Ухвала КЦС ВС № 725/10144/25

УХВАЛА Іменем України 22 травня 2026 року м. Київ справа № 725/10144/25 провадження № 61-5918ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Служби у справах дітей Великокучурівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення, ВСТАНОВИВ: У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення. Позов мотивував тим, що він із відповідачкою перебував у фактичних шлюбних відносинах. Під час перебування у фактичних шлюбних відносинах у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спільне життя з відповідачкою не склалося, фактичні шлюбні відносини припинили своє існування. Спільне господарство сторони не ведуть. Відповідачка проживає окремо, вихованням сина не займається і не бажає займатись. Дитина проживає з позивачем, він одноосібно займається її вихованням та утриманням. На даний час, у зв`язку із необхідністю оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним з батьків, а також з метою переміщення із дитиною без документального оформлення згоди матері, виникла необхідність у встановленні юридичного факту, що він самостійно виховує та утримує сина. Просив визначити місце проживання дитини разом із батьком та встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свого сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням від 09 грудня 2025 рокуЧернівецький районний суд міста Чернівців позов задовольнив у повному обсязі. Визначив місце проживання неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Встановив факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1 211,20 грн. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою від 16 квітня 2026 року Чернівецький апеляційний суд скаргу ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) задовольнив. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 09 грудня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 1 453,44 грн. Постанову мотивував тим, що окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Суд апеляційної інстанції наголосив, що навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду із позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітньої дитини. Вважав, що позивач не надав суду доказів, які свідчать про проживання малолітньої дитини з позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, не надав доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини матір не приймає участі чи умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з цього приводу. Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов`язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач. Позивач не довів належними та допустимими доказами, що батько дитини самостійно несе витрати по її утриманню, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання ним малолітньої дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про можливе проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі від виховання дитини. Вважав, що та обставина, що мати дитини проживає окремо, не свідчить про те, що позивач самостійно виховує дитину і не позбавляє матір батьківських прав і не залишає дитину без материнського виховання. Узагальнені доводи касаційної скарги 30 квітня 2026 року ОСОБА_1 за допомогою засобів поштового зв`язкузвернувся з касаційною скаргою та просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2026 року та закрити провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Підставою касаційного оскарження зазначив пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 та від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19; постановах Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15. Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскарженого судового рішення Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник. Встановлені судами обставини Суди встановили, що сторони є батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого в місті Сучава, Румунія. Відповідачка ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву, згідно з якою позов визнала, просила розглянути справу за її відсутності.

Позиція Верховного Суду Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не приймала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_5 та існування права на оскарження рішення суду Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). Конституція України закріплює основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17). Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)). У цій справі рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 09 грудня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_4 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 Верховний Суд зазначив, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків». У постанові від 27 серпня 2020 року у справі № 127/26512/16-ц Верховний Суд вказав, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційний суд встановив, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Отже у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Із початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржене рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18). Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Тобто, у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення. Суд апеляційної інстанції частково погодився з доводами позивача, що ІНФОРМАЦІЯ_4 не є суб`єктом сімейних правовідносин, однак вважав, що обставини цієї справи свідчать про те, що рішення місцевого суду в оскарженій частині порушує права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 . Таким чином, місцевий суд вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану. Щодо позовної вимоги в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Місцевий суд задовольняючи позов в оскарженій частині виходив з того, що позивач довів факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Апеляційний суд не погодився з такими висновками місцевого суду з огляду на таке. Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач послався на те, що встановлення даного факту йому необхідне для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, переміщення із дитиною без згоди матері. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України). Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. У цій справі відповідачка ОСОБА_2 позов визнала, просила справу розглянути в її відсутність, що свідчить про відсутність спору. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України). Згідно з положеннями частин першої та другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях. Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини позивач послався на те, що встановлення даного факту дасть можливість змінити місце проживання дитини без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає разом із дитиною, надасть можливість вільно пересуватись із дитиною, а також для оформлення та отримання належних виплат. Частина перша статті 121 СК України передбачає, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Стаття 141 СК України встановлює рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150 та 151 СК України. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток (частина друга статті 150 СК України). Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятої цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами. Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів (частини перша-третя статті 180 СК України). Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (частини третя, четверта статті 155 СК України). Водночас у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України). Частина перша статті 152 СК України встановлює, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки СК України чітко встановлює, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). Місцевий суд прийшов до висновку, що у зв`язку із окремим проживанням матері від чоловіка та дитини, вихованням та утриманням останньої займається батько самостійно. Однак, суд апеляційної інстанції не погодився з цим висновком та вважав, що він зроблений без урахування наявних у справі доказів та обставин справи. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Апеляційний суд наголосив, що навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду із позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітньої дитини. Колегія суддів апеляційного суду вважала, що позивач не надав доказів, які свідчать про проживання малолітньої дитини з ним на його самостійному вихованні та утриманні, не надав доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини матір не приймає участі чи умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з цього приводу. Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов`язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач. Позивач не довів належними та допустимими доказами, що він самостійно її утримує, а матір дитини витрат на утримання не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання ним малолітньої дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про можливе проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі від виховання дитини. Та обставина, що мати дитини проживає окремо, не свідчить про самостійне виховання дитини позивачем, не позбавляє матір батьківських прав і не залишає дитину без материнського виховання. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що проживання дитини разом із батьком не є підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Крім цього, в порушення вимог статті 19 СК України справа розглянута за відсутності висновку органу опіки та піклування. У цій справі орган опіки та піклування у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо розв`язання спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі одного з батьків у вихованні дитини не надав. За загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини та участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов`язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв`язання спору. 30 березня 2026 року до Чернівецького апеляційного суду на виконання ухвали суду від 24 лютого 2026 року надійшов лист Великокучурівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами щодо їх участі у вихованні дитини, оскільки у цьому випадку спір між сторонами відсутній. Вказали, що батько з дитиною проживають за межами України, а саме в Румунії. Враховуючи наведені обставини та відсутність доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню малолітньої дитини, суд апеляційної інстанції вважав, що місцевий суд ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування всіх обставин справи, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині встановлення факту одноосібного виховання та утримання батьком своєї малолітньої дитини. Суд апеляційної інстанції зауважив, що найвищим інтересам дитини сторін відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного. Апеляційний суд погодився з доводами апелянта, що позов в частині вимоги про встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Колегія суддів апеляційного суду враховувала, що у разі призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, його малолітня дитина не буде позбавлена батьківського піклування за наявності матері - ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав і є законним представником своєї дитини. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення місцевого суду в частині встановлення факту самостійного утримання та виховання батьком малолітньої дитини підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині. Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 та від 15 травня 2020 року у справі № 904/897/19; постановах Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15, Верховний Суд зазначає таке. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19). Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Посилання заявника на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у зазначених ним постановах Великої Палати Верховного Суду та постановах Верховного Суду не є подібними з правовідносинами у цій справі. Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженого рішення суду апеляційної інстанції свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку. З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася. Таким чином, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, апеляційний суд під час вирішення справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Служби у справах дітей Великокучурівської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська