Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/26977/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/26977/25 Перша інстанція: суддя Попов В.Ф. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючої судді - Шевчук О.А. суддів Бойка А.В., Тарновецького І.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2026 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність, яка полягає у невиплаті компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати належного грошового забезпечення період з 01.09.2022 по 19.05.2023; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.09.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення; - визнати протиправною бездіяльність щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 160 020 грн; - стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 160 020 грн. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2024 до 30.05.2025. Стягнуто з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2024 до 30.05.2025 у сумі 85239,13 грн. Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за період з 01.09.2022 по 19.05.2023, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.09.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення 30.05.2025. Зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення за період з 01.09.2022 по 19.05.2023, за весь час затримки її виплати. В задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. В апеляційній скарзі, ВЧ НОМЕР_1 посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. Мотивуючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального права апелянт зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги той факт, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми КЗпП України не розповсюджуються. Апелянт вважає, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, оскільки спеціальне законодавство, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику усіх належних сум. При цьому, скаржник посилається на те, що при нарахуванні і виплаті позивачці сум, належних при звільненні, спір щодо їх розміру був відсутній, що на його переконання, також свідчить про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України, Далі апелянт зазначає про помилковість висновків суду першої інстанції в частині задоволення вимог щодо виплати індексації грошового забезпечення та взагалі заперечує право позивача на виплату компенсації втрати частини доходів, оскільки сума виплаченого доходу за рішенням суду в порядку виконання, не є об`єктом для компенсації в розумінні положень Закону №2050-ІІІ, та компенсація не може нараховуватися, оскільки норми цього Закону виплати за рішенням суду не поширюються. Апелянт зауважує на тому, що відповідно до положень статей 3, 4 Закону №2050-ІІІ підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: нарахування громадянину належних йому доходів; доходи не повинні носити разовий характер; порушення встановлених строків їх виплати; затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги. На переконання апелянта, виплата перерахованого грошового забезпечення носить разовий характер, а тому не є підставою для виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку порушення строків її виплати. З огляду на викладене, апелянт вважає, що відсутні підстави для задоволення заявлених позовних вимог. Позивачка своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 у період з 01.09.2022 по 19.07.2024 проходила військову службу Військовій частині НОМЕР_1 , остання посада - інспектор прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б), та перебувала на фінансовому забезпеченні вказаної військової частини. Відповідно до Наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону №578-ОС від 19.07.2024 сержант ОСОБА_1 , інспектор прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б), звільнена з військової служби в запас Збройних Сил України за статтею 26 частиною 5 пунктом 3 підпунктом г) (через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу)), статті 26 частиною 12 пунктом 3 абзацом 3 (під час дії воєнного стану: дружина, якщо обоє із подружжя проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років) Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»,, виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення НОМЕР_2 прикордонного загону, остаточною датою закінчення проходження військової служби визначено вважати 19.07.2024. Під час проходження служби ВЧ НОМЕР_1 не в повному обсязі нараховувала та виплачувала позивачці грошове забезпечення, у зв`язку з чим позивачка змушена була звернутися до суду за судовим захистом. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року у справі №420/32801/24 зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 з 01.09.2022 по 19.05.2023 грошове забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, компенсацію за невикористану відпустку, грошову допомогу на оздоровлення, із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум. 22.05.2025 та 30.05.2025 позивачці на виконання вищенаведеного судового рішення проведена виплата у загальній сумі 161 724,03 грн. Вирішуючи спір по суті та задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що на день звільнення позивачки з нею не проведений розрахунок у повному обсязі, а тому відповідно до положень статті 117 КЗпП остання має право на виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку. Суд зазначив, що на підприємство, установу, організацію покладений обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Не виконання такого обов`язку, як указав суд, спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Водночас, суд дійшов висновку, що заявлений позивачкою розмір середнього заробітку є необґрунтованим та виходячи з принципу співмірності, вважав, що в цій частині вимоги слід задовольнити частково. Також суд дійшов висновку, що відповідно до норм Закону№2050-ІІІ, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Суд зазначив, що факт несвоєчасної виплати позивачу сум індексації грошового забезпечення, встановлений судовим рішенням у справі №420/32801/24, а відтак, наведене свідчить про набуття позивачкою права на компенсацію втрати частини доходу, у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. Колегія суддів керуючись положеннями статті 308 КАС України, переглядає висновки суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та не вступає в оцінку та обговорення висновків суду в тій частині, яка не оскаржена. Відповідаючи на доводи апелянта, в якому він стверджує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, не поширюється дія КЗпП України, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульоване питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів доходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів КЗпП України. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги стосовно того, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється, є безпідставними та суперечать наведеним вище нормам законодавства та сталій практиці Верховного Суду. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Аналізуючи вказані вище положення КЗпП України, варто зазначити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стягнення повинно відповідати принципу розумності, справедливості та пропорційності. Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду в постанові по справі від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновку Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 щодо неможливості застосування до спірних сум принципу співмірності. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій Великої Палати Верховного Суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. В свою чергу, суд першої інстанції ухвалюючи рішення врахував зазначену позицію та застосував критерії зменшення встановленні у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц. Дослідивши, наведений судом першої інстанції розрахунок суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, що належить виплатити позивачці, колегія суддів вважає, що він є правильним, проведений з урахуванням критеріїв зменшення та співмірності та підстав для його зміни не вбачає. Таким чином колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта про те, що під час обрахунку середнього заробітку суд першої інстанції не врахував принципи справедливості та співмірності, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц , оскільки вони спростовуються обставинами справи. Відповідаючи на доводи скарги, в яких апелянт не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо зобов`язання нарахувати та виплатити позивачці компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, колегія суддів виходить з такого. Питання, пов`язані зі здійсненням виплати компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати врегульоване України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі і вище Закон №2050-ІІІ). Стаття 1 Закону №2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника. Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. У розумінні Закону № 2050-ІІІ заробітна плата (грошове забезпечення) є доходом громадянина, вона не носить разового характеру навіть у випадку її присудження за рішенням суду. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Використане у статтях 3, 4 Закону №2050-ІІІ формулювання доводить, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, та означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України прийняв Порядок №159, відповідно до пункту 2 якого компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Отже, пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій. Відповідно до пункту 4 Порядку № 159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексі інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Верховний Суд у постанові від 13.01.2020 у справі №240/11882/19 дійшов висновку, що зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Тому у випадку не нарахування та не виплати відповідачем сум грошового забезпечення, позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови покладення на відповідача відповідним нормативно - правовим актом або судовим рішенням обов`язку здійснити виплату належних сум. Як встановлено матеріалами справи, на виконання рішення суду у справі№420/32801/24 позивачці виплачене перераховане грошове забезпечення, а відтак, остання, набула право на компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи, у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Доводи апелянта колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вищенаведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування таких доходів. Покликання апелянта на те, що нараховані позивачці на виконання судового рішення кошти були виплачені своєчасно, є безпідставним, оскільки компенсація, передбачена Законом №2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованих сум індексації), а не виконання рішення суду. Оскільки вказані кошти нараховані в результаті донарахування грошового забезпечення та відновлення права позивачки, порушеного при неналежному проведенні виплати грошового забезпечення, вказана сума є доходом в розумінні статті 2 Закону №2050-ІІІ. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що наведена у постанові від 12.09.2024 у справі №240/18489/23 та у постанові від 28.10.2024 у справі №420/2598/24. Отже, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не спростовують, є необґрунтованими та суперечать наведеним вище нормам та правовим позиціям Верховного Суду, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити. Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права. Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Колегія суддів вважає, що надала відповідь на ключові доводи апеляційної скарги та не вбачає підстав для її задоволення. Відповідно до частини 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На думку колегії суддів, суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги відсутні. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2026 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України Головуюча суддя О. А. Шевчук суддя А. В. Бойко суддя І. І. Тарновецький