Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/12483/25

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "20" травня 2026 р. Справа№ 910/12483/25 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Колесника Р.М. суддів: Сковородіної О.М. Горбасенка П.В. при секретарі судового засідання: Пічкур А.О. за участю представників учасників справи: згідно з протоколом судового засідання розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Корса» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.01.2026 (повне рішення складено 19.01.2026) у справі № 910/12483/25 (суддя - Демидов В.О.) за позовом Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Корса» про стягнення 4865054,33 гривень Короткий зміст позовних вимог Київська міська рада 06.10.2025 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Корса» про стягнення орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114 згідно договору оренди від 15.12.2015 та безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 у сумі 4865054,33 гривень. Короткий зміст судового рішення Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.01.2026 позов задоволено повністю, крім того стягнуто судовий збір у розмірі 58380,65 гривень. Задовольняючи позовні вимог суд першої інстанції виходив із доведеності позовних вимог, як в частині стягнення заборгованості за договором оренди, так і в частині стягнення безпідставного збережених грошових коштів за час користування земельною ділянкою без договору, враховуючи недоведеність відповідачем тверджень про продовження строку дії договору оренди землі. Короткий зміст апеляційної скарги Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ТОВ «Корса» звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному розмірі. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції: - не надав належної оцінки істотній помилці, допущеній позивачем у прохальній частині позовної заяви щодо площі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 (позивач у позові зазначив 0,3585га коли як дійсна площа становить 35850кв.м чи 3,585га), що має істотне значення для правильного визначення розміру заявлених до стягнення сум та свідчить про неповне з`ясування обставин справи; - не надав належної юридичної оцінки доводам відповідача про продовження дії договору оренди від 28.09.2007 після закінчення строку його дії 28.09.2017, в порядку передбаченому ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» у спосіб направлення відповідачем на адресу позивача проекту додаткової угоди, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору та з огляду на відсутність з боку відповідача заперечень проти такого користування, що унеможливлює стягнення з відповідача заборгованості за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 за правилами ст. 1212 ЦК України; - безпідставно визнав наявність умов для виникнення кондикційного зобов`язання, оскільки визначальна умова застосування ст. 1212 ЦК України це відсутність правової підстави користування майном, та оскільки бездіяльність позивача, який протягом тривалого часу не прийняв рішення ні про поновлення договору оренди, ні про відмову у його поновленні, не може тлумачитися на користь висновків про припинення правомірного користування земельною ділянкою відповідачем; - застосував ст.1212 Цивільного кодексу України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема Великої Палати; - не врахував, що позивачем не надано жодного документа, який би дозволяв встановити розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок за заявлений період, зокрема: відсутній витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки; відсутні рішення органу місцевого самоврядування, на підставі яких можливо визначити відповідну оцінку; відсутні будь-які інші офіційні документи, що містять вихідні дані для перевірки здійсненого розрахунку. Хоча суд і міг ухвалити рішення за відсутності витягу з нормативної грошової оцінки проте лише за умови наявності інших документів, проте суд першої інстанції не встановив та не зазначив, які саме інші документи містяться у матеріалах цієї справи та яким чином вони підтверджують розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки; - прийнято рішення на підставі відомостей, що викладено в листі Головного управління ДПС у м. Києві від 26.09.2025 № 27162/5/26-15-13-03-07, згідно якого за відповідачем ніби обліковується заборгованість з орендної плати за користування земельними ділянками з кадастровими номерами 8000000000:91:078:0114 та 8000000000:91:078:0002 у сумі 4865054,33 гривень за період з 20.08.2025 по 01.09.2025, проте вказаний лист не є розрахунком заборгованості за конкретний період користування земельними ділянками, а містить лише перелік податкових операцій (нарахувань) та суму податкової недоїмки станом на відповідні дати, без прив`язки до заявленого у позові періоду. До того ж, вказана у листі сума, включає і штрафні санкції, що унеможливлює ототожнення цієї суми із заборгованістю з орендної плати за конкретний період; - не надав оцінку тому, що у листі Головного управління ДПС у м. Києві від 26.09.2025 відсутні відомості про звітні (податкові) періоди, за які здійснено нарахування, не визначено, щодо якої саме земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:91:078:0114 чи 8000000000:91:078:0002) сформовано відповідну суму боргу, а також не наведено вихідних даних, необхідних для перевірки правильності розрахунку, та суд першої інстанції безпідставно погодився із зазначеним у позовній заяві періодом стягнення «з 20.08.2025 по 01.09.2025» , хоча такий період не підтверджується даними ГУ ДПС у м. Києві та не випливає зі змісту податкової інформації, на яку посилається позивач; - не врахував, що позивач не звертався до відповідача з вимогою про сплату грошових коштів у розмірі недоотриманої орендної плати за дану земельну ділянку та суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не надав належної оцінки доводам відповідача щодо необґрунтованості запропонованого позивачем механізму визначення розміру відшкодування доходів, пов`язаних із нібито безпідставним збереженням майна; - залишив без оцінки те, що земельна ділянка 8000000000:91:078:0002 не зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01.01.2013 не спростовує виникнення та наявності права комунальної власності та, відповідно, суд першої інстанції помилково встановив належні правові підстави у позивача для стягнення орендної плати/безпідставно збережених коштів, оскільки таке право належить виключно власнику земельної ділянки, права на яку зареєстровані у встановленому Законом порядку. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції 28.09.2007 на підставі рішення Київради від 23.12.2004 №994-1/2404 та рішення від 24.05.2007 №692/1353 між Київською міською радою та ТОВ «Капрі», ТОВ «Корса» та ТОВ «Ріелті Сіті» укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації 28.09.2007 за №91-6-00707. Згідно договору об`єктом оренди є земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002, розмір ділянки 35850 кв.м, на вул. Багговутівська, 17-21 Шевченківському районі м. Києва. Цільове призначення земельної ділянки - для реконструкції, експлуатації та обслуговування торговельно-розважального центру. Згідно з п. 3.1 договору він укладений на 10 років, тобто до 28.09.2017. Відповідно до п. 11.7 договору після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендарі, за умови належного виконання своїх обов`язків, мають за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендарі повинні не пізніше, ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. У разі поновлення договору на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. 09.02.2023 рішенням Київської міської ради №5954/5995 вул. Багговутівську в Шевченківському районі міста Києва перейменовано на вулицю Загорівську. Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 10.06.2024 приватним нотаріусом зареєстровано право приватної власності ТОВ «Корса» на закінчений будівництвом об`єкт, група нежитлових приміщень загальною площею 14228 кв.м. на вул. Загорівська, 17-21 в м. Києві. Документи, які були подані для державної реєстрації права власності - договір купівлі-продажу від 02.07.2002 між ТОВ «Ріелті-сервіс» та ТОВ «Корса», що підтверджується інформаційною довідкою №445922653 від 01.10.2025. Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 01.04.2025 №057-422 повідомив, що клопотання про поновлення договору оренди земельної ділянки від 28.09.2007 №91-6-00707 не надходило. В матеріалах справи наявний лист-повідомлення відповідача про поновлення договору оренди земельної ділянки від 28.09.2007, який був зареєстрований позивачем 27.06.2017. Проте, проєкту відповідної додаткової угоди в матеріалах справи немає, та відповідач посилається на те, що позивачем проявлено бездіяльність адже належного оформлення ані продовження дії договору, ані відмови у такому продовженні не відбулося. Після закінчення строку дії договору оренди від 28.09.2007 (після 28.09.2017) позивач продовжував здійснювати користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002, проти чого позивач не заперечував. Крім того, 10.12.2014 Київська міська рада прийняла рішення №597/597 «Про передачу земельної ділянки ТОВ «Корса» та ТОВ «Капрі» для будівництва та обслуговування житлових будинків, готельно-офісного комплексу, торговельного центру з підземним паркінгом та гостьовими автостоянками на вул. Багговутівській, 17-21 у Шевченківському район м. Києва». Пунктами 1-2 вказаного рішення Київська міська рада вирішила затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ «Корса» та ТОВ «Капрі» для будівництва та обслуговування житлових будинків, готельно-офісного комплексу, торговельного центру з підземним паркінгом та гостьовими автостоянками на вул. Багговутівській, 17-21 у Шевченківському район м. Києва (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, заява ДЦ від 09.10.2013 №01006-000105037-014, справа Д-3313). Передати ТОВ «Корса» та ТОВ «Капрі», за умови виконання п. 3 цього рішення у спільну часткову довгострокову оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,9290 га, в тому числі площею 0,4121 га в межах червоних ліній (кадастровий номер 8000000000:91:078:0114), зокрема ТОВ «Корса» - 91/100 частини земельної ділянки, ТОВ «Капрі» - 9/100 частини земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, готельно-офісного комплексу, торговельного центру з підземним паркінгом та гостьовими автостоянками на вул. Багговутівській, 17-21 у Шевченківському район м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва. 15.12.2015 на підставі вказаного рішення укладено договір оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.12.2015 за №1104. Згідно з п. 2.1 договору об`єктом оренди є земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114, площею 0,9290 га по вул. Багговутівській, 17-21 у Шевченківському район м. Києва. Цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлових будинків, готельно-офісного комплексу, торговельного центру з підземним паркінгом та гостьовими автостоянками. Згідно з п. 3.1 договору він укладений строком на 10 років, тобто до 15.12.2025. Пп. 4.1 договору оренди сторони погодили, що визначена цим договором орендна плата за земельну ділянку становить платіж, який орендар самостійно розраховує та вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою у грошовій формі. Відповідно до пп. 4.2 договору річна орендна плата за земельну ділянку на період будівництва встановлюється у розмірі 3% відсотків від її нормативної грошової оцінки. Після введення об`єктів (їх частин) в експлуатацію річна орендна плата встановлюється в розмірі: 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що визначається пропорційно площі житлового призначення; 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що визначається пропорційно площі торговельного центру; 7% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що визначається пропорційно площі готельно-офісного комплексу; 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що визначається пропорційно площі підземного паркінгу та гостьових автостоянок. У випадку, коли розташовані на земельній ділянці будівлі, споруди або їх частини здаються в оренду іншим суб`єктам, орендна плат за земельну ділянку встановлюється у розмірі 10 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки або її частини, що припадає на орендовані площі будівель, споруд або їх частини. Обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням цільового призначення та коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. Пп. 4.7 - 4.9 договору сторони погодили, що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки та її індексація проводиться без внесення змін та доповнень до цього договору у порядку та у випадках, передбачених законодавством України. Орендна плата вноситься орендарем рівними частинами за податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Питання сплати податку на додану вартість та інших податкових платежів, що пов`язані з виконання договору, вирішуються орендарем в установленому законодавством порядку. Зміна отримувача орендної плати та його банківських реквізитів може здійснюватися орендодавцем в односторонньому порядку і не потребує внесення змін до цього договору. Орендар зобов`язується уточнювати банківські реквізити і назву отримувача орендної плати. Згідно листа Головного управління ДПС у м. Києві від 26.09.2025 №27162/5/26-15-13-03-07 у ТОВ «Корса» обчислюється заборгованість з орендної плати за користування земельними ділянками з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114 та кадастровий номер 8000000000:91:078:0002 в сумі 4865054,33 гривень. Зі змісту вказаного листа, зокрема вбачається, що розрахунок боргу з орендної плати зроблено станом на 23.09.2025 на підставі податкових декларація відповідача від 19.02.2025 та від 20.08.2025 (уточнена декларація). Посилаючись на те, що чинним законодавством розмежовано поняття земельний податок і орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, позивач звернувся до суду із вимогою стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114 згідно договору оренди від 15.12.2015, та безпідставно збережені кошти в розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 у сумі 4865054,33 гривень. Позиція суду апеляційної інстанції Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у апеляційній скарзі та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову та спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002, площею 35850 кв.м. без укладеного договору оренди (кондикційне зобов`язання), а також наявної заборгованості по сплаті орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114, площею 0,9290 га згідно з договором оренди від 15.12.2015. Суть апеляційного провадження у даній справі полягає у наданні оцінки висновкам суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог позивача у повному обсязі (як і в частині стягнення безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 так і в частині стягнення заборгованості по сплаті орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0114 за договором оренди) через призму тверджень скаржника щодо відсутності належних правових підстав для такого стягнення зокрема з огляду на те, що на думку скаржника станом на момент розгляду справи обидві земельні ділянки перебувають у користуванні відповідача на умовах договорів, а також враховуючи той факт, що на думку скаржника позивачем не було доведено сам загальний розмір заборгованості відповідача, період за який така заборгованість виникла та не було надано суду детального розрахунку. Крім того, скаржник наголошує на тому, що у позивача відсутнє право вимагати стягнення плати за користування земельною ділянкою з мотивів відсутності реєстрації за ним речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002. Щодо наявності підстав для стягнення безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 Право оренди земельної ділянки визначає ст. 93 ЗК України. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. За п. «в» ч. 1 ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату. Використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (ст. 206 ЗК України). Отже, у вищенаведених нормах матеріального права законодавець закріпив принцип оплатного використання землі. Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України). Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (ст. 288 ПК України). Земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); орендна плата для цілей розділу XII цього Кодексу - обов`язковий платіж за користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на умовах оренди (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України). Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. (ст. 13 ЗУ «Про оренду землі»). Відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права є предметом регулювання глави 83 ЦК України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. У випадку використання земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди, власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію йому вартості неотриманої орендної плати в порядку, визначеному ст. 1212 ЦК України (аналогічний висновок викладено у пункті 7.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20). Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Здійснюючи аналіз ст. 1212 ЦК України, а також ст. ст. 120, 125 ЗК України, Верховний Суд, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновували про те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності. Тобто саме власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна. Отже, положення гл. 15, ст. ст. 120, 125 ЗК України, ст. 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, постанови Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19). Таким чином, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16, від 20.09.2018 у справі № 925/230/17, від 29.07.2025 у справі № 910/6662/24). При цьому, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими (див. постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20). Враховуючи вищезазначене, колегія суддів звертає увагу на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002, площею 35850 кв.м перебувала у користуванні відповідача на підставі договору оренди від 28.09.2007, який було укладено на 10 років, а отже вказаний договір діяв до 28.09.2017 включно. Як зазначав у процесі розгляду справи позивач, після закінчення строку дії вказаного договору його продовжено не було, а тому, після вказаної дати договір оренди від 28.09.2007 не може вважатися належною правовою підставою для користування відповідачем земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002. Відповідач не заперечує самого факту продовження користування цією земельною ділянкою і після 28.09.2017 та при цьому стверджує, що дію вказаного договору було продовжено на наступні 10 років на тих же умовах за правилами ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» внаслідок подання ним відповідного клопотання, не висування позивачем заперечень проти такого користування, а також внаслідок проявленої позивачем бездіяльності щодо належного оформлення такого продовження шляхом підписання додаткової угоди, яка (бездіяльність), втім не може (на переконання скаржника) свідчити на користь висновків про відсутність у відповідача права користування зазначеною земельною ділянкою та про втрату договором від 28.09.2007 ознак належної правової підстави для користування землею. В своїй апеляційній скарзі відповідач, серед іншого посилався на те, що суд першої інстанції не надав належної юридичної оцінки доводам відповідача про продовження дії договору оренди від 28.09.2007 після закінчення строку його дії 28.09.2017, в порядку передбаченому ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» у спосіб направлення відповідачем на адресу позивача проекту додаткової угоди, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору та з огляду на відсутність з боку відповідача заперечень проти такого користування, що унеможливлює стягнення з відповідача заборгованості за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 за правилами ст. 1212 ЦК України. Перевіривши висновки суду першої інстанції, в цій частині, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Пунктом 11.7. Договору оренди від 28.09.2007 передбачено, що після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендарі, за умови належного виконання своїх обов`язків, мають за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі Орендарі повинні не пізніше, ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово Орендодавця про намір продовжити його дію. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (стаття 2 ЗУ «Про оренду землі»). Договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено (п.1 ч. 1 ст. 31 ЗУ «Про оренду землі»). До питання про продовження (поновлення) договорів оренди має застосовуватися редакція ЗУ «Про оренду землі» чинна на момент закінчення строку дії договору (на момент виникнення право на поновлення договору). Тобто оскільки договір від 28.09.2007 укладено на строк до 28.09.2017 то до визначення процедури поновлення цього договору має застосовуватися ЗУ «Про оренду землі» в редакції чинній станом на вказану дату. При цьому, посилання скаржника та суду першої інстанції на ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16.01.2020, є недоречним оскільки станом на дату виникнення у відповідача права на поновлення договору вказаний закон, ще не був прийнятий. Проте, колегія суддів звертає увагу на те, що помилкове посилання на вказаний закон жодним чином не вплинуло на правильність визначення судом першої інстанції редакції ЗУ «Про оренду землі», що підлягає застосуванню в межах цього спору. Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» (тут і надалі в редакції чинній станом на 28.09.2017) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. Відповідно до ч.ч. 4,5 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. Частиною 6 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» передбачено, що в разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Згідно із ч.ч. 8, 11 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді. Як вбачається з матеріалів справи, хоча позивач і стверджував у позові, що договір оренди від 28.09.2007 не був продовжений та відповідне клопотання орендаря не надходило, втім, у процесі розгляду справи судом встановлено, що відповідач 27.06.2017 звернувся до позивача з листом-повідомленням про поновлення договору оренди земельної ділянки (т.1 а.с. 126). Проте, долучивши до матеріалів справи вказаний лист-повідомлення відповідач приходить до помилкових тверджень, що договір оренди було продовжено на новий строк внаслідок бездіяльності позивача та відсутності з його боку заперечень проти продовження договору. На глибоке переконання колегії суддів, хибність таких тверджень відповідача вбачається з того, що до матеріалів справи не було долучено безпосередньо проект додаткової угоди, що мав бути долучений відповідачем до вказаного листа-повідомлення та направлений позивачу, а отже відповідач не надав суду всіх належних та достатніх доказів виконання приписів ст. 33 ЗУ «Про оренду землі», необхідних для реалізації переважного права на укладення договору. До того ж, як вбачається з матеріалів справи, додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення не була укладена сторонами у місячний строк, хоча обов`язковість її укладання визначена ч. 8 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі», а відповідач жодним чином не ініціював судового провадження щодо відмови, а також наявного зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі з боку позивача, як це передбачено ч. 11 ст. 33 ЗУ «Про оренду землі». Отже, з огляду на наведений вище зміст ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» для того, щоб зробити висновки про продовження договору оренди у зв`язку із реалізацією орендарем свого переважного права, самих лише відомостей про подання відповідачем у належний строк листа-повідомлення про поновлення такого договору є недостатньо. Право орендаря на продовження договору оренди землі не є абсолютним та безпосередньо корелюється із реалізацією ним же своїх обов`язків, в тому числі із необхідністю звернення до орендодавця із листом-повідомленням із долученням до нього проектом додаткової угоди, а у разі зволікання органом місцевого самоврядування в укладенні додаткової угоди - оскарження таких дії в судовому порядку. Зміст ст. 33 ЗУ «Про оренди землі» та послідовність дій сторін, визначена нею передбачає, що укладення додаткової угоди (не тільки факт направлення проекту) є обов`язковим правовим результатом для висновків про продовження договору. Отже, оскільки як було встановлено судом в процесі розгляду справи, така додаткова угода не укладена, відповідачу для тверджень про продовження дії договору було недостатньо посилатися лише на факт направлення на адресу позивача листа-повідомлення, а потрібно було вчинити дії з метою приведення договірних відносин у належний правовий стан, зокрема звернутися до суду із позовом про визнання укладеною відповідної додаткової угоди. При цьому, апеляційний суд ще раз підкреслює те, що навіть при умові подання відповідачем, у 2017 проекту додаткової угоди (що не підтверджується жодними належними та допустимими доказами, наявними в матеріалах справи) відповідач не вчиняв інших необхідних ініціативних дій з метою або встановлення результатів його звернення або/та з метою належного правового оформлення свого права користування земельною ділянкою, що лише підкріплює умовиводи колегії суддів, зазначені вище. У розрізі правовідносин що є предметом розгляду у даній справі, сам факт відсутності укладеної сторонами у позасудовому або в судовому порядку додаткової угоди про продовження терміну дії договору від 28.09.2007, навіть за умови надсилання відповідачем листа-повідомлення, дає суду обґрунтовані підстави виснувати відсутність у відповідача правової підстави для користування земельною ділянкою, незалежно від того, наслідком чиїх саме дій чи бездіяльності вказаний договір не було продовжено. Таким чином, з огляду на викладене, наразі, відсутні будь-які належні та достовірні докази, які б свідчили на користь висновків про те, що дія договору оренди від 28.09.2007 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 було продовжено на новий 10-тирічний строк, як про це зазначає відповідач, а тому суд першої інстанції підставно виходив із того, що договірні стосунки між сторонами відносно вказаної земельної ділянки після 2017 встановлено не було, а тому користування відповідачем вказаною земельною ділянкою після 28.09.2017 відбувалося без належної правової підстави, а несплачена плата за користування земельною ділянкою становить суму безпідставно збережених відповідачем грошових коштів. Наведені висновки суду апеляційної інстанції спростовують і твердження скаржника про те, що бездіяльність позивача, який протягом тривалого часу не прийняв рішення ні про поновлення договору оренди, ні про відмову у його поновленні, не може тлумачитися на користь висновків про припинення правомірного користування земельною ділянкою відповідачем, з огляду на те, що сам скаржник не використав наявні у нього законні способи приведення договірних відносин у належний стан, внаслідок чого правовий стан, що утворився з 28.09.2017 та з яким, через свою безініціативність, погодився відповідач, свідчить, що договір від 28.09.2007 вже не може розглядатися як правова підстава користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002, а врегулювання процедури стягнення плати за користування земельною ділянкою, що була предметом вказаного договору переходить в площину правового регулювання ст. 1212 ЦК України. У контексті викладеного колегія суддів вбачає недоречним, безпідставним та беззмістовним посилання скаржника на положення Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в аспекті наявних у нього правомірних очікувань на те, що договір оренди від 28.09.2007 є продовженим, оскільки положення ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» передбачали чітку послідовність дій, зокрема з боку орендаря, отже факт продовження строку договору не перебував в залежності лише від активних дій позивача. Недоречність посилання на вказаний Протокол до Конвенції полягає і в тому, що відповідач, навіть внаслідок не вчинення ним же обов`язкових дій, встановлених законом жодним чином не позбавлявся у зв`язку із не продовженням строку дії договору оренди самого майнового права щодо користування земельною ділянкою, а здійснював це право без договору за фактом перебування на земельній ділянці об`єкту нерухомості, належного відповідачу. За своєю суттю, ініційований позивачем позов направлений лише на примус відповідача виконати вимоги закону щодо внесення плати за користування земельною ділянкою, факт користування якою після 28.09.2017 та станом на момент вирішення цієї справи відповідачем не заперечувався. Таким чином, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість та підставність стягнення з відповідача на підставі ст. 1212 ЦК України грошових коштів як безпідставно набутих у зв`язку із користуванням ним земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 без укладеного договору. Аргументи скаржника про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки істотній помилці, допущеній позивачем у прохальній частині позовної заяви щодо площі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 (позивач у позові зазначив 0,3585га коли як дійсна площа становить 35850кв.м чи 3,585га) колегією суддів відхиляються, адже такі доводи є очевидною опискою, що не може бути підставою для скасування рішення місцевого господарського суду. З матеріалів справи беззаперечно вбачається, що об`єктом, за яким позивач стягує безпідставно збережені грошові кошти є земельна ділянка площею 35850кв.м, сам відповідач посилається про наявне у нього право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 саме вказаного розміру, а отже помилка, допущена позивачем в прохальній частині, є помилкою технічного характеру, яка не впливає на оцінку судом наявності у позивача захищуваного права та правильності висновків суду першої інстанції про наявність підстав для захисту судом цього права. Аргументи відповідача про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 не зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем, а тому у нього відсутнє захищуване право, тобто він не може ініціювати вимоги про сплату, зокрема безпідставно збережених коштів за користування такою земельною ділянкою колегією суддів відхиляються, адже суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку, що належить позивачу в силу закону, що узгоджується із висновками Верховного Суду, що викладено у постанові від 05.08.2022 у справі №922/2060/20. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 917/553/17). Крім того, у згаданій перед цим постанові Верховного Суду (від 05.08.2022) також викладено позицію про те, що у разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки в межах населеного пункту до комунальної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання ст. 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією. Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог ст. 86 ГПК України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не є комунальною власністю, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування, а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію. Проаналізувавши позицію скаржника, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що факт заперечення відповідачем права позивача виступати ініціатором позову про стягнення безпідставно збережених коштів з мотивів відсутності реєстрації права власності на земельну ділянку носить формальний характер, відсутність у Київради такого права належними, допустимими та достовірними доказами скаржником не підтверджена, а тому доводи відповідача, в цій частині, правомірно відкинуті судом першої інстанції із чим цілком погоджується і колегія суддів апеляційної інстанції. Щодо заявленого до стягнення розміру безпідставно набутих коштів та орендної плати Як вбачається зі змісту рішення суду першої інстанції, задоволення позову про стягнення з відповідача безпідставно отриманих грошових коштів за користування без договору земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:91:078:0002 та заборгованості за договором оренди від 15.12.2015 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 208000000000:91:078:0114 в частині самої суми стягнення ґрунтується на відомостях, викладених в листі Головного управління ДПС у м. Києві від 26.09.2025 №27162/5/26-15-13-03-07, згідно якого у ТОВ «Корса» обчислюється заборгованість з орендної плати за користування земельними ділянками з кадастровими номерами 8000000000:91:078:0114 та 8000000000:91:078:0002 у розмірі 4865054,33 гривень за період з 20.08.2025 по 01.09.2025. Як вбачається зі змісту вказаного листа податковим органом визначено суму боргу у вказаному розмірі станом на 23.09.2025, а підставою його встановлення є податкова декларація відповідача від 19.02.2025 та від 20.08.2025 (уточнююча). При цьому, колегія суддів погоджується із тим, що визначення місцевим господарським судом у тексті рішення періоду заборгованості «з 20.08.2025 по 01.09.2025» є некоректним, адже з відомостей, що викладено в листі ГУ ДПС у м. Києві наявна сума боргу з плати за землю визначена саме станом на 23.09.2025 (проте цей недолік, на глибоке переконання суду апеляційної інстанції, не вплинув на правильність висновків суду першої інстанції щодо суми існуючого боргу). В апеляційній скарзі відповідач не погоджується із висновками суду першої інстанції, які спираються на вищезгаданий лист ГУ ДПС у м. Києві від 26.09.2025 з мотивів того, що він (лист) не містить усієї сукупності інформації, що вимагається для стягнення заборгованості, зокрема і чітко визначеного періоду заборгованості та розподілу суми заборгованості по кожній земельній ділянці окремо. З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно п. 286.2. ст. 286 ПК України платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму плати за землю щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають до відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов`язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а надалі такий витяг подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі. Відповідно до п. 287.3. ст. 287 ПК України податкове зобов`язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця. Отже, очевидним є те, що податкове законодавство покладає саме на відповідача тягар правильності та своєчасності, як подання податкової звітності по платі за землю, так і її внесення (сплати) до бюджету, оскільки за своє суттю плата за землю є обов`язком землекористувача, що випливає в першу чергу із публічно-правових, а не приватно-правових відносинах. Саме приватно-правові відносини на відмінно від публічно-правових характеризуються більшим ступенем диспозитивності та власного волевиявлення, а також існуванням у таких правовідносинах зустрічності виконання зобов`язань, - виконання свого обов`язку однією із сторін, обумовлює виконання другою стороною свого обов`язку. Природа договору оренди землі комунальної власності ж полягає у синтезі публічно-правових та приватно-правових відносин, що у свою чергу і обумовлює відмінну від класичних господарських правовідносин специфіку, в тому числі і в процесі доказування тих чи інших фактів, зокрема і розміру заборгованості. Доводи скаржника у даній справі не є релевантними та обґрунтованими саме з огляду на встановлену законом презумпцію, - «той хто користується землею беззаперечно повинен і самостійно розраховувати плату за неї і сам у добровільному порядку її сплачувати». Колегія суддів наголошує на тому, що неналежне виконання органом місцевого самоврядування своїх господарсько-управлінських функцій, зокрема: не надання актуальної нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, не встановлення актуальних ставок орендної плати, не надсилання орендарю рахунків по сплаті за землю не є і в жодному разі не може бути підставою для невиконання землекористувачем своїх власних обов`язків із адміністрування своїх власних податкових зобов`язань. Як було встановлено судом в процесі розгляду справи, відповідач, виконуючи встановлений податковим законодавством обов`язок надав до органу податково контролю податкові декларації, на основі яких Головним управлінням ДПС у м. Києві у листі було визначено наявну у скаржника станом на 23.09.2025 заборгованість по сплаті податку за землю з орендної плати за користування земельними ділянками з кадастровими номерами 8000000000:91:078:0114 та 8000000000:91:078:0002 у розмірі 4865054,33 гривень. Отже, сам відповідач конклюдентними діями шляхом подачі до органу податкового контролю податкових декларацій визнав факт неналежного виконання ним своїх публічно-правових обов`язків по сплаті плати за землю у розмірі 4865054,33 гривень, що у розрізі даного спору та існуючих правовідносин створило необхідність саме для відповідача, а не позивача спростовувати факт існування такої заборгованості, некоректність нарахованої суми і тд (саме з огляду на те, що дана заборгованість була визначена на основі його даних), що не було зроблено скаржником у процесі розгляду справи, як в суді першої, так і другої інстанції. У аспекті вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне вказати, що обов`язок доведення чітко визначеного періоду заборгованості, розподілу суми заборгованості по кожній земельній ділянці окремо, коректності загальної суми заборгованості беззаперечно лягла б на позивача при заявлені позову щодо стягнення з відповідача того розміру заборгованості, що не була б до цього сформована на підставі поданої ним же самостійно податкової звітності та Київрада, до прикладу, не погоджувалась із розміром визначеної орендарем самостійно плати за землю. Відповідно до п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України, ч.ч.2, 3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки. Аналіз ч. 2 ст. 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Відповідно до ч. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч.ч. 2-5 ст. 13 цього Кодексу. Так, відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20). Згідно ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. За ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідач у процесі розгляду справи не скористався своїм правом на надання суду чітких та недвозначних відомостей про те, який же насправді розмір заборгованості з оплати за землю на його думку утворився та чи виконав він свій обов`язок про оплаті такого боргу станом на момент розгляду справи. Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відзив на позов було подано відповідачем поза межами встановленого судом строку. До письмових пояснень відповідачем не було долучено жодних доказів, які б свідчили про менший розмір заборгованості, а тому, спираючись на офіційний, самостійно визначений відповідачем характер інформації, що міститься у податковій звітності, на підставі якою ГУ ДПС у м. Києві було сформовано лист від 26.09.2025 про наявний розмір заборгованості станом на 23.09.2025 суд першої інстанції виходив із обставин доведеності позовних вимог, які сукупно складаються з вимог про стягнення 4865054,33 гривень, оскільки саме у цьому розмірі відповідач самостійно подаючи податкову звітність визнав розмір своїх зобов`язань перед позивачем, проте не виконав їх. Отже у суду першої інстанції не було жодних підстав не врахувати під час прийняття рішення докази, які свідчать на користь висновків про задоволення позову та які не було спростовано іншими доказами чи їх сукупністю, які б за правилами вірогідності давали суду підстави дійти інших висновків. Отже, дотримуючись принципів добросовісності, враховуючи, що факт користування відповідачем обома земельними ділянками в перебігу розгляду справи не заперечувався, розмір зобов`язань відповідача за користування двома земельними ділянками визначався відповідачем самостійно в його офіційній податковій звітності, а також враховуючи презумпцію оплатності користування земельною ділянкою та обов`язковості відповідних платежів, відповідачу недостатньо зробити формального посилання на недоведеність позивачем позовних вимог в частині суми заборгованості та періоду її виникнення, а необхідно навести власні належні, допустимі та достовірні докази відсутності відповідної заборгованості або існування її у меншому розмірі, ніж заявлено у позові. Таким чином, враховуючи все вищезазначене, а також те, що договір оренди землі комунальної власності є за своєю правовою природою поєднанням як публічно-правових так і приватно-правових відносин, що обумовлює наявність у відповідача, як орендаря беззаперечного та безумовного обов`язку щодо подання податкової звітності по платі за землю та її самостійної сплати, а позивачем заявлено позовні вимоги, щодо стягнення з відповідача тієї суми заборгованості, яка сформована на підставі поданої ним самостійно податкової звітності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо присудженої до стягнення загальної суми. У даному аспекті суд апеляційної інстанції вважає, що факт неподання позивачем до суду детального розрахунку заявленої до стягнення заборгованості, чітко визначеного періоду заборгованості та розподілу суми заборгованості по кожній земельній ділянці окремо, враховуючи факт надання відповідачем до податкового органу податкових декларацій, зі змісту яких контролюючий та компетентний орган і визначив розмір існуючого податкового зобов`язання (заборгованості по сплаті орендної плати), не може бути підставою для відмови у задоволенні позову та скасування рішення суду першої інстанції з огляду і на те, що таким чином саме відповідач отримає майнові переваги від своєї недобросовісної та неправомірної поведінки. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивачем не надано жодного документа, який би дозволяв встановити розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок за заявлений період, та хоча суд і міг ухвалити рішення за відсутності витягу з нормативної грошової оцінки проте лише за умови наявності інших документів які також у матеріалах цієї справи не містяться У п. 289.1 ст. 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про оцінку земель» (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Відповідно до ч.1 ст. 18 ЗУ «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Згідно з ч.2 ст. 20 ЗУ «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Відповідно до ч.3 ст. 23 ЗУ «Про оцінку земель» витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Отже, витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, який підтверджує дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. У постанові від 05.02.2025 у справі № 645/1040/19 Верховний Суд зазначав, що «…за відсутності витягу про нормативну грошову оцінку за період з 01.03.2016 до 30.11.2018 щодо спірної земельної ділянки, за умови наявності у матеріалах справи інших документів, які підтверджують розмір нормативної грошової оцінки, встановлений, зокрема, відповідними органами місцевого самоврядування щодо спірної земельної ділянки, суд вправі ухвалити судове рішення у справі з урахуванням цих документів. У такому випадку рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого можна встановити та вирахувати нормативну грошову оцінку земельної ділянки, є належним доказом у справі. Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Верховного Суду із подібними правовідносинами від 21 лютого 2024 року у справі № 646/4738/19 (провадження № 61-14023св23). Зважаючи на вищевказане у сукупності, суд відхилив доводи відповідача про те, що розрахунок позивача є необґрунтованим лише через відсутність в матеріалах справи витягу про нормативно-грошову оцінку земельних ділянок. Колегія суддів в цілому погоджується із висновками суду про наявність підстав для стягнення, зокрема, і безпідставно збережених грошових коштів за відсутності витягу про нормативно-грошову оцінку, з огляду на інші наявні в матеріалах справи докази, які у сукупності із поведінкою самого відповідача є достатніми для висновку про наявність у відповідача обов`язку щодо сплати на користь позивача заборгованості у стягуваному розмірі. Колегія суддів у контексті вищевказаного знову ж таки звертає увагу на те, що саме враховуючи заявлення позивачем позовних вимог, щодо стягнення з відповідача тієї суми заборгованості, яка сформована на підставі поданої ним самостійно податкової звітності (а не більшої чи меншої), надання витягу про нормативну грошову оцінку не є абсолютно необхідним для правильного вирішення справи, адже позивач не здійснює власного розрахунку, а спирається на розмір задекларованої та несплаченої відповідачем заборгованості. Інші доводи апеляційної скарги свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи не знайшли або на правильність висновків суду першої інстанції не впливають. Згідно зі ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на все вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення у справі прийнято із додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування не вбачає. Судові витрати з оплати судового збору за апеляційний перегляд відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника. Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, - ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Корса» залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.01.2026 у справі № 910/12483/25 залишити без змін.

3. Судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Повний текст постанови складено 09.06.2025 Головуючий суддя Р.М. Колесник Судді О.М. Сковородіна П.В. Горбасенко