Постанова Західний апеляційний господарський суд № 907/819/25

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/819/25 Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді О.С. Скрипчук суддів Н.М. Кравчук О.І. Матущак, секретар судового засідання Постолатій В.Р., розглянувши матеріали апеляційної скарги Закарпатської обласної прокуратури б/н від 19.12.2025 (вх. № 01-05/3776/25 від 19.12.2025) на рішення Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025 (повне судове рішення складено 03.12.2025, суддя Мірошниченко Д.Є.) у справі № 907/819/25 за позовом: Мукачівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Закарпатської обласної військової адміністрації до відповідача-1: Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області відповідача-2: Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства «Ліси України» про: визнання наказів недійсними та зобов`язання вчинити дії. за участю представників сторін: прокурор: Винницька Л.М. від позивача: Ільницька Л.М. від відповідача-1: Боднар М.Ю. від відповідача-2: Машкаринець І.М. від третьої особи: Левицький А.О. ВСТАНОВИВ: Мукачівська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Закарпатської обласної військової адміністрації звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області та до Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області, в якому просила суд: визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1022-сг від 31.05.2018 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» в частині затвердження такої документації щодо земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га; визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1059-сг від 06.06.2018 «Про передачу земельних ділянок державної форми власності у комунальну власність» в частині передачі із державної власності у комунальну власність Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04351587) земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права комунальної власності Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04351587) на земельну ділянку з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005; визнати незаконною та скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005; усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, зокрема, шляхом зобов`язання Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04351587) повернути у власність держави в особі Закарпатської обласної військової (державної) адміністрації (ЄДРПОУ 00022496) земельну ділянку площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га. Обгрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 14.02.2018 №223-сг проведено інвентаризацію земель державної власності за межами населених пунктів на території Полянської сільської ради, за результатами якої сформовано земельну ділянку з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га та віднесено її до земель сільськогосподарського призначення. Наказом від 31.05.2018 №1022-сг затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації цієї земельної ділянки, а наказом від 06.06.2018 №1059-сг її передано з державної у комунальну власність Полянської сільської ради. 12.06.2018 за Полянською сільською радою зареєстровано право комунальної власності на вказану земельну ділянку. Прокурор зазначає, що частина земельної ділянки площею 2,9743 га накладається на землі лісогосподарського призначення, які перебувають у постійному користуванні ДСГП «Ліси України» на підставі державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК №000379 від 14.03.1997. Вважаючи, що спірна земельна ділянка частково сформована за рахунок земель лісогосподарського призначення, прокурор просить визнати недійсними накази Держгеокадастру в частині земельної ділянки площею 2,9743 га, скасувати відповідні державні реєстрації та повернути зазначену земельну ділянку у державну власність. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025 у задоволенні позову відмовлено повністю. Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд дійшов висновку, що вимоги про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1022-сг від 31.05.2018 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» в частині затвердження такої документації щодо земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1059-сг від 06.06.2018 «Про передачу земельних ділянок державної форми власності у комунальну власність» в частині передачі із державної власності у комунальну власність Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, де відповідачем визначено Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області свідчить про те, що у цих частинах позовних вимог позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області). При цьому суд вказав, що враховуючи те, що позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору, то у задоволені позовних вимог щодо визнання недійсними у відповідних частинах наказів Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1022-сг від 31.05.2018 та № 1059-сг від 06.06.2018 слід відмовити з тих підстав, що такі позовні вимоги є спрямованими державою до себе самої. Щодо вимог про визнання незаконною та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області на земельну ділянку з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га; 3) усунення перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, зокрема, шляхом зобов`язання Полянську сільської ради Мукачівського району Закарпатської області повернути у власність держави в особі Закарпатської обласної військової (державної) адміністрації земельну ділянку площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га судом відмовлено через неналежність обраного способу захисту прав Закарпатської обласної військової адміністрації. Належним способом захисту порушеного права суд вказав віндикаційний позов, при цьому, витребування не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо частини земельної ділянки в межах накладення. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025, Закарпатська обласна прокуратура через систему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу б/н від 19.12.2025 (вх. № 01-05/3776/25 від 19.12.2025) в якій апелянт просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задоволити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про неналежність обраного способу захисту. Прокурор вважає, що заявлені вимоги про визнання недійсними наказів Держгеокадастру, скасування державної реєстрації земельної ділянки та повернення спірної частини земель державі є належним і ефективним способом захисту порушених інтересів держави. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував обставини накладення земельної ділянки на землі лісового фонду. Прокурор вказує, що представник Держгеокадастру припустив можливість помилок під час формування меж земельної ділянки, а представник Полянської сільської ради не заперечував факт перетину та накладення земельних ділянок, однак ці обставини судом належним чином не враховані. Також скаржник вказує на те, що суд першої інстанції проігнорував висновки, зроблені судами у справі № 907/120/24, де за аналогічних обставин апеляційний суд частково задовольнив позов прокурора та визнав підтвердженими доводи щодо незаконного вибуття земель лісового фонду. Крім того, прокурор не погоджується з висновком про необхідність пред`явлення віндикаційного позову. На його думку, у випадку часткового накладення земельних ділянок власник може оспорювати рішення органу влади та державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, а скасування її державної реєстрації є необхідним для усунення юридичної невизначеності щодо належності земель та їх цільового призначення Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» ДП «Ліси України» подало письмові пояснення, в яких доводи апеляційної скарги підтримало, просило скасувати рішення суду першої інстанції, позовні вимоги задовольнити. Полянська сільська рада та Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області подали до суду відзиви на апеляційну скаргу, в яких просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Закарпатської області без змін. Відзиви на апеляційну скаргу мотивовані тим, що апеляційна скарга є необґрунтованою та висновків місцевого господарського суду не спростовує. У судове засідання 27.05.2026 з?явився прокурор, представники позивача, відповідачів та третьої особи, надали пояснення. Відповідно до п. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає за доцільне зазначити наступне. Колегією суддів встановлено, що частина вимог прокурора в інтересах держави в особі Закарпатської обласної військової адміністрації про скасування наказів заявлені до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до статті 53 ГПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У частині 4 статті 53 ГПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 вказано, що у разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18). Колегія суддів зазначає, що обставини справи № 922/1830/19 є релевантними даній справі, а правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у цій справі підлягає застосуванню. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.02.2019 у справі №761/3884/18 вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах і такий же висновок справедливий щодо господарського процесу. Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу. Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави. Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі. Так, місцевий суд дійшов правомірного висновку про те, що вимоги про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1022-сг від 31.05.2018 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» в частині затвердження такої документації щодо земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га та про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 1059-сг від 06.06.2018 «Про передачу земельних ділянок державної форми власності у комунальну власність» в частині передачі із державної власності у комунальну власність Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04351587) земельної ділянки площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, де відповідачем визначено Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області свідчить про те, що у цих частинах позовних вимог позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області). Зазначене не відповідає частині 1 статті 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі позивачами і відповідачами можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору. Разом з тим, позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані. Означений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, а також подібні у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18. При цьому, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.08.2023 у справі № 915/86/23 вказано наступне: «…Звертаючись із позовом в інтересах держави, зокрема в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації), прокурор також не зважив на те, а суди не надали оцінку тому, що позов пред`явлений до Держгеокадастру як до відповідача за вимогами про визнання недійсними наказів. Отже, у частині вимог прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (Миколаївської обласної військової адміністрації) про скасування наказів, звернених до Держгеокадастру, цей позов є позовом держави до неї самої. За таких підстав, у задоволенні позову в зазначеній частині слід відмовити з огляду на те, що такі позовні вимоги є спрямованими державою до себе самої…». Означений висновок також врахований Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 15.07.2025 у справі № 926/1601/24 при вирішенні спору за подібних правовідносин до цієї справи № 907/819/25. Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги в цій частині зводяться до посилання на висновки Верховного Суду в справах, обставини в яких не є релевантними даній справі. Так, посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 є необгрунтованими, оскільки у зазначеній справі Велика Палата розмежовувала віндикаційний та негаторний позови щодо земель історико-культурного призначення та не досліджувала питання допустимості позову держави до власного органу. Безпідставним є і посилання апелянта в апеляційній скарзі на постанову Касаційного господарського суду від 18.02.2025 у справі № 906/36/24, так як в даній справі Верховним Судом не досліджувалось питання правомірності заявлення прокурором вимог про скасування наказів ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, оскільки рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржувалось відповідачем в апеляційному порядку, а отже й не могло бути предметом перегляду в касаційному порядку, про що зазначено в пункті 31 вказаної постанови. Зазначеним вище підтверджується законність рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним наказів ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області. Щодо позовних вимог про визнання незаконною та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області на земельну ділянку з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, а також усунення перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, зокрема, шляхом зобов`язання Полянську сільську раду Мукачівського району Закарпатської області повернути у власність держави в особі Закарпатської обласної військової (державної) адміністрації земельну ділянку площею 2,9743 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га, колегія суддів вказує наступне. Прокурор обґрунтовує свої вимоги положеннями ч. 1 ст. 391 ЦК України, тобто заявляє негаторний позов. Так, позов прокурора спрямований на захист інтересів держави в особі Закарпатської ОВА, як власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, площею 2,9743 га, на яку, за твердженням позивача, накладається на земельну ділянку, загальною площею 31,6999 га, кадастровий номер: 2124085000:02:001:0005, щодо якої проведено державну реєстрацію права комунальної власності за Полянською сільською радою. Главою 3 розділу I книги 1 Цивільного кодексу України регулюється захист прав та інтересі осіб. Так, статтею 15 ЦК України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 та від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19). Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).. У постанові від 19.06.2024 у справі № 740/3262/20 Верховний Суд зазначив про те, що розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Обрання способу захисту це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). Верховний Суд у постановах від 19.03.2025 у справі № 927/222/24, від 08.04.2025 у справі № 927/261/24, від 24.06.2025 у справі № 927/786/24 та від 15.07.2024 у справі №926/1601/24, вказав наступне: « відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Негаторним позовом є позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Водночас, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19). Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) з чужого незаконного володіння. Володіння як фактичний стан необхідно відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина 1 статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така інша особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні. Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння такою особою таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. У пункті 56 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є належним та ефективним способом захисту права власності. Такий висновок вбачається також із постанов Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц. Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. За частиною 3 статті 26 цього Закону відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 87). Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, від 22.01.2025 у справі № 446/478/19). Підсумовуючи викладене вище, необхідно зазначити, що коли право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти. 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146). У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статті 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148). Належним способом захисту права позивача у даному випадку є віндикаційний позов про витребування земельної ділянки з володіння відповідача. Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148).» Крім того, колегія суддів вказує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 01.04.2026 у справі №925/807/24 зазначив, зокрема наступне: «

56. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказує, що у спірних правовідносинах також необхідно врахувати постанову від 22.01.2025 у справі № 446/478/19, в якій Велика Палата Верховного Суду виснувала таке. Коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Віндикаційний позов дозволяє більшою мірою вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. Разом із тим для вирішення таких спорів земельна ділянка, для витребування якої наявні підстави, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Витребування як належний спосіб захисту у справі № 446/478/19 не можна застосовувати щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні позивача.

57. За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі.

58. Отже, при зверненні з позовом необхідно було визначити, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на землі лісогосподарського призначення, в яких межах накладається на прибережну захисну смугу, оскільки залежно від категорії землі прокурор мав обрати відповідний належний та ефективний спосіб захисту (повернення земельної ділянки чи витребування), а не усунення власнику перешкод у здійснення права власності, як помилково визначив прокурор та не враховали суди попередніх інстанцій.

59. Принцип «правової визначеності» вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності як самих правових норм, так і того, як ці норми мають бути застосовані судами у подібних правовідносинах. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

60. Здійснивши аналіз оскаржуваних рішень та постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що наведена скаржником підстава, визначена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, в частині обрання способу захисту, який не відновить права позивача, підтвердилася. Суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору помилково не врахували, що звернення прокурора із позовними вимогами, які не відновлять порушених прав позивача, є підставою для відмови у позові». В свою чергу посилання апелянта у апеляційній скарзі на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.06.2021 у справі № 676/62/17, якими апелянт обгрунтовує правильність обраного ним способу захисту права (негаторного позову) є безпідставним, так як правовідносини в тій справі є іншими та стосуються спору між фізичними особами з приводу зайняття однією особою земельної ділянки, що належить на праві власності іншій особі, за відсутності вибуття земельної з володіння законного власника (відсутності перереєстрації права власності), що вказує на відмінність між обставинами цих двох справ Разом з тим, відповідно до статей 79, 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Позивач не має щодо спірної земельної ділянки з кадастровим номером 2124085000:02:001:0005 площею 31,6999 га права віндикаційного позову, позаяк спірною (за доводами прокурора та позивача) є лише частина земельної ділянки площею 2,9743 га, яка, за твердженням прокурора, накладається на землі лісового фонду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 сформувала висновки про те, що навіть у разі часткового накладання спірної земельної ділянки особи, за якою зареєстровано право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, належним способом захисту порушеного права слід вважати віндикаційний позов. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що витребування як належний спосіб захисту права не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо частини земельної ділянки в межах накладення. Особа, яка подає такий позов, повинна довести, на яку саме земельну ділянку та в яких межах відбувається накладення. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні тобто така земельна ділянка, яка накладається на землі позивача) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Велика Палата Верховного Суду наголосила, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу виконавчої влади, скасування прав на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність набуття якої у власність не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. З огляду на встановлені обставини, та наведені вище висновки Верховного Суду, а також Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що місцевий суд правомірно відмовив в задоволені позовних вимог в цій частині через неналежність обраного способу захисту прав Закарпатської обласної військової адміністрації. Стосовно доводів апелянта про те, що судом першої інстанції при розгляді справи не враховано обставини, встановлених судами у справі № 907/120/24, колегія суддів зазначає, що у вказаній справі, попри участь тих самих учасників, предмет спору був іншим (стосувався іншої земельної ділянки), у зв`язку з чим встановлені у ній обставини не є преюдиційними в розумінні ч. 4 ст. 75 ГПК України та не підлягали врахуванню при розгляді справи № 907/819/25. Підсумовуючи все вищевказане, колегія суддів зазначає, що доводи скаржника не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги. Ці доводи не спростовують фактів, покладених в основу рішення Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025 у справі № 907/819/25. За приписами частин 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. З огляду на вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Судові витрати З огляду на те, що суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст. ст. 86, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд - УХВАЛИВ : 1.Апеляційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури б/н від 19.12.2025 (вх. № 01-05/3776/25 від 19.12.2025) залишити без задоволення. 2.Рішення Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025 у справі № 907/819/25 залишити без змін.

3. Судовий збір сплачений за апеляційну скаргу покласти на апелянта.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Строки та порядок оскарження постанов апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України. Головуючий суддя О.С. Скрипчук Суддя Н.М. Кравчук Суддя О.І. Матущак