Постанова КЦС ВС № 182/6943/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2026 року м. Київ справа № 182/6943/23 провадження № 61-16001св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Виконавчий комітет Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Нікопольська міська рада Дніпропетровської області, Комунальне підприємство «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Космачевської Т. В., Халаджи О. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року, ухвалене у складі судді Нанічкіної Н. М., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Космачевської Т. В., Халаджи О. В., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області (далі - ВК Нікопольської міської ради Дніпропетровської області), Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області (далі - КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради) про стягнення заборгованості із заробітної плати. Позовна заява мотивована тим, що з 01 січня 2016 року він працював на посаді директора КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради. Розпорядженням Нікопольського міського голови Дніпропетровської області від 19 березня 2021 року № 114к його було звільнено з роботи з 31 березня 2021 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору. Позивач зазначав, що за весь час роботи йому в повному обсязі не була доплачена заробітна плата з огляду на умови колективного договору, а саме: заробітну плату він отримував без урахування мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнт 1,15. Тому з січня 2016 року до грудня 2017 року заборгованість роботодавця перед ним становить 145 555,59 грн, індекс інфляції - 65 500,02 грн. У зв`язку з тим, що вказана недоплачена сума окладу не була виплачена на момент його звільнення, з роботодавця підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку. Посилаючись на Закон України «Про колективні договори та угоди», з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь: - суму недоплаченого окладу в порушення умов колективного договору за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн; - середній заробіток за весь час затримки розрахунку за період з 01 квітня 2021 року до 02 квітня 2023 року, з подальшим перерахуванням на час ухвалення рішення суду у розмірі 1 695 845,16 грн; - індекс інфляції за цей період часу, з подальшим перерахуванням на час ухвалення рішення суду, у розмірі 66 518,91 грн, а всього - 1 907 919,66 грн. Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 02 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з урахуванням встановлених на державному рівні умов і розмірів оплати праці керівників комунальних підприємств із ОСОБА_1 укладалися контракти протягом всього періоду трудових відносин, з умовами цих котрактів він погоджувався кожен раз під час продовження трудових відносин, зауважень та вимог з приводу неповного нарахування і виплати заробітної плати він не заявляв. Тому вимоги позивача про стягнення суми недоплаченого у порушення умов колективного договору окладу за період з 2016 року до 2017 року не знайшли свого підтвердження. Оскільки заявлена вимога позивача про стягнення заборгованості із заробітної плати задоволенню не підлягає, то вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 1 695 845,16 грн, індексу інфляції у розмірі 66 518,91 грн задоволенню також не підлягають. Погоджуючись із висновками міського суду, апеляційний суд також зазначив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 року № 859 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об`єднань державних підприємств» умови оплати праці керівників підприємств визначаються в контракті та можуть бути змінені лише шляхом укладення додаткових умов. Упродовж усього періоду трудових відносин ОСОБА_1 укладав контракти з комунальним підприємством, з умовами яких він погоджувався кожен раз під час продовження трудових відносин, зауважень та вимог з приводу неповного нарахування та виплати заробітної плати він роботодавцю не заявляв, зміни до умов трудового контракту не ініціював. Отже, вимоги позивача про стягнення суми недоплаченого окладу за період з 2016 року до 2017 року є недоведеними, а тому задоволенню не підлягають. У зв`язку з цим суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та індексу інфляції. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у складі колегії суддів Першої судової палати: Луспеника Д. Д., Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Колосова І. В. , задоволено частково. Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 02 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2024 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що при пред`явленні позову ОСОБА_1 посилався не на положення Закону України «Про оплату праці», а на положення Закону України «Про колективні договори та угоди», відповідно до статті 5 якого умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод. Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорамита угодами. Відповідно до пункту 3 Положення про систему оплати праці, затвердженого Колективним договором роботодавця з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, було прийнято мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати. Мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду основного виробництва - у розмірі 120 % мінімальної заробітної плати помноженого на коефіцієнт 1,15. Згідно з Переліком коефіцієнтів співвідношення мінімальних тарифних ставок (окладів), затвердженим вказаним колективним договором, керівні працівники, професіонали, фахівці - співвідношення до мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду основного виробництва невиробничих видів робіт і послуг, зокрема, директор - коефіцієнт 4,6 (Додаток № 4 до колективного договору). Отже, під час роботи позивача трудовий договір (контракт) не був єдиним локальним джерелом права з питань визначення обсягу правомочностей сторін з оплати праці, оскільки існував колективний договір, який належним чином роботодавцем не виконувався, що і стало підставою для пред`явлених позовних вимог позивачем. У частині першій статті 21 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Судами попередніх інстанцій не враховано, що колективний договір - це угода про умови найму у відповідній галузі. Отже, і про умови праці. Умови праці (у тому числі оплати праці), що включені до умов трудового договору (контракту), повинні бути, принаймні, такими самими вигідними з точки зору працівника, як і умови найму за колективним договором. При цьому у трудовому договорі (контракті) можуть бути визначені більш сприятливі умови праці ніж ті, що передбачені колективним договором, а не є менш вигідні для працівника. Пославшись на постанову Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 року № 859 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об`єднань державних підприємств», суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що вказана постанова не визначає, що умови праці працівника можуть бути гіршими від тих, що передбачені колективним договором. Отже, суди по суті позов не вирішили. Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 рокупозовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради провести нарахування заробітної плати ОСОБА_1 за період часу з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року відповідно до умов колективного договору, укладеного Нікопольською міською радою Дніпропетровської області з працівниками КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, виходячи з мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнти 1,15 та 4,6 з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов`язкових платежів, а також з урахуванням індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів (індекс інфляції) на послуги за період з 04 грудня 2023 року до 18 лютого 2025 року. Стягнуто солідарно з Нікопольської міської ради, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на користь ОСОБА_1 нараховану заробітну плату за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року відповідно до умов колективного договору, укладеного Нікопольською міською радою Дніпропетровської області з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, виходячи з мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнти 1,15 та 4,6 з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов`язкових платежів, а також компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з 04 грудня 2023 року до 18 лютого 2025 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано обґрунтованістю вимог позивача щодо недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року, оскільки розміри посадового окладу, встановлені в укладених з ним контрактах від 28 грудня 2015 року № 15/15, від 29 червня 2016 року № 11/16, від 19 червня 2017 року № 11/17, є нижчими ніж ті, що передбачені колективним договором. А згідно з приписами частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Оскільки спір між сторонами щодо суми недоплаченої заробітної плати у зв`язку з невиконанням вимог колективного договору та порушенням норм Закону України «Про колективні договори та угоди» виник в грудні 2021 року і спір вирішено на користь працівника, то позивачу необхідно компенсувати втрату частини заробітної плати з урахуванням індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги на день ухвалення судового рішення відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці». Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що статті 116, 117 КЗпП України в цьому випадку не можуть бути застосовані, оскільки відсутній факт затримки розрахунку при звільненні. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова І. В., задоволено частково. Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року скасовано в частині зобов`язання нарахування та стягнення заборгованості із заробітної плати та розподілу судових витрат та постановлено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ВК Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради про стягнення заборгованості із заробітної плати задоволено частково. Стягнуто з КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з квітня 2021 року до листопада 2025 року в розмірі 1 895,53 грн, а разом 147 451,12 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова І. В., на ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 року про відмову в ухваленні додаткового рішення залишено без задоволення, ухвалу залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішення місцевого суду оскаржується позивачем в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Директор є штатним працівником КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, а тому заробітна плата нараховується виходячи з посадового окладу у межах, визначених контрактом. Позивачем особисто затверджувались штатні розписи з посиланням на контракт. Саме позивач в останній день звільнення, 31 березня 2021 року, мав забезпечити виконання вимог статті 116 КЗпП України. Сторони не оспорюють той факт, що на час звільнення, тобто на 31 березня 2021 року, позивачеві були нараховані та виплачені всі суми, що належали йому при звільненні. Спір між сторонами щодо суми заробітної плати був відсутній, не було і затримки розрахунку при звільненні. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції правильно виходив з тих підстав, що у цьому випадку не можуть бути застосовані положення статей 116, 117 КЗпП України, оскільки відсутній сам факт затримки розрахунку при звільненні і вина відповідачів у цьому. Водночас суд першої інстанції помилково стягнув в солідарному порядку заборгованість із заробітної плати з Нікопольської міської ради Дніпропетровської області та КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, оскільки позивач перебував у трудових відносинах саме з КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, яке є юридичною особою і окремим суб`єктом правовідносин. Враховуючи викладене, суму заборгованості, що підлягає стягненню на користь позивача, слід стягнути саме з відповідача КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради. У частині вимог до Нікопольської міської ради та Виконавчого комітету Нікопольської міської ради слід відмовити. Крім того, предметом спору є вимога позивача про стягнення суми недоплаченої заробітної плати у зв`язку з невиконанням вимог колективного договору та порушенням норм Закону України «Про колективні договори та угоди» за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн та відповідні виплати, пов`язані із затримкою розрахунку. Натомість суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, фактично зобов`язав КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради провести нарахування недоплаченої заробітної плати ОСОБА_1 за визначений ним період та виплатити нараховану суму, чим вийшов за межі позовних вимог, тобто ухвалив рішення щодо вимог, які не було заявлено позивачем. Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду в частині зобов`язання КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради нарахувати та стягнути на користь позивача заборгованість із заробітної плати, солідарного стягнення заборгованості із невиплаченої заробітної плати з відповідачів та розподілу судових витрат з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції 18 грудня 2025 року через підсистему «Електронний суд» КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року (в частині задоволених позовних вимог). 06 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду звернувся ОСОБА_1 з касаційною скаргою на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року (в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку). Згідно з протоколами автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 грудня 2025 року та від 07 січня 2026 року справу призначено судді-доповідачу Ступак О. В., судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року, витребувано з Марганецького міського суду Дніпропетровської області матеріали цивільної справи № 182/6943/23, відмовлено у задоволенні клопотання КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року. Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2026 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі, відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року. 25 березня 2026 року матеріали цивільної справи № 182/6943/23 надійшли до Верховного Суду. Відповідно до розпорядження в.о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 25 березня 2026 року № 292/0/226-25 у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Ступак О. В. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 березня 2026 року справу призначено судді-доповідачу Черняк Ю. В., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року у частині стягнення з КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 суми недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн, та компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з квітня 2021 року до листопада 2025 року в розмірі 1 895,53 грн, а разом 147 451,12 грн і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, а саме: зобов`язати КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області провести нарахування заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року відповідно до умов колективного договору, укладеного Нікопольською міською радою Дніпропетровської області з працівниками КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, виходячи з мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнти 1,15 та 4,6, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов`язкових платежів, а також з урахуванням індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів (індекс інфляції) на послуги за період з 04 грудня 2023 року до 18 лютого 2025 року. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку, постановивши нове рішення про задоволення позову. В іншій частині просить залишити судові рішення без змін. Доводи осіб, які подали касаційні скарги Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме стягнення заборгованості із заробітної плати при наявності переплати заробітної плати. Касаційна скарга КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради мотивована тим, що фактично за період з 01 січня 2016 року до 31 березня 2021 року позивачу виплачено більшу суму коштів ніж встановлено контрактами. КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради не має заборгованості із заробітної плати перед ОСОБА_1 . Зазначене підтверджується довідками підприємства від 25 березня 2024 року № 72/24, від 20 січня 2025 року № 18/25 та № 17/25. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставно ґрунтуються на сумі недоплаченої заробітної плати у зв`язку із невиконанням вимог колективного договору та порушенням норм Закону України «Про колективні договори та угоди». Згідно з довідкою КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради від 04 лютого 2025 року № 24/25 за даними бухгалтерського обліку та розрахункових відомостей про нарахування та виплати зарплати ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року: - за контрактом була нарахована та виплачена заробітна плата у сумі 187 589,87 грн; - фактично була нарахована та виплачена заробітна плата у сумі 330 858,19 грн; - різниця між вказаними сумами становить 142 998,32 грн. Тобто, контррозрахунок (з урахуванням заяви позивача від 14 грудня 2024 року про збільшення позовних вимог) виглядає так: 2 557,27 грн незмінювана сума (145 555,59 - 142 998,32) * 113 % сукупний індекс інфляції (2021 - 110 %; 2022 - 126,6 %; 2023 - 105,1 %; 2024 - 112 %; середній за 4 роки 113,4 %, або зростання на 13 332,45 грн - сума для збільшення у зв`язку з інфляцією (2 557,27 х 13 %) = 2 889,72 грн всього боргу з урахуванням інфляції (2 557,27 + 332,45). Таким чином, наведена позивачем сума середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 1 539 686,94 грн є неспівмірною та очевидно завищеною відносно суми основного боргу у розмірі 2 889,72 грн. Дніпровський апеляційний суд проігнорував пояснення КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради від 03 лютого 2025 року та пояснення Нікопольської міської ради від 05 лютого 2025 року, а також вказані вище довідки КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради. Також оскаржуваною постановою стягнуто з КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн без утримання передбачених законом податків і обов`язкових платежів. КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради вважає, що тільки рішення місцевого суду дає можливість врахувати різницю між виплаченими сумами заробітної плати у сумі 873 478,00 грн за контрактами за весь період роботи позивача на посаді директора КП «Ритуальна служба» та фактично нарахованої та виплаченої суми заробітної плати позивачу за весь період його роботи в КП «Ритуальна служба» у сумі 1 406 626,12 грн, а саме різниця між вказаними сумами становить 533 148,12 грн. Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм Закону України «Про колективні договори та угоди» у поєднанні з нормами статей 116, 117 КЗпП України та можливості застосування наслідків, передбачених цими статтями Кодексу до невиплати частки заробітної плати при звільненні працівника, що установлена колективним договором відповідно до Закону. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновок судів попередніх інстанцій про неможливість застосування до спірних правовідносин (в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) положень статей 116, 117 КЗпП України суперечить фактичним обставинам справи. При його звільненні підприємство та його власники не виплатили йому доплати, які належали йому на час звільнення, що підтверджується відомостями про проведені йому (позивачеві) виплати (форма ОК-5). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, поданому до суду 06 лютого 2026 року, Нікопольська міська рада повністю погоджується з викладеними підприємством в скарзі аргументами, підставами та вимогами. Зазначає, що позиція Нікопольської міської ради повністю збігається з позицією заявника. Рішення суду першої інстанції ґрунтується на повному з`ясуванні обставин, включаючи переплату, і відповідає нормам статті 5 Закону України «Про колективні договори та угоди», статей 21-24 КЗпП України та статті 263 ЦПК України. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданому до суду 13 березня 2026 року, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради заперечує проти доводів позивача, просить рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки у розрахунку залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджено нарахування ОСОБА_1 873 478,00 грнза контрактами в період з 01січня 2016 року до 31 березня 2021 року, тоді як фактично виплачено 1 406 626,12 грн. Тобто переплата заробітної плати ОСОБА_1 за весь період його роботи (з 01січня 2016 року до 31 березня 2021 року) становила 533 148,12 грн. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданому до суду 16 березня 2026 року, Нікопольська міська рада заперечує проти доводів позивача, просить рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку залишити без змін. У відзиві на касаційну скаргу КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, поданому до суду 18 березня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Колосов І. В. заперечує проти доводів КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції в оскаржуваній підприємством частині - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до розпорядження Нікопольського міського голови Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року № 422к ОСОБА_1 призначено на посаду директора КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області з 01 січня 2016 року до 01 липня 2016 року відповідно до умов, передбачених контрактом (т. 1, а. с. 108). 31 березня 2021 року розпорядженням Нікопольського міського голови Дніпропетровської області № 114к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 31 березня 2021 року у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (т. 1, а. с. 129). Відповідно до пункту 1.3. Статуту КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, затвердженого рішенням Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 23 грудня 2011 року № 7-15/VI, власником підприємства є територіальна громада м. Нікополя в особі Нікопольської міської ради Дніпропетровської області. Згідно з пунктом 6.6 Статуту директор підприємства призначається та звільняється міським головою та здійснює повноваження на підставі укладеного контракту. 28 грудня 2015 року між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А. П. та ОСОБА_1 укладено контракт № 15/15, відповідно до умов якого на період з 01 січня 2016 року до 01 липня 2016 року матеріальне забезпечення директора комунального підприємства врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту (т. 1, а. с. 131-133). Згідно з пунктом 3.1. контракту № 15/15 за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, директору за рахунок коштів підприємства нараховується заробітна плата згідно з додатком, який є невід`ємною частиною контракту. Відповідно до додатку № 1 до контракту посадовий оклад директора підприємства становить 6 973 грн. Згідно з умовами від 29 червня 2016 року контракту № 11/16, укладеного між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А. П. та ОСОБА_1 , на період з 02 липня 2016 року до 30 червня 2017 року матеріальне забезпечення директора також врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту (т. 1, а. с. 140-142). Відповідно до додатку № 1 до цього контракту посадовий оклад директора підприємства становить 7 656 грн. Умовами контракту від 19 червня 2017 року № 11/17, укладеного між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А. П. та ОСОБА_1 , на період з 01 липня 2017 року до 30 червня 2018 року матеріальне забезпечення директора також врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту (т. 1, а. с. 116-118). Згідно з додатком № 1 до цього контракту посадовий оклад директора підприємства становить 12 415 грн. Згідно з Положенням про систему оплати праці, затвердженим колективним договором роботодавця з працівниками КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, оплата праці працівників підприємства проводиться на основі законодавчих та інших нормативних актів, колективного договору, з урахуванням змін до чинного законодавства. Відповідно до пункту 3 Положення про систему оплати праці було прийнято мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду у розмірі 120% розміру мінімальної заробітної плати. Мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду основного виробництва - у розмірі 120 % мінімальної заробітної плати помноженого на коефіцієнт 1,15. Пунктом 5 Положення про систему оплати праці визначено застосування при розрахунках тарифних ставок та посадових окладів схему коефіцієнтів співвідношень мінімальної місячної тарифної ставки (окладів) до прийнятих розмірів мінімальної тарифної ставки, не нижче рекомендованих галузевою угодою (додатки № 1-6), та згідно з додатком № 4 колективного договору. Згідно з Переліком коефіцієнтів співвідношення мінімальних тарифних ставок (окладів), затвердженим колективним договором роботодавця з працівниками КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, керівні працівники, професіонали, фахівці - співвідношення до мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду основного виробництва невиробничих видів робіт і послуг, зокрема, директор - коефіцієнт 4,6 (Додаток № 4 до колективного договору). 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. До трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами (частина перша статті 3 КЗпП України). Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 760/1125/20-ц Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, надаючи оцінку правовій природі контракту як регулятора трудових правовідносин, вказав, що правове становище осіб, які працюють за контрактом, істотно відрізняється від правового статусу працівників, які виконують свої трудові обов`язки відповідно до трудового договору. Трудовий контракт є особливою угодою про працю, водночас має певні відмінності від трудового договору. Найважливішою відмінністю контракту від традиційного трудового договору є співвідношення нормативного та договірного регулювання трудових відносин. При укладенні контракту переважає договірне регулювання істотних та інших умов праці, а також умов, що стосуються соціально-побутової сфери. На стадії укладення контракту сторони обговорюють питання щодо обсягу роботи та вимог до якості й строків її виконання, строку дії контракту, прав, обов`язків та взаємної відповідальності сторін, умов оплати й організації праці, матеріального забезпечення, підстав припинення і розірвання контракту, соціально-побутових та інших умов, необхідних для виконання взятих на себе сторонами зобов`язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи чи організації. Трудовий контракт є формою індивідуального договірного регулювання трудових відносин, а також інших, пов`язаних із виконанням сторонами прийнятих зобов`язань. Трудовий контракт не лише встановлює трудові відносини, а й визначає їх зміст, забезпечуючи при цьому специфічні інтереси роботодавця і працівника. Контракт спрямовується на забезпечення реалізації особистих, індивідуальних інтересів, які, отримуючи певну фіксацію і визнання, перетворюються у суб`єктивні права. У контракті встановлюються спеціальні заходи забезпечення виконання прийнятих на себе сторонами зобов`язань, що не є притаманними іншим видам трудового договору. У рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року № 5 - р(І)/2019 роз`яснюється, що сторони контракту мають право виходити за межі сфери нормативного регулювання трудових правовідносин, передбачених законодавством України про працю, за умови відсутності погіршення юридичного становища працівника. Щодо позовної вимоги про стягнення суми недоплаченого окладу в порушення умов колективного договору за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року в розмірі 145 555,59 грн (за доводами касаційної скарги КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради) Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Відповідно до статті 5 Закону України «Про колективні договори та угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод. Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством України, колективними договорами та угодами. Аналізуючи зміст указаних норм трудового законодавства України, з огляду на фактичні обставини справи, що переглядається, Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 182/6943/23 (провадження № 61-12584св24) вже звертав увагу судів на те, що під час роботи позивача трудовий договір (контракт) не був єдиним локальним джерелом права з питань визначення обсягу правомочностей сторін з оплати праці, так як існував колективний договір, який належним чином не виконувався, що і стало підставою для пред`явлених позовних вимог позивачем. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції звернув увагу суду на необхідність урахування положень колективного договору в частині умов праці (у тому числі оплати праці) у разі, якщо відповідні умови трудового договору є менш вигідними для працівника. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Судом першої інстанції враховано, що розміри посадового окладу, встановлені в контрактах, укладених між ОСОБА_1 та Нікопольською міською радою Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року №15/15, від 29 червня 2016 року №11/16, від 19 червня 2017 року №11/17, є нижчими, ніж ті, що передбачені колективним договором. З огляду на це місцевий суд виходив з обґрунтованості вимог позивача щодо недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року, задовольнивши їх шляхом зобов`язання КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради провести нарахування заробітної плати ОСОБА_1 за період часу з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року відповідно до умов колективного договору з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов`язкових платежів, а також компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги та солідарного стягнення з Нікопольської міської ради, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на користь ОСОБА_1 нарахованої заробітної плати за вказаний період. Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року оскаржив в апеляційному порядку лише позивач в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також зазначив про вихід місцевого суду за межі позовних вимог при вирішенні спору. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова І. В., апеляційний суд зазначив про правильність висновку місцевого суду щодо обґрунтованості позовних вимог про стягнення недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року. У постанові Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23) зроблено висновок про те, що особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги. Дотримання принципу заборони повороту до гіршого означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги. З огляду на це, враховуючи, що рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради в апеляційному порядку не оскаржило, і обставини порушення останнім обов`язку з виплати у повному обсязі заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року не спростовані в апеляційному порядку, колегія суддів виходить з достовірності значення таких обставин для касаційного суду. Тобто, обставини неналежної виплати заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року встановлені судом першої інстанції і не спростовані відповідачами у справі. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради про відсутність підстав для задоволення позову в цілому, оскільки зазначений відповідач не був позбавлений можливості спростувати вказані обставини у загальному порядку відповідно до правил, визначених цивільним процесуальним законодавством України. З аналогічних підстав колегія суддів відхиляє доводи підприємства про фактичну переплату позивачу грошових коштів, які підлягали виплаті йому при звільненні. Такі доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів, які мають бути предметом дослідження судів попередніх інстанцій. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. За таких обставин, апеляційний суд правильно виходив з того, що порушене право позивача у вказаній частині підлягає захисту шляхом стягнення саме з роботодавця розміру недоплаченої заробітної плати у зв`язку з невиконанням вимог колективного договору, а не зобов`язання роботодавця нарахувати таку заборгованість. Разом з цим апеляційний суд не звернув увагу на таке. У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц Верховний Суд виклав правову позицію щодо утримання прибуткового податку із визначених судом сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника. Верховний Суд дійшов висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, розраховуються без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку повинен нарахувати роботодавець під час виконання відповідного судового рішення. Тобто сума, призначена судом як виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зменшується на суму податків і зборів. Під час вирішення питання про призначення суми середнього заробітку за період вимушеного прогулу суд вказує суму без відрахування з неї податків і зборів. При цьому в резолютивній частині рішення обов'язково має бути зазначено, що суму визначено без утримання податку. Стягнення і сплата прибуткового податку покладаються на роботодавця, який самостійно розраховує суму податкових відрахувань і зменшує суму, призначену судом, на суму нарахованих податків. Отже, задовольняючи вимогу про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, якими він керувався під час визначення сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов`язком працівника, податковим агентом якого в силу закону є роботодавець, суд, задовольняючи вимоги про оплату праці, визначає суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення. Проте у рішенні апеляційного суду не було зазначено, що сума недоплаченого окладу в порушення умов колективного договору стягнута з роботодавця на користь працівника без урахування податків і зборів. З одного боку, суд не повинен був розраховувати розмір податків, що підлягають утриманню, з іншого - у резолютивній частині рішення суд повинен був указати, що суму виплат зазначено без урахування податків і зборів. У підсумку можна констатувати, що суд апеляційної інстанції допустився помилки, не зазначивши у резолютивній частині постанови те, що сума недоплаченого окладу в порушення умов колективного договору визначена без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов`язкових платежів. Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 757/27799/21-ц (провадження № 61-11515св24). З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає зміні шляхом викладення відповідного пункту резолютивної частини цього рішення суду у редакції цієї постанови. Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (стаття 117 КЗпП України). Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. З аналізу зазначених норм права випливає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Такий висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18). Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про оплату праці» основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Отже, тарифна ставка (оклад) є основою заробітної плати. Суди попередніх інстанцій встановили, що в порушення умов колективного договору КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради не доплачено ОСОБА_1 оклад за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року при звільненні. За таких обставин, висновок апеляційного суду про те, що у такому випадку не можуть бути застосовані положення статей 116, 117 КЗпП України, суперечить як фактичним обставинам справи, так і нормативно-правовому регулюванню спірних трудових правовідносин. Оскільки на час розгляду справи повний розрахунок з ОСОБА_1 не проведено, то з КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради на його користь належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Посилання апеляційного суду на відсутність самого факту затримки розрахунку при звільненні і вини відповідачів в цьому як на підставу для незастосування статей 116, 117 КЗпП України суперечить доводам та позиції підприємства, яке спочатку наполягало на необхідності врахування положень контракту перед колективним договором, а надалі заперечувало проти розміру невиплаченої суми та водночас зазначало про наявність переплати. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з пунктом 5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. При цьому відповідно до пункту 4 розділу ІІІ Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Апеляційний суд помилково виходив з відсутності підстав для стягнення середнього заробітку, а тому не встановлював правильний розмір середньоденної заробітної плати позивача. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості це зробити, постанова апеляційного суду в частині вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд. При новому розгляді справи необхідно врахувати, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц зробила висновок, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати під час вирішення питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25). Оскільки вимога про стягнення індексу інфляції є похідною основних вимог позивача, оскаржуване судове рішення апеляційного суду в цій частині також підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу ухвалена без додержання норм процесуального права та з порушенням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, оцінити всі зібрані у справі докази у їх сукупності та врахувати висновки, викладені у наведених постановах Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційні скарги Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області та ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми недоплаченого окладу в порушення умов колективного договору змінити, виклавши абзац четвертий її резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року до 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн, та компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з квітня 2021 року до листопада 2025 року в розмірі 1 895,53 грн, а разом 147 451,12 грн, з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів». Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та індексу інфляції за цей період часу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк