Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/1208/25

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1208/25 Суддя (судді) першої інстанції: Ольга ТКАЧЕНКО ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Ключковича В.Ю. Суддів: Беспалова О.О., Парінова А.Б., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства освіти і науки України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства освіти і науки України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства освіти та науки України, третя особа Державне підприємство ''Інфоресурс'', у якому просить суд: - визнати протиправною бездіяльність Міністерства освіти і науки України щодо внесення змін до відомостей, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, щодо ОСОБА_1 ; - зобов`язати Міністерство освіти і науки України внести зміни до даних, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти щодо порушення ОСОБА_1 черговості здобуття освіти, визначеної ст.10 Закону України "Про освіту", а саме: в розділі "На підставі даних, що містяться у Єдиній державній електронній базі з питань освіти, поточне здобуття світи не порушує послідовності, визначеної ч.2 ст.10 Закону України "Про освіту" - вказати "Так, не порушує". Позовні вимоги мотивовані тим, що зазначення у довідці від 28.10.2024 №455079 про здобувача освіти за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти щодо позивача, що поточне здобуття освіти порушує послідовність, визначену частиною 2 статті 10 Закону України «Про освіту», не відповідає фактичним обставинам, оскільки позивач продовжує навчання за освітнім рівнем «Бакалавр», при цьому раніше освітнього рівня «Бакалавр» він не отримував, а має лише диплом молодшого спеціаліста. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 до Міністерства освіти та науки України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державне підприємство ''Інфоресурс'', про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю. Визнано протиправними дії Міністерства освіти і науки України щодо внесення відомостей до Єдиної державної електронної бази з питань освіти щодо порушення ОСОБА_1 черговості здобуття освіти, визначеної статтею 10 Закону України "Про освіту". Зобов`язано Міністерство освіти і науки України внести зміни до даних, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти щодо порушення ОСОБА_1 черговості здобуття освіти, визначеної статтею 10 Закону України "Про освіту", а саме: в розділі "На підставі даних, що містяться у Єдиній державній електронній базі з питань освіти, поточне здобуття світи не порушує послідовності, визначеної частиною 2 статті 10 Закону України "Про освіту" - вказати "Так, не порушує". Міністерство освіти і науки України не погодилось з таким рішенням суду першої інстанції та подало апеляційну скаргу. Просить рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 у справі № 620/1208/25 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2025 року та від 23 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження. 21 травня 2025 року позивач подав відзив на апеляційну скаргу, просить у задоволенні апеляційної скарги Міністерства освіти і науки України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у адміністративній справі №620/1208/25 від 15 квітня 2025 року відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 у 2020 році в коледжі економіки і технологій Чернігівського національного технологічного університету здобув освітній рівень «Молодший спеціаліст», про що отримав диплом від 30.06.2020 серії НОМЕР_1 . 17.10.2022 позивача зараховано до Приватного вищого навчального закладу «Київський університет культури» за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 291 «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії», однак наказом від 29.09.2023 №697с відрахований за власним бажанням. 01.11.2023 позивач зарахований до Національного університету «Чернігівська політехніка за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 081 «Право», наказом від 25.04.2024 №257с/ВС відрахований за власним бажанням. Наказом від 15.08.2024 №349-ст позивач зарахований студентом на ІІ курс до Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 053 «Психологія», термін навчання з 01.09.2024 по 30.06.2027. Відповідно до довідки з Єдиної державної електронної бази з питань освіти від 28.10.2024 №455079 щодо ОСОБА_1 поточне здобуття освіти порушує послідовність, визначену частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту». Позивач звернувся до Міністерства освіти і науки України із заявою про внесення змін до даних, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти щодо черговості здобуття освіти, на яку листом від 06.12.2024 №3/9901-24 позивачу було повідомлено про те, що згідно з інформацією, яка міститься в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, здобувач освіти ОСОБА_1 13.102022 зарахований на навчання за освітнім рівнем бакалавра до ПВНЗ «Київський університет культури», відрахований 29.09.2023. 01.11.2023 поновлений на навчання за освітнім рівнем бакалавр до Національного університету «Чернігівська політехніка», відрахований 05.04.2024. 15.08.2024 повторно зарахований на навчання за освітнім рівнем бакалавр до Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка. Таким чином, позивач здобуває освіту в непослідовному порядку, а в довідці, сформованій на підставі даних, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, у відповідному полі зазначено «Ні, порушує», що відповідає дійсності. