Постанова 4824 № 377/875/25

Унікальний номер справи 377/875/25 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/7400/2026 Головуючий у суді першої інстанції Н. Ф. Теремецька Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач Постанова Іменем України 08 червня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Комар Л. А. сторони: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» відповідач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_3 , на рішення Славутицького міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року, ухвалене у складі судді Н. Ф. Теремецької, в примішенні Славутицького міського суду Київської області, в с т а н о в и в : 29 серпня 2025 року до суду надійшла позовна заява ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», в якій позивач просить стягнути солідарно з ОСОБА_1 та з ОСОБА_2 на його користь три проценти річних за невиконання грошового зобов`язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 ухваленим у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082,10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, також Товариство просило суд стягнути пропорційно з відповідачів на його користь судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 2 422,4 гривень та судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000 гривень. В обґрунтування позову ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» послалось на те, що 16.12.2005 між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 30905Н35, відповідно до якого банк надав кредит в сумі 27 000 доларів США зі строком повернення до 12.12.2020, та зі ставкою за користування кредитом в розмірі 12,5% річних. З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором від 16.12.2005 між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 30905Р44, згідно якого ОСОБА_2 поручається перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором. 05.05.2011 рішенням Славутицького міського суду Київської області ухваленим у справі № 2-255/11 солідарно стягнуто заборгованість на користь ПАТ «УкрСиббанк» із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за кредитним договором в сумі 21 744,45 доларів США. 23.11.2017 ухвалою Славутицького міського суду Київської області замінено первісного стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» у справі № 2/737/2010 (2-255/11). 14.06.2019 між ПАТ «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» укладено договір № 1517/К купівлі-продажу майнових прав, відповідно до пункту 1.1. якого продавець - ПАТ «Дельта Банк» передає у власність покупцеві ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» права вимоги, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, наведених у додатку № 1 до цього договору. Право вимоги вважаються переданими покупцю з моменту підписання цього договору (п. 1.3. договору). Додаток №1 до договору № 1517/К купівлі-продажу майнових прав від 14.06.2019 містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , що виникли на підставі договору про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 і договору поруки № 30905Р44 від 16.12.2005, а також містить суму заборгованості, яку ПАТ «Дельта Банк» відступив ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», а саме 1 741 302,17 гривень з яких: кредит 533 480,51 гривень, проценти 1 207 821,65 гривень. Позивач звертався до суду з позовом до відповідачів про стягнення фінансових санкцій на підставі статті 625 ЦК України, за періоди з 08.06.2020 по 07.06.2023 (справа № 377/479/23). Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 21.12.2023 у справі № 377/479/23 стягнуто із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь позивача за періоди з 08.06.2020 по 23.02.2022 три проценти річних - 1 118, 80 доларів США. Оскільки дане порушення є триваючим, то позивач вважає, що має право на вимогу про стягнення з відповідачів інфляційних втрат і три проценти річних, оскільки таке право виникає у нього за кожен місяць з моменту порушення відповідачами грошового зобов`язання до моменту його усунення. Посилаючись на статтю 625 ЦК України, постанову Великої Палати Верховного суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, позивач просить стягнути з відповідачів солідарно на його користь три проценти річних за невиконання грошового зобов`язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 ухваленим у справі № 2-255/11 за період з 30.03.2017 (в межах строку позовної давності) до 07.06.2020 (до дати початку періоду, за який стягнуто три проценти річних у справі № 377/479/23) у розмірі 2 082,10 доларів США. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» три проценти річних у розмірі 2078 доларів США 53 центи за невиконання грошового зобов`язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року ухвалеим у справі № 2-255/11, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 07 червня 2020 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_1 , на користь ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 1209 гривень 14 копійок. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 1209 гривень 14 копійок. Стягнуто із ОСОБА_1 , на користь ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2994 гривні 90 копійок. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2994 гривні 90 копійок. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_3 , подано апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що ОСОБА_1 із прийнятим рішенням не погоджується, вважає його ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, через те, що судом першої інстанції не в повній мірі з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Так, судом першої інстанції не досліджено причини поважності пропуску строку на звернення до суду, та з`ясування того, як карантинні обмеження або воєнний стан (протягом всього часу його тривалості і до часу звернення до суду з позовною заявою) безпосередньо Позивачу перешкоджав звернутися до суду із даним доказом. Окрім того, судом не було надано оцінку твердженням відповідачів про те, що позивач активно проводив позовну роботу у спірний період часу. Апелянт обґрунтовував обставину, яка виключає можливість задоволення позовної заяви ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» про стягнення трьох процентів річних за невиконання грошового зобов`язання за рішенням Славутицького міського суду Київської області від 05.05.2011 ухваленим у справі № 2-255/11 в розмірі 2 082, 10 доларів США за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, адже я первісним і послідуючими кредиторами не доведено суду наявність відкритого виконавчого провадження за даними виконавчими листами, а строк пред'явлення їх до виконання закінчився і кредитори не ставили питання про поновлення їм строку на пре'явлення виконавчих листів до виконання. Зауважує, що у позовній заяві ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» зазначив період, за який ним проводиться нарахування, а саме з 30.03.2017 до 07.06.2020, при цьому ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» звернувся до суду у серпні 2025 року - через 5 років. Пропуск строку звернення до суду ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» обґрунтовує, зокрема, введенням в Україні карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Апелянт звертає увагу суду на те, що, посилаючись на введення в Україні протиепідемічних обмежувальних заходів (карантину), а також на відповідні норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач помилково вважає, що ним не пропущений встановлений законом строк позовної давності. Більш того, карантин введено в Україні тільки з 12.03.2020 згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»211 Кабінету Міністрів України, а виконавчі листи не було пред`явлено до виконання значно раніше і строк на їх пред`явлення закінчився значно раніше, ніж було введено карантинні обмеження. Відповідачем ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подано до суду апеляційну скаргу. Апелянт із прийнятим рішенням не погоджується, вважає його ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, через те, що судом першої інстанції не в повній мірі з`ясовано обставини, що мають значення для справи. На думку апелянта, право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення трьох процентів річних втрачено, оскільки виконавчі листи тривалий час не пред'являлись до виконання і позивачем пропущено строк звернення до суду с таким позовом. Отже, приймаючи рішення суд першої інстанції не звернув увагу на те, що з урахуванням заявленої апелянтом позовної давності стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ та строком пред`явлення виконавчого листа до виконання. ТОВ ФК «Гефест» через представника Остащенко О.М. подано до суду відзив на апеляційні скарги. З вказаними доводами апелянтів ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» не погоджується, вважає апеляційні скарги відповідачів необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне. Зауважує, що суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи, обґрунтовано дійшов висновку, що вимоги про стягнення 3% річних за період з 02.04.2017 по 07.06.2020 не є такими, за якими сплив строк позовної давності, з урахуванням дії спеціальних норм Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України. Апелянти безпідставно ототожнюють 3% річних із штрафними санкціями та намагається застосувати до спірних правовідносин положення законодавства, які стосуються звільнення боржників від відповідальності у вигляді неустойки, штрафу або пені. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стверджують, що відповідно до п.18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України позичальник у період дії воєнного стану звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, тобто від нарахування 3% річних та інфляційних втрат. Зауважує, що позивач у даній справі заявив вимогу про стягнення 3% річних за період з 30.03.2017 по 07.06.2020, тобто до введення воєнного стану. Доводи апеляційних скарг не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права та не відповідають критеріям, визначеним статтею 376 ЦПК України, для скасування або зміни судового рішення. 06 травня 2026 року у судове засідання сторони та їх представники не з`явилися, про час та дату розгляду справи сторони повідомлені належним чином. З метою дотримання процесуальних строків, колегія суддів вважала за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи та їх представників, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності учасників справи та їх представників, оскільки неявка вказаних осіб не перешкоджає вирішенню розгляд справи, та скласти постанову у визначений законом строк. Вступна та резолютивна частини постанови не виготовлялись та не проголошувалися судом 06.05.2026. У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з таких підстав. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки після ухвалення Славутицьким міським судом Київської області рішення від 05.05.2011 у справі № 2-255/11 про стягнення з відповідачів заборгованості, нарахування процентів за користування кредитом, передбачених умовами кредитного договору, припинилося, але кредитор має право на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду з вимогами про стягнення з боржників трьох процентів річних, визначених статтею 625 ЦК України у зв'язку з невиконанням ними рішення суду. Суд зазначив, що право кредитора на звернення до суду із позовом на підставі статті 625 ЦК України про стягнення трьох процентів річних за весь період прострочення виконання рішення суду виникає як до боржника так і до поручителя, оскільки останній, у зв`язку з винесенням судового рішення про стягнення заборгованості також набув статусу боржника. Колегія суддів із таким висновком суду погодитися не може, та зазначає наступне. Судом встановлено, що 16 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 30905Н35, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику, а позичальник зобов`язався прийняти, належним чином використовувати та повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 27 000 доларів США 00 центів, що в еквіваленті за курсом НБУ на дату укладення договору складало 136 350 гривень в строк до 12 грудня 2020 року (справа № 2-255/11 том 1 а. с. 6-13). 16 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договір поруки № 30905Р44, за умовами якого поручитель ОСОБА_2 , зобов`язався перед кредитором АКІБ «УкрСиббанк» відповідати за виконання позичальником ОСОБА_1 кредитного договору №30905Н35 від 16.12.2005 (справа № 2-255/11 том 1 а. с. 14-15). Відповідно до договору поруки № 30905Р44 від 16.12.2005 поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати за виконання позичальником усіх його зобов`язань у повному обсязі, що виникли з кредитного договору № 30905Н35 від 16.12.2005, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому (п. 1.1.). Поручителю добре відомі усі умови вищеназваного кредитного договору, укладеного між кредитором та позичальником, в тому числі: сума договору 27 000 доларів США, термін остаточного повернення кредиту 12 грудня 2020 року, процентна ставка 12,5 %. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і позичальник, в тому числі за повернення основної суми боргу, процентів за користування кредитних кошів, відшкодування можливих збитків,за сплату пені і інших штрафних санкцій, передбачених у вказаному кредитному договорі ( п. 1.2.,1.3). Відповідальність поручителя та позичальника є солідарною (п. 1.4.). Порука припиняється з припиненням всіх зобов`язань позичальника по вказаному вище кредитному договору (п. 3.2). 05 травня 2011 року Славутицький міський суд Київської області заочним рішенням ухваленим у справі № 2-255/11 стягнув солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.12.2010 складало на той час 173 161,95 гривень, та судові витрати в сумі 1 820 гривень. Зазначене рішення набрало законної сили 17.08.2011 (а. с. 11-12; справа № 2-255/11 том 1 а. с. 112-113). 12 березня 2012 року на адресу ПАТ «УкрСиббанк» суд направив чотири виконавчі листи, які отримані банком 14 березня 2012 року згідно із зворотнім поштовим відправленням (справа № 2-255/11 том 1 а. с.136-137). 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та АТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продаж вимоги за кредитами, відповідно до якого право грошової вимоги за кредитним договором, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , перейшло до АТ «Дельта Банк» (справа № 2-255/11 том 1 а. с.201-213). Ухвалою від 05 червня 2013 року Славутицький міський суд Київської області (справа №377/530/13-ц, провадження №6/377/18/13), яка набрала законної сили, відмовив ПАТ «УкрСиббанк» у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання (справа №2-255/11, том 1 а.с.186-187). Ухвалою від 23 листопада 2017 року Славутицький міський суд Київської області у справі № 2-255/11 замінив сторону стягувача на його правонаступника ПАТ «Дельта Банк» та відмовив у поновленні пропущеного строку пред`явлення зазначених виконавчих листів до виконання. Постановою від 21 лютого 2018 року Апеляційний суд Київської області зазначену ухвалу суду залишив без змін (справа № 2-255/11 том 1 а. с.247-252, том 2 а.с. 54-60). 14 червня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги № 1517/К, відповідно до пункту 1.1 якого продавець - ПАТ «Дельта Банк» передав у власність покупцеві - ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» права вимоги, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, наведених у додатку № 1 до цього договору. Додаток № 1 до договору № 1517/К купівлі-продажу майнових прав від 14 червня 2019 року містить інформацію про передачу прав вимоги до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено, що виникли на підставі договору про надання споживчого кредиту від 16 грудня 2005 року № 30905Н35 та договору іпотеки від 16 грудня 2005 року № 30905Р44(справа № 2-255/11 том 2 а.с. 70-74). Ухвалою від 13 жовтня 2021 року Славутицький міський суд Київської області (справа № 2-255/11, провадження № 6/377/51/21), яку постановою від 09 грудня 2021 року Київський апеляційний суд залишив без змін, замінив стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Гефест» у виконавчому листі №2-255/11, виданому на підставі рішення у справі №2-255/11 від 05 травня 2011 року Славутицьким міським судом Київської області, стосовно ОСОБА_1 та у виконавчому листі, виданому на підставі рішення у справі №2-255/11 від 05 травня 2011 року Славутицьким міським судом Київської області, стосовно ОСОБА_2 (справа № 2-255 том 2 а. с. 126-129). Постановою від 31 серпня 2022 року Верховний Суд скасував ухвалу Славутицького міського суду Київської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року і ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні заяви ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» про заміну стягувача у виконавчих листах у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (справа 2-255/11 том 3 а. с. 40-46). Приймаючи рішення у справі, суд вважав, що не дивлячись на те, що суди відмовили ПАТ «УкрСиббанк», ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» у поновленні пропущеного строку на пред`явлення виконавчих листів до виконання і виконавче провадження не відкрито, проте право вимоги ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» до відповідачів за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16 грудня 2005 року та договором поруки № 30905Р44 від 16 грудня 2005 року ґрунтується на матеріальному правонаступництві, що виникло на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги № 1517/К від 14 червня 2019 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», і договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року, укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». Вказана позиція суду першої інстанції є помилковою. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18). Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України]. У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України. За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України). Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18). У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням. При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його. У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші]. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»). Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду, до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. При цьому колегія суддів враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності. У справі, яка переглядається спір стосується вимог ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» щодо порушення відповідачами виконання заочного рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року ухваленого у справі № 2-255/11, яким стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.12.2010 складало 173 161,95 гривень, та судові витрати в сумі 1 820 гривень, у відповідачів утворилась заборгованість з 3% річних та інфляційних втрат за період з 30.03.2017 по 07.06.2020 в розмірі 2 082,10 доларів США. Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги. Судом на підставі заяви стягувача було видано чотири виконавчі листи, та 12 березня 2012 року направлено ці виконавчі листи на адресу стягувача - ПАТ «УкрСиббанк», які отримані банком 14 березня 2012 року згідно із зворотнім поштовим відправленням (справа № 2-255/11 том 1 а. с.136-137). Доказів того, що виконавчі листи були пред`явлені ПАТ «УкрСиббанк» та іншими кредиторами до виконання матеріали справи не містять. Кредиторам, в тому числі і ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», судовим рішеннями було відмовлено в поновленні строку пред'явлення виконавчих листів до виконання. Отже, слід дійти висновку, що виконавчі листи, які були видані на виконання рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року, яким стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 30905Н35 від 16.12.2005 в сумі 21 744,45 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.12.2010 складало 173 161,95 гривень, та судових витрат в сумі 1 820 гривень, до виконання пред`явлено у визначені законом строки не було, а отже рішення суду у примусовому порядку не виконувалося. Апеляційний суд зауважує, що відсутність відомостей щодо пред`явлення виконавчого листа до виконання за основним борговим зобов`язанням до органів державної виконавчої служби, а також відсутність інформації щодо вчинення виконавчих дій, щодо виконання в примусовому поряду рішення суду згідно виконавчих листів виданих на виконання рішення Славутицького міського суду Київської області від 05 травня 2011 року, унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення (п.п.113,114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17). Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до приписів ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З викладених вище підстав колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на їх необґрунтованість. За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, другій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Оскільки колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», за наведених обставин та відповідно до вимог статей 133, 137, 141 ЦПК України судові витрати по сплаті позивачем судового збору при подачі позову до суду відшкодуванню не підлягають. В той же час, оскільки апеляційні скарги відповідачів підлягають задоволенню, з ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати відповідачів по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг у розмірі по 3 633,60 грн. Керуючись ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_3 , на рішення Славутицького міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року задовольнити. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» (ЄДРПОУ42350033, 01042, м. Київ, вул. Брановицького Ігоря, буд. 3) на користь ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 633, 60 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ГЕФЕСТ» (ЄДРПОУ42350033, 01042, м. Київ, вул. Брановицького Ігоря, буд. 3) на користь ОСОБА_2 ( НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 633, 60 грн. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її ухвалення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна