Постанова Київський апеляційний суд № 947/4036/23-ц

Єдиний унікальний номер справи № 947/4036/23-ц Провадження № 22-ц/824/1880/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «Кей-Колект» про стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И В : 01 лютого 2023 року позивачі звернулися до Печерського районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що між ОСОБА_3 та АКІБ «УкрСиббанк» 09.11.2006 було укладено договір споживчого кредиту, виконання зобов`язань за яким забезпечувалося договором іпотеки квартири та договором поруки, укладеними за участю ОСОБА_1 . У подальшому право вимоги за вказаними договорами на підставі договорів факторингу та відступлення прав вимоги від 11.06.2012 перейшло до ТОВ «Кей-Колект». Після смерті позичальника ОСОБА_3 у 2013 році відповідач неодноразово звертався до суду з вимогами про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, ініціювавши тривалі судові провадження. За результатами розгляду відповідних спорів судами різних інстанцій, у тому числі Верховним Судом, було, зокрема, відмовлено у задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також визнано припиненими поруку та іпотеку за відповідними договорами. У квітні 2016 року ТОВ «Кей-Колект» здійснило державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, яка в подальшому була визнана судами незаконною та скасована, що підтверджується судовими рішеннями, які набрали законної сили. Посилаючись на викладене, позивачі вважали, що відповідач, усвідомлюючи безпідставність своїх вимог, діяв недобросовісно, зокрема шляхом ініціювання численних судових спорів та незаконного переоформлення права власності на нерухоме майно, чим спричинив позивачам тривалі моральні страждання, пов`язані з постійним психологічним напруженням, почуттям страху, тривоги та невизначеності через загрозу втрати єдиного житла. Враховуючи викладене, позивачі просили суд стягнути з ТОВ «Кей-Колект» на користь кожного з позивачів грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі по 316 198,73 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 24 липня 2025 року позивачі направили апеляційну скаргу, у якій зазначили, що оскаржуване рішення вважають незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянти просили апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянти просили вирішити питання про стягнення судових витрат. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 09 квітня 2026 року, з`явився представник позивачів - адвокат Устимчик М. В., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Сторона відповідача у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавала. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що предметом спору є вимога про відшкодування моральної шкоди, яка, за твердженням позивачів, була спричинена ініціюванням відповідачем тривалих судових проваджень та вчиненням дій щодо державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, однак позивачами не доведено наявності всіх обов`язкових елементів цивільно-правової (деліктної) відповідальності, зокрема факту заподіяння їм моральної шкоди, протиправності поведінки відповідача та причинного зв`язку між такими діями і заявленими моральними стражданнями, відсутні належні та допустимі докази погіршення стану здоров`я позивачів у відповідний період та наявності медично підтвердженого зв`язку між такими наслідками і діями відповідача, а самі доводи позову ґрунтуються переважно на суб`єктивних оцінках та припущеннях позивачів, що не підтверджені матеріалами справи, у зв`язку з чим, виходячи з положень статей ЦК України щодо обов`язку доказування та оцінки доказів, дійшов висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Загальною підставою відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди. Протиправна поведінка може виявлятися у прийнятті особою неправомірного рішення або у неправомірній поведінці. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Тобто, відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє особу від відповідальності. Постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 містить висновки, що … [зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини]. Сам по собі факт встановлення незаконності чи скасування певних дій або рішень сторони не означає автоматичного настання факту спричинення моральної шкоди, оскільки така обставина підлягає самостійному доведенню у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством, та не може презюмуватися. Відсутність належних і допустимих доказів її наявності виключає можливість її відшкодування. У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 29.02.2024 у справі № 205/818/23 (провадження № 61-13449св23) прямо зазначив, що сам факт скасування судових рішень не свідчить автоматично про заподіяння моральної шкоди та не є самостійною підставою для її відшкодування. Для цього необхідно довести наявність шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями та такою шкодою. У вказаній постанові Верховний Суд сформулював загальний підхід до умов цивільно-правової відповідальності за відшкодування моральної шкоди та наголосив на обов`язку позивача довести всі елементи складу делікту. Зокрема, Суд зазначив: «Необхідною підставою для притягнення до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії; наявність шкоди; причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач…» Цей висновок узгоджується з підходом, відповідно до якого сам по собі факт ухвалення або скасування судових рішень не породжує автоматичного обов`язку з відшкодування моральної шкоди, оскільки вирішальним є доведення реальних наслідків у вигляді шкоди та причинного зв`язку. Також Верховний Суд прямо наголосив на розподілі тягаря доказування у спорах про відшкодування моральної шкоди: «Саме на позивача покладено обов`язок довести, якими саме діями йому завдано моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань він виходив, визначаючи її розмір.» Таким чином, Суд підкреслив, що самі по собі посилання на незаконність або помилковість попередніх судових рішень чи процесуальних дій не є достатніми для висновку про наявність моральної шкоди, якщо відсутні належні та допустимі докази її фактичного заподіяння. Окремо Верховний Суд звернув увагу на те, що навіть встановлення незаконності певних дій не означає автоматичного виникнення шкоди: «У постанові від 30 листопада 2021 року у справі № 296/9400/20 Верховний Суд виклав висновок про те, що … [сам по собі факт того, що судовим рішенням визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування земельної ділянки, не свідчить про наявність заподіяння шкоди позивачу].» Отже, наведені правові висновки Верховного Суду підтверджують, що у спорах про відшкодування моральної шкоди обов`язковими є доведення не лише факту порушення, але й реального настання шкоди та причинного зв`язку між діями відповідача і заявленими моральними стражданнями, а відсутність таких доказів виключає підстави для задоволення позову. Таким чином, враховуючи наведені норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність правових підстав для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди. Позивачами не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження наявності всіх обов`язкових елементів цивільно-правової відповідальності, передбачених статтями 23, 1167 ЦК України, а саме: факту заподіяння моральної шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та заявленими моральними стражданнями, а також належного підтвердження того, що саме дії відповідача спричинили негативні наслідки, на які посилаються позивачі. В апеляційній скарзі апелянти посилалися на те, що внаслідок тривалих судових спорів, ініційованих відповідачем, а також у зв`язку із вчиненням дій щодо державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, вони зазнали душевних страждань, психологічного напруження, почуття тривоги, страху та невизначеності, пов`язаних із ризиком втрати житла. Разом із тим, зазначені доводи мають переважно характер суб`єктивних тверджень та не підтверджені належними і допустимими доказами у розумінні статей 76, 77, 81 ЦПК України. Надані позивачами медичні документи не містять належного підтвердження того, що погіршення стану їх здоров`я перебуває у причинно-наслідковому зв`язку саме з діями відповідача, а також не підтверджують факту завдання моральної шкоди у заявленому розмірі. При цьому будь-які належні докази, які б свідчили про наявність медично встановлених наслідків, спричинених саме поведінкою відповідача у спірних правовідносинах, матеріали справи не містять. Сам по собі факт існування між сторонами тривалих судових спорів, а також ухвалення судових рішень не на користь відповідача чи скасування окремих реєстраційних дій, не є безумовною та достатньою підставою для висновку про автоматичне спричинення моральної шкоди, оскільки така обставина підлягає самостійному доказуванню у кожній конкретній справі. Доводи апеляційної скарги наведених висновків суду першої інстанції не спростовують, зводяться переважно до незгоди апелянтів із наданою судом оцінкою доказів та фактичних обставин справи, однак не містять посилань на належні та допустимі докази, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що могло б бути підставою для скасування оскаржуваного рішення. Також колегія суддів звертає увагу на те, що, обґрунтовуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, сторона позивачів фактично пов`язує її спричинення із реалізацією ТОВ «Кей-Колект» свого права на судовий захист та вчиненням дій, спрямованих на захист майнових інтересів як кредитора у спірних правовідносинах. Разом із тим, відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права та інтересу, а звернення до суду із позовом саме по собі не може розцінюватися як протиправна поведінка чи безумовна підстава для покладення цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди. Сам факт того, що за результатами судового розгляду окремі вимоги відповідача не були задоволені, а певні реєстраційні дії у подальшому були скасовані, не свідчить автоматично про наявність у діях відповідача складу цивільного правопорушення та не є безумовною підставою для висновку про спричинення позивачам моральної шкоди. Відшкодуванню підлягає шкода, завдана саме неправомірними діями, за умови доведення наявності всіх елементів цивільно-правової відповідальності, зокрема факту шкоди, протиправності поведінки, причинного зв`язку та вини особи, яка її завдала. Однак у даній справі позивачами не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність таких обов`язкових елементів у їх сукупності. Колегія суддів також вважає за необхідне додатково звернути увагу на характер та зміст тих правовідносин, у межах яких між сторонами виникали попередні судові спори, на які посилаються позивачі як на підставу заявлених вимог про відшкодування моральної шкоди Як убачається з матеріалів справи та судових рішень, на які посилаються сторони, однією з підстав відмови ТОВ «Кей-Колект» у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки було те, що товариством обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, а саме заявлено вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки у судовому порядку. При цьому суди у відповідних справах не дійшли висновку про відсутність у відповідача як кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки взагалі або про незаконність самого по собі заявлення таких вимог. Висновки судів зводилися до того, що набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у спірних правовідносинах мало здійснюватися саме у позасудовому порядку, передбаченому законодавством та умовами договору іпотеки, а не в порядку позовного судового провадження. Саме з урахуванням зазначених висновків судів ТОВ «Кей-Колект» у подальшому реалізувало звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом державної реєстрації права власності на предмет іпотеки у 2016 році. Водночас, як убачається із постанови Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 520/7281/15-ц, остаточний висновок про припинення поруки та іпотеки був пов`язаний не з виконанням основного зобов`язання, не з погашенням кредитної заборгованості та не з визнанням первісних вимог кредитора безпідставними по суті, а з пропуском кредитором установлених законом строків пред`явлення вимог до спадкоємців померлого боржника. Саме наведена обставина була покладена судами в основу висновків про припинення поруки та іпотеки, а в подальшому стала правовою підставою і для скасування наслідків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для висновку про те, що дії ТОВ «Кей-Колект» щодо звернення до суду із відповідними позовами, а також реалізація механізмів захисту прав іпотекодержателя, передбачених законом та договором, самі по собі свідчили про недобросовісність поведінки відповідача або про очевидну незаконність його дій. Посилання апелянтів на недобросовісність поведінки відповідача фактично ґрунтуються виключно на тому, що за результатами розгляду окремих спорів судові рішення були ухвалені не на користь ТОВ «Кей-Колект». Проте саме по собі звернення особи до суду за захистом свого права та реалізація передбачених законом способів захисту не може розцінюватися як протиправна чи недобросовісна поведінка лише з підстав подальшої відмови у задоволенні позову або скасування відповідних рішень чи реєстраційних дій. Право на звернення до суду є гарантованим законом способом захисту цивільних прав та інтересів, а тому реалізація такого права не свідчить автоматично про наявність складу цивільного правопорушення. Крім того, як уже зазначалося вище, скасування реєстрації права власності на предмет іпотеки було обумовлене насамперед правовими висновками судів щодо порядку реалізації іпотекодержателем своїх прав, а також установленим судами пропуском строків пред`явлення вимог до спадкоємців боржника (що може бути здійснене виключно в ході судового розгляду), а не встановленням факту завідомо незаконної чи недобросовісної поведінки відповідача. Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що, окрім недоведеності позивачами належними та допустимими доказами факту заподіяння їм моральної шкоди та наявності причинного зв`язку між діями відповідача і заявленими моральними стражданнями, доводи апеляційної скарги також не дають підстав для висновку про недобросовісність чи протиправність дій ТОВ «Кей-Колект» у спірних правовідносинах. Окремо колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що після ухвалення судом першої інстанції 20 листопада 2024 року судового рішення, відповідно до поданого до апеляційного суду свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 14 жовтня 2025 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 14 жовтня 2025 року складено актовий запис про смерть № 5908. Згідно п.7 ч. 1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Відповідно до ч. 4 ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Згідно ч.1 ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. За змістом ч.1 ст. 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу. Відповідно до ч. 3 ст. 1230 ЦК України до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. Отже, так як позивачу ОСОБА_2 за життя не було присуджено моральної шкоди рішенням суду, то до спадкоємців не перейде право на відшкодування моральної шкоди. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно ч. 3 ст. 377 ЦПК України якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи - сторони у спорі чи припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для застосування вимог частини першої цієї статті. У зв`язку з наведеним колегія суддів зазначає, що у випадку, якби суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, то у частині позовних вимог, заявлених ОСОБА_2 , питання підлягало б вирішенню з урахуванням наслідків, передбачених статтею 255 ЦПК України, зокрема шляхом закриття провадження у справі за відсутності правонаступництва. Натомість у разі встановлення законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, відсутні процесуально-правові підстави для його скасування або закриття провадження у справі лише у зв`язку з фактом смерті учасника справи, що мав місце після ухвалення оскаржуваного судового рішення. Таким чином, колегія суддів констатує, що смерть позивача після ухвалення рішення судом першої інстанції не впливає на правильність та законність ухваленого судового рішення і не є самостійною підставою для його скасування, а також не зумовлює закриття провадження у справі у межах апеляційного перегляду за відсутності правонаступництва. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько