Постанова 4854 № 420/36684/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/36684/25 Перша інстанція: суддя Токмілова Л.М. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючої судді Шевчук О.А., суддів: Бойка А.В., Тарновецького І.І. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із позовом до Військової частини НОМЕР_1 в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з дня звільнення 08.04.2016 по день фактичного розрахунку 28.09.2025, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 9419,32 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 надали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять змінити рішення суду першої інстанції, визначивши суму середнього заробітку, з урахуванням аргументів апеляційної скарги. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до того, що індексація грошового забезпечення, яка виплачується військовослужбовцям не є складовою місячного грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовців, вона має особливий і не постійний вираз виплати. Крім того, апелянт зазначає, що у пункту 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. Тобто дане питання регулює спеціальне законодавство, що є фактично єдиним вірним трактування даних норм, а спирання Позивача на норми загального законодавства, а саме норми трудового законодавства є помилковим та таким, яке створює прецеденти не вірної правозастосовчої практики. Відтак, посилання позивача на необхідність застосування Кодексу законів про працю України є безпідставними Позивачем відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не подано. Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . При звільненні з військової служби позивачу не було виплачено в повному обсязі індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим він звернувся до суду з позовом. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/9753/25 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 08 квітня 2016 року включно та зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 08 квітня 2016 року включно із визначенням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базових місяців) - січень 2008 року. 28.09.2025, на виконання вказаного судового рішення військовою частиною НОМЕР_1 здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення в розмірі 9508,70 грн. Військова частина НОМЕР_1 не виплатила позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку, а тому вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом. Вирішуючи спір суд першої інстанції виходив з того, що відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України. Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення на підставі ст. 117 КЗпП України у загальному розмірі 94139,32 грн., застосувавши критерії зменшення розміру відшкодування. При цьому, судом було застосовано позицію Великої Палати Верховного Суду викладеної в постанові по справі від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, в якій суд відступив від висновку Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 щодо неможливості застосування до спірних сум (після 19.02.2022 року) принципу співмірності. Надаючи правову оцінку рішенню суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Статтею 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Частиною 2, 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України , яке було чинним станом на час проходження та звільнення зі служби позивачем. Згідно пункту 293 Положення №1115/2009, особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі, що спростовує доводи апеляційної скарги. Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19. Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Згідно статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. За приписами статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо). Також, у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Як вже зазначалось вище, ОСОБА_1 звільнений 08.04.2016 р. Остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 28.09.2025 р., що сторонами у справі не заперечується. Отже, відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст.116 КЗпП України. Враховуючи, що позивач проходив службу у відповідача, який всупереч норм чинного законодавства не здійснила з ним повного розрахунку на день виключення зі списків особового складу, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати належних йому при звільненні сум на підставі статті 117 КЗпП України, що вірно встановлено судом першої інстанції. При цьому, з 19.07.2022р. стаття 117 Кодексу законів про працю України діє у редакції, викладеній згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-ІХ, згідно якої час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями, що вірно встановлено судом першої інстанції, а апелянтом в апеляційній скарзі жодних доводів з цього приводу не наведено. Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду в постанові по справі від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновку Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 щодо неможливості застосування до спірних сум (після 19.02.2022 року) принципу співмірності. ВП ВС зазначила, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій Великої Палати Верховного Суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. В свою чергу, суд першої інстанції ухвалюючи рішення врахував зазначену позицію ВП ВС та застосував критерії зменшення встановленні у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Розглядаючи справу суд першої інстанції застосував критерії зменшення та зменшив розмір суми з 376772,92 грн. до 9419,32 грн. При цьому, апелянтом в апеляційній скарзі жодних доводів з цього приводу не зазначено, інших розрахунків не наведено. Отже, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення у відповідності до вимог чинного законодавства. Таким чином, слід констатувати, що доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують та не містять аргументів, яким би не була надана правова оцінка судом першої інстанції. Будь-яких інших доводів, які б могли свідчити про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, апеляційна скарга не містить. Відповідно до вимог статті 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Оскільки суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, колегія суддів вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення відсутні. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 березня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України Головуюча суддя О. А. Шевчук суддя А. В. Бойко суддя І. І. Тарновецький