Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/30527/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/30527/20 Суддя (судді) першої інстанції: С.В. Воловик ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М., суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, Київського апеляційного суду, Апеляційного суду міста Києва, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів - Вища рада правосуддя, Державна судова адміністрація України, про стягнення коштів, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, Київського апеляційного суду, Апеляційного суду міста Києва, Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів - Вища рада правосуддя, Державна судова адміністрація України, у якому просить суд: - стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заборгованість із виплати заробітної плати (суддівської винагороди) у загальному розмірі 1 027 720, 60 грн, яка виникла внаслідок протиправного припинення нарахування заробітної плати (суддівської винагороди) у період з часу припинення нарахування 26.07.2015 до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно з додатковими нарахуваннями та сплатою індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов`язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати і, відповідно, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди; - стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заробітну плату (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2018 по день виплати у результаті неправомірних дій щодо не вручення у день звільнення копії наказу про виключення зі штату та оригіналу трудової книжки; - стягувати щомісячно за рахунок коштів Державного бюджету України грошові кошти у передбаченому на час подання заяви про відставку розмірі, а саме щомісячне довічне утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання, починаючи з дня набрання законної сили рішенням у цій справі; - стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача депоновану суму суддівської винагороди за липень 2015 року. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 25.07.2015 і до моменту відрахування ОСОБА_1 зі штату Апеляційного суду м. Києва, заробітна плата (суддівська винагорода) не нараховувалася та не виплачувалася, при цьому статусу судді він не позбавлявся. У зв`язку із цим, вважає, що Апеляційний суд міста Києва зобов`язаний був нараховувати та виплачувати йому винагороду судді за весь період з моменту припинення такого нарахування (липень 2015 року) і до моменту звільнення 11.06.2018. Крім того, на виконання приписів Кодексу законів про працю України, у день відрахування позивача зі штату, Апеляційний суд міста Києва зобов`язаний був вручити йому копію наказу про відрахування та оригінал трудової книжки. На думку ОСОБА_1 , у зв`язку з невиконанням цього обов`язку, Державна казначейська служба України відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, зобов`язана сплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 11.06.2018 по день фактичного розрахунку. Також, ОСОБА_1 вважає, що у зв`язку з поданням заяви про відставку та досягненням граничного віку перебування на посаді судді, з дня набрання законної сили рішенням суду у цій справі, на його користь підлягає стягненню довічне грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2025 року у задоволенні позовної заяви відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. В обґрунтування своїх вимог апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що рішення Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя № 1073/2дп/15-18 від 11.04.2018 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 та закриття дисциплінарного провадження скасоване рішенням Вищої ради правосуддя від 06.02.2024 №330/0/15-24, що свідчить про неповний судовий розгляд та про помилкові висновки суду першої інстанції. Також апелянт наголошує, що судом першої інстанції не взято до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 у провадженні №11-279спа21, якою скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вищої ради правосуддя від 25 травня 2021 року №1125/0/15-21 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11 квітня 2018 року № 1073/2дп/15-18 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 » скасовано. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. Вважає, що судом при розгляді справи не враховано зазначених обставин та не надано їм правової оцінки та безпідставно звинувачено позивача у вчиненні дисциплінарного проступку. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.11.2025 та від 19.12.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження. Від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Вищої ради правосуддя до суду 10.11.2025 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Від представника Державної казначейської служби України до суду 01.12.2025 надійшов відзив, в якому представник зазначає, що до повноважень казначейства не належить здійснення нарахування та виплати суддівської винагороди, тобто казначейство не має жодного зобов`язання перед позивачем. Просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Від апелянта до суду 24.02.2026 надійшло клопотання про долучення доказів у справі, а саме: постанову Великої Палати Верховного суду від 11.12.2025 у справі №990/14/25 та рішення Вищої ради правосуддя від 22.01.2026 №98/0/15-26 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва у зв`язку з поданням заяви про відставку». Інші учасники процесу своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно частини другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з лютого 2003 року здійснював повноваження судді Апеляційного суду міста Києва, а з 16.04.2015 на підставі наказу № 115-ОС від 16.04.2015 приступив до виконання обов`язків голови Апеляційного суду міста Києва, як такий, що має найбільший стаж роботи на посаді судді. На підставі наказу № 808-В від 22.06.2015, позивач відбув у щорічну основну оплачувану відпустку тривалістю 32 календарних дні з 23 червня по 25 липня 2015 року включно. Також, згідно з розпорядженням № 107-Р від 22.06.2015, позивач відбув в оплачену, але невикористану щорічну додаткову відпустку за 2008 рік, надану відповідно до наказу № 753-В від 07.12.2009, тривалістю 5 календарних днів з 27 по 31 липня 2015 року включно. На час відсутності ОСОБА_1 , виконання обов`язків голови суду було покладено на заступника голови суду Приндюк М.