Постанова 4822 № 725/8544/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 лютого 2026 року місто Чернівці справа №725/8544/25 провадження №22-ц/822/37/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Височанської Н.К. суддів: Лисака І.Н., Перепелюк І.Б. за участю секретаря судових засідань Факас А.В. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей Мамалигівської сільської ради Дністровського району Чернівецької області, як орган опіки та піклування розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_3 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Іщенко І.В., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина. Посилався на те, що між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб 14 липня 2016 року. У шлюбі у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який після розірвання шлюбу буде проживати з батьком. Вказує, що спільне життя з відповідачкою не склалось, припинені з лютого 2024 року, між ними постійно виникають суперечки, кожний із них має різний погляд на життя та ведення спільного господарства, подружні відносини не підтримують, спільного бюджету не ведуть. Переконаний, що подальше спільне життя і збереження шлюбу неможливе. Зауважує, що дитина після розірвання шлюбу буде проживати із ним, окремо від відповідачки та буде перебувати на його самостійному вихованні та утриманні, а тому для реалізації прав батька виникла необхідність у встановленні факту, що батько самостійно виховує та утримує сина. Спору між батьками щодо цього питання немає. Просив розірвати шлюб та встановити факт, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року позов задоволено. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрованого 14 липня 2016 року виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис №10 - розірвано. Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_4 , інтереси якого представляє ОСОБА_3 сформував в системі «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов`язків. Вказали, що задовольняючи позовні вимоги позивача та встановивши факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини (дітей) у позивача виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. Вважають, що дане рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_5 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. ІНФОРМАЦІЯ_6 не визнає позовних вимог позивача та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. У СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Просили скасувати рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 жовтня 2025 року у справі №725/8544/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю - за безпідставністю. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу, позивач ОСОБА_1 просив закрити апеляційне провадження у справі. Вказав, що ІНФОРМАЦІЯ_4 не є особою, щодо якої судом першої інстанції було вирішено питання про права та обов`язки, а тому не наділений правом оскаржувати рішення у даній справі. Вказав, що мати дитини виїхала за кордон з метою вирішення питання про постійне місце проживання, участь у вихованні та матеріальному утриманні довірила батькові дитини

Мотивувальна частина Межі розгляду справи Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рух справи в апеляційному суді Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 11 грудня 2025 року заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження рішення від 21 жовтня 2025 року та відкрито апеляційне провадження у даній справі. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 грудня 2025 року доповнення (заяву про зменшення/збільшення розміру позовних вимог) ІНФОРМАЦІЯ_1 до апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_3 залишено без розгляду. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 грудня 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Службу у справах дітей Мамалигівської сільської ради Дністровського району Чернівецької області, як орган опіки та піклування, та зобов`язано їх надати Чернівецькому апеляційному суду письмовий висновок щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання й утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 27 січня 2026 року справу призначено до розгляду. 03 лютого 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшов лист Служби у справах дітей Мамалигівської сільської ради Дністровського району Чернівецької області, де зазначено що службою було проведено обстеження умов проживання ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_4 , за результатами обстеження складений відповідний акт. На момент обстеження комісією встновлено,що дитина ОСОБА_4 проживає разом з батьком ОСОБА_1 в орендованому будинку з належними санітарно-гігієнічними умовами. Відповідно до Акту оцінки потреб сім`ї відповідна сім`я не перебуває у складних життєвих обставинах. Згідно довідки ТОВ «ЦСМ «Данко» АЗПСМ с.Костичани від 28 січня 2026 року де дитина перебуває на декларації з сімейним лікарем зазначено, що з 2017 року малолітнього ОСОБА_4 приводив на огляди та питанням лікування займався лише батько ОСОБА_1 . Відповідно до характеристики Драницького ліцею від 28 січня 2026 року зазначено, що особливу увагу у вихованні займає батько, відвідує батьківські збори, забирає сина зі школи. Виходячи з принципів пріоритетності сімейного виховання та захисту прав дитини, Служба у справах дітей доводить до відома, що на даний час батьком ОСОБА_1 створено належні умови для виховання та утримання малолітньої дитини ОСОБА_4 (а.с.164). Позиція апеляційного суду Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків. Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання У судове засідання позивач, відповідачка та представник третьої особи не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку (а.с.193-196). Відповідачка ОСОБА_2 та представник третьої особи спрямували до суду заяви з проханням розглядати справу у їх відсутність (а.с.197, 201). Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21. Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19 та інших. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає необхідним відхилити клопотання про відкладення розгляду справи, справу розглянути за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Встановлено, що сторони уклали шлюб, який зареєстрований 14 липня 2016 року Виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району, Чернівецької області, актовий запис №10. Від шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно копії акту КП «Містосервіс» №05-04/679 від 08 вересня 2025 року, вбачається що ОСОБА_2 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.4). Згідно отриманої судом першої інстанції інформації про зареєстроване місце проживання відповідачки ОСОБА_2 , вбачається, що остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.53). Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що сторони не ведуть спільного господарства, шлюбні відносити припинені, а тому шлюб слід розірвати. Також на момент розгляду справи відсутній спір між батьками щодо місця проживання дитини, суд вважав, що позивачем доведений факт самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне. Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не приймала участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя. В силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У змісті Конституції України, крім іншого, закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України). Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави. Згідно частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Частиною третьою статті 18 ЦПК України передбачено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців регулюються законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію «Про військовий обов`язок та військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», указами Президента України та іншими підзаконними актами. Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов`язку. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. В силу частини 5 статті 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Пунктом 2 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 року №154 визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням. Так, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги. Судове рішення, що оскаржується особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Якщо у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц. Незалучена до участі в справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним (постанови Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №914/2259/17 та від 13 травня 2024 року у справі №913/567/19). Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18). Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Тобто, у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення. Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 . Таким чином, суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану. Також в суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 подав клопотання про закриття провадження у справі, зокрема, що на час розгляду справи в суді першої інстанції він проходив службу у ІНФОРМАЦІЯ_7 , а тому права ІНФОРМАЦІЯ_8 не є порушеними. Колегія суддів зауважує, що в матеріалах даної справи на час розгляду її у першої інстанції були відсутні докази того, що позивач проходить військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_7 . Крім цього, відповідно до витягу з наказу по особовому складу НОМЕР_1 прикордонного загону №1311-ОС від 16 грудня 2025 року встановлено і дану обставину підтвердила в судовому засіданні представник позивача, що позивач був звільнений з військової служби саме на підставі оспореного рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 21 жовтня 2025 року. Отже, після звільнення з військової служби у позивача на підставі ч.1 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виник обов`язок протягом п`яти днів стати на облік у ТЦК та СП. Вказане підтверджує ту обставину, що оспорене рішення стане підставою для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». З огляду на викладене, клопотання представника позивача про закриття провадження у справі не підлягає задоволенню. Щодо позовних вимог про розірвання шлюбу Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частина 1 ст.21 СК України вказує, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ч.1 ст.110 СК України) У ст. 5 протоколу №7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини вказано: «Кожен з подружжя у стосунках між собою і зі своїми дітьми користується рівними правами та обов`язками цивільного характеру, що виникають зі вступу в шлюб, перебування у шлюбі та у випадку його розірвання». Окрім того, чинна норма Сімейного кодексу України щодо заборони звернення з заявою про розірвання шлюбу у період вагітності дружини та наявності дитини до року є порушенням ст. 8 Європейської конвенції, яка передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя. Європейський суд з прав людини у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) від 12 червня 2014 року зазначив: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв`язку з цим повторно наголошується, що відповідно до ст. 8 надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом. При цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні». Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України). Регулювання сімейних відносин здійснюється СК з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статі 2 СК). Аргументи апеляційної скарги не містять обґрунтувань щодо впливу прийнятим рішенням в частині розірвання шлюбу на права та обов`язки апелянта. У відповідності до пункту 3 частини 1 ст.362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. За наведених обставин, розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем не свідчить про вплив на права та обов`язки апелянта, а тому перегляду за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 не підлягає, а апеляційне провадження в цій частині підлягає закриттю. Щодо порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання сина позивачем підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_5 . Водночас за правилом частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з імперативною нормою частини першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Єдиним виключенням з цього правила слугує та обставина, що учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 378 ЦПК України. Разом з цим як вбачається з матеріалів справи ІНФОРМАЦІЯ_6 не був залучений до участі у справі, а тому частина друга статті 378 ЦПК України не підлягає застосуванню у такому випадку. Також колегія суддів враховує, що законодавець конструюючи приписи норм процесуального права, які є обов`язковими, тобто незалежно від доводів апеляційної скарги, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, диференціював їх за наслідками того, яке судове рішення підлягає ухваленню судом апеляційної інстанції. Так, порушення судом першої інстанції норм процесуального права, наведених у пунктах 1-7 частини третьої статті 376 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. У випадку ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушенням правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, таке рішення підлягає обов`язковому скасуванню з закриттям провадження у справі (частина перша, друга статті 377 ЦПК України). За загальним правилом частини четвертої статті 377 ЦПК України у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. При цьому частина перша статті 256 ЦПК України покладає на суд апеляційної інстанції обов`язок роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи, а також його право протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. В цьому полягає основна відмінність між процесуальними наслідками ухвалення судом першої інстанції судового рішення, яким закінчено розгляд справи, з порушення правил юрисдикції загальних судів та територіальної юрисдикції (підсудності). У першому випадку можливість направлення справи за встановленою юрисдикцією залежить саме від волевиявлення позивача. Натомість направлення справи на розгляд за встановленою законом підсудністю не залежить від волевиявлення будь-кого з учасників справи. Незалежно від певних особливостей норми статей 377, 378 ЦПК України направлені на унеможливлення зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності та утвердження принципу «суд, встановлений законом (законний суд)». Цьому кореспондує й правило частини першої статті 13 ЦПК України про те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, що також узгоджується із регламентованим частиною першою статті 4 ЦПК України правом кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Звернення особи із позовом з порушенням правил юрисдикції загальних судів чи територіальної юрисдикції (підсудності) перебуває поза межами її вільного розпорядження процесуальними правами, а відповідні процесуальні норми покликані виконати одне з основних завдань судочинства не допустити судовий процес у безладних рух. З урахуванням конкретних обставин цієї справи (ініціювання позивачем спору, позитивне вирішення якого слугуватиме підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; незалучення до участі у справі особи, обов`язків якої стосуватиметься ухвалене за наслідками розгляду справи рішення; дій сторін, спрямованих на штучну зміну територіальної юрисдикції (підсудності) справи), системне тлумачення вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, суд апеляційної інстанції незалежно від доводів та вимог апеляційної скарги, встановивши, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), відповідно до вимог частини першої статті 378 ЦПК України зобов`язаний скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю. Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини вирішив питання про права та обов`язки держави, яка представлена ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави у відповідних відносинах. У вересні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Чернівецького районного суду міста Чернівців із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. До позовної заяви позивач прилучив Акт КП «Містосервіс» №05-04/679 від 08 вересня 2025 року про підтвердження проживання без реєстрації відповідачки ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . За таких обставин позивач вважав, що справа підсудна Чернівецькому районному суду міста Чернівців, виходячи із фактичного місця проживання відповідачки. Щодо процесуальної можливості пред`явлення позову за фактичним місцем проживання відповідача, колегія суддів вказує про наступне. Територіальна підсудність (юрисдикція) це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. За її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа. Територіальна юрисдикція (підсудність) цивільних справ визначена в параграфі 3 глави 2 ЦПК України та поділяється на: загальну (за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача) - стаття 27 ЦПК України; альтернативну (за вибором позивача) - стаття 28 ЦПК України; виключну - стаття 30 ЦПК України. Положеннями ст. 27 ЦПК України визначено загальні положення підсудності справ за місцем проживання або місцезнаходження відповідача. За загальним правилом частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Положеннями частин першої, другої статті 28 ЦПК України передбачено, що позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. Позови про розірвання шлюбу можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров`я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. Суть підсудності за вибором позивача, або альтернативної підсудності, полягає у тому, що за визначеними критеріями цивільних справ позивачу дається можливість обрати з кількох передбачених у законі судів той суд, до якого він пред`являтиме свої позовні вимоги. Законодавець установлює вичерпний перелік позовів, на які поширюються правила цього виду підсудності, а також передбачає конкретні суди, до яких можна з такими вимогами звернутися. Згідно ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду. Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги. Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення позивача до суду з позовом встановлювалися Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила). Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил). В абзаці 1 пункту 9 Правил встановлено, що відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком

1. У пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. Зняття з реєстрації місяця проживання передбачено пунктом 26 Правил, яким, крім іншого, визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів) (абзац 8 пункту 26 Правил). Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року. Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення. Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа. Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом. Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності. Отже в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення. З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватися чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання. Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі №554/7669/21, а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2024 року у справі №175/4316/19. Отож, для визначення підсудності справ приймається: зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи; зареєстроване у встановленому законом порядку місце перебування фізичної особи. Згідно отриманої судом першої інстанції інформації про зареєстроване місце проживання відповідачки ОСОБА_2 , вбачається, що остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.53). Згідно отриманої апеляційним судом інформації з Єдиного державного демографічного реєстру вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 , з 06 жовтня 2011 року значиться зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.192). Отож, відповідачка не мала на території Першотравневого району Чернівецької області зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання, рівно як і не мала зареєстрованого у встановленому законом порядку місця перебування. Фактичне місце проживання особи за певною адресою без реєстрації у встановленому законом порядку місця перебування за такою адресою не має процесуального значення для визначення підсудності справи. Відкриваючи провадження у справі, суд не перевірив реєстрацію місця проживання чи реєстрацію місця перебування позивача, що мало наслідком відкриття провадження у справі з порушенням прави територіальної юрисдикції (підсудності). Слід зазначити, що порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378 ЦПК України). Колегія суддів звертає увагу на те, що суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Поняття «встановленим законом» включає серед іншого і суд, до територіальної юрисдикції (підсудності) відноситься спір, який вирішується судом. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №536/1267/18 (провадження №61-1182св19), від 17 листопада 2022 року у справі №691/914/19 (провадження №61-20176св21). Отже, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, як таке, що ухвалено з порушенням правил територіальної підсудності з направленням справи на новий розгляд за встановленою у процесуальному законі підсудністю, за зареєстрованим місцем проживання відповідачки, а саме до Герцаївського районного суду Чернівецької області. Щодо розподілу судових витрат За правилом частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження у справі, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. З урахуванням вищевказаного апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 21 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу слід закрити. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю. Згідно з частиною першою статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому його слід скасувати та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 378, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу закрити. Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини задовольнити частково. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 жовтня 2025 року скасувати. Цивільну справу №725/8544/25 направити на новий розгляд за встановленою законом підсудністю до Герцаївського районного суду Чернівецької області. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови Повний текст постанови складено 26 лютого 2026 року. Суддя-доповідач: Н.К. Височанська Судді: І.Н. Лисак І.Б. Перепелюк