Постанова 4854 № 400/10277/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/10277/25 Категорія: 113080000Головуючий у суді І інстанції: Величко А. В. час і місце ухвалення: спрощене провадження, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідачаСеменюка Г.В. суддів: Федусика А.Г. Шляхтицького О.І. розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою адвоката Пірога Сергія Васильовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2025 року у справі за позовом адвоката Пірога Сергія Васильовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії в с т а н о в и В: У вересні 2025 року адвокат Пірог С. В., діючи в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду першої інстанції з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі ІНФОРМАЦІЯ_2 ), в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність, що полягає у відмові надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; - зобов`язати утриматися від призову на військову службу, надавши відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі частини 4 статті 35 Конституції України та пункту 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». В обґрунтування позовних вимог адвокат пояснив, що 22 серпня 2025 року його довіритель звернувся до голови комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою, за формою, визначеною у додатку 4 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560 (далі Порядок №560). За результатами розгляду зазначеної заяви, комісія з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ухвалила рішення, оформлене протоколом від 02.09.2025 №66, про відмову у наданні відстрочки, оскільки позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Причиною відмови є те, що підстава не відповідає переліку підстав за статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Адвокат вважає дане рішення суб`єкта владних повноважень протиправним, оскільки його довіритель, маючи релігійні переконання, що основані на віровченні євангельських християн, прийняв водне хрещення та є членом і служителем релігійної організації «Громада «Незалежна помісна церква християн Нового Заповіту» у місті Миколаєві», що підтверджується довідкою цієї релігійної організації від 20.05.2024 №69. За своїм віровченням та зареєстрованим Статутом указана релігійна організація належить до релігійного напрямку Євангельських християн, віровчення якого закликає не використовувати зброю проти інших людей, що унеможливлює виконання військового обов`язку, що підтверджується також і внесенням релігійних організацій Євангельських християн до «Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066. Тому, адвокат наголошує, що з релігійних переконань його довірителя, вбачається неможливість ним виконання військового обов`язку. Так, пункт 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» прямо встановлює, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. На думку адвоката, передбачений законом випадок, про який йдеться у процитованій статті, є саме випадок, передбачений частиною 4 статті 35 Конституції України, яка передбачає, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2025 року, ухваленого за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, адвокат Пірог С. В., діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нове рішення про задоволення позову. Мотиви апеляційної скарги складаються з такого. По-перше, наведений в частині 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» перелік осіб які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, остаточно ні кількісно, ні якісно не визначений, а тому конкретних меж не має, що і характеризує наведений в частині 1 статті 23 перелік, як такий, що не є вичерпним, а правову норму, як бланкетну, тобто, як норму, яка не встановлює правил поведінки самостійно, а відсилає до інших нормативно-правових актів. Адвокат звертає увагу, що для повного ж розуміння такої норми необхідно звернутися до інших статей того ж нормативно-правового акта або до інших нормативно правових актів, наприклад, до Конституції України. Тому, адвокат вважає, що зазначена в рішенні комісії при ІНФОРМАЦІЯ_3 підстава відмови ОСОБА_1 в наданні відстрочки є нісенітницею, оскільки пункт 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не містить вичерпного переліку категорій осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на який протиправно посилається відповідач. По-друге, в позовній заяві була наведена фактична і об`єктивно існуюча обставина, яка випливає зі змісту частини 4 статті 35 Конституції України, відповідно до якої, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, він не може бути призваним на жоден із видів військової служби, передбачених частиною 2 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу, абсолютно, незалежно від наявності в країні будь якого правового режиму, у тому числі і під час мобілізації. Це, на думку адвоката, випливає з того, що в частині 4 статті 35 Конституції України не визначено: 1) видів військової служби і 2) правових станів, запроваджених в державі, в будь-які періоди часу, яких стосується неможливість призову на військову службу, як не зазначено і того, що неможливість призову такої категорії громадян визначається крім Конституції України, ще і законом, тобто, юридичним складом з двох елементів. Отже, адвокат вважає, що неможливість призову на військову службу цієї категорії осіб урегульована остаточно конституційною правовою нормою прямої дії, викладеної в частині 4 статті 35 Конституції України. Відповідач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, справа судом апеляційної інстанції розглянута в порядку письмового провадження, оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, з наступних підстав. Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 із заявою про надання йому відстрочки від призову під час мобілізації, за формою, визначеною у додатку 4 до Порядку №560, на підставі пункту 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Підставою для відстрочки в заяві ОСОБА_2 указав, те що він, маючи релігійні переконання, які основані на віровченні Євангельських християн, прийняв хрещення, та є членом релігійної організації «Громада «Незалежна помісна церква християн Нового Заповіту» у місті Миколаєві», що підтверджується довідкою релігійної організації від 20.05.2024 №69. За своїм віровченням та зареєстрованим Статутом указана релігійна організація належить до релігійного напрямку Євангельських християн, віровчення якого не допускає користування зброєю, що підтверджується внесенням релігійних організацій Євангельських християн до «Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066. За результатами розгляду заяви, позивач отримав повідомлення від 03.09.2025 №10930, в якому зазначено, що протоколом від 02.09.2024 №66 комісія ухвалила рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Причина відмови: не відповідає переліку підстав за статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки положеннями статті 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Оскільки стаття 35 Конституції України не входить до цього переліку, вона не може розглядатися як підстава для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке. Так, спірним питанням у межах даної справи є наявність/відсутність права у військовозобов`язаного на відстрочку за пунктом 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ураховуючи вимоги статті 35 Конституції України. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, які зводяться до неможливості призову на військову службу категорії осіб, які мають релігійні переконання, що врегульовано частиною 4 статті 35 Конституції України, колегія суддів виходить з такого. За приписами частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який триває до цього часу. Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва, яка триває по цей час. Згідно частиною 1 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. За змістом частини 3 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» військовий обов`язок включає проходження військової служби. Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон №2232-ХІІ) правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року №3543-XII (далі Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. Так, мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону №3543-XII). Відповідно до частини 8 статті 4 Закону №3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється. Стаття 23 Закону №3543-XII встановлює перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках (частина 1 пункт 24). Згідно пункту 4 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» №1975-XII від 12 грудня 1991 року (далі Закон №1975-XII). Стаття 1 Закону №1975-XII визначає, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (стаття 2 Закону №1975-XII). Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ). Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10 листопада 1999 року затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі Положення №2066). Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією. З системного аналізу вищезазначених правових норм можна дійти висновку про те, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме «строкової військової служби». Колегія суддів переконана, що право на альтернативну службу не є абсолютним і може бути обмежене в період воєнного або надзвичайного стану. Надаючи правовий аналіз вказаним нормативним актам, колегія суддів вважає, що надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, законом не передбачено; порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» не визначено. Порядок проходження невійськової служби не прописаний також і в Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Розділ II Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» регулює порядок направлення громадян на альтернативну службу. Так, відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву. У разі призову на військові збори громадян, які після проходження строкової військової служби набули релігійних переконань і належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, вони не пізніше семи календарних днів від дня одержання повістки територіального центру комплектування та соціальної підтримки про призов на військові збори подають особисто до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації заяву про звільнення від призову на ці збори. Також, відповідно до частин 1, 2 статті 12 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові. Відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, відповідно до п.1 ст.9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33). Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях. Що стосується конкретних обставин, то наявність у діях влади держави порушень статті 9 Конвенції має доводитися за певною схемою («трискладовий тест»), визначеною в частині другій цієї статті і закріпленою в практиці Європейського суду з прав людини. Окрім наявності порушення права та факту втручання держави у свободу думки, совісті та релігії, необхідно з`ясувати три обставини: - чи передбачено таке втручання національним законом в тому розумінні терміну «закон», яке прийнято Конвенцією? - чи переслідувало здійснене втручання законну мету (тобто передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції)? - чи було воно необхідним у демократичному суспільстві? Згідно з згаданим вище «трискладовим тестом» надалі важливо з`ясувати, чи втручання держави в право громадянина вільно сповідувати свою релігію або переконання переслідувало легітимну мету, передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції. Остання суттєва обставина, яка підлягає з`ясуванню в межах «трискладового тесту»: чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві. Цей пункт є важливим при визначенні фактично пропорційності застосованих обмежень до прав чи свобод, і саме оцінка з точки зору необхідності в демократичному суспільстві виявляється ключовою при визначенні того, чи вийшла держава за межі розсуду, якими вона наділена. Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують». Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень». Разом з тим, відповідно до пункту 3 тієї ж статті, користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: a) для охорони суспільної безпеки та порядку; b) для охорони здоров`я і моралі; c) для охорони основних прав та свобод інших осіб. При цьому, стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань, зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується. Як було зазначено вище, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, введено в Україні воєнний стан у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України. Колегія суддів констатує, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої 20 лютого 2014 року, частина території України (Автономна Республіка Крим і місто Севастополь) є анексованою, деякі райони Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованими. Починаючи з 24 лютого 2022 року збройна агресія російської федерації проти України набула повномасштабного характеру. В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Визначені конституційні принципи щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, основою конституційного ладу України, тож від їх захисту залежить їх втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина. Станом на сьогодні в Україні надзвичайне становище, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошено. «Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 року Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2, 10, 11 розділу А частини 1). Стаття 64 Конституції України визначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (частина друга). Тобто, частина друга статті 64 Конституції України не передбачає заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України. Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена та не передбачена можливість надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, як і не визначено порядку проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану. Також слід відреагувати на довід апеляційної скарги щодо зазначеної в рішенні комісії при ІНФОРМАЦІЯ_3 , оформленого протоколом від 02.09.2025 №66, підстави відмови ОСОБА_1 в наданні відстрочки. Так, з повідомлення, яке було надіслано позивачу вбачається, що причиною відмови є те, що підстава не відповідає переліку за статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Тобто, суд апеляційної інстанції вважає, що комісія при ІНФОРМАЦІЯ_3 , розглянувши заяву ОСОБА_1 про відстрочку від призову на військову службу з підстав його релігійних переконань дійшла висновку про відсутність таких підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», в тому числі і за частиною 1 пункту 24 указаної статті Закону. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені адвокатом позивача в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає. Згідно з частиною 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстави для розподілу судових витрат за результатом розгляду апеляційної скарги, відповідно до статті 139 КАС України, відсутні. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку. Керуючись статтями 243, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Пірога Сергія Васильовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2025 року у справі за позовом адвоката Пірога Сергія Васильовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України. Суддя-доповідач Г.В. Семенюк Судді А.Г. Федусик О.І. Шляхтицький