Ухвала КЦС ВС № 293/481/23

УХВАЛА 10 червня 2026 року м. Київ справа № 293/481/23 провадження № 61-7028ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 20 жовтня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Високівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, про визнання заповіту недійсним, ВСТАНОВИВ: У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 та посвідчений 01 липня 2019 року Високівською сільською радою Черняхівського району Житомирської області, на ім`я ОСОБА_2 Черняхівський районний суд Житомирської області рішенням від 20 жовтня 2025 року, яке залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). 21 травня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 20 жовтня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року у зазначеній справі. Вбачається, що оскаржену постанову Житомирський апеляційний суд ухвалив 03 березня 2026 року, повний текст постанови складено 15 квітня 2026 року, касаційну скаргу надіслано засобами поштового зв`язку 21 травня 2026 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, яке мотивовано тим, що повний текст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції представник заявника отримав безпосередньо в суді 22 квітня 2026 року, що підтверджується заявою про видачу копії судового рішення з відміткою про його отримання. А тому заявник вважає, що існують поважні причини пропуску строку на касаційне оскарження судових рішень та просить його поновити. Відповідно до положень статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належному судовому процесі. Одним із визначальних критеріїв для прийняття судом рішення про поновлення чи непоновлення строку є досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами окремої особи. Дотримання строків стосується всіх учасників спору, які мають право на справедливий суд. Слід зазначити, що під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Проаналізувавши наведені заявником обставини справи, колегія суддів вважає, що сукупність вказаних обставин дає підстави для поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення на підставі частини третьої статті 390 ЦПК України. У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на наступне. Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суди установили, що відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 16 березня 2023 року (виданого повторно) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Високе Житомирського району Житомирської області. Згідно із заповітом від 18 лютого 2009 року, складеним ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона на випадок своєї смерті усе своє майно, що буде належати їй на день смерті, де б воно не знаходилось і з чого не складалось, а також все те, на що вона за законом матиме право, в тому числі і житловий будинок та земельну ділянку, розташовані в АДРЕСА_1 , заповіла своїм племінникам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Заповіт посвідчено секретарем Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області Чайкою О. М. та зареєстровано в реєстрі за №

8. Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що 01 липня 2019 року ОСОБА_3 склала заповіт, згідно з яким все належне їй майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, та все те, що буде належати їй на час смерті, а також належні їй майнові права та обов`язки на час смерті, в тому числі житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами та земельну ділянку, що знаходяться по АДРЕСА_1 , та земельну ділянку (пай), площею 2,07 гектара, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області та належить їй на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а також земельну ділянку (пай), площею 2,0764 гектара, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області та належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, заповіла ОСОБА_2 . У заповіті зазначено, що ОСОБА_3 попередньо ознайомлена з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлюючи природу цього правочину та значення своїх дій, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, діючи вільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного так і психічного, не страждаючи на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті цього правочину, будучи не обмеженою у встановленому порядку у праві укладати правочини на випадок своєї смерті, зробила вказане заповітне розпорядження. Зазначений заповіт посвідчений секретарем Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області Чайкою О. М. 01 липня 2019 року та зареєстрований в реєстрі за №