В . Під час перебування позивача у відпустці, 15.07.2015 прийнято наказ № 239-ОС про відсторонення його від посади судді Апеляційного суду міста Києва з 10.07.2015 строком на два місяці у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності. Одночасно, відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності наказано виплачувати ОСОБА_1 суддівську винагороду у розмірі посадового окладу судді. З метою отримання оплачених, але невикористаних відпусток, позивач 31.07.2015, 19.09.2015, 10.11.2015, 04.01.2016 та 01.02.2016 подавав голові Апеляційного суду міста Києва відповідні заяви, втім, доказів їх розгляду та прийняття відповідних рішень за результатами розгляду, ОСОБА_1 суду не надав, Державна казначейська служба України повідомила про відсутність таких доказів. Крім того, 22.12.2015 позивач звернувся до Вищої ради юстиції із заявою, у якій просив внести Верховній Раді України подання про звільнення з посади судді Апеляційного суду міста Києва у відставку. Заяву про звільнення з посади судді у відставку 22.12.2015 направлено і Верховній Раді України. Під час перевірки вказаної заяви, Вищою радою юстиції встановлено, що суддя Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 з серпня 2015 року відсутній на роботі з невідомих причин та фактично припинив виконувати обов`язки судді. У зв`язку з цим, Вища рада юстиції 14.04.2016 звернулась до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України із заявою № 5019/0/916 про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. За результатами розгляду дисциплінарної справи відносно судді ОСОБА_1 , рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя № 1073/2дп/15-18 від 11.04.2018, останнього притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді. Підставою для такого рішення визначено безпідставну відсутність ОСОБА_1 на роботі протягом тривалого часу, що свідчить про грубе і систематичне нехтування ним обов`язків судді та підриває авторитет правосуддя, є несумісним зі статусом судді у розумінні частин восьмої та дев`ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. На підставі подання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, рішенням Вищої ради правосуддя № 1547/0/15-18 від 29.05.2018, ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. З огляду на це, ухвалою Вищої ради правосуддя № 1734/0/15-18 від 05.06.2018 заяву ОСОБА_1 про звільнення у відставку залишено без розгляду. Наказом в.о. голови Апеляційного суду міста Києва № 218-ОС від 11.06.2018 ОСОБА_1 відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва з 11.06.2018. Позивач вважаючи, що Апеляційним судом м. Києва не здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди, середнього заробітку за час затримки виплати належних йому сум, а також щомісячних платежів у передбаченому правом на відставку розмірі, звернувся до суду за захистом своїх прав. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовної заяви, суд ершої інстанції виходив із того, що не нарахування та невиплата Державною казначейською службою України винагороди судді ОСОБА_1 за період з 26.07.2015 по 11.06.2018, внаслідок відсутності останнього без поважних причин на робочому місці, відповідає критеріям, встановленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим, позовні вимоги про стягнення заборгованості по суддівській винагороді в сумі 1 027 720, 60 грн так само, як і суддівської винагороди за липень 2015 року є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Суд зазначив, що не підлягають задоволенню і позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2018 по день виплати у зв`язку з неврученням у день звільнення копії наказу про виключення зі штату та оригіналу трудової книжки, оскільки ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці в Апеляційному суді міста Києва, про причини своєї відсутності та про своє місцеперебування позивач не повідомляв. У день відрахування зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва, ОСОБА_1 на робочому місці був відсутній, у період з 11.06.2018 по день звернення з позовом до суду жодних заходів, направлених на отримання трудової книжки та копії наказу не вживав. Стосовно позовних вимог про стягнення щомісячно грошових коштів, а саме довічного утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру, починаючи з дня набрання законної сили рішенням у цій справі, суд зазначив, що ні Вищою радою юстиції, ні Вищою радою правосуддя рішення про відставку судді ОСОБА_1 не приймалось, а тому відсутні у позивача права на отримання довічного грошового утримання. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції слід скасувати з наступних підстав. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Згідно з частиною першою статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини другої статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною п`ятою статті 133 Закону №2453-VI встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям Конституційного Суду України, які вперше призначені на посаду судді, виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 5,5 відсотка за кожен рік роботи. Частиною десятою статті 133 Закону №2453-VI передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Частиною шостою статті 19 Закону №1402-VIІІ встановлено, що кількість суддів у суді визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів. Частиною першою статті 52 Закону №1402-VIІІ встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Відповідно до частин другої, третьої, четвертої, п`ятої статті 135 Закону №1402-VIІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Частина десята вказаної статті Закону передбачає, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до частини першої статті 151 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом. Згідно із частиною другою статті 148 Закону №1402-VIІІ видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону №1402-VIІІ функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заборгованості із виплати заробітної плати (суддівської винагороди) у загальному розмірі 1 027 720, 60 грн, яка виникла внаслідок протиправного припинення нарахування заробітної плати (суддівської винагороди) у період з часу припинення нарахування 26.07.2015 до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно з додатковими нарахуваннями та сплатою індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов`язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати і, відповідно, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди, колегія суддів зазначає таке. З матеріалів справи вбачається, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 у провадженні №11-279спа21, скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вищої ради правосуддя від 25 травня 2021 року № 1125/0/15-21 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11 квітня 2018 року № 1073/2дп/15-18 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 » скасовано. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. У своєму рішенні Велика Палата виходила з того, що дисциплінарний орган, з висновками якого погодилася ВРП, поставив ОСОБА_1 за провину грубе і систематичне нехтування своїми професійними обов`язками. Водночас вичерпний перелік таких обов`язків установлений спеціальним законом. Ні частина сьома статті 56 Закону № 1402-VІІІ, ні частина п`ята статті 55 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453І «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453І), ні зміст присяги судді не містять положень про дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку суду. У вказаному рішенні зазначено, що Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати оскаржуване рішення ВРП з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII, оскільки воно не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. Водночас у задоволенні скарги ОСОБА_1 у частині вимог про зобов`язання ВРП скасувати рішення її Другої Дисциплінарної палати ВРП від 11 квітня 2018 року № 1073/2дп/15-18 та закриття дисциплінарного провадження відмовлено, оскільки прийняття такого рішення виходило б за межі процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду й означало б перебирання судом на себе виключної компетенції зазначеного суб`єкта владних повноважень (т.2 а.с.33-49). Крім того, рішенням Вищої ради правосуддя від 06.02.2024 №330/0/15-24 скасовано повністю рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11.04.2018 №1073/2дп/15-18 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Апеляційного суду міста Києва ОСОБА_1 та закрито дисциплінарне провадження (т.2, а.с.22-32). Також колегією суддів під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції із загальнодоступного джерела - Єдиного державного реєстру судових рішень отримано інформацію про те, що рішенням Верховного Суду від 19.08.2025 у справі №№990/14/25, яке рішенням Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2025 у справі №990/14/25 залишено без змін, адміністративний позов ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 29 травня 2018 року №1547/0/15-18 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України». У решті позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції на вищевказані обставини уваги не звернув уваги, чим порушив принцип офіційного з`ясування обставин у справі, оскільки відповідно до частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Проаналізувавши вищевказані рішення, колегія суддів дійшла висновку, що у позивача наявне право на отримання суддівської винагороди, виходячи із такого. Суд під час апеляційного розгляду враховує, що позивач просить суд стягнути заборгованість із виплати заробітної плати (суддівської винагороди) у період з часу припинення нарахування 26.07.2015 до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно. Однак, відповідно до наказу від 22.06.2015 №107-Р позивач перебував в оплаченій, але невикористаній щорічній додатковій відпустці за 2008 рік, наданій відповідно до наказу від 07.12.2009 №753-В, тривалістю 5 календарних днів з 27 липня по 31 липня 2015 року включно (т.1, а.с.40-41). Відповідно до статті 134 Закону №2453-VI суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів. Таким чином, позивач має право на отримання суддівської винагороди з 03.08.2015. Щодо доводів апелянта про те, що останній має право на отримання суддівської винагороди до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно, колегія суддів зазначає таке. Згідно із частиною першою статті 53 Закону України №5453-VI «Про судоустрій і статус суддів» судді гарантується перебування на посаді судді до досягнення ним шістдесяти п`яти років, крім випадків звільнення судді з посади або відставки судді відповідно до цього Закону. Так, подана позивачем 22.12.2015 заява про звільнення з посади судді апеляційного суду міста Києва у відставку не була розглянута Вищою радою юстиції, у строк, встановлений частиною третьою статті 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - до досягнення ним шістдесяти п`яти років. Однак, відповідно до статті 126 Конституції України повноваження судді припиняються у разі: 1) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави; 3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним; 4) смерті судді; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину. Відповідно до фактичних обставин справи, 23 лютого 2016 року ОСОБА_1 виповнилося шістдесят п`ять (65) років, що відповідно до статті 126 Конституції України є підставою для припинення повноважень судді. Отже, з цього моменту його повноваження судді припинилися безпосередньо на підставі Конституції України, а отже він втратив статус судді як носія судової влади та право на здійснення правосуддя. Факт того, що заява позивача про звільнення у відставку не була розглянута уповноваженим органом до досягнення ним граничного віку перебування на посаді, а також подальше відрахування зі штату суду лише 11.06.2018, не змінює моменту припинення його повноважень судді та не породжує права на отримання суддівської винагороди після досягнення 65-річного віку. Отже, право на отримання суддівської винагороди пов`язується з наявністю у особи статусу судді та відповідних повноважень, які у позивача припинилися 23.02.2016 у зв`язку з досягненням шістдесяти п`яти років. Тому підстав для виплати суддівської винагороди за період після зазначеної дати, зокрема до моменту відрахування зі штату суду, не вбачається. Так, сам позивач в позовній заяві в обґрунтування своїх вимог зазначає, що з 24.02.2016 його повноваження як судді мали бути припинені за його заявою про відставку та на цю дату його мало бути звільнено з посади судді. З вищевикладених фактичних обставин вбачається, що також відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заробітної плати (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2018 по день виплати у результаті неправомірних дій щодо не вручення у день звільнення копії наказу про виключення зі штату та оригіналу трудової книжки. Водночас щодо ефективного способу захисту прав позивача у частині позовних вимог щодо стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача заборгованості із виплати заробітної плати (суддівської винагороди) у загальному розмірі 1 027 720, 60 грн, яка виникла внаслідок протиправного припинення нарахування заробітної плати (суддівської винагороди) у період з часу припинення нарахування 26.07.2015 до моменту відрахування зі штату Апеляційного суду міста Києва 11.06.2018 включно з додатковими нарахуваннями та сплатою індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов`язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати і, відповідно, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди, колегія суддів зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об`єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Метою адміністративного судочинства в силу приписів частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський Суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством. Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» у теорії права та на практиці. При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника. Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства. Адміністративний суд здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом, і не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, та вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права. Суд зазначає, що «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Ухвалення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав і забезпечення їхньої примусової реалізації, не відповідає положенням Конвенції та, відповідно, завданню адміністративного судочинства. В матеріалах справи міститься лист Апеляційного суду м. Києва від 25.09.2025 №55/12.15/2025, в якому повідомлено, що за даними номенклатурних справ «Особові рахунки нарахування грошової винагороди суддям, з літери «С» по літеру «Я» за 2015-2018 роки, зокрема, ОСОБА_1 з 10 вересня 2015 року по 11 червня 2018 року як судді Апеляційного суду міста Києва нарахування заробітної плати не здійснювалися, що підтверджується копіями особових рахунків судді ОСОБА_1 (т.1, а.с.160, 169-173). Так, ОСОБА_1 до моменту відрахування його зі штату 11.06.2018 перебував у правовідносинах із Апеляційним судом м. Києва, який нараховував йому суддівську винагороду. Однак, Указом Президента України від 29.12.2017 №452/2017 ліквідовано ряд загальних апеляційних судів, серед яких є і Апеляційний суд міста Києва. Одночасно цим же Указом постановлено утворити апеляційні загальні суди в апеляційних округах, зокрема і Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві. 21 червня 2018 року здійснено державну реєстрацію Київського апеляційного суду та внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Відповідно до частини шостої статті 147 Закону №Закону №1402-VIII у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. 03 жовтня 2018 року в газеті «Голос України» за №185 опубліковано повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи Київського апеляційного суду. Отже, відповідно до частини шостої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» днем початку роботи Київського апеляційного суду визначено 03 жовтня 2018 року. Згідно з п.2 частини третьої статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Належним способом захисту права особи є такий спосіб, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень та сприяє вичерпному поновленню порушеного права особи. Виходячи із того, що у спірних правовідносинах Державна судова адміністрація України у даній справі є третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача є зобов`язання Київський апеляційний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.08.2015 по 22.02.2016, а не стягнути її з відповідача, враховуючи те, що доплати йому не були нараховані. На переконання суду, це відповідатиме засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприятиме дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільненого судді, який був позбавлений можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу. Суд зауважує про те, що суб`єкт владних повноважень при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень чинного закону. Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення суддівської винагороди у загальному розмірі 1 027 720, 60 грн з додатковими нарахуваннями та сплатою індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов`язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходять за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає. Дискреція є необхідною та безальтернативною для управлінської діяльності адміністративного органу юридичною конструкцією, завдяки якій вирішується низка важливих завдань, центральними з яких є забезпечення справедливої, ефективної та орієнтованої на індивідуальні потреби приватної особи правозастосовної та правотворчої діяльності названих суб`єктів. Суд не може підміняти відповідний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку додаткових нарахувань та сплати індексації, компенсації невикористаних відпусток з щорічними обов`язковими доплатами, зокрема, матеріальною допомогою на оздоровлення у розмірі окладу судді (щорічно), а також нарахуванням коефіцієнту збільшення розміру суддівської винагороди за рахунок збільшення мінімального розміру заробітної плати і, відповідно, посадового окладу та щомісячної суддівської винагороди, та на свій розсуд зобов`язати відповідача нарахувати такі суми в конкретному розмірі. Щодо позовних вимог про стягнення щомісячно за рахунок коштів Державного бюджету України грошові кошти у передбаченому на час подання заяви про відставку розмірі, а саме щомісячне довічне утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання, починаючи з дня набрання законної сили рішенням у цій справі, судова колегія звертає увагу, що на момент виникнення спірних правовідносин та винесення рішення у справі такі вимоги були передчасними, оскільки ні Вищою радою юстиції, ні Вищою радою правосуддя рішення про відставку судді ОСОБА_1 не приймалося. Відповідно до частини другої, третьої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду першої інстанції з цією позовною вимогою позивач зазначив, що саме з вини державних органів його не було своєчасно відправлено у відставку та призначено відповідні нарахування. Так, лише під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Вищої ради правосуддя від 22.01.2026 №98/0/15-26 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва у зв`язку з поданням заяви про відставку. Встановлено, що право на нарахування та виплату щомісячного довічного грошового утримання виникло у ОСОБА_1 з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років (т.2, а.с.95-98). Вказані обставини підтверджують той факт, що право позивача на нарахування та виплату щомісячного грошового утримання підтверджено лише вказаним рішенням Вищої ради правосуддя від 22.01.2026, яке на момент виникнення спірних правовідносин не існувало. Однак, суд наголошує, що відмова у задоволенні зазначених позовних вимог не перешкоджає позивачу в утриманні щомісячного довічного грошового утримання. Щодо доводів апелянта про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки позивач не отримував жодних пояснень та відзивів на позовну заяву, у зв`язку із чим був позбавлений можливості реалізувати своє право на подачу заперечень та відповіді на відзив, колегія суддів зазначає наступне. В матеріалах справи містяться докази направлення ОСОБА_1 : - відзиву на позовну заяву Апеляційного суду м. Києва - список №7360 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих (т.1, а.с.74) - відзиву на позовну заяву Київського апеляційного суду - фіскальний чек АТ «Укрпошта» (т.1, а.с.88); - пояснень Вищої ради правосуддя - список №2655 згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів (т.1, а.с.94); - пояснень Державної казначейської служби України - витяг з реєстру №4 на відправку поштової кореспонденції (т.1, а.с.152). Враховуючи зазначене, колегія суддів зазначає, що у позивача була можливість із моменту отримання вказаних процесуальних документів, до моменту прийняття судового рішення у справі 07.10.2025 ознайомитися із ними та подати до суду свої заперечення. Отже, позивач не був позбавлений можливості подати до суду відповідь на відзив та свої заперечення, що свідчить про дотримання судом першої інстанції норм процесуального права. За наслідком апеляційного розгляду, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції та є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції, відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, у зв`язку з порушенням норм матеріального права. Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2025 року у справі №640/30527/20 - скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково. Зобов`язати Київський апеляційний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.08.2015 по 22.02.2016. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина Судді І.О.Грибан О.В.Карпушова