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів. Суд дійшов висновку, що процес здобуття освіти позивачем є послідовним у розумінні частини 2 статті 10 Закону України «Про освіту», проте Міністерство освіти і науки України в порушення чинного законодавства України не забезпечило належного функціонування системи Єдина державна електронна база з питань освіти. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного оскарження, колегія суддів враховує наступне. Згідно з частинами першою - третьою статті 53 Конституції України кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов`язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Право на освіту включає право здобувати освіту впродовж усього життя, право на доступність освіти, право на безоплатну освіту у випадках і порядку, визначених Конституцією та законами України (частина перша статті 3 Закону № 2145-VIII). Право особи на освіту може реалізовуватися шляхом її здобуття на різних рівнях освіти, у різних формах і різних видів, у тому числі шляхом здобуття дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти та освіти дорослих (частина третя статті 3 Закону № 2145-VIII). При цьому право на освіту гарантується незалежно від віку, статі, раси, стану здоров`я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин та ознак (частина друга статті 3 Закону № 2145-VIII). З огляду на частину дев`яту статті 3 Закону № 2145-VIII таке право не може бути обмежене законом, але закон може встановлювати особливі умови доступу до певного рівня освіти, спеціальності (професії). Частиною другою статті 10 Закону № 2145-VIII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (до 12 вересня 2025 року), передбачалося, що рівнями освіти є: дошкільна освіта; початкова освіта; базова середня освіта; профільна середня освіта; перший (початковий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти; другий (базовий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти; третій (вищий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти; фахова передвища освіта; початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти; перший (бакалаврський) рівень вищої освіти; другий (магістерський) рівень вищої освіти; третій (освітньо-науковий/освітньо-творчий) рівень вищої освіти. За визначеннями, наведеними у пунктах 5, 19 частини першої статті 1 Закону № 1556-VII, вища освіта - сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти. Результати навчання - знання, уміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особисті якості, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити і виміряти та які особа здатна продемонструвати після завершення освітньої програми (програмні результати навчання) або окремих освітніх компонентів. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1556-VII підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітніми програмами на таких рівнях вищої освіти: початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти; перший (бакалаврський) рівень; другий (магістерський) рівень; третій (освітньо-науковий/освітньо-творчий) рівень. Здобуття вищої освіти на кожному рівні вищої освіти передбачає успішне виконання особою освітньої програми, що є підставою для присудження відповідного ступеня вищої освіти: 1) молодший бакалавр; 2) бакалавр; 3) магістр; 4) доктор філософії/доктор мистецтва (частина друга статті 5 Закону № 1556-VII). Для молодшого бакалавра - це успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньої програми, обсяг якої становить 120 кредитів ЄКТС; для бакалавра - успішне виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг якої становить 180-240 кредитів ЄКТС (частини третя та четверта статті 5 Закону № 1556-VII). Ступінь магістра здобувається за освітньо-професійною або за освітньо-науковою програмою; обсяг освітньо-професійної програми підготовки магістра становить 90-120 кредитів ЄКТС, обсяг освітньо-наукової програми - 120 кредитів ЄКТС (абзац перший частини п`ятої статті 5 Закону № 1556-VII). Таким чином, право на освіту, зокрема вищу освіту, є конституційним правом, гарантованим статтею 53 Конституції України та конкретизованим у статті 3 Закону № 2145-VIII і статті 4 Закону № 1556-VII. Зазначене право реалізується через здобуття особою освіти на послідовних рівнях, перелік яких вичерпно визначений частиною другою статті 10 Закону № 2145-VIII та частиною другою статті 5 Закону № 1556-VII, і може бути обмежене лише у випадках, прямо передбачених Конституцією та законами України. З огляду на абзац третій частини другої статті 6 Закону № 1556-VII заклад вищої освіти на підставі рішення екзаменаційної комісії присуджує особі, яка успішно виконала освітню програму на певному рівні вищої освіти, відповідний ступінь вищої освіти та присвоює відповідну кваліфікацію. Суд також враховує положення статті 10 Європейської соціальної хартії (переглянутої) «Право на професійну підготовку» (The right to vocational training), ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V як обов`язкової у повному обсязі. Згідно з пунктами 1 та 5 статті 10 зазначеної Хартії держави-учасниці зобов`язалися створити умови для доступу до вищої технічної та університетської освіти виключно на основі особистих здібностей та заохочувати повне використання існуючих програм професійної підготовки шляхом вжиття належних заходів. Зазначені положення Хартії передбачають позитивне зобов`язання держави створювати реальні умови для безперешкодного завершення розпочатого навчання. Частиною першою та другою статті 7 Закону № 1556-VII визначено, що документ про вищу освіту видається особі, яка успішно виконала відповідну освітню програму та пройшла атестацію. Встановлюються такі види документів про вищу освіту за відповідними ступенями: диплом молодшого бакалавра; диплом бакалавра; диплом магістра; диплом доктора філософії/доктора мистецтва. Завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою є підставою для відрахування відповідно до пункту 1 частини першої статті 46 Закону № 1556-VII. Тобто рівень вищої освіти характеризує етап освітнього процесу та визначає складність освітньої програми (початковий, перший бакалаврський, другий магістерський, третій освітньо-науковий/освітньо-творчий), тоді як ступінь вищої освіти (молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор філософії/доктор мистецтва) присуджується закладом вищої освіти особі, яка успішно виконала відповідну освітню програму. Водночас до успішного виконання освітньої програми, проходження атестації та видачі документа про вищу освіту - навчання особи у закладі вищої освіти за певним рівнем вищої освіти не може розглядатись як здобуття нею відповідного рівня вищої освіти у розумінні законодавства про освіту. Зарахування особи на навчання за певним рівнем вищої освіти з подальшим її відрахуванням до завершення навчання - з будь-яких підстав, у тому числі за невиконання індивідуального навчального плану або умов договору про навчання - не створює юридичного факту здобуття нею відповідного рівня вищої освіти та, відповідно, не може враховуватись при визначенні послідовності здобуття особою освіти у розумінні частини другої статті 10 Закону № 2145-VIII. Пунктом 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-XII визначено, що призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також: здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури. Пунктом 62 Порядку № 560 визначено, що здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», а також докторанти для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період подають до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки довідку про здобувача освіти, сформовану в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, за формою згідно з додатком

9. За формою довідки про здобувача освіти, наведеної у додатку 9 до Порядку № 560, у ній зазначається, зокрема, така інформація: на підставі даних, що містяться в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, поточне здобуття освіти не порушує послідовності, визначеної частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», - так/ні. Формулювання «послідовності поточного здобуття освіти» у законі відсутнє, однак зі змісту положень частини другої статті 10 Закону № 2145-VIII можна дійти висновку, що другий (магістерський) рівень вищої освіти є вищим за раніше здобутий особою перший (бакалаврський) рівень вищої освіти. З огляду на викладене, при тлумаченні положень пункту 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-XII у взаємозв`язку із частиною другою статті 10 Закону № 2145-VIII та статтями 5-7 Закону № 1556-VII суд виходить з того, що критерій послідовності здобуття рівнів освіти має освітньо-правову природу та відображає рух особи від раніше здобутого нижчого рівня освіти до вищого. Тому попереднє незавершене навчання на другому (магістерському) рівні вищої освіти не може прирівнюватися до здобуття такого рівня та саме по собі свідчити про порушення послідовності здобуття освіти. Інше тлумачення спотворює достовірність інформації у ЄДЕБО, створює непропорційні перешкоди для реалізації пов`язаних з освітнім статусом прав і законних інтересів особи та суперечить взятим Україною на себе міжнародним зобов`язанням за статтею 10 Європейської соціальної хартії (переглянутої). Передбачена пунктом 1 частини третьої статті 23 Закону № 3543-XII відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації для здобувачів освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти, є одним з механізмів реалізації державою зазначеного зобов`язання. У межах спірних правовідносин, ОСОБА_1 у 2020 році здобув освітній рівень «Молодший спеціаліст» в коледжі економіки і технологій Чернігівського національного технологічного університету, про що отримав диплом від 30.06.2020 серії НОМЕР_1 . 17.10.2022 позивача зараховано до Приватного вищого навчального закладу «Київський університет культури» за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 291 «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії», однак наказом від 29.09.2023 №697с відрахований за власним бажанням. 