Постанова 4855 № 620/11116/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/11116/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Соломко І.І., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К., при секретарі: Литвин С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні без участі сторін апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі по тексту - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ) в якому просив: - визнання протиправним та скасування рішення, оформлене протоколом комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 від 25.07.2024 №14, в частині, що стосується відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; - зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією, на підставі абз.24 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надавши відповідну довідку. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2024 року в задоволенні значеного адміністративного позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Сторони в судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлялися належним чином. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі, зокрема, неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання (п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст.313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не перешкоджає слухання справи. Справу розглянуто у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення змінити, виходячи з наступного. Пунктом 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно із ч. 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є членом Церкви Адвентистів сьомого дня та з 28.09.2006 належить до Церкви Адвентистів сьомого дня, що підтверджується свідоцтвом про хрещення від 28.09.2006 та довідкою від 25.01.2024 № 326 (а.с.7-8). Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання йому відстрочки від призову за релігійними переконаннями, за результатами якої отримав повідомлення №6828 від 25.07.2024 про прийняття рішення, яким позивачу відмовлено у наданні відстрочки від призову. Так, рішенням ІНФОРМАЦІЯ_3 , оформлене протоколом від 25.07.2024 № 14, відмовлено у наданні відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку з тим, що відповідно до Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (далі по тексту - оскаржуване рішення, а.с.71). Вважаючи протиправним оскаржуване рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану. Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян, а тому позивач, будучи військовозобов`язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації. Колегія суддів апеляційної інстанції частково погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, проте вважає необхідним змінити оскаржуване рішення в частині мотивів відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Тобто, всі інші права і свободи можуть бути обмежені, відповідно до норм чинного законодавства, а саме: права і свободи передбачені ст. 35 Конституції України. У свою чергу, згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Відповідно до ч. 1 - 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII (в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: - підготовку громадян до військової служби; - приписку до призовних дільниць; - прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; - проходження військової служби; - виконання військового обов`язку в запасі; - проходження служби у військовому резерві; - дотримання правил військового обліку. Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Згідно правових норм ч. 5 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII військова служба в Україні організовується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави. До запасу другої категорії належать військовозобов`язані, які не здобули військово-облікової спеціальності під час проходження військової служби або не проходили військової служби (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII). Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII (в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) в преамбулі визначено, що організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина. Статтею 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. У даному випадку, ОСОБА_1 посилається на те, що він належить до членів Церкви Адвентистів сьомого дня, а тому згідно релігійних переконань останній не може проходити військову службу або приймати будь-яку участь у військових діях. Окрім того, враховуючи статтю 35 Конституції України, положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», апелянт вважає, що відповідач, відмовляючи у наданні відстрочки від призову на військову службу, не роз`яснив позивачу, що він має право подати заяву на заміну військової служби на альтернативну. Колегія суддів апеляційної інстанції дослідивши доводи апелянта та встановлені судом першої інстанції обставини, зазначає наступне. Так, нормами чинного законодавства чітко не регламентовано, що альтернативна (невійськова) служба застосовується замість проходження саме строкової військової служби. В преамбулі Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII визначено, що відповідно до Конституції України має бути замінене саме виконання військового обов`язку, а не строкової військової служби. Тобто, суд апеляційної інстанції наголошує, що військовозобов`язані особи мають право на заміну виконання саме військового обов`язку на альтернативну службу, в разі відсутності обмежень в законодавстві щодо проходження альтернативної служби. У свою чергу, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. За правилами статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Згідно частини 2 статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. У відповідності до частин 5 та 6 статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через медіа. У відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Церква Адвентистів сьомого дня. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України. У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Крім того, стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. Стаття 14 Конвенції передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов`язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації. При цьому, ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції. Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об`єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя. З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав. Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації. У свою чергу, частиною четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України. Тобто, статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання. Частини 4 статті 35 Конституції України передбачено, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. При цьому, як вже зазначалося вище судом апеляційної інстанції, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Водночас, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена. Згідно з частинами 1 та 2 статті 4 вказаного Закону на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки). Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання йому відстрочки від призову за релігійними переконаннями. ІНФОРМАЦІЯ_2 , приймаючи оскаржуване рішення, оформлене протоколом від 25.07.2024 № 14, відмовив у наданні відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку з тим, що відповідно до Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Суд апеляційної інстанції зазначає, що в даному випадку відповідач правомірно відмовив позивачу саме у наданні відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено звільнення осіб від проходження військової служби, через релігійні переконання. Отже, ОСОБА_1 не є особою, яка має право на відстрочку, відповідно до норм чинного законодавства. У свою чергу, ОСОБА_1 із заявою про заміну виконання військового обов`язку, який суперечить релігійним переконанням позивача, на замінену альтернативною (невійськовою) службою, до відповідача не звертався. Доказів на спростування вказаних обставин позивачем не надано, а матеріали справи не містять. Таким чином, посилання позивача, на те, що відповідач, відмовляючи у наданні відстрочки від призову на військову службу, не роз`яснив позивачу, що він має право подати заяву на заміну військової служби на альтернативну, є безпідставними та не заслуговують на увагу суду, оскільки відповідач, як суб`єкт владних повноважень не мав такого обов`язку, відповідно до норм чинного законодавства, а позивач з відповідною заявою не звертався до відповідача. Отже, оскаржуване рішення, оформлене протоколом комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 від 25.07.2024 №14, в частині, що стосується відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації є законним та не підлягає скасуванню. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішення суду першої інстанції містить висновки, що позивач може бути мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку, на переконання суду першої інстанції, позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу. Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказані обставини не є предметом спору в даному випадку, зокрема, саме наявність/відсутність права у ОСОБА_1 на альтернативну (невійськову) службу. Отже, вказані висновки суду першої інстанції є передчасними та не відповідають вище зазначеним правовим нормам щодо альтернативної (невійськової) служби та висновкам суду апеляційної інстанції і нормам чинного законодавства, а тому вказаний висновок рішення суду першої інстанції підлягає виключенню в частині мотивів відмови в задоволенні позову, з урахуванням висновків даної постанови. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Правовими положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу суду, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позову, з урахуванням висновків даної постанови. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2024 року змінити в частині мотивів відмови в задоволенні позову, з урахуванням висновків даної постанови. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Ю.К. Черпак Повний текст виготовлено 11.06.2026 року