6. У заповіті вказано, що ОСОБА_3 роз`яснено зміст статей 1307, 1235, 1241, 1254 ЦК України. Цей заповіт складено у двох примірниках, один з яких зберігається у справах Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області, а другий виданий на руки заповідачу ОСОБА_3 , кожен з яких власноручно підписано заповідачем. Заповіт посвідчено в приміщенні Високівської сільської ради за адресою: АДРЕСА_2 01 липня 2019 року о 16 годині 10 хвилин. У заповіті зазначено, що ОСОБА_3 у достатньому обсязі володіє українською мовою для розуміння тексту цього заповіту. Також вказано, що заповіт до підписання уголос прочитаний заповідачем ОСОБА_3 . Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України). До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)). Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним - тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки цю презумпцію не буде спростовано. Таким чином, до її спростування всі набуті сторонами права можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин) або коли він визнаний недійсним на підставі рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі). Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Згідно зі статтею 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Відповідно до частин першої, другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18)). Касаційний суд вже звертав увагу, що автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року у справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23)). Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України). Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України). Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки. На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування. Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20). Відповідно до статей 1247, 1248 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах. Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складення тощо). Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 березня 2024 року у справі № 697/2663/19. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово виснував, що заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. За правилами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. Такі висновки сформулював Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16- ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15, від 23 листопада 2022 року у справі № 368/953/19. Верховний Суд в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що висновок судово-психіатричної експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях. Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2024 року у справі № 344/4122/22). У справі, що переглядається, наявний висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 313-2025 від 23 липня 2025 року, складений експертом Житомирської філії судових експертиз ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» Гриньовою І. Г., який свідчить про те, що на підставі матеріалів наданої цивільної справи, аналізу даних, наявних в наданій медичній документації, встановлено, що ОСОБА_3 за життя на будь-які психічні розлади не страждала, за медичною допомогою до лікаря нарколога та психіатра не зверталася. Останні 20 років свого життя хворіла на ішемічну хворобу серця (ІХС) з артеріальною гіпертензією, стабільною стенокардією напруги, НКО; дисциркуляторну, гіпертонічну енцефалопатію, розповсюджений остеохондроз хребта з корінцевим синдромом, з вертебро-базилярною недостатністю, деформуючий остеоартроз. Спостерігалась сімейним лікарем, оглядалась за місцем проживання у зв`язку зі скаргами на головний біль, головокружіння, шум в голові, періодично на задуху при фізичному навантаженні, болі в кінцівках, хребті. Отримувала симптоматичну терапію: гіпотензивні, серцеві та знеболюючі препарати. Будь-яких сильнодіючих та препаратів, які б знижували сприйняття нею реальних обставин свого життя, не призначалось. Будь-які психічні розлади лікуючим лікарем не описувались, консультація психіатра не призначалась. Таким чином, експерт вказала на відсутність підстав вважати, що на день підписання заповіту, 01 липня 2019 року, ОСОБА_3 страждала на психічний розлад та не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Експерт також вказала, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при складанні заповіту 01 липня 2019 року у Високівській сільській раді Черняхівського району Житомирської області, за яким усе своє майно заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. При вирішенні даного спору суд першої інстанції виснував, що позивачем не наведено достатніх підстав для визнання заповіту недійсним. У постанові Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19 також зазначено, що у справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Така правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 30 березня 2026 року у справі № 213/3138/13-ц (провадження № 61-1193св26). Отже, у справі, яка переглядається, позивач повинен був довести, що ОСОБА_3 на момент складення нею заповіту перебувала у стані, у якому не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, і такий стан, за загальним правилом, повинен підтверджуватися медичною документацією, дослідженою експертним шляхом. Суди установили, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 313-2025 від 23 липня 2025 року Житомирської філії судових експертиз ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» відсутні підстави вважати, що на день підписання заповіту, 01 липня 2019 року, ОСОБА_3 страждала на психічний розлад та не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Вказаний висновок є чітким, категоричним і таким, що дає однозначні відповіді на поставлене судом питання. За таких обставин суди зробили висновок про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що ОСОБА_3 на день посвідчення заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а відтак, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, що свідчить про відсутність підстав для кваліфікації його як недійсного та застосування наслідків недійсності правочину. За таких обставин, установивши, що підстави для визнання недійсним заповіту від 01 липня 2019 року відсутні, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову. Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою. Доводи заявника щодо неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки підстави позову та фактичні обставини справ, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) виклала висновок щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини» та вказала, що задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), є необхідною конкретизація такого поняття. Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Аргумент касаційної скарги про те, що оспорюваний заповіт був посвідчений 01 липня 2019 року секретарем Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області Чайкою О. М., яка відповідно до вимог діючого законодавства України не мала права на його посвідчення касаційний суд відхиляє, оскільки відповідно до статті 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. У статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено систему місцевого самоврядування, яка включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Обсяг виключних повноважень, зокрема міських рад, викладено у статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: 1) вживають заходів щодо охорони спадкового майна; 2) посвідчують заповіти (крім секретних); 3) видають дублікати посвідчених ними документів; 4) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; 5) засвідчують справжність підпису на документах; 6) видають свідоцтва про право на спадщину; 7) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя. Подібна за змістом норма закріплена у пунктах 1.1, 1.2 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 (далі - Порядок № 3306/5), згідно з яким нотаріальні дії, перелік яких визначено статтею 37 Закону України «Про нотаріат», вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 545/2253/22 (провадження № 61-14527св23). Частиною четвертою статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» врегульовано, що секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради. Згідно з підпунктом 5 пункту б частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», частини другої статті 37 Закону України «Про нотаріат», пунктом 1 Інструкції, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад). У населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють такі нотаріальні дії, як посвідчення заповітів. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 зазначив, що у ЦК України не передбачено такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Позивач у цій справі не довів, що станом на дату посвідчення заповіту виконавчим комітетом сільської ради не було прийнято рішення, яке б надавало секретарю Високівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області право на вчинення нотаріальних дій і, як наслідок, остання не вправі була посвідчувати оспорюваний заповіт. Підсумовуючи, Верховний Суд вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Наведені норми закону та

позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржених судових рішень Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою, тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 20 жовтня 2025 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 20 жовтня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Високівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, про визнання заповіту недійсним. Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров