Постанова 4824 № 752/6938/23

Єдиний унікальний номер справи № 752/6938/23 Провадження № 22-ц/824/1595/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 березня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_1 про визнання договору недійсним, В С Т А Н О В И В : 10 квітня 2023 року позивач звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з вказаним позовом. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15 грудня 2009 року, є власником земельної ділянки кадастровий номер: 8000000000:79:100:0013, що розташована на АДРЕСА_1 . 13 травня 2020 року їй стало відомо, що вищевказана земельна ділянка продана відповідно до договору купівлі-продажу від 06 лютого 2012 фізичній особі ОСОБА_3 . При цьому, позивач будь-яких договорів щодо продажу земельної ділянки не укладала і не підписувала, земельна ділянка вибула із власності позивача поза її волею. Враховуючи викладене, позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу № 224 від 06.02.2012 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер: 8000000000:79:100:0013, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; судові витрати по справі покласти на відповідача. Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 травня 2025 року позов задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу № 224 від 06.02.2012 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:79:100:0013, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1610, 40 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 05 липня 2025 року третя особа ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу. Основними доводами апеляційної скарги є істотні порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, зокрема розгляд справи за наявності невирішених питань щодо усунення недоліків позовної заяви, неприйняття судом належної процесуальної реакції на відповідні клопотання третьої особи, розгляд справи з порушенням принципів змагальності та рівності сторін, без належного забезпечення права третьої особи на ознайомлення з доказами та надання заперечень щодо них, а також безпідставне прийняття та покладення в основу рішення висновку експерта №1238/03/2025 від 27.03.2025, поданого після закриття підготовчого провадження з порушенням вимог ст. 83 ЦПК України та складеного, за доводами апеляційної скарги, із істотними порушеннями вимог законодавства і методик проведення почеркознавчих експертиз; крім того, апелянт вказує на неправильну оцінку судом доказів у частині повноважень нотаріуса Курковської Я.Л., недоведеність встановлених судом обставин щодо посвідчення спірного договору, застосування позивачем неналежного та неефективного способу захисту, а також неврахування судом обставин набуття спірного майна добросовісним набувачем у порядку виконання судового рішення, що, на думку апелянта, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат. 20 жовтня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому остання просила оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Станом на день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від третьої особи до суду не надходило. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 05 березня 2026 року, з`явилися представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Юрченко О. І., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; представник третьої особи ОСОБА_1 - адвокат Присяжнюк Р. В., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Сторона відповідача у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавала. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що позивач є належним власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2009 року та державного акта на право власності на земельну ділянку; спірний договір купівлі-продажу № 224 від 06 лютого 2012 року укладений поза волею позивача, яка його не підписувала та не уповноважувала інших осіб на вчинення такого правочину; відповідно до висновку почеркознавчої експертизи підпис і рукописний запис від імені ОСОБА_2 у договорі виконані іншою особою з наслідуванням її підпису та почерку; вироком Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року встановлено обставини, які свідчать про відсутність у приватного нотаріуса Курковської Я.Л. можливості самостійно користуватися власною печаткою та посвідчувати правочини; оспорюваний договір не відповідає вимогам статей 203, 207, 215 ЦК України щодо вільного волевиявлення сторони правочину та його спрямованості на реальне настання правових наслідків; земельна ділянка вибула з власності позивача поза її волею, а тому наявні підстави для визнання спірного договору недійсним. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на належній оцінці зібраних у справі доказів, відповідають встановленим фактичним обставинам справи та ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на доводи апеляційної скарги щодо того, що провадження у даній справі підлягало закриттю у зв`язку з наявністю судового рішення, яке набрало законної сили, ухваленого між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав. Як зазначає апелянт, у провадженні судів вже перебувала справа № 752/10174/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06.02.2012 № 224 та витребування майна з чужого незаконного володіння. Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 752/10174/20, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 752/10174/20 (провадження № 61-21439св21), у задоволенні позову було відмовлено. У зв`язку з цим апелянт вважає, що суд першої інстанції мав закрити провадження у даній справі. Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами апеляційної скарги з огляду на таке. Відповідно до положень ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю у разі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Судом апеляційної інстанції встановлено, що дійсно предметом розгляду у справі № 752/10174/20 були позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:100:0013 та витребування її з чужого незаконного володіння. Разом із тим, постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , за участю третьої особи - Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування її з чужого незаконного володіння було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові. При цьому, як убачається зі змісту постанови суду апеляційної інстанції у справі № 752/10174/20 та постанови Верховного Суду від 13 березня 2023 року, відмова у задоволенні позову була обумовлена тим, що на момент розгляду справи власником спірної земельної ділянки вже був ОСОБА_1 , однак останнього не було залучено до участі у справі, незважаючи на те, що ухвалене судове рішення безпосередньо стосувалося його прав та обов`язків. Суд апеляційної інстанції у справі № 752/10174/20 прямо зазначив, що належним відповідачем у вимозі про витребування земельної ділянки мав бути саме ОСОБА_1 . При цьому щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу судом було зазначено, що ОСОБА_4 є належним відповідачем, однак рішення суду першої інстанції підлягало скасуванню саме у зв`язку з розглядом справи за неналежного складу учасників справи, оскільки суд вирішив питання про права особи, не залученої до участі у справі. Таким чином, під час розгляду справи № 752/10174/20 суди апеляційної та касаційної інстанцій фактично не вирішували спір по суті заявлених вимог, а дійшли висновку про неможливість розгляду спору за відсутності належного складу учасників справи. Натомість у даній справі ОСОБА_1 був залучений до участі у справі як третя особа, оскільки результат розгляду спору безпосередньо стосується його прав та обов`язків. Відтак склад учасників у даній справі не є тотожним складу учасників у справі № 752/10174/20, а тому відсутні передбачені процесуальним законом підстави для закриття провадження у справі. Сам по собі факт існування раніше ухваленого судового рішення не може унеможливлювати реалізацію особою права на судовий захист у випадку, коли попередній спір фактично не був вирішений по суті у зв`язку з неналежним складом учасників справи. Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантується право на справедливий судовий розгляд. Зазначене право передбачає, зокрема, обов`язок суду забезпечити особі ефективний доступ до правосуддя та розгляд заявлених вимог по суті. За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що дана справа взагалі не підлягала розгляду судом, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки їх врахування фактично призвело б до позбавлення позивача права на судовий захист та доступ до правосуддя у спорі, який раніше не був вирішений судами по суті через неналежний склад учасників справи. Отже, наведені доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду. Також доводами апеляційної скарги є посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме те, що після постановлення ухвали про повернення позовної заяви, яка в подальшому була оскаржена та скасована судом апеляційної інстанції, матеріали первісної позовної заяви були повернуті позивачу. У зв`язку із цим суд першої інстанції в подальшому залишив позовну заяву без руху та зобов`язав позивача надати оригінал позовної заяви. Апелянт вважає, що у зв`язку з відсутністю в матеріалах справи первісного примірника позовної заяви вимоги ухвали суду про усунення недоліків позивачем не були виконані, а тому суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду або повторно повернути позовну заяву. Надаючи оцінку зазначеним доводам апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходить з такого: Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни судового рішення лише за умови, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. У даному випадку наведені апелянтом обставини стосуються виключно процедурних питань руху позовної заяви та не свідчать про неправильне вирішення спору по суті. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що на виконання ухвали суду про усунення недоліків позивачем до суду були повторно подані позовна заява разом із доданими до неї документами, тобто вимоги суду фактично були виконані. Крім того, Верховний Суд у своїй постанові від 01 лютого 2018 року у справі № 199/2291/14 зазначив, що у разі одержання судом документів у пошкодженій упаковці або у випадку виявлення при відкритті конверта відсутності будь-якого документа чи додатка до нього складається відповідний акт. Відсутність такого акта дає підстави для висновку про наявність відповідних документів на момент їх надходження та реєстрації судом. Матеріали справи не містять акту про відсутність позовної заяви або будь-яких додатків до неї, тоді як учасниками справи були апелянт та його представник, які мали можливість ознайомлюватися з матеріалами справи та заявляти відповідні клопотання. За таких обставин сам по собі факт відсутності в матеріалах справи окремо підшитого примірника первісної позовної заяви не свідчить про невиконання позивачем вимог ухвали суду. Так само зазначені обставини не можуть свідчити про необхідність позбавлення позивача права на доступ до правосуддя та розгляд справи по суті, оскільки формальні процедурні недоліки не можуть мати наслідком непропорційне обмеження гарантованого особі права на судовий захист. Також доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги висновок експерта № 1238/03/2025 від 27 березня 2025 року, складений експертом Фраймович Л.В. за результатами проведення почеркознавчої експертизи, тоді як надана апелянтом рецензія на зазначений висновок, підготовлена спеціалістом ОСОБА_5 , на думку апелянта, свідчить про недопустимість та неналежність такого доказу. Надаючи оцінку зазначеним доводам апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погоджується з позицією позивача, викладеною у відзиві на апеляційну скаргу, та виходить з такого: Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 903/439/18, фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які передбачені законом для відповідного виду правочину. Разом із тим доводи апелянта щодо неналежності висновку експерта № 1238/03/2025 та посилання на рецензію спеціаліста ОСОБА_5 не дають підстав для висновку про недопустимість або неналежність зазначеного доказу. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Цивільний процесуальний кодекс України не містить такого виду доказу або процесуального документа як «рецензія на висновок експерта». Водночас відповідно до положень статті 110 ЦПК України висновок експерта не має для суду заздалегідь встановленої сили та підлягає оцінці судом разом з іншими доказами відповідно до вимог статті 89 ЦПК України. Крім того, відповідно до частини шостої статті 106 ЦПК України експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов`язки, що й експерт, який проводить експертизу на підставі ухвали суду. Частиною п`ятою статті 106 ЦПК України встановлено, що у висновку експерта обов`язково зазначається, що такий висновок підготовлений для подання до суду, а також що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Разом з тим подана апелянтом рецензія від 09 червня 2025 року не містить відомостей про те, що спеціаліст ОСОБА_5 був обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а також не містить зазначення про те, що такий документ підготовлено саме для подання до суду у даній справі, зокрема до Голосіївського районного суду міста Києва або Київського апеляційного суду. Щодо доводів апелянта стосовно неможливості проведення почеркознавчої експертизи за копіями документів, суд апеляційної інстанції враховує, що з 26 грудня 2012 року до пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз були внесені зміни, відповідно до яких у разі, якщо об`єкт дослідження не може бути наданий експертові, експертиза може проводитися за фотознімками, копіями об`єкта, його описами та іншими матеріалами справи, якщо це не суперечить методичним підходам проведення відповідних експертиз. При цьому нормативні акти Міністерства юстиції України, на які посилається апелянт, містять науково-методичні рекомендації, а не імперативну законодавчу заборону щодо проведення почеркознавчих досліджень за копіями документів. Чинне процесуальне законодавство не містить прямої заборони проведення почеркознавчої експертизи за копіями документів, а питання придатності наданих матеріалів для дослідження належить до компетенції експерта. Судом також враховано, що висновок № 1238/03/2025 від 27 березня 2025 року складений експертом Фраймович Л.В., яка має значний досвід проведення почеркознавчих експертиз, а сам висновок містить мотивовані відповіді на поставлені питання, опис проведених досліджень та відповідає вимогам процесуального закону. Саме по собі незадоволення сторони висновками експерта, а також наявність іншої думки спеціаліста щодо методики проведення дослідження не свідчить про недопустимість чи неналежність висновку експерта як доказу у справі та не спростовує встановлених судом першої інстанції обставин. Також доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачем нібито було порушено порядок подання доказів, оскільки висновок експерта № 1238/03/2025 від 27 березня 2025 року був поданий до суду під час підготовчого провадження безпосередньо перед його закриттям. Надаючи оцінку зазначеним доводам, суд апеляційної інстанції виходить з такого: Матеріалами справи підтверджується, що учасники справи, у тому числі апелянт та його представник, були належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання. Жодних об`єктивних перешкод для участі у судовому засіданні, ознайомлення з матеріалами справи або подання власних доказів апелянтом не наведено. При цьому сам по собі факт неявки учасника справи у підготовче судове засідання, за умови належного повідомлення про його проведення, не може обмежувати процесуальне право іншої сторони на подання доказів, у тому числі висновку експерта. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідний висновок експерта був поданий саме до закриття підготовчого провадження, а підготовче судове засідання за своєю процесуальною природою спрямоване, зокрема, на з`ясування повноти доказової бази сторін, вирішення питання щодо подання доказів, заявлення клопотань та забезпечення можливості учасникам справи реалізувати свої процесуальні права. Таким чином, подання висновку експерта на стадії підготовчого провадження саме по собі не свідчить про порушення норм процесуального права та не може бути підставою для неврахування такого доказу судом. Крім того, апеляційний суд враховує, що докази відповідно до положень цивільного процесуального законодавства можуть бути подані як разом із позовною заявою, так і до початку розгляду справи по суті, у тому числі під час підготовчого провадження. Саме метою підготовчого провадження є забезпечення сторонам можливості надати всі докази, які вони вважають необхідними для підтвердження своїх вимог та заперечень. Посилання апелянта на те, що подання висновку експерта порушило його процесуальні права, апеляційний суд також вважає необґрунтованими, оскільки після ухвалення рішення суду першої інстанції апелянт реалізував своє право на апеляційне оскарження, подав апеляційну скаргу, додаткові пояснення та докази, які вважав необхідними для обґрунтування своєї позиції. Отже, процесуальна можливість спростувати наданий позивачем висновок експерта та надати власні докази апелянту була забезпечена. Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. За таких обставин, якщо апелянт вважав, що його процесуальні права були порушені або що наданий позивачем висновок експерта є неналежним чи недопустимим доказом, він не був позбавлений права звернутися до суду апеляційної інстанції із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи або надати власний висновок експерта за результатами проведеного дослідження. Однак апелянтом таких процесуальних дій вчинено не було. Натомість апелянт обрав спосіб захисту своєї позиції шляхом подання рецензії на висновок експерта, яка була прийнята та досліджена судом апеляційної інстанції. Отже, доводи апеляційної скарги про порушення права апелянта на подання та дослідження доказів є необґрунтованими та матеріалами справи не підтверджуються. Крім того, апеляційний суд зазначає, що подана апелянтом рецензія не може бути належною та достатньою підставою для спростування обставин, встановлених висновком експерта № 1238/03/2025 від 27.03.2025, який був досліджений судом першої інстанції та оцінений у сукупності з іншими доказами у справі. Так, Верховний Суд у постанові Касаційного кримінального суду від 08.08.2024 у справі № 708/1253/15-к наголосив, що рецензія на висновок експерта не є процесуальним документом, не має самостійного доказового значення та не спростовує висновок експертизи. Верховний Суд зазначив, що рецензія є лише формою внутрішньовідомчого контролю якості проведеного експертного дослідження та не може виступати самостійним джерелом доказів у справі. При цьому Верховний Суд окремо звернув увагу, що рецензія не є процесуальним засобом спростування висновку експерта, а тому суд не може використовувати її як належний та достатній доказ на підтвердження недопустимості або недостовірності експертного висновку. За своєю правовою природою рецензування є способом оцінки якості проведеного дослідження у професійному середовищі експертів, а не процедурою перегляду чи скасування експертного висновку. Верховний Суд також зазначив, що у разі незгоди сторони з висновком експерта така сторона повинна використовувати передбачені процесуальним законом способи захисту своїх прав, зокрема заявляти клопотання про призначення додаткової або повторної експертизи, подавати інший належний висновок експерта або ставити питання щодо допустимості та належності відповідного доказу у встановленому законом порядку. Таким чином, рецензія не спростовує висновків проведеної експертизи, не є джерелом нових доказів та не може замінювати собою належний процесуальний доказ у розумінні положень ЦПК України. Фактично рецензія відображає лише суб`єктивну професійну оцінку іншого спеціаліста щодо якості проведеного дослідження та методики його виконання. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що сама по собі наявність рецензії на висновок експерта не свідчить про недопустимість чи недостовірність висновку експерта № 1238/03/2025 від 27.03.2025 та не є достатньою підставою для неврахування зазначеного доказу при вирішенні спору. Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що почеркознавча експертиза № 1238/03/2025 від 27.03.2025 була проведена судовим експертом, який внесений до відповідного державного Реєстру атестованих судових експертів. Сам по собі факт відсутності відомостей про здійснення експертом діяльності у державній спеціалізованій експертній установі не свідчить про недопустимість чи незаконність проведеного дослідження. Відповідно до положень Закону України «Про судову експертизу», судово-експертна діяльність може здійснюватися як державними спеціалізованими установами, так і судовими експертами, які не є працівниками таких установ, за умови наявності у них відповідної кваліфікації та внесення до Реєстру атестованих судових експертів. Таким чином, доводи апелянта про те, що експертне дослідження є неналежним виключно з підстав проведення його експертом, який не працює у державній експертній установі, є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Крім того, апеляційний суд оцінює питання щодо вчинення чи невчинення спірного правочину не лише з огляду на висновок почеркознавчої експертизи, а й у сукупності з іншими доказами, які містяться в матеріалах справи, зокрема обставинами, встановленими вироком суду стосовно приватного нотаріуса Курковської Я.Л., якою було посвідчено оспорюваний договір. Так, вироком Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року встановлено обставини, які свідчать про відсутність у приватного нотаріуса Курковської Я.Л. можливості самостійно користуватися власною печаткою та здійснювати нотаріальну діяльність. У зазначеному вироку встановлено, що нотаріус фактично не мала доступу ані до власної печатки, ані до реєстрів, необхідних для здійснення нотаріальної діяльності. Апеляційний суд не погоджується з доводами апелянта про те, що зазначений вирок не може бути врахований у даній справі з тих підстав, що у межах відповідного кримінального провадження безпосередньо не досліджувався саме договір купівлі-продажу, який є предметом даного спору. Дійсно, у межах кримінального провадження не надавалась правова оцінка саме спірному договору. Разом з тим, у вказаному вироку судом чітко встановлено факт відсутності у відповідний період часу у нотаріуса ОСОБА_6 можливості самостійно користуватися власною печаткою та здійснювати нотаріальні дії, що має істотне значення для правильного вирішення даної справи. Відповідно до частин 1 та 6 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Таким чином, зазначеним вироком встановлено обставини, які є обов`язковими для врахування судом у даній цивільній справі, а саме факт відсутності у нотаріуса доступу до інструментів здійснення професійної діяльності у відповідний період часу. У сукупності із висновком судової почеркознавчої експертизи та іншими доказами у справі зазначені обставини дають підстави для висновку про те, що спірний правочин не був посвідчений належним чином, а тому не відповідає вимогам статей 203, 207, 215 ЦК України щодо вільного волевиявлення сторони правочину та його спрямованості на реальне настання правових наслідків. Крім того, апеляційний суд не погоджується з доводами апелянта щодо обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права. Право на звернення до суду та обрання способу захисту порушеного права належить виключно позивачу, який самостійно визначає характер порушеного права, спосіб його захисту та обсяг заявлених вимог. У даному випадку позивач зазначав, що є володіючим власником спірного майна, а порушення його прав полягає саме в існуванні договору купівлі-продажу, який, на його думку, був укладений з порушенням вимог закону та підлягає визнанню недійсним. При цьому такий спосіб захисту цивільного права як визнання правочину недійсним прямо передбачений положеннями цивільного законодавства України, зокрема статтями 16, 203, 215 ЦК України, а тому сам по собі не може вважатися неналежним чи неефективним лише з підстав незгоди відповідача або третьої особи із обраним позивачем способом судового захисту. Апеляційний суд зазначає, що ані суд, ані інші учасники справи не вправі визначати за позивача, який саме спосіб захисту був би більш доцільним або ефективним, якщо обраний спосіб прямо передбачений законом та спрямований на захист прав та інтересів особи. Також апелянт посилався на те, що спірне майно не може бути витребувано від нього у силу положень законодавства. Однак апеляційний суд звертає увагу, що предметом розгляду у даній справі не були вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, а тому доводи апелянта у цій частині не стосуються предмета спору та не впливають на правильність вирішення справи судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 травня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько