Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/4585/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 червня 2026 року м. Чернівці Справа № 725/4585/24 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Лисака І.Н., суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б., за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В., заявник: ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , при розгляді справи за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Войтуна О.Б., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначена, ВСТАНОВИВ: У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення (а.с.1-3). В обґрунтування вимог зазначав, що перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , від якого у них народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказував, що після розірвання шлюбу донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 залишилася проживати з ним та перебувати на його самостійному вихованні й утриманні, а тому є необхідність у встановленні юридичного факту за для оформлення соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним із батьків. З урахуванням зазначеного просив встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року заяву задоволено. Встановлено факт, що батько ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Не погоджуючись із рішенням суду ІНФОРМАЦІЯ_4 подано апеляційну скаргу. Провадження №22-ц/822/784/26 Вказує, що задовольняючи заяву та встановлюючи факт самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини, у заявника виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. За наведеного вважає, що рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_5 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Звертає увагу суду й на те, що для підтвердження самостійного виховання дітей батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. На підставі наведеного й з урахуванням норм СК України, за якими сімейні права та обов`язки тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви за безпідставністю. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 на рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року залишити без розгляду. В обгрунтування зазначеного вказує, що оскаржуваним рішенням суду не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки апелянта. Крім того, зазначає, що після ухвалення оскаржуваного рішення, а саме у серпні 2024 року звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та отримав відстрочку, яка в подальшому неодноразово продовжувалася. Таким чином, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_7 є відокремленим структурним підрозділом апелянта та враховуючи, що про існування оскаржуваного рішення стало відомо апелянту не пізніше 2024 року вважає що, апеляційна скарга є такою, яка подана з пропуском строку на апеляційне оскарження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків. Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 й існування права на оскарження рішення суду. Приймаючи до розгляду та здійснюючи такий щодо апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_5 суд апеляційної інстанції вказує наступне. За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя. В силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У змісті Конституції України, крім іншого, закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України). Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави. Згідно частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Частиною третьою статті 18 ЦПК України передбачено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців регулюються законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію «Про військовий обов`язок та військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», указами Президента України та іншими підзаконними актами. Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов`язку. ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. В силу частини 5 статті 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Пунктом 2 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 року №154 визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням. Так, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги. Судове рішення, що оскаржується особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Якщо у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц. Незалучена до участі в справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним (постанови Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №914/2259/17 та від 13 травня 2024 року у справі №913/567/19). Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18). Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах. Тобто, у цій справі заява може бути пред`явлена з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення в частині вирішення права на відстрочку. Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 . Посилання ОСОБА_1 у відзиві на те, що оскаржуваним рішенням суду не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки апелянта, а також на пропуск строку на апеляційне оскарження рішення, є безпідставним. Так, поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_8 строк на апеляційне оскарження рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року, апеляційний суд виходив із того, що строк пропущений з поважних причин, оскільки листом Державного бюро розслідувань від 26 березня 2026 року апелянта проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду м. Чернівці цієї судової справи. Апелянт як орган військового управління до участі у розгляді справи залучений не був, однак оскаржуваним рішенням суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки. Такого підходу дотримався Верховний Суд в ухвалі від 04 червня 2026 року у справі № 725/3756/24. Крім того, у своїй практиці ЄСПЛ сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «+4 посилання» та інші). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 2о-296/08 (провадження № 61-925св19) зазначено, що: «З аналізу практики ЄСПЛ вбачається, що поновлення строку на оскарження судового рішення може бути обґрунтованим та вважається співвідносним та виправданим стосовно неповного забезпечення принципу правової визначеності, у випадках, якщо: 1) недотримання строків було зумовлене діями (бездіяльністю) суду попередньої інстанції, зокрема, особі не надіслано протягом строку на оскарження судового рішення копію повного тексту рішення суду попередньої інстанції (справа «Мушта проти України»); 2) пропуск строку на оскарження обумовлений особливими і непереборними обставинами суттєвого та переконливого характеру (справи «Рябих проти Росії», «Устименко проти України»); 3) відновлення строку необхідне для виправлення фундаментальних недоліків або помилок правосуддя (виправлення серйозних судових помилок) (справи «Безруков проти Росії», «Брумареску проти Румунії»)). Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права в подібних правовідносинах викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 1227/8971/2012. Одним з елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення у справі відповідно до запроваджених державою процедур». Суд першої інстанції, задовольняючи заяву та встановлюючи факт самостійного виховання та утримання заявником своєї неповнолітньої дитини послався на відсутність спору з приводу проживання й утримання дитини, а також те, що матір`ю не заперечувалося проживання доньки з батьком. При цьому судом не встановлено дійсну мету звернення із вказаною заявою про встановлення юридичного факту. Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання й утримання батьком своєї неповнолітньої дитини заявник послався на необхідність оформлення документів для допомоги на дитину, яка виховується тільки одним із батьків, проте після задоволення заяви неодноразово отримував відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, як чоловік, який самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років, на підставі оскаржуваного рішення суду. Отримання заявником відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві. Використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_4 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджується із висновками Верховного Суду. З огляду на викладене, доведеним є той факт, що встановлення факту самостійного виховання й утримання батьком своєї дитини, переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів дитини. Виходячи з вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а отже це стосується прав та обов`язків апелянта, а тому наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті. Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23. Таким чином, враховуючи вище зазначене відсутні підстави для залишення без розгляду апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_6 на рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці. На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Приймаючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що наявними у матеріалах справи доказами доведено факт проживання, утримання та самостійного вихованням батьком своєї дитини, також зазначене не заперечувалось та визнано матір`ю дитини. Щодо встановлення факту самостійного виховання й утримання дитини Обставини, встановлені судом. Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 (а.с. 9). Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 серпня 2022 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 24.10.2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 2299. Після розірвання шлюбу, визначено місце проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , із батьком - ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11-14). Згідно довідки відділу обліку та моніторингу інформації реєстрації місця проживання УДМС України в Чернівецькій області ОСОБА_1 зареєстрований 21.09.2011 року за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 26). Щодо порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності). У статті 376 ЦПК України обумовлено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Водночас, за правилом частини 4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з імперативною нормою частини 1 статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Єдиним виключенням з цього правила слугує та обставина, що учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина 2 статті 378 ЦПК України. Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи ІНФОРМАЦІЯ_4 не був залучений до участі у справі, а тому частина 2 статті 378 ЦПК України не підлягає застосуванню у такому випадку. Отже, враховуючи імперативність ч.1 ст.378 ЦПК України та сукупність умов для виключення з її правил, передбачених ч.2 цієї статті, законодавець врегулював зазначені випадки, що в силу сч.9 ст.10 ЦПК України виключає застосування аналогії процесу, зокрема обов`язковості аргументації порушенням процесуальних норм в апеляційній скарзі, встановленими пунктами 2,3 ч.3 ст.376 цього Кодексу. Підсилює такий висновок колегії суддів те, що законодавець, конструюючи приписи норм процесуального права, які є обов`язковими, тобто незалежно від доводів апеляційної скарги підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, диференціював їх за наслідками того, яке судове рішення підлягає ухваленню судом апеляційної інстанції. Так, порушення судом першої інстанції норм процесуального права, наведених у пунктах 1-7 частини третьої статті 376 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. У випадку ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушенням правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, таке рішення підлягає обов`язковому скасуванню з закриттям провадження у справі (частина 1, 2 статті 377 ЦПК України). За загальним правилом частини четвертої статті 377 ЦПК України у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. При цьому, частина перша статті 256 ЦПК України покладає на суд апеляційної інстанції обов`язок роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи, а також його право протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. В цьому полягає основна відмінність між процесуальними наслідками ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушення правил юрисдикції загальних судів та територіальної юрисдикції (підсудності). У першому випадку можливість направлення справи за встановленою юрисдикцією залежить саме від волевиявлення позивача. Натомість направлення справи на розгляд за встановленою законом підсудністю не залежить від волевиявлення будь-кого з учасників справи. Незалежно від певних особливостей норми статей 377, 378 ЦПК України направлені на унеможливлення зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності та утвердження принципу «суд, встановлений законом (законний суд)». Цьому кореспондує й правило частини першої статті 13 ЦПК України про те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, що також узгоджується із регламентованим частиною першою статті 4 ЦПК України правом кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Звернення особи до суду з порушенням правил юрисдикції загальних судів чи територіальної юрисдикції (підсудності) перебуває поза межами її вільного розпорядження процесуальними правами, а відповідні процесуальні норми покликані виконати одне з основних завдань судочинства не допустити судовий процес у безладних рух. З урахуванням конкретних обставин цієї справи (ініціювання заявником за заявою окремого провадження, за яким позитивне вирішення слугуватиме підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; незалучення до участі у справі особи, обов`язків якої стосуватиметься ухвалене за наслідками розгляду справи рішення; дій сторін, спрямованих на штучну зміну територіальної юрисдикції (підсудності) справи), системне тлумачення вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, суд апеляційної інстанції незалежно від доводів та вимог апеляційної скарги, встановивши, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), відповідно до вимог частини першої статті 378 ЦПК України зобов`язаний скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю. Саме такий підхід застосований Верховним Судом в ухвалі від 14 квітня 2026 року у справі №725/8544/25. Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції встановивши факт самостійного виховання й утримання неповнолітньої дитини своїм батьком вирішив питання про права та обов`язки держави, яка представлена ІНФОРМАЦІЯ_4 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави у відповідних відносинах. У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Чернівецького районного суду міста Чернівців із заявою про встановлення юридичного факту, вказавши адресу свого місця проживання саме: АДРЕСА_3 . М. Чернівці. За таких обставин заявник вважав, що справа підсудна Чернівецькому районному суду міста Чернівців, виходячи із фактичного свого місця проживання. Щодо процесуальної можливості пред`явлення заяви про встановлення факту за фактичним місцем проживання заявника, колегія суддів вказує про наступне. Територіальна підсудність (юрисдикція) це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. За її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа. Територіальна юрисдикція (підсудність) цивільних справ визначена в параграфі 3 глави 2 ЦПК України та поділяється на: загальну (за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача) - стаття 27 ЦПК України; альтернативну (за вибором позивача) - стаття 28 ЦПК України; виключну - стаття 30 ЦПК України. Згідно ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду. За приписами частини 3 статті 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Відповідно до ч.1 ст.316 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Відповідно до статті 3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги. Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення позивача (у даному випадку заявника) до суду з позовом встановлювалися Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила). Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил). В абзаці 1 пункту 9 Правил встановлено, що відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком

1. У пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. Зняття з реєстрації місяця проживання передбачено пунктом 26 Правил, яким, крім іншого, визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів) (абзац 8 пункту 26 Правил). Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року. Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення. Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа. Положення частини першої статті 27, частин першої статей 28 та 316 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом. Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності. Отже, в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення. З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватися чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання. Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі №554/7669/21, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2024 року у справі №175/4316/19. Отож, для визначення підсудності справ приймається: зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи; зареєстроване у встановленому законом порядку місце перебування фізичної особи. Згідно довідки відділу обліку та моніторингу інформації реєстрації місця проживання УДМС України в Чернівецькій області ОСОБА_1 зареєстрований 21.09.2011 року за адресою АДРЕСА_2 . Отож, заявник не мав на території Першотравневого району Чернівецької області зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання, рівно як і не мав зареєстрованого у встановленому законом порядку місця перебування. Фактичне місце проживання особи за певною адресою без реєстрації у встановленому законом порядку місця перебування за такою адресою не має процесуального значення для визначення підсудності справи. Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, витребувавши з ВОМІРМП УДМС в Чернівецькій області інформацію з приводу реєстрації місця проживання заявника, не врахував відомостей, вказаних у довідці, та не перевірив реєстрацію місця проживання чи реєстрацію місця перебування заявника, що мало наслідком відкриття провадження у справі з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Як зазначалося, порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378 ЦПК України). Колегія суддів звертає увагу на те, що суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Поняття «встановленим законом» включає серед іншого і суд, до територіальної юрисдикції (підсудності) відноситься спір, який вирішується судом. Подібні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №536/1267/18. Отже, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню як таке, що ухвалено з порушенням правил територіальної підсудності з направленням справи на новий розгляд за встановленою у процесуальному законі підсудністю, за зареєстрованим місцем проживання заявників, а саме до Шевченківського районного суду м. Чернівці. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю. В силу частини 1 статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому його слід скасувати та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю. Крім того, колегія суддів звертає увагу суду першої інстанції, що при перегляді вказаної заяви, слід оцінити доводи заявника, які можуть свідчити про існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, що матиме наслідком залишення без розгляду вказаної заяви. Подібні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 725/6970/24 (провадження № 61-3213 св 25). Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 378, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року задовольнити частково. Рішення Першотравневого (Чернівецького) районного суду м. Чернівці від 25 червня 2024 року скасувати. Цивільну справу №725/4585/24 направити на новий розгляд за встановленою законом підсудністю до Шевченківського районного суду м. Чернівці. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач І.Н. Лисак Судді: І.М. Литвинюк І.Б. Перепелюк