Постанова 4855 № 320/32262/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/32262/24 Суддя (судді) першої інстанції: Білоноженко М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Ключковича В.Ю. Суддів: Беспалова О.О., Вівдиченко Т.Р., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом Головного управління ДПС в Одеській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Восток», Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗГУРТРАНС» про визнання недійсним договору поставки, В С Т А Н О В И В: У липні 2024 року Головне управління ДПС в Одеській області звернулося до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просило суд визнати недійсним договір поставки сільськогосподарських культур 13/03/23-1 від 13 березня 2023 року, укладений між ТОВ «ТК «ВОСТОК» та ТОВ «ЗГУРТРАНС». Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року, відмовлено у відкритті провадження з тих підстав, що спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору. Постановою Верховного Суду від 30 вересня 2025 року ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року у справі №320/32262/24 скасовано. Справу №320/32262/24 направлено для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду. Висновки суду мотивовано тим, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. Колегія суддів наголосила, що спір у справі, яка перебуває на розгляді, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2026 року закрито провадження у справі №379/1506/23 за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до виконавчої служби Таращанського РВ ДВС у Білоцерківському районі Київської області про визнання договору недійсним. Колегія суддів враховує наявність описок у резолютивній частині оскаржуваної ухвали, позаяк за змістом мотивувальної частини суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі за позовною заявою Головного управління ДПС в Одеській області до ТОВ «ТК «ВОСТОК» та ТОВ «ЗГУРТРАНС» про визнання договору недійсним, оскільки відповідно до частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суд першої інстанції також зазначив, що вказаний спір належить до розгляду місцевим судом, який видав виконавчий лист, за правилами господарського судочинства. Відповідні висновки у резолютивній частині оскаржуваної ухвали відсутні. Не погодившись з такою ухвалою суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою та просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 04.02.2026 по справі №320/32262/24; справу № 320/32262/24 направити за підсудністю. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що суд фактично повторно відмовив позивачу у доступі до правосуддя, не роз`яснив права позивача у разі закриття провадження за частиною 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд допустив грубу помилку вказавши, що спір належить до розгляду місцевим судом, за правилами господарського судочинства; допустив численні помилки в резолютивній частини ухвали, вказавши взагалі інший номер судової справи, іншого позивача та відповідача. Апелянт наголошує на тому, що оскаржуваною ухвалою суд першої інстанції вкотре створив для позивача умови, які перешкоджають безперешкодному доступу до правосуддя, більше того, враховуючи, що позовну заяву Головним управлінням ДПС в Одеській області було подано ще наприкінці 2023 року, а саме 08.12.2023, позивач вимушений вже у лютому 2026 року оскаржувати прийняту судом ухвалу про закриття провадження у справі з численними помилками, тобто вже більше ніж два роки справа не може бути розглянута по суті. 16 березня 2026 року відповідачі подали відзив на апеляційну скаргу. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Як встановлено вище, постановою Верховного Суду від 30 вересня 2025 року визначено належність даного спору до публічно-правового та такий підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Стаття 125 Конституції України визначає, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» залежно від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ. Стаття 1 ЦПК України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина 1 статті 4 ЦПК України). Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає підстави для визнання правочину недійсним, частиною третьою якої передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. За змістом частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За правилами статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України). Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України). Тобто, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб`єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Так само звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах. У понятті «владні управлінські функції» ознака «владні» полягає в наявності в суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо скарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Тобто норми Кодексу адміністративного судочинства України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку цивільного чи господарського судочинства. Розгляд спорів за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, в той час як оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України. Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож, відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 травня 2025 року у справі №420/12471/22 виснувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. Вказані висновки підтримані Верховним Судом у постанові від 28 квітня 2026 року у справі № 500/7163/25, тобто є сталими. Висновки суду першої інстанції щодо віднесення спору про визнання договору недійсним до юрисдикції адміністративних судів лише за наявності вироку суду, колегія суддів не погоджує, оскільки усі справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, позаяк такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю. Статтею 20 Податкового кодексу України визначено права контролюючих органів, зокрема підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 вказаного Кодексу визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами. Таким чином, наявність вироку суду у межах спірних правовідносин не є визначальним, що у свою чергу свідчить про помилковість висновків суду щодо необхідності закриття провадження відповідно до частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. З огляду на відсутність підстав для закриття провадження у справі, колегія суддів не вбачає необхідності роз`яснювати позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Відповідно до частини 3 статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції. За змістом частини першої статті 320 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому наявні підстави для її скасування та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 308, 311, 312, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області задовольнити частково. Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 4 лютого 2026 року про закриття провадження у справі № 320/32262/24 скасувати, а справу направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович Судді: О.О. Беспалов Т.Р. Вівдиченко