Постанова 4818 № 639/7458/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 09 червня 2026 року м.Харків справа № 639/7458/25 провадження № 22-ц/818/2685/26 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю. за участю секретаря Шнайдер Д.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Харківська міська рада, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Новобаварського районного суду м. Харкова від 08 січня 2026 року, постановлене під головуванням судді Борисенка О.О., - в с т а н о в и в: У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Харківська міська рада, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .. Заочним рішенням Новобаварського районного суду м. Харкова від 08 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погодившись з рішенням суду першої інстанції просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач набула право користування спірною квартирою на законних підставах, а отже набула охоронюване законом право на житло, як член сім`я наймача, а позивачем не доведено належними доказами факт непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин понад шести місяців. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що на підставі ордеру на житлове приміщення № 099738 від 15.04.2008 ОСОБА_1 набув право на заняття житлового приміщення в ізольованій трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 на склад сім`ї чотири особи: ОСОБА_3 (дружина), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_5 (донька) (а.с.10). На підставі витягу з протоколу міської громадської комісії з житлових питань № 13 від 04.11.2011, наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 визнано ОСОБА_1 складом сім`ї 4 особи (він, дружина ОСОБА_3 , донька ОСОБА_5 , син ОСОБА_4 ) (а.с.12-13). Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 29.09.2025 та з інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 06.10.2025, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 з 22.07.2014, ОСОБА_3 з 21.05.2008, ОСОБА_2 з 21.05.2008, ОСОБА_4 з 21.05.2008 (а.с.11,19). Згідно з копією свідоцтва про шлюб, ОСОБА_5 03.08.2019 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 , та після державної реєстрації шлюбу її прізвище є ОСОБА_7 (а.с.14). На підтвердження відсутності відповідачки за зареєстрованим місцем проживання суду надана копія Акту про відсутність особи за місцем реєстрації, складеного 17.09.2025 за ініціативою мешканця квартири АДРЕСА_3 та підписаного ОСОБА_8 (мешканка кв. АДРЕСА_4 ), ОСОБА_9 (мешканка кв. АДРЕСА_4 ), ОСОБА_10 (мешканець кв. АДРЕСА_5 ), про те, що за адресою: АДРЕСА_1 гр-ка ОСОБА_2 зареєстрована, але не проживає фактично з 06.06.2021 по теперішній час (а.с.15). Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилається на те, що у житловому приміщені за адресою: АДРЕСА_1 , що перебуває у комунальній власності, зареєстрований позивач ОСОБА_1 разом з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Відповідач ОСОБА_2 з 06.06.2021 фактично не проживає за вказаною адресою, оскільки після одруження постійно проживає разом зі своїм чоловіком за кордоном. Будь-яких перешкод відповідачу у проживанні за місцем реєстрації ніхто не чинить. Наразі відповідач втратила інтерес до житлового приміщення та не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання. З огляду на викладене, відповідач втратила право користування зазначеним житловим приміщенням Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Як зазначено у статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод). Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п.

41. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Матеріали справи свідчать про те, що на підставі ордеру на житлове приміщення № 099738 від 15.04.2008 ОСОБА_1 набув право на заняття житлового приміщення в ізольованій трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 на склад сім`ї чотири особи: ОСОБА_3 (дружина), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_5 (донька) (а.с.10). На підставі витягу з протоколу міської громадської комісії з житлових питань № 13 від 04.11.2011, наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 визнано ОСОБА_1 складом сім`ї 4 особи (він, дружина ОСОБА_3 , донька ОСОБА_5 , син ОСОБА_4 ) (а.с.12-13). Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 29.09.2025 та з інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 06.10.2025, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 з 22.07.2014, ОСОБА_3 з 21.05.2008, ОСОБА_2 з 21.05.2008, ОСОБА_4 з 21.05.2008 (а.с.11,19). Згідно з копією свідоцтва про шлюб, ОСОБА_5 03.08.2019 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 , та після державної реєстрації шлюбу її прізвище є ОСОБА_7 (а.с.14). З копії Акту про відсутність особи за місцем реєстрації, складеного 17.09.2025 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 гр-ка ОСОБА_2 зареєстрована, але з 06.06.2021 по теперішній час фактично не проживає (а.с.15). Статями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Матеріали справи не містять, а позивач у порушення свого обов`язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, не надав належних доказів непроживання ОСОБА_2 за місцем реєстрації понад шість місяців без поважних причин. Посилання апелянта на те, що відповідачка з 2021 року постійно проживає за кордоном є безпідставним, оскільки не підтверджується належними доказами. Сам факт тимчасового непроживання відповідачки у спірній квартирі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні без поважних причин. Доказів непроживання відповідачки понад 6 місяців без поважних причин, позивачем суду не надано. Даних про наявність у відповідачки іншого житла або переїзд на інше постійне місце проживання матеріали справи не містять. Підстав для визнання відповідачки такою, що втратила право на житло, на даний час не вбачається. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Новобаварського районного суду м. Харкова від 08 січня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Ю.М. Мальований О.Ю. Тичкова