Постанова КЦС ВС № 757/30963/22-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2026 року м. Київ справа № 757/30963/22 провадження № 61-3348св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирик Ольга Анатоліївна, розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нескорожений Володимир Іванович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А. у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирик Ольга Анатоліївна, про витребування майна та скасування записів про державну реєстрацію права власності, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2022 року Печерська районна в місті Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування, діючи в інтересах недієздатного ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирик О. А., в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила: - витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ; - скасувати запис про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2473831780000), здійснений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирик О. А. за ОСОБА_3 ; - припинити право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований та проживає у квартирі АДРЕСА_2 , рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 квітня 2010 року визнаний недієздатним, а опіку над ним встановлено за Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією. Рішенням цього ж суду від 09 вересня 2014 року опікуном було призначено ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ; після цього нового опікуна призначено не було. Спірна квартира була приватизована відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 грудня 1999 року № НОМЕР_1 та належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . За інформацією з Державного реєстру речових прав право власності на квартиру було зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу від 27 листопада 2012 року за ОСОБА_2 , а згодом - за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 06 жовтня 2022 року. Разом із тим установлено, що ще 08 червня 2000 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 змінили прізвище на ОСОБА_8 , що підтверджується відповідними документами. Отже, зазначені особи не могли виступати продавцями за договором купівлі-продажу від 27 листопада 2012 року під попередніми анкетними даними, що свідчить про недостовірність відомостей, покладених в основу правочину. Крім того, у вказаному договорі відсутні належні ідентифікаційні дані сторін, зокрема реквізити паспортних документів, що суперечить вимогам Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 № 296/5. Також на момент укладення договору від 27 листопада 2012 року ОСОБА_1 був визнаний судом недієздатним, а будь-які правочини щодо відчуження його майна або майнових прав могли вчинятися виключно за участю опікуна та за попереднім дозволом органу опіки та піклування, який у цьому випадку не надавався. Відповідно до положень цивільного законодавства правочин, укладений без такого дозволу, є нікчемним. ОСОБА_1 відповідно до статей 1261, 1262 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є спадкоємцем за законом після смерті матері ОСОБА_9 та сестри ОСОБА_6 . З урахуванням того, що ОСОБА_1 постійно проживає у спірній квартирі та іншого житла не має, її відчуження суперечить його інтересам як недієздатної особи, а тому підлягає судовому захисту шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування відповідних реєстраційних записів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Печерський районний суд міста Києва рішенням від 14 березня 2024 року позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, задовольнив частково. Витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 з 12 квітня 2010 року визнаний судом недієздатною особою, при цьому орган опіки та піклування не приймав рішення щодо надання дозволу на відчуження від імені недієздатного частини квартири. Крім того, станом на момент укладення договору купівлі-продажу від 27 листопада 2012 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 відповідно до наявних документів уже протягом тривалого часу користувалися іншим прізвищем, що також було відомо сторонам правочину. За таких обставин суд дійшов висновку, що укладення зазначеного договору відбулося, по-перше, поза волею власників - ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , а по-друге, за участю недієздатної особи ОСОБА_1 , що суперечить вимогам статті 203 ЦК України, у зв`язку з чим цей правочин є недійсним з моменту його вчинення. Отже, квартира АДРЕСА_2 , вибула з володіння (власності) позивача незаконно, поза його волею та без належної правової підстави. Відповідачі не надали належних і допустимих доказів на спростування зазначених обставин. Оцінюючи спір з урахуванням принципу справедливого балансу між правами власника та інтересами добросовісного набувача, суд керувався тим, що у випадку вибуття майна з володіння власника внаслідок протиправних дій його інтереси мають пріоритет над інтересами добросовісного набувача, який набув право власності на таке майно, за винятком випадків, передбачених статтею 388 ЦК України, коли майно не може бути витребуване. Водночас ОСОБА_3 не позбавлений права на відшкодування завданих йому збитків за рахунок продавця майна відповідно до статті 661 ЦК України. Розрахунки між власником і добросовісним набувачем у разі витребування майна з чужого незаконного володіння здійснюються за правилами статті 390 ЦК України. У разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечує ефективне відновлення порушеного права власності, оскільки є належною та достатньою підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, у зв`язку з чим заявлені вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права власності не є необхідними для захисту його прав. Київський апеляційний суд постановою від 25 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року - без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позивач є спадкоємцем осіб, у власності яких за життя перебувала спірна квартира, та відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не заявив про відмову від її прийняття. З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення майнових прав позивача. Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо відсутності у ОСОБА_1 права на спадкування після смерті матері ОСОБА_4 на підставі частини першої статті 1224 ЦК України, апеляційний суд зазначив, що такі доводи є безпідставними. Зокрема, з ухвали Печерського районного суду міста Києва від 25 січня 2023 року у справі № 757/4382/17-к убачається, що ОСОБА_1 під час вчинення суспільно небезпечного діяння, яке спричинило смерть спадкодавця, страждав на психічне захворювання, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що виключає наявність умислу на позбавлення життя спадкодавця, а отже, відсутні підстави для застосування положень частини першої статті 1224 ЦК України щодо усунення його від права на спадкування. У контексті оцінки добросовісності набувача спірного майна ОСОБА_3 колегія суддів керувалася тим, що у випадку вибуття майна з володіння законного власника поза його волею останній має право на витребування такого майна від будь-якого набувача, незалежно від добросовісності та відплатності його набуття, шляхом пред`явлення віндикаційного позову. Враховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власників та на підставі нікчемного правочину, витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача є пропорційним втручанням у його право власності, яке здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Суд не встановив фактів зловживання позивачем своїми правами щодо спірного майна, яке вибуло з його володіння поза його волею (за відсутності будь-якого об`єктивного прояву волевиявлення на відчуження), у зв`язку з чим відсутні підстави для відмови у захисті його права власності. Принцип мирного володіння майном, закріплений у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), поширюється як на добросовісного набувача, так і на первісного власника майна. При цьому особа, яка набула право власності на майно та обґрунтовано розраховувала на його стабільність, має право на захист, однак таке право не є абсолютним і підлягає обмеженню у випадках, передбачених законом. У разі вибуття нерухомого майна з володіння власника на підставі неукладеного або нікчемного правочину та за відсутності його волевиявлення така особа зберігає статус власника цього майна, а позбавлення її можливості витребувати майно призвело б до непропорційного втручання у її право на мирне володіння майном. Водночас добросовісність набувача не звільняє його від ризиків, пов`язаних із вибором контрагента. Окрім відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, набувач повинен оцінювати й інші обставини, що можуть свідчити про сумнівний характер правочину, зокрема невідповідність ціни ринковій, поведінку сторін правочину тощо. Отже, за встановлених обставин вибуття майна з володіння законного власника поза його волею, у тому числі на підставі нікчемного правочину, витребування такого майна від добросовісного набувача є належним та ефективним способом захисту права власності. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У березні 2026 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_10 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову про витребування майна. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відсутні правові висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_3 обґрунтовує тим, що добросовісний набувач нерухомого майна не зобов`язаний перевіряти історію набуття права власності та правомірність усіх попередніх переходів права, а має право покладатися на відомості державних реєстрів за відсутності обставин, які могли б викликати обґрунтовані сумніви у їх достовірності. З огляду на це заявник зазначає, що набув спірну квартиру на підставі відплатного договору купівлі-продажу, укладеного у встановленому законом порядку, який не був оспорений та укладений без порушення прав чи інтересів третіх осіб. Добросовісний набувач не може нести відповідальність за порушення, допущені іншими особами під час здійснення процедур, спрямованих на запобігання шахрайству під час вчинення правочинів з нерухомим майном. Конструкція правового регулювання, за якої добросовісний набувач втрачає своє майно всупереч приписам статті 388 ЦК України та змушений самостійно шукати способи компенсації понесених втрат, є, на переконання заявника, неприйнятною та покладає на нього індивідуальний і надмірний тягар. На момент придбання спірної квартири були відсутні будь-які судові провадження за участю попередніх власників цього майна. Крім того, заявник посилається на відсутність правових висновків Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 356, частини першої статті 1216, частини першої статті 1217, частини першої статті 1222, частин першої та другої статті 1223, частини першої статті 1224 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 387 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема щодо можливості витребування майна на користь однієї особи за умови, що таке майно належало кільком особам, без встановлення кола спадкоємців та розміру їх часток, а також у випадку витребування частки у майні в порядку спадкування на користь особи, яка позбавила життя спадкодавця. Також заявник вказує, що квартира, яка є предметом цього спору, належала на праві власності ОСОБА_7 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , однак витребувана судами у повному обсязі на користь ОСОБА_11 . При цьому коло спадкоємців, вид спадкування (за законом чи за заповітом), а також розмір часток спадкоємців після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_6 суди не встановлювали, спадкові справи не витребовували, що, на думку заявника, унеможливлює присудження усього майна на користь однієї особи та визначення належного обсягу спадкових прав позивача. Окремо заявник зазначає, що ОСОБА_1 позбавив життя свою матір, у зв`язку з чим не має права на спадкування її майна відповідно до частини першої статті 1224 ЦК України, яка передбачає усунення від права на спадкування осіб, що умисно позбавили життя спадкодавця або вчинили замах на його життя. Аргументи інших учасників справи У квітні 2026 року Печерська районна в місті Києві державна адміністрація подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 31 березня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва. 15 квітня 2026 року матеріали справи № 757/30963/22 надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини, з`ясовані судами Квартира АДРЕСА_1 , відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 грудня 1999 року № 1319 була приватизована та належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частках (том 1, а. с. 13). 08 червня 2000 року ОСОБА_5 змінила прізвище на « ОСОБА_8 », що підтверджується свідоцтвом про зміну прізвища, паспортом та свідоцтвом про народження (том 1, а. с. 24, 25). ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження (том 1, а. с. 26). Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 06 липня 2021 року № 64943306 ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі АДРЕСА_2 , з 02 квітня 1991 року (том 1, а. с. 22). Печерський районний суд міста Києва рішенням від 12 квітня 2010 року визнав ОСОБА_1 недієздатним та встановив над ним опіку (том 1, а. с. 10, 11). Печерський районний суд міста Києва рішенням від 09 вересня 2014 року призначив ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , опікуном ОСОБА_1 (том 1, а. с.12; том 2, а. с. 168). Згідно зі свідоцтвом про смерть від 20 листопада 2020 року ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (том 2, а. с. 167). Суди також з`ясували, що відповідно до договору купівлі-продажу від 27 листопада 2012 року № 2408 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відчужили квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 . При цьому у зазначеному договорі відсутні відомості про паспортні документи сторін як такі, що посвідчують їх особу, натомість зазначено лише реєстраційні номери облікових карток платників податків сторін договору (том 1, а. с. 14). 01 жовтня 2021 року державний реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вніс запис про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_2 , номер запису 44354459 (том 1, а. с. 15, 16). 19 січня 2022 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_2 укладено договір позики, а також іпотечний договір, за яким ОСОБА_2 передав у іпотеку квартиру АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 165-168). 06 жовтня 2022 року між ОСОБА_12 , який діяв як іпотекодержатель, та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири (том 1, а. с. 161, 162). Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 грудня 2022 року № 318399966 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровано за ОСОБА_3 ; запис про право власності внесено 06 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирик О. А., номер запису 48074348 (том 1, а. с. 131-135). Відповідно до повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян 13 травня 2021 року складено актовий запис № 11916 про смерть ОСОБА_1 (том 1, а. с. 80-83). Печерський районний суд міста Києва рішенням від 14 березня 2024 року у справі № 757/27026/23-ц анулював актовий запис про смерть ОСОБА_1 від 13 травня 2021 року № 11916 (том 2, а. с. 162-166). Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 25 січня 2023 року у справі № 757/43821/17-к застосував до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом. У зазначеній ухвалі суд установив, що 22 червня 2016 року приблизно о 23:00 год ОСОБА_1 , перебуваючи у спальній кімнаті квартири АДРЕСА_2 , за місцем свого проживання, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин учинив сварку зі своєю матір`ю ОСОБА_4 . Під час конфлікту ОСОБА_1 , діючи з метою протиправного позбавлення життя останньої, умисно почав здавлювати їй шию та закривати отвори носа і рота, чим заподіяв тяжкі тілесні ушкодження, несумісні з життям, унаслідок чого у короткий проміжок часу настала смерть потерпілої. Згідно з висновком стаціонарної судово-психіатричної експертизи від 17 січня 2017 року № 9 ОСОБА_1 на час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України (22 червня 2016 року), за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а також не може усвідомлювати їх і на теперішній час, у зв`язку з чим потребує застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині задоволених позовних вимог про витребування спірної квартири, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці судові рішення лише в зазначеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статей 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18). Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні. Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (частина перша статті 658 ЦК України). Таким чином, розпоряджатися майном може тільки власник. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (частина перша статті 39 ЦК України). Згідно з частинами другою та третьою статті 41 ЦК України недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідно до статті 71 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 27 листопада 2012 року) опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов`язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування. Згідно з частиною першою статті 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним. У статті 330 ЦК України передбачено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно зі статтею 388 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15 (провадження № 14-288цс18). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зазначила, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зробила висновок, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективним. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) сформулювала висновок, згідно з яким власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших. Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи. Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до статей 1261, 1262 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У частині першій статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом із тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). У частині першій статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном із використанням способів, визначених главою 29 ЦК України. До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61-12264св22). Верховний Суд у постанові від 15 травня 2024 року у справі № 755/12399/21 (провадження № 61-10584св23) також зробив висновок, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України, навіть якщо право власності ще не зареєстроване. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у розумінні частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації у національному законодавстві. Право на майновий інтерес також підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що під час розгляду справ щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, вирішувати питання щодо наявності підстав для втручання у право мирного володіння майном особи, яка набула його за відплатним договором. При цьому суди мають оцінювати, зокрема, підстави та процедуру набуття майна добросовісним набувачем, співвідношення вартості такого майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин, їх фактичні наміри щодо спірного майна, а також інші обставини, які можуть мати значення для визначення пропорційності втручання у право власності. Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23). За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Установивши, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власників поза їх волею, зокрема на підставі нікчемного правочину, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для його витребування відповідно до статей 387, 388 ЦК України. За таких обставин добросовісність останнього набувача та відплатний характер набуття не перешкоджають витребуванню майна, оскільки вирішальним є сам факт вибуття майна поза волею власника. Посилання заявника на те, що він мав право покладатися виключно на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не спростовують правильності висновків судів, оскільки принцип публічної достовірності реєстру не є абсолютним та не виключає можливості витребування майна у випадках, прямо передбачених законом. У разі вибуття майна з володіння законного власника поза його волею останній має право вимагати повернення такого майна незалежно від добросовісності та відплатності його набуття іншою особою, звернувшись до суду з віндикаційним позовом. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 позбавив життя спадкодавця та не має права на спадкування відповідно до частини першої статті 1224 ЦК України, обґрунтовано відхилені судами, оскільки встановлено, що на момент вчинення відповідних дій така особа не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, у зв`язку з чим відсутній умисел на позбавлення життя спадкодавця, що виключає застосування зазначеної норми. Водночас у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, а тому він має право на захист цих прав способами, визначеними законом. Аргументи заявника щодо невстановлення кола спадкоємців та розміру їх часток не впливають на правильність вирішення цього спору, оскільки предметом розгляду є захист права власності та відновлення становища, яке існувало до його порушення, а не остаточний розподіл спадкового майна між усіма спадкоємцями. Також безпідставними є доводи про непропорційність втручання у право власності добросовісного набувача, оскільки таке втручання здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету захисту прав власника та відповідає критерію справедливого балансу між інтересами сторін. При цьому цивільне законодавство передбачає правові наслідки відчуження майна особою, яка не мала права його відчужувати, зокрема право покупця вимагати від продавця відшкодування завданих збитків (стаття 661 ЦК України). Такий підхід узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц. З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення віндикаційного позову та не знаходить підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції. Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної квартири - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нескорожений Володимир Іванович, залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, до ОСОБА_3 про витребування майна залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко