2021 року за період роботи з 08 січня 2021 року по 07 червня 2021 року, а також щорічну основну відпустку терміном 14 календарних днів з 12 серпня по 26 серпня 2021 року за період роботи з 08 червня 2021 року по 07 січня 2022 року. Відповідно до розрахункового листка за серпень 2021 року підтверджується виплата позивачу 20133,74 грн., у тому числі оплата відпустки за серпень 2021 року. Встановивши, що позивач скористалась правом отримати додаткову відпустку за 2021 рік, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги у частині стягнення компенсації за невикористану додаткову відпустку за період роботи з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року у сумі 6880,30 грн. є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Наказом ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» від 28 лютого 2022 року №01-к/тм за заявою ОСОБА_1 від 28 лютого 2022 року позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати на період карантину з 01 березня 2022 року по 31 травня 2022 року. Сторона відповідача не заперечувала, що у подальшому, відпустка без збереження заробітної плати на період карантину продовжувалась до 31 травня 2023 року, проте відповідного наказу ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» не надано. Наказом підприємства від 01 червня 2023 року №08-к/тм за заявою ОСОБА_1 від 31 травня 2023 року позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану з 01 червня 2023 року по 18 серпня 2023 року включно тривалістю 79 календарних днів. Наказом ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» від 18 серпня 2023 року №09-к/тм за заявою ОСОБА_1 від 18 серпня 2023 року позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану з 19 серпня 2023 року по 31 жовтня 2023 року включно тривалістю 74 календарних днів. Згідно наказу відповідача від 31 жовтня 2023 року № 11-к/тм за заявою ОСОБА_1 від 31 жовтня 2023 року позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану з 01 листопада 2023 року до закінчення воєнного стану. Відповідно до ч.2 ст.26 Закону України «Про відпустки», в редакції станом на день видання відповідачем наказу від 28 лютого 2022 року №01-к/тм, відпустка без збереження заробітної плати надається за згодою сторін на час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, визначеного частиною першою цієї статті. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін. Згідно з п.4 ч.1 ст.9 Закону України «Про відпустки», в редакції станом на день видання відповідачем наказу від 28 лютого 2022 року № 01-к/тм, до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 цього Закону, за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, - до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію «дитина з інвалідністю підгрупи А» або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органу, потребує паліативної допомоги - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку. Положеннями статті 84 КЗпП України передбачено, що у випадках, передбачених статтею 25 Закону України «Про відпустки», працівнику за його бажанням надається в обов`язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та роботодавцем, але не більше 15 календарних днів на рік. У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною другою цієї статті. Таким чином, беручи до уваги норми вищезазначеного законодавства, час перебування позивача у відпустках без збереження заробітної плати на період оголошеного карантину повинен зараховуватись ОСОБА_1 до стажу роботи, що надає право на щорічну основну відпустку. 24 грудня 2023 року набрав чинності Закон України №3494-IX від 22 листопада 2023 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток та інших питань» (далі - Закон №3494-IX). Вказаним Законом №3494-IX врегульовано питання щодо порядку, строків надання та використання окремих категорій відпусток на час дії воєнного стану, розширено права та можливості роботодавців стосовно вирішення питань щодо надання окремих відпусток, а також інших питань. Зокрема, Законом №3494-IX ч.4 ст.84 КЗпП України викладено у новій редакції: На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати без обмеження строку, визначеного частиною другою цієї статті. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін; та доповнено ч.5: Час перебування у відпустках, зазначених у частинах другій і четвертій цієї статті, не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки». Також Законом №3494-IX ч.3 ст.26 Закону України «Про відпустки» викладено у наступній редакції: На час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, визначеного частиною першою цієї статті. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін; та доповнено ч.4: Час перебування у відпустках, зазначених у частинах першій і третій цієї статті, не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 цього Закону. Отже, з 24 грудня 2023 року час перебування у відпустці у зв`язку оголошенням карантину не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, а з огляду на те, що вказаний вид відпустки надавався позивачу до зазначеної дати, відповідачем неправомірно не було взято до уваги строк перебування у зазначеній відпустці при обрахуванні стажу роботи за період з 01 березня 2022 року по 31 травня 2023 року. Відповідно до ч.3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ, в редакції станом на день видання наказу від 01 червня 2022 року №08-к/тм, протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки». Законом України №3494-IX від 22 листопада 2023 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток та інших питань» ч.3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», викладено у новій редакції: Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки», без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки». Згідно з статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Тому зміни, внесені в Закони України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та «Про відпустки» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань» №3494-ІХ від 22 листопада 2023 року зворотної дії не мають. Отже, з дня початку відпустки позивача без збереження заробітної плати - 01 березня 2022 року та період часу перебування в ній до 24 грудня 2023 року, діяли норми законодавства, а саме статті 9 та 26 Закону України «Про відпустки», які передбачали врахування у стаж роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, періоду перебування у відпустці без збереження заробітної плати. У позовній заяві позивач просила включити період перебування у відпустці без збереження заробітної плати до стажу, що дає право на щорічну основну відпустку, та відповідно донарахувати за цей період компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. З урахуванням наведених