01.11.2023 позивач зарахований до Національного університету «Чернігівська політехніка за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 081 «Право», наказом від 25.04.2024 №257с/ВС відрахований за власним бажанням. Наказом від 15.08.2024 №349-ст позивач зарахований студентом на ІІ курс до Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка за освітнім рівнем «Бакалавр» за спеціальністю 053 «Психологія», термін навчання з 01.09.2024 по 30.06.2027. Тобто ОСОБА_1 здобуває рівень вищої освіти («Бакалавр»), який є вищим за раніше здобутий ним перший рівень вищої освіти («Молодший спеціаліст»). З наведеного висновується, що процес здобуття освіти позивачем є послідовним у розумінні частини 2 статті 10 Закону України «Про освіту», проте Міністерство освіти і науки України в порушення чинного законодавства України не забезпечило належного функціонування системи Єдина державна електронна база з питань освіти. Висновки апелянта про повторне отримання позивачем одних і тих самих освітніх послуг й повторне формування відповідних знань, умінь, навичок та загальних компетентностей на тому самому рівні вищої освіти не є спроможними, оскільки слід розрізняти процес навчання та юридичний факт здобуття рівня освіти. Зміна освітнього статусу особи пов`язується не із самим фактом зарахування, тривалістю навчання чи попередньою спробою здобути освіту, а з успішним виконанням освітньої програми, проходженням атестації та отриманням документа про вищу освіту встановленого зразка. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що для формування довідки про здобувача освіти за даними ЄДЕБО із зазначенням у ній відомостей про те, що поточне здобуття освіти позивачем порушує послідовність, визначену частиною другою статті 10 Закону № 2145-VIII, немає правових та фактичних підстав. Такий висновок відповідає принципу правової визначеності як складовій верховенства права. У Доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) «Report on the Rule of Law» («Доповідь про верховенство права»), Study No. 512/2009, CDL-AD(2011)003rev, схваленій на 86-му пленарному засіданні Венеційської комісії 25-26 березня 2011 року у Венеції, юридичну визначеність (legal certainty) визначено як один з необхідних елементів верховенства права (пункт 41 Доповіді). У пункті 46 цієї ж Доповіді Венеційська комісія наголосила, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Позаяк суб`єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки. Аналогічні вимоги слідують із практики Європейського суду з прав людини щодо критерію «якості закону». У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» («Serkov v. Ukraine»), заява № 39766/05, ЄСПЛ зазначив, що можливість різних тлумачень одних і тих самих положень законодавства, спричинена неналежним станом національного законодавства, яке надає необґрунтовану свободу вибору щодо тлумачення сфери його застосування та значення його вимог, призводить до суперечливого тлумачення законодавства та порушує вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо «якості закону» (пункти 41, 42 рішення). При цьому у пункті 43 зазначеного рішення ЄСПЛ дійшов принципового висновку про те, що за наявності у національному законодавстві норм, які дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків особи та компетентного державного органу, рішення має прийматися на користь особи; натомість обрання державними органами тлумачення національного законодавства, менш сприятливого для особи, було визнано Європейським судом з прав людини несумісним з вимогами Конвенції. Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 08 червня 2018 року № 620 (далі - Положення про ЄДЕБО; втратило чинність на підставі наказу Міносвіти від 22 жовтня 2025 року № 1384), яке розроблено відповідно до статті 74 Закону № 2145-VIII з метою визначення порядку функціонування ЄДЕБО в галузі освіти як автоматизованої системи збирання, оброблення, зберігання та захисту інформації щодо здобувачів освіти, суб`єктів освітньої діяльності, що формується (створюється) та використовується для забезпечення потреб фізичних та юридичних осіб (абзац перший пункту 1 розділу I зазначеного Положення). В абзаці четвертому пункту 2 розділу I Положення про ЄДЕБО наведений перелік уповноважених суб`єктів, а саме: розпорядник ЄДЕБО, технічний адміністратор ЄДЕБО, державні органи, органи управління у сфері освіти, Державна служба якості освіти України, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, Український центр оцінювання якості освіти, суб`єкти освітньої діяльності, підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління розпорядника ЄДЕБО, інші особи, яким надається доступ до ЄДЕБО або окремих її складових у порядку та обсягах, визначених законодавством.. Власником ЄДЕБО та виключних майнових прав на її програмне забезпечення є держава. Розпорядником ЄДЕБО є Міністерство освіти і науки України, технічним адміністратором - державне підприємство «Інфоресурс», що належить до сфери управління розпорядника ЄДЕБО. Розпорядник ЄДЕБО є володільцем інформації, що міститься в ЄДЕБО (пункт 5 розділу I Положення про ЄДЕБО). Згідно зі змістом приписів підпункту 5 пункту 2 розділу ІІ Положення про ЄДЕБО, ЄДЕБО функціонує з метою забезпечення, зокрема, формування, реєстрації та обліку інформації для видачі суб`єктами освітньої діяльності документів у сферах, зокрема вищої освіти. Уповноважений суб`єкт має доступ до інформації, внесеної або сформованої ним в ЄДЕБО, а також до інформації, доступ до якої передбачений відповідно до законодавства розпорядником ЄДЕБО, що передбачено пунктом 12 розділу III Положення про ЄДЕБО. Відповідно до підпунктів 1, 3 та 6 пункту 1 розділу IV Положення про ЄДЕБО, розпорядник ЄДЕБО як уповноважений суб`єкт, зокрема, вживає організаційних заходів, пов`язаних із забезпеченням функціонування ЄДЕБО; використовує інформацію, що міститься в ЄДЕБО, у тому числі персональні дані, з метою прийняття управлінських рішень та виконання повноважень, визначених законодавством; встановлює вимоги до апаратного та програмного забезпечення ЄДЕБО. Суб`єкти ж освітньої діяльності та їх територіально відокремлені структурні підрозділи (відокремлені підрозділи), що надають освітні послуги у сфері, зокрема, вищої освіти, відповідно до пункту 8 розділу IV Положення про ЄДЕБО, уповноважені: вносити до ЄДЕБО та підтримувати в повному, актуальному та достовірному стані інформацію за переліком, визначеним у відповідних пунктах Положення; підтверджувати зазначену в ЄДЕБО інформацію про себе один раз на рік, якщо інше не визначено розпорядником ЄДЕБО; здійснювати в ЄДЕБО інші дії у порядку та обсягах, передбачених відповідно до законодавства розпорядником ЄДЕБО. Отже, формування інформації з ЄДЕБО для видання документів у сферах, зокрема, вищої освіти здійснюється автоматизовано з використанням програмного забезпечення, вимоги до якого встановлює Міносвіти як розпорядник зазначеної системи, який також є володільцем вказаної інформації та має повний доступ до неї як уповноважений суб`єкт. При цьому за змістом пункту 2 розділу IV Положення про ЄДЕБО забезпечення функціонування ЄДЕБО здійснюється технічним адміністратором системи в порядку, визначеному Міносвіти як розпорядником ЄДЕБО, у тому числі й стосовно здійснення заходів із технічного і технологічного забезпечення ЄДЕБО, створення, модернізації і супроводження її програмного забезпечення. Суб`єкти ж освітньої діяльності та їх територіально відокремлені структурні підрозділи (відокремлені підрозділи), що надають освітні послуги у сфері, зокрема, вищої освіти, не мають повноважень на встановлення вимог до програмного забезпечення ЄДЕБО та зміни технічних параметрів й алгоритмів його функціонування. Аналогічний підхід до вирішення справ у подібних правовідносинах застосований у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року у справі № 200/5372/24, від 07 листопада 2025 року у справі № 160/31314/24, від 11 листопада 2025 року у справі № 280/11497/24, від 12 листопада 2025 року у справі № 620/16629/24, від 14 листопада 2025 року у справі № 160/30918/24, від 25 листопада 2025 року у справі № 160/34591/24, від 26 листопада 2025 року у справі № 160/29658/24, від 15 січня 2026 року у справі № 300/2794/25 та від 03 березня 2026 року у справі №340/7912/24. Отже, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують висновків суду першої інстанції. Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів враховує наступне. Відповідно до статті 252 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Згідно із статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. За приписами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина сьома стаття 139 Кодексу адміністративного судочинства України). Частинами третьою, четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті134 Кодексу адміністративного судочинства України). З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов`язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частина перша стаття 1 Закону № 5076-VI). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частина перша стаття 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Так, надаючи оцінку понесеним витратам на правничу допомогу, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц. Вказане також узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року у справах № 810/2816/18, № 810/3806/18), від 22 листопада 2019 року у справі № 810/1502/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19. З системного аналізу вищевказаних правових норм можна дійти висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У скарзі апелянт наголосив на тому, що дана справа є справою незначної складності та розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 10 000,00 грн є неспівмірними зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами). Відповідно до правової позиції Верховного Суду у справі №712/3590/22 від 24 червня 2024 року, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. При цьому, для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат. З наведених апелянтом доводів вбачається, що останній покликається на порядок розгляду справи у порядку письмового провадження, її малозначність. Апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність наведених доводів апелянта, з огляду на відсутність переконливих доказів в спростування неспівмірності заявлених до компенсації витрат на оплату правничої допомоги адвоката в контексті процесуальних дій, документів та часу, необхідного для їх підготовки. У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення. На підставі встановлених матеріалами справи доказів, тривалості розгляду справи, кількості процесуальних документів; враховуючи категорію спору, його складність, колегія суддів дійшла переконання, що визначені судом першої інстанції витрати відповідають критерію реальності адвокатських витрат, тобто є дійсними та потрібними, а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Згідно з приписами частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Міністерства освіти і науки України - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович Судді: О.О. Беспалов А.Б. Парінов