Постанова Центральний апеляційний господарський суд № 904/3473/25

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.05.2026 року м.Дніпро Справа № 904/3473/25 Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дарміна М.О.(доповідач), суддів Чус О.В., Кощеєв І.М. при секретарі судового засідання Новіковій Д.О. Представники сторін: прокурор: Риженко Вікторія Олегівна (в залі суду) - службове посвідчення № 069939 від 01.03.2023р. від третьої особи 2 яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Басова Ольга Борисівна (власні засоби EasyCon) - представник Головне управління державної податкової служби у Дніпропетровській області , самопредставництво - витяг з ЄДР інші представники сторін в судове засідання не з`явилися, про дату, час, та місце судового засідання повідомлені належним чином розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 (суддя Мельниченко І.Ф.) за позовом Керівника Павлоградської окружної прокуратури Дніпропетровської області, м. Павлоград, Дніпропетровська область в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, м. Дніпро до Державного підприємства "Дніпропетровський регіональний центр розвитку", м. Дніпро третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Троїцька сільська рада Павлоградського району Дніпропетровської області, с. Троїцьке, Дніпропетровська область третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління державної податкової служби у Дніпропетровській області, м. Дніпро третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Фонд державного майна України, м. Київ про припинення права постійного користування земельними ділянками та їх повернення ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції: Керівник Павлоградської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Державного підприємства «Дніпропетровський регіональний центр розвитку», в якому просив суд: припинити відповідачу право постійного користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1223587200:01:003:0752 (площею 0,2487 га), 1223587200:01:003:0753 (площею 1,0664 га), 1223587200:01:003:0745 (площею 0,1165 га) та 1223587200:01:003:0746 (площею 0,4079 га), що розташовані на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області, та зобов`язати відповідача повернути зазначені земельні ділянки Дніпропетровській обласній державній адміністрації. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що починаючи з 2021 року зазначені земельні ділянки державної форми власності перебувають у постійному користуванні ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку», яке фактично їх не використовує та систематично не сплачує земельний податок протягом 2022 2025 років. За твердженням прокурора, орієнтовна сума несплаченого відповідачем земельного податку лише за період 2024 року та 6 місяців 2025 року становить 161 498,44 грн. Прокурор вважає, що зазначені обставини є підставою для припинення права постійного користування земельними ділянками відповідно до пункту «д» статті 141 Земельного кодексу України. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025 у задоволенні позову відмовлено повністю. Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що матеріалами справи підтверджено систематичне порушення відповідачем сплати земельного податку протягом 2022 2025 років. Водночас суд зазначив, що відповідно до пункту «д» статті 141 Земельного кодексу України систематична несплата земельного податку є підставою припинення права користування земельною ділянкою, проте з урахуванням системного аналізу змісту статей 141, 143, 144 Земельного кодексу України за наявності таких підстав припинення права користування земельною ділянкою проводиться у загальному порядку - за рішенням компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування, а не в судовому порядку. Суд першої інстанції послався на те, що перелік підстав примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку, визначений статтею 143 Земельного кодексу України, є вичерпним, а систематична несплата земельного податку до цього переліку не включена. Крім того, суд зазначив, що невикористання земельної ділянки не є самостійною підставою припинення права користування нею, оскільки поняття «невикористання земельної ділянки за призначенням» та «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» є різними за правовою природою. Суд послався на сталу правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 17.04.2018 у справі № 924/689/17, від 04.05.2018 у справі № 922/3334/16, від 22.02.2021 у справі № 924/856/20, від 27.09.2023 у справі № 904/2674/22, від 19.11.2024 у справі № 907/883/22 та інших. Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги: Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, з апеляційною скаргою звернувся Перший заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Миргородська Ольга Миколаївна, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження та відкрити апеляційне провадження, скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025 у справі № 904/3473/25 та ухвалити нове, яким задовольнити позовну заяву у повному обсязі, стягнути з відповідача на користь Дніпропетровської обласної прокуратури сплачений судовий збір. Узагальнення доводів апеляційної скарги: Апеляційна скарга обґрунтована наступним: Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025 у справі № 904/3473/25 постановлено із неправильним застосуванням норм матеріального права (ст. ст. 5, 13, 14, 131-1 Конституції України, ст. ст. 141, 152, 206 Земельного кодексу України) та процесуального права (ст. ст. 2, 11, 53, 236 ГПК України), що є підставою для його скасування відповідно до ст. 277 ГПК України. Заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури вказує на суперечливість позиції суду першої інстанції, який одночасно визнав підтвердженими підстави звернення Павлоградської окружної прокуратури до суду у зв`язку з бездіяльністю уповноваженого органу - Дніпропетровської обласної державної адміністрації, та відмовив у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що повноваження щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою належать виключно зазначеній адміністрації, а не суду. Таким чином, саме бездіяльність уповноваженого органу і стала підставою для відмови судом у задоволенні позовної заяви прокурора, що є нелогічним. Апелянт наголошує, що звернення прокурора до суду є єдиним ефективним способом захисту інтересів держави, оскільки Дніпропетровська обласна державна адміністрація не вирішила питання щодо припинення права постійного користування спірними земельними ділянками, внаслідок чого триває порушення інтересів держави, яке полягає у безоплатному використанні земельних ділянок. Усунути такі порушення в інший спосіб, окрім як шляхом судового захисту, неможливо. Прокуратурою встановлено та судом підтверджено систематичне порушення відповідачем сплати земельного податку протягом 2022 2025 років. Відповідно до пункту «д» статті 141 Земельного кодексу України систематична несплата земельного податку є підставою припинення права користування земельною ділянкою. Водночас суд, ігноруючи вимоги зазначеної норми, відмовив у задоволенні позовної заяви при наявних порушеннях інтересів держави. Апелянт зазначає, що нецільове використання або невикористання земельних ділянок не було підставою для звернення прокуратури із цим позовом. Захаращений стан спірних земельних ділянок, відсутність на них нерухомого майна свідчить лише про незацікавленість підприємства у використанні такої землі та відсутність наміру здійснення плати у подальшому. Щодо неврахування висновків Верховного Суду, апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 26.04.2022 у справі № 738/663/20, в якій зазначено, що за загальним правилом припинення права користування земельною ділянкою з підстав, передбачених пунктом «д» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Разом з тим, у розглядуваній справі із позовом до суду в інтересах держави звернувся прокурор, який вказав на бездіяльність органів, уповноважених на прийняття відповідного рішення. Верховний Суд у вказаній справі рішення судів попередніх інстанцій про припинення права користування земельною ділянкою через несплату земельного податку залишив без змін. Також апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 6/88-Б-05, в якій зазначено, що за наявності правових підстав для припинення права постійного користування, передбачених у ст. 141 Земельного кодексу України, та за відсутності на це згоди землекористувача, припинення права постійного користування ділянкою здійснюється в судовому порядку. Апелянт вважає, що судова практика, на яку послався суд першої інстанції (постанови Верховного Суду у справах № 924/689/17, № 922/3334/16, № 909/108/19, № 921/99/18, № 924/856/20, № 904/2674/22, № 907/883/22), не може вважатися аналогічною до правовідносин у справі № 904/3473/25, оскільки вона не враховує специфіки суб`єктного складу - звернення прокурора з позовом у зв`язку з відсутністю активної процесуальної поведінки з боку уповноваженого органу та фактичних порушень інтересів держави, що відбулись внаслідок бездіяльності власника земельної ділянки. Апелянт також зазначає, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення фактично не застосував положення ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», що регламентують підстави та порядок здійснення представництва інтересів держави прокурором у суді, та не врахував принцип «jura novit curia», відповідно до якого обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін покладено саме на суд. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23, апелянт зазначає, що процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає спосіб захисту або дозволяє його застосувати. Крім того, апелянт вказує на порушення права на доступ до правосуддя, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справах «Креуз проти Польщі», «Меньшакова проти України», «Белле проти Франції», «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», а також на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 та від 18.01.2023 у справі № 170/129/21, згідно з якими справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Апелянт зазначає, що господарським судом доводи прокурора, викладені у позовній заяві, у повній та всебічній мірі не досліджено, оцінку наданим доказам не надано, у більшості залишено поза увагою факти порушення вимог законодавства, що унеможливило встановлення фактичних обставин, внаслідок чого прийнято рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, яке підлягає скасуванню в апеляційному порядку. Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі: Головне управління ДПС у Дніпропетровській області подало відзив на апеляційну скаргу, згідно якого повідомило, що Відповідач знаходиться на податковому обліку в ГУ ДПС у Дніпропетровській області як платник податків, зборів, обов`язкових платежів, у тому числі й плати за землю. У зв`язку із неподанням відповідачем податкової звітності по платі за землю в результаті проведення камеральної перевірки ГУ ДПС складено акт камеральної перевірки за неподання податкової звітності з плати за землю (земельний податок) за 2023 2025 роки по Троїцькій сільській раді Павлоградського району Дніпропетровської області від 17.07.2025 № 42214/04-36-04-13/00282033. Крім того, відповідно до пп. 191.1 ст. 191, пп. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20, п. 73.3 ст. 73, пп. 78.1.1, пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75, пп. 78.1.1, пп. 78.1.2 п. 78.1 ст. 78, п. 79.1 ст. 79, п. 82.2 ст. 82 Податкового кодексу України, на підставі наказів ГУ ДПС від 22.04.2025 № 2654-п та від 13.05.2025 № 3191-п проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» за період з 01.01.2022 по 31.12.2024 з питань повноти нарахування плати за землю за земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні відповідача, у тому числі за спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 1223587200:01:003:0752, 1223587200:01:003:0753, 1223587200:01:003:0745, 1223587200:01:003:0746. За результатами перевірки складено акт від 10.06.2025 № 2637/04-36-07-01/30600236, який відправлено платнику засобами поштового зв`язку. За наслідками перевірки встановлено порушення пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16, пп. 271.1, пп. 271.1.2 п. 271.1 ст. 271, п. 285.1, п. 285.2 ст. 285, п. 286.1, п. 286.2 ст. 286, п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України, внаслідок чого занижено земельний податок за земельні ділянки, що перебувають у постійному користуванні відповідача, за період з 01.01.2022 по 31.12.2024 на загальну суму 28 334 040,91 грн, у тому числі: за 2022 рік - 2 177 724,85 грн, за 2023 рік - 12 752 957,58 грн, за 2024 рік - 13 403 358,48 грн. Дніпропетровська обласна державна адміністрація не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» не скористалося правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Троїцька сільська рада Павлоградського району Дніпропетровської області не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Фонд державного майна України не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді: Згідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 03.12.2025 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий суддя Дармін М.О. (доповідач), судді: Чус О.В., Кощеєв І.М. Розглянувши клопотання скаржника про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 256 Господарського процесуального кодексу України, учасник справи, якому повне рішення або ухвала не були вручені у день його (її проголошення) або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Згідно з частиною першою статті 119 Господарського процесуального кодексу України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Матеріалами справи встановлено, що в судовому засіданні 05.11.2025, за участю прокурора, було проголошено вступну та резолютивну частини оскаржуваного рішення (повний текст рішення складено 11.11.2025). Відтак останній день звернення з апеляційною скаргою припадає на 02.12.2025. Відповідно до ч. 7 ст 116 ГПК України, процесуальний строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку. 02.12.2025 апеляційна скарга сформована в системі Електронний суд, 03.12.2025 апеляційну скаргу зареєстровано в автоматизованій системі документообігу у Центральному апеляційному господарському суді, отже правові підстави на поновлення процесуального строку відсутні. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 12.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 26.05.2026 об 10:00 годин. 16.01.2026 до Центрального апеляційного господарського суду через «Електронний суд» від представника Головного управління державної податкової служби у Дніпропетровській області, м. Дніпро надійшов відзив на апеляційну скаргу, а також клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.01.2026 клопотання представника Головного управління державної податкової служби у Дніпропетровській області, м. Дніпро про проведення судового засідання в режимі відеоконференції задоволено. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.05.2026 сторонам доведено да відома що розгляд апеляційної скарги Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 відбудеться в приміщенні Центрального апеляційного господарського суду зал судового засіданні №

511. В судовому засіданні призначеному на 26.05.2026 були присутні прокурор та представник Головного управління державної податкової служби у Дніпропетровській області, інші представники сторін в судове засідання не з`явилися, про дату, час, та місце судового засідання повідомлені належним чином. Під час проведення судового засідання на території міста Дніпро сигналу повітряної тривоги оголошено не було, у зв`язку з чим колегія суддів констатує відсутність підстав для висновку щодо наявності обставин, що перешкоджають здійсненню правосуддя та розгляду справи у визначений час. Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У рішеннях від 28.10.1998 у справі Осман проти Сполученого королівства та від 19.06.2001 у справі Креуз проти Польщі Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції"). Розумність строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі G. B. проти Франції), тощо. Отже, поняття розумний строк є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення. Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду. Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (п.51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України"). Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану. Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany). Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі Цихановський проти України (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ Смірнова проти України (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), Карнаушенко проти України (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02). Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, згідно з усталеною судовою практикою та позицією ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-от неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки. Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. В свою чергу, варто наголосити на тому, що визначення пріоритету на користь неучасті в судовому засіданні у випадку невизнання судом обов`язкової явки представника, не тягне за собою неможливість здійснення розгляду справи, тобто відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є безумовною підставою для відкладення судового засідання. До того ж, обставин, що ускладнювали б вирішення відповідного спору за наявними матеріалами судом не встановлено. Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для ухвалення судового рішення, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника позивача. На підставі вищевикладеного, колегія суддів виснує, що судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності. 26.05.2026 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови Центрального апеляційного господарського суду. Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції: Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню в силу наступного: Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 ГПК). За змістом ст. 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. В постанові Верховного Суду від 27.11.2019р. у справі № 923/236/19, викладено наступний правовий висновок: « Верховний Суд зауважує, що відповідно до п.п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України позовна заява повинна містити в т.ч. зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову». Так, звертаючись з позовом про припинення Державному підприємству «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» права постійного користування земельними ділянками, кадастровий номер 1223587200:01:003:0753, площею 1,0664 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області. Номер запису про інше речове право 48255818; кадастровий номер 1223587200:01:003:0752, площею 0,2487 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області. Номер запису про інше речове право 48257350; кадастровий номер 1223587200:01:003:0746, площею 0,4079 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області. Номер запису про інше речове право 48257142; кадастровий номер 1223587200:01:003:0745, площею 0,1165 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області. Номер запису про інше речове право 48257231 та, відповідно, зобов`язання Державного підприємства «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» повернути ці земельні ділянки Дніпропетровській обласній державній адміністрації, прокурор у своєму позові наводив наступні підстави заявлених позовних вимог: « …. Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до ч. 4 ст. 4 Земельного кодексу України, завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Крім того, п. «а», «г» ст. 5 цього ж Кодексу, земельне законодавство базується на принципах, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису та забезпечення раціонального використання та охорони земель. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Також п. «а» ч. 2 цієї ж норми визначено, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності. Статтею 141 Земельного кодексу України передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою. Так, п. «д» вказаної норми визначено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата земельного податку або орендної плати. Частинами 1 та 2 статті 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Плата за землю належить до складу місцевих податків, що встановлюються місцевими радами та зараховуються до місцевих бюджетів. Також, до п. 10.1.1. ст. 10 Податкового кодексу України визначено, що до місцевих податків належать, зокрема, податок на майно. Крім того, п. 14.1.147. ст. 14 Податкового кодексу України встановлено, що плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Пунктом 265.1.3. статті 265 цього ж Кодексу встановлено, що податок на майно складається з, зокрема, плати за землю. Також п. 269.1.1.2. ст. 269 Податкового кодексу України визначено, що платниками земельного податку є землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування. Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти - юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обставин відносяться: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів місцевого самоврядування, які передбачені законом як підстави виникнення земельних прав та обов`язків; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов`язки; набуття земельних прав та обов`язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший правовий акт пов`язує виникнення, зміну і припинення земельних відносин. Зазначене кореспондується зі статтею 11 ЦК України. Відповідно до листа ГУ ДПС у Дніпропетровській області №22146/5/04-36-04-05-11 від 09.05.2025, податкові декларації по платі за землю (земельний податок) на 2022 - 2025 роки ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» не надавалися, плата за землю не сплачувалася. Пунктом 1.284 ст. 284 цього ж кодексу, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території. Так, відповідно до п. 4.4. та 4.5. ст. 4 Податкового кодексу України, установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України. При встановленні або розширенні існуючих податкових пільг такі пільги застосовуються з наступного бюджетного року. Відповідно до п. 28 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема, прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах, а також земельному податку. Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 по справі №914/2848/22 зробила висновок про те, що для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності базою для обрахунку є нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Порядок проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок встановлено Законом України «Про оцінку земель». Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується, зокрема, для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Статтею 13 Закону України «Про оцінку земель» встановлено випадки обов`язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі, зокрема, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. За змістом статті 18 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться: розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років; розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7-10 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України «Про землеустрій». Обов`язковість врахування нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності під час визначення розміру орендної плати встановлена законом (абзац другий частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель»). Отже, у разі зміни нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності змінюється також розмір орендної плати. Велика Палата Верховного Суду висновує, що з моменту початку застосування відповідно до пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України нового розміру нормативної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності автоматично змінюються і права та обов`язки сторін договору оренди в частині розміру орендної плати, якщо він визначений у відсотковому співвідношенні до нормативної грошової оцінки. Таким чином, у користувача земельної ділянки державної або комунальної власності з моменту введення в дію нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки. З листа виконавчого комітету Троїцької сільської ради №675/0/2-25 від 22.04.2025 вбачається, що жодних рішень, стосовно віднесення ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку», відповідно до п. 4.4. ст. 4, п. 1 ст. 284 Податкового кодексу України та п. 28 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до підприємств, які звільняються від сплати земельного податку Троїцькою сільською радою не приймалось. Так, в постанові від 26.04.2022 по справі №738/663/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов до висновку про те, що за загальним правилом, припинення права користування земельною ділянкою з підстав, передбачених п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Однак у розглядуваній справі із позовом до суду в інтересах держави звернувся прокурор, який вказав на бездіяльність органів уповноважених на прийняття відповідного рішення, при тому що до компетенції самого прокурора не входить ухвалення рішень про припинення права користування земельною ділянкою. У своїй постанові Верховний Суд зазначив, що прокурором при зверненні до суду дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», зокрема скеровано на адресу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області відповідний лист. Натомість ГУ Держгеокадастру протягом розумного строку не вжило заходів для припинення порушень при користуванні спірною земельною ділянкою. Незаконне утримування Відповідачем спірних земельних ділянок, незважаючи на відсутність правових підстав для подальшого її використання, порушує права та охоронювані законом інтереси Позивачів та український народ в цілому, володіти, розпоряджатись та отримувати належний дохід від використання цієї землі. Таким чином, уповноважений державною орган, позбавлений можливості розпорядитися спірною земельною ділянкою у законний спосіб. Як наслідок, не забезпечено найвигідніші для держави умови надання цієї землі в користування. При цьому, відповідно до пункту 24 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, який набрав чинності 27.05.2021, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук). Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Таким чином, перебування земельних ділянок, кадастрові номери 1223587200:01:003:0752, площею 0,2487 га, 1223587200:01:003:0753, площею 1,0664 га, 1223587200:01:003:0745, площею 0,1165 га та 1223587200:01:003:0746, площею 0,4079 га, у постійному користуванні ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку», яке за весь час користування такими земельними ділянками не сплатило жодної гривні земельного податку, позбавляє Троїцьку сільську раду права на отримання до місцевого бюджету сплати за використання таких земельних ділянок, а також перешкоджає їх отриманню у комунальну власність відповідно до вимог законодавства. Виходячи із викладеного вище, наявні підстави для припинення права постійного користування ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» земельними ділянками, кадастрові номери 1223587200:01:003:0752, площею 0,2487 га, 1223587200:01:003:0753, площею 1,0664 га, 1223587200:01:003:0745, площею 0,1165 га та 1223587200:01:003:0746, площею 0,4079 га, які розташовані на території Троїцької сільської ради та їх повернення Дніпропетровській обласній державній адміністрації за актом приймання-передачі в примусовому порядку… … Порушенні права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 90 Земельного кодексу України). Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Як зазначено у ст. ст. 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Згідно з ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, а за змістом ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (п. 57 постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17). Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (п. 5.5 постанови ВП ВС від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Систематична несплата ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» земельного податку за користування спірною земельною ділянкою фактично позбавила Дніпропетровську обласну державну адміністрацію права ефективно використовувати таку земельну ділянку, вслід чого до місцевого бюджету Троїцької сільської ради не надходять грошові кошти за користування такою земельною ділянкою. Таким чином наявні підставі припинення права користування ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» спірними земельними ділянками державної форми власності та їх повернення. При цьому, позовні вимоги про зобов`язання повернути земельні ділянки слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Аналогічні висновки щодо наведені у постанові Верховного суду від 22.06.2022 у справі №752/3093/19. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 та у постановах Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 676/2332/18, від 10.02.2021 у справі №449/723/17 вказані можливі способи усунення таких порушень, яких може вимагати законний власник, а саме шляхом оспорення відповідних рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договорів або інших правочинів, а також вимагаючи повернути земельну ділянку. Крім того, у постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі №910/13356/17 суд виклав висновок про те, що способом захисту у негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов`язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій). На теперішній час Дніпропетровська обласна державна адміністрація позбавлена права ефективно розпоряджатися спірними земельними ділянками, що є підставою для пред`явлення в даному випадку саме негаторного позову до ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку». Крім того, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду викладених, у постанові від 20.11.2024 у справі №918/391/23, підставою розірвання договору оренди землі згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Натомість часткова несплата (недоплата) орендної плати може бути підставою для розірвання договору оренди землі на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, якщо таке порушення умов договору буде кваліфіковане як істотне. Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України (систематична несплата орендної плати), та приписи ч. 2 ст. 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать одні одним, а навпаки доповнюють одні одних. Підставою розірвання договору оренди землі згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма в такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми ч. 2 ст. 651 ЦК України немає потреби. Якщо має місце сплата орендної плати в меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосовується правило ч. 2 ст. 651 ЦК України - у разі істотності порушення договору іншою стороною. Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України. Той факт, що на момент розгляду справи орендар погасив заборгованість за орендною платою, не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору як на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, так і на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України. Сам лише факт систематичного порушення договорів оренди землі у виді повної несплати орендної плати є підставою для розірвання таких договорів, не зважаючи на те, чи надалі була повністю сплачена зазначена заборгованість, у цій справі - після звернення до суду з позовом про розірвання згаданих договорів. З урахуванням викладеного, зобов`язання повернути земельні ділянки є єдиним можливим способом усуненням порушень прав власника спірних земельних ділянок - Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Такі твердження узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц та від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 22.06.2022 у справі №752/3093/19…». З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанції в частині неоспорюваних сторонами обставин справи відносно того, що: на території Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами 1223587200:01:003:0752 (площею 0,2487 га), 1223587200:01:003:0753 (площею 1,0664 га), 1223587200:01:003:0745 (площею 0,1165 га) та 1223587200:01:003:0746 (площею 0,4079 га). Категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, цільове призначення - 14.01 - Для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об`єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій, право власності на які 05.03.2020р. зареєстровано за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією. Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації № Р-481/0/3-21 від 26.05.2021 ДП «Дніпропетровський регіональний центр операцій з металобрухтом» (код ЄДРПОУ 30600236) передано у постійне користування зазначені земельні ділянки державної форми власності без зміни цільового використання. Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації № Р-683/0/3-21 від 29.07.2021 змінено найменування підприємства на ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку». 21.10.2022 зареєстровано за ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» право постійного користування спірними земельними ділянками. На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України № 910-р від 14.10.2022 єдиний майновий комплекс ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» 20.07.2023 передано із сфери управління Дніпропетровської обласної державної адміністрації до сфери управління Фонду державного майна України. Матеріалами справи підтверджено, що ДП «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» за період з 2022 по 2025 роки земельний податок за користування спірними земельними ділянками до бюджету Троїцької сільської ради не сплачував, податкові декларації з плати за землю не надавав. Рішень стосовно віднесення відповідача до підприємств, які звільняються від сплати земельного податку, Троїцькою сільською радою не приймалось. Обстеженням від 22.04.2025 встановлено, що земельні ділянки фактично не використовуються, знаходяться у занедбаному стані, заросли багаторічною трав`яною рослинністю та ознак господарської діяльності на них не виявлено. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів виснує, що спір у справі виник в зв`язку з несплатою земельного податку Державним підприємством «Дніпропетровський регіональний центр розвитку» за отримані в постійне користування земельні ділянки і тривалим не використанням земельної ділянки за призначенням. Згідно до правового висновку, викладенного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (Провадження № 14-10цс23) Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)). У статті 143 ЗК України визначено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Верховний Суд зауважує, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані забезпечувати використання останніх за цільовим призначенням (пункт "а" частини 1 статті 91, пункт "а" частини 1 статті 96 ЗК України). Аналогічний обов`язок визначений в абзаці 10 статті 35 Закону України "Про охорону земель". Цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення (абзац 15 частини 1 статті 1 Закону України "Про землеустрій"). Метою встановлення категорій земель за цільовим призначенням є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання, відповідний правовий висновок викладено в постанові СП КГС ВС від 17.04.2025 у справі № 910/127/21 (№ в ЄДРСР 128132844) У постанові Верховного Суду від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19 викладно висновок про те, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання. Поділ земельного фонду країни на категорії передбачено ЗК України. Згідно із частиною 1 статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, і власник, і користувач земельної ділянки зобов`язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоби забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Такий обов`язок не є ілюзорним. Його порушення може тягнути відповідні негативні наслідки. Окрім того, відповідно до правового висновку Верховного Суду, наведеного у вже згаданій постанові від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19, цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов`язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою. Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Єдина умова, яку встановлюють положення частини 5 статті 20 ЗК України при самостійному визначені виду використання земельної ділянки її власником/користувачем, є дотримання вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, та необхідність урахування містобудівної документації та документації із землеустрою. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Згідно з частиною першою статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. За змістом частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно з приписами частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. Разом із тим, відповідно до статті 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини. За приписами статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України , перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в РішенніКонституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. Відповідний правовий висновок викладено в постанові Постанова ВП ВС від 05.11.2019 по справі № 906/392/18 (№ в ЄДРСР 85838039) В постанові ВП ВС від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 (№ в ЄДРСР 123602976) викладено наступний правовий висновок щодо подолання колізій у законодавстві між правовими нормами однакової юридичної сили, є надання переваги спеціальним нормам перед загальними, тобто використання принципу lex specialis (спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого за розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципу lex specialis derogat generali, суть якого полягає в тому, що спеціальний закон скасовує дію загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які застосовуються у певних випадках, визначених такою нормою права, а загальна норма встановлює правила, які застосовуються у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. Функціональним призначенням ЦК України у врегулюванні спірних відносин є деталізація та диференціація факту систематичної несплати орендної плати як підстави припинення договору оренди землі шляхом його розірвання. Ця деталізація та диференціація здійснюється відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, якою передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Водночас істотним, відповідно до цієї норми права, є таке порушення стороною договору його умов, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору. Потреба деталізації та диференціації систематичної несплати орендної плати під час застосування пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України обумовлена надзвичайно узагальненим формулюванням категорії «систематична несплата земельного податку або орендної плати» як однієї з підстав припинення права оренди землі. Оскільки на практиці така систематична несплата може бути повною або частковою (недоплата), то цілком очевидно, що законодавець врегулював відносини оренди землі з огляду на те, що специфічні підстави припинення права оренди землі, зокрема за систематичну повну несплату орендної плати за землю, визначені відповідними нормами ЗК України, а нормами ЦК України надається можливість додаткової оцінки саме часткової несплати (недоплати) орендної плати за землю та її кваліфікації як істотного порушення договору в контексті з`ясування наявності підстав для його розірвання. До того ж потрібно враховувати, що коли норма закону закінчується словами «якщо інше не встановлено законом або договором» (або інше подібне формулювання), як от в частині першій статті 651 ЦК України, то це означає, що правила спеціального закону або домовленість сторін договору можуть скасувати дію відповідної загальної правової норми шляхом запровадження іншого правила поведінки, розрахованого на ту ж саму фактичну ситуацію, на яку була розрахована така норма. З наведеного можна зробити висновок, що приписи про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та правила частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать одні одним, а навпаки - доповнюють одні одних. Згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. Отже, для того щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, суд має встановити такі обставини, як «систематичність» та «несплату», зокрема, орендної плати. Щодо поняття «несплата», вжите у пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України, то його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати. Такий висновок є логічним та виправданим, оскільки поняття «несплата» та «недоплата» не є тотожними. Оскільки в конструкції згаданої правової норми не наведено жодного означення до слова «несплата», можна виснувати, що законодавець у згаданій правовій нормі не передбачив жодної альтернативи повної несплати, тобто не визначив, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є не лише систематична несплата, а й систематична недоплата орендної плати. На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо З положень статті 143 Земельного кодексу України вбачається, що перелік підстав примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку є вичерпним, а систематична несплата земельного податку не включена до цього переліку. Положеннями статті 144 Земельного кодексу України визначено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, який передбачає чотири стадії процедури припинення права користування земельними ділянками, а саме: виявлення порушення, виконання вказівок щодо усунення виявлених порушень, звернення до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою, за результатами розгляду якого приймається рішення про припинення суб`єктивного права користування земельною ділянкою; оскарження землекористувачем рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку. З урахуванням системного аналізу змісту статей 141, 143, 144 Земельного кодексу України за наявності підстав, передбачених пунктом д статті 141 цього Кодексу, припинення права користування земельною ділянкою проводиться у загальному порядку - за рішенням компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Такий правовий висновок системно надається судом касаційної інстанції у подібних спорах та викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 924/689/17, від 15.12.2021 у справі № 924/856/20. Таким чином, прокурором не обґрунтовано належним чином заявлені позовні вимоги щодо припинення права постійного користування земельними ділянками, кадастрові номери 1223587200:01:003:0752, площею 0,2487 га, 1223587200:01:003:0753, площею 1,0664 га, 1223587200:01:003:0745, площею 0,1165 га, 1223587200:01:003:0746, площею 0,4079 га, у зв`язку з систематичною несплатою земельного податку, оскільки повноваження на прийняття відповідного рішення з цих підстав належить безпосередньо позивачу. Відповідно до п.1 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частини 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права Відповідно до частин 1, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Під час розгляду справи, колегією суддів не встановлено порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення та неправильного застосування норм матеріального права. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, викладених в рішенні суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного оскарження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. В даній справі колегія суддів дійшла висновку, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. З урахуванням вищевикладеного, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на нього, відповідно, підлягає залишенню без задоволення. Розподіл судових витрат: У відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги у сумі 29 068,80 грн. покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу. Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.11.2025р. у справі № 904/3473/25 залишити без змін. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 29 068,80 грн. покласти на Дніпропетровську обласну прокуратуру. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки передбачені ст. 288 ГПК України. Повний текст постанови виготовлено 10.06.2026 Головуючий суддя М.О. Дармін Суддя І.М. Кощеєв Суддя О.В. Чус