норм законодавства, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про включення періоду перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати у стаж роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. Зокрема, позивачу ОСОБА_1 за наказом №01-к від 19 липня 2021 року було надано щорічну відпустку загальною тривалістю 24 календарних дні за період роботи з 08 січня 2021 року по 07 січня 2021 року (дата прийняття позивача на роботу - 08 червня 2012 року). Відповідно, за період роботи з 08 січня 2022 року по 07 червня 2022 року позивач набула право на 12 днів щорічної відпустки, за період роботи з 08 червня 2022 року по 07 червня 2023 року - 24 дні, за період роботи з 08 червня 2023 року по 31 жовтня 2023 року - 8 днів, а всього - 44 календарних дні. При звільненні ОСОБА_1 відповідно до наказу №2-к/тр від 01 серпня 2024 року було виплачено компенсацію за 14 днів невикористаної щорічної відпустки, отже некомпенсованою залишається невикористана щорічна відпустка тривалістю 30 днів. Відповідно до наданого відповідачем розрахунку оплати компенсації невикористаної відпустки на підставі наказу №2-к/тр від 01 серпня 2024 року, середній заробіток позивача становить 688,03 грн. на день. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що розмір компенсації за невикористану щорічну відпустку тривалістю 30 днів, який підлягає стягненню з відповідача становить 20640,90 грн. (688,03 грн. х 30 днів). А відтак, доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не додано до позовної заяви документального підтвердження того, на підставі чого їй повинна бути виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку спростовуються вищезазначеним. Посилання позивача на те, що відповідач підробив її заяви від 18 серпня 2023 року та від 31 жовтня 2023 року про надання неоплачуваних відпусток на період дії воєнного стану, використовуючи її факсимільний підпис, колегія суддів не бере до уваги, оскільки сторона позивача не дала доказів на підтвердження вказаних обставин. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач повинен був здійснити повний розрахунок з позивачем при звільненні не пізніше 02 серпня 2024 року, однак не виплатив ОСОБА_1 компенсацію за невикористану щорічну відпустку тривалістю 30 днів у розмірі 20640,90 грн. Оскільки встановлено порушення відповідачем положень КЗпП України щодо невиплати позивачу компенсації за невикористану щорічну відпустку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку на підставі ст.117 КЗпП України. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з розміром стягнутого з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 110772,83 грн. за період з 02 серпня 2024 року по 13 березня 2025 року, виходячи з наступного. Частиною першою статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин, в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Невиплата працівникові при звільненні всіх належних йому сум є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Поряд з цим, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України (див., наприклад, пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Верховним Судом вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Аналогічний висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13 та постановах Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі №754/9761/21 та від 04 квітня 2024 року у справі №201/8088/21. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 вказала на те, що при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, суд повинен оцінювати його співмірність з урахуванням конкретних обставин справи та забезпечення балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку №100 основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку №100). Відповідно до наданого відповідачем розрахунку оплати компенсації невикористаної відпустки на підставі наказу №2-к/тр від 01 серпня 2024 року, середній заробіток позивача становить 688,03 грн. на день. Визначаючи розмірі середнього заробітку, суд виходив з розрахунку: 161 робочий день х 688,03 грн. = 110772,83 грн. Разом з тим, суд першої інстанції не взяв до уваги те, що з 02 серпня 2024 року по 13 березня 2025 року у відповідача перед позивачем була наявна заборгованість лише в частині компенсації за невикористану відпустку. Таким чином, колегія суддів керуючись принципом пропорційності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, п.115 постанови ВеликоїПалатиВерховного Суду від 08жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 вважає, що наявні підстави для стягнення з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 20640 грн., що є співмірним до розміру фактично допущеного порушення. У постанові Верховного Суду від 06 червня 2024 року в справі №367/569/23 зазначено, що cуми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі №359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19. Суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув, а відтак рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2026 року в частині стягнення з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 110772,83 грн. та судового збору у розмірі 886,22 грн. підлягає зміні шляхом зменшення розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 110772,83 грн. до 20640 грн. з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів та судового збору, який підлягає стягненню з ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 з 886,22 грн. до 165,14 грн. Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Виходячи з положень ст.141 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути з позивача на користь ДП «Центр консалтингу та ділового співробітництва» судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1884 грн. Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» - задовольнити частково. РішенняГолосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2026 рокув частині стягнення з Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 110772 грн. 83 коп. та судового збору у розмірі 886 грн. 22 коп.змінити, зменшити розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 з 110772 грн. 83 коп. до 20640 грн. з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів та судового збору, який підлягає стягненню з Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва» на користь ОСОБА_1 з 886 грн. 22 коп. до 165 грн. 14 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 на користь Державного підприємства «Центр консалтингу та ділового співробітництва», місцезнаходження: місто Київ, вул. Михайла Максимовича, буд.3, код ЄДРПОУ 32955958 судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1884 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її ухвалення. Головуючий: Судді: