Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 352/1622/25

Справа № 352/1622/25 Провадження № 22-ц/4808/1111/26 Головуючий у 1 інстанції КУЗЬМЕНКО С. В. Суддя-доповідач Пнівчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої Пнівчук О. В., суддів: Бойчука І. В., Томин О. О., з участю секретаря Панасюк В. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Іванчук Лілія Юріївна, на рішення Тисменицького районного суду від 24 березня 2026 року, у складі судді Кузьменка С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: орган опіки та піклування виконавчого комітету Тисменицької міської ради Івано-Франківської області, орган опіки та піклування Загвіздянської сільської ради Івано-Франківської області, навчальний центр підготовки підрозділів Національної гвардії України (військова частина № НОМЕР_1 ), військова частина № НОМЕР_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини без участі матері, в с т а н о в и в: У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без участі матері. В обґрунтування позову зазначив, що сторони з 08 вересня 2008 року перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому у них народилось двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 22 листопада 2021 року шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано. У березні 2022 року відповідачка разом із двома дітьми виїхала за кордон, після чого через декілька місяців старший син ОСОБА_5 повернувся в Україну, а відповідачка з молодшим сином продовжує проживати в Італії. Позивач вказував, що він самостійно опікується старшим сином, займається його вихованням. Відповідачка ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не цікавиться життям старшого сина та не намагається налагодити зв`язок. З 27 травня 2025 року позивач мобілізований до Збройних Сил України та проходить службу у в/ч НОМЕР_1 , тому син фактично залишився без батьківського піклування, яке йому необхідне. Зазначав, що метою встановлення юридичного факту є повна реалізація прав батька в інтересах дитини, а також можливість проведення військової служби за місцем проживання, щоб мати можливість здійснювати догляд за сином. Просив встановити факт, що позивач ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_6 без участі матері ОСОБА_2 . Рішенням Тисменицького районного суду від 24 березня 2026 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_6 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , без участі матері ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Іванчук Л. Ю. подала апеляційну скаргу. Вважає, що висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права. Зазначає, що за відсутності будь-якої матеріальної підтримки, епізодичне телефонне спілкування відповідачки з сином, не свідчить про її участь у вихованні дитини. Суд першої інстанції не взяв до уваги сукупність доказів, що підтверджують одноосібне виховання позивачем дитини, а саме: характеристику №120/01-16 від 27.05.2025 директора Загвіздянського ліцею, довідку КПН «Загвіздянського центру первинної медичної допомоги» від 29.05.2025, медичні документи, що підтверджують, що ОСОБА_3 потребує систематичного медичного спостереження та лікування, показання свідка ОСОБА_7 та самого ОСОБА_6 , а також лист служби у справах дітей Загвіздянської сільської ради, за результатами проведеного виїзду за місцем проживання дитини. Вказані докази підтверджують, що мати дитини ОСОБА_2 перебуває за кордоном та не займається вихованням та утриманням дитини. Вважає безпідставними висновки суду про те, що рішення суду про стягнення аліментів із позивача на користь відповідачки слугує доказом виконання нею батьківських обов`язків. Апелянт зазначає, що вказане рішення стосується обох синів, молодший з яких перебуває з матір`ю за кордоном. Натомість син ОСОБА_5 згідно чинного законодавства самостійно вирішує з ким із батьків проживати, та вказане не потребує рішення суду. Апелянт не подавав позову про стягнення аліментів на утримання старшого сина, оскільки мав змогу самостійно утримувати сина, в той час як колишня дружина утримувала молодшого сина. Будь-які докази надання матеріальної допомоги чи утримання сина ОСОБА_5 його матір`ю відсутні. Судом не враховано, що позивач звернувся із позовом після його мобілізації з метою реалізації батьківських прав в інтересах дитини, оскільки неповнолітній син залишився без батьківського піклування та виховання, бо матір дитини постійно проживає за кордоном, а син відмовляється від виїзду за кордон на постійне проживання з нею. Вважає, що відповідачка не виконує обов`язків передбачених ст.ст. 150,152 СК України та ст. 12 Закону «Про охорону дитинства» щодо сина ОСОБА_5 з 2022 року, що підтвердив він сам у судовому засіданні. Судом, при ухваленні рішення, не врахована думка дитини та його найкращі інтереси. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком необхідне для вирішення практичних питань в інтересах неповнолітнього сина, зокрема щодо навчання, медичного обслуговування, можливості батька виконувати будь-які юридично значимі дії в інтересах сина без необхідності отримання згоди матері, яка перебуває закордоном. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. ОСОБА_2 правом на подачу відзиву не скористалась. У судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Іванчук Л. Ю. підтримала доводи апеляційної скарги з наведених у ній мотивів. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності, Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в ході судового розгляду не доведено, що відповідачка не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно ОСОБА_6 , а так само не встановлено, що позивач самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину ОСОБА_6 без участі відповідачки. З таким висновком колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 вересня 2008 року. У шлюбі у сторін народились ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2021 року у справі № 352/2069/21, шлюб між сторонами розірвано. З 05 жовтня 2021 року позивачем сплачуються на користь відповідачки аліменти на утримання ОСОБА_6 та ОСОБА_8 відповідно до рішення Тисменицького районного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 352/2066/21. 06 березня 2022 року відповідачка виїхала за межі України разом із ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . У 2023 року ОСОБА_3 повернувся в Україну та почав проживати разом із позивачем ОСОБА_1 . 27 травня 2025 року ОСОБА_1 мобілізований до Збройних Сил України та на даний час проходить військову службу у в/ч НОМЕР_2 . Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною першою статті 121 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Зокрема, ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 перебуває за кордоном і участі у вихованні та утриманні сина не бере, натомість він самостійно утримує та виховує дитину. Встановивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, врахувавши, що проживання матері окремо від дитини не свідчить про те, що вона самоусунулась від виховання та утримання дитини, і не звільняє її від батьківських обов`язків, а також зважаючи на те, що відповідачка періодично спілкується з дитиною, між ними наявний стійкий емоційний зв`язок, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову та встановлення факту самостійного виховання дитини позивачем. При цьому суд врахував, що встановлення факту перебування неповнолітнього сина на утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки рішенням Тисменицького районного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 352/2066/21 з ОСОБА_11 стягуються аліменти на користь ОСОБА_2 у розмірі 1/3 частини всіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на обох дітей. Отже судом не встановлено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як позбавлення батьківських прав та інше. Таким чином, суд обґрунтовано зауважив, що надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Поряд з цим судом встановлено, що з моменту мобілізації позивача в травні 2025 року, він також не проживає разом із ОСОБА_9 , що не перешкоджає йому виховувати сина та спілкуватись із ним. Суд першої інстанції також звернув увагу на те, що син сторін проживав разом із позивачем з 2023 року, однак позивач звернувся із відповідним позовом тільки у липні 2025 року після мобілізації його до Збройних Сил України в травні 2025 року, отже позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Разом із цим, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Зроблені судом висновки по суті вирішення спору узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у даній категорії справ, яка є сталою та сформованою. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Іванчук Лілія Юріївна, залишити без задоволення, а рішення Тисменицького районного суду від 24 березня 2026 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 11 червня 2026 року. Головуюча О. В. Пнівчук Судді: І. В. Бойчук О. О. Томин