Постанова Київський апеляційний суд № 758/10606/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 758/10606/17 провадження № 22-ц/824/2807/2026 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: судді - доповідача Кирилюк Г. М. суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І. при секретарі Черняк Д. Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Київська універсальна біржа, про витребування майна з чужого незаконного володіння, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Тетяни Мирославівни на рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року в складі судді Захарчук С. С., встановив: У серпні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7, правонаступником якої є Подільська окружна прокуратура міста Києва, в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок АДРЕСА_1 включено до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим номером 394 додатку № 7 вказаного рішення. Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказаний будинок передано до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації. За інформацією Центру комунального сервісу від 27 березня 2017 року за № 844 квартира АДРЕСА_2 є неприватизованою та перебуває в управлінні Подільської районної в місті Києві державної адміністрації. Разом з тим, в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017100070001074, внесеному до Єдиного державного реєстру розслідувань від 14 березня 2017 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, встановлено, що за договором купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Старостіною Н. С. та зареєстрованого у реєстрі за № 103, ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , загальна площа якої 34,6 кв. м (запис про право власності № 12479506 від 11 грудня 2015 року). Згідно з пунктом 3 вказаного договору відчужувана квартира нібито належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на Київській Універсальній Біржі 18 березня 1997 року за № С5853/2576, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 30 березня 1997 року та записаного у реєстрову книгу під № 5012. Однак, відповідно до інформації комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» від 03 травня 2017 року № 062/14-5162 (И-2017), квартира АДРЕСА_2 на праві власності не реєструвалася. Крім того, відповідно до даних реєстру для реєстрації нотаріальних дій за 2009 рік за реєстровим № 103 засвідчено вірність копії (інформація Київського державного нотаріального архіву від 31 березня 2016 року № 405/01-21). У той же час, за договором купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Кударенко В. М. та зареєстрованим за № 2985, ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_1 . За інформацією відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 травня 2017 року № 106-25/198 встановлено, що з дня набрання чинності Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» через відділ з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації приватизація квартири АДРЕСА_2 не здійснювалася. Рішення про приватизацію зазначеної квартири Подільською районною в місті Києві державною адміністрацією не приймалося. Враховуючи викладене, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7, правонаступником якої є Подільська окружна прокуратура міста Києва, просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 34,6 кв. м, вартістю 551 699 грн, та стягнути судові витрати. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіального громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 802102680000), загальною площею 34,6 кв. м, вартістю 551 699 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира, яка є комунальною власністю, вибула з володіння власника (територіальної громади міста Києва) поза його волею та з порушенням законодавства, зокрема на підставі документів, які не видавалися компетентним органом місцевого самоврядування з дотриманням встановленої процедури приватизації спірної квартири. Судом враховано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі- Конвенція) , однак вважав можливим застосувати положення статті 388 ЦК України, посилаючись на те, що ОСОБА_1 як добросовісний набувач не позбавлена можливості захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до продавця спірного майна щодо відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, зокрема з вимогою про стягнення витрачених нею коштів на придбання спірного нерухомого майна з особи, яка не мала відповідних повноважень на укладення договору купівлі-продажу. 09.03.2024 представник ОСОБА_4 - адвокат Федчук Т. М. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосуванням судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Вважає, що судом неправильно застосовано положення ст. 388 ЦК України, а також формально процитовано, але не застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ОСОБА_1 та члени її сім`ї проживають у спірній квартирі з грудня 2015 року та використовують її як єдине житло більше 8 років, дбають про її стан, роблять ремонти та облаштування квартири, ставляться як до свого житла, що дає підстави стверджувати, що в даному випадку на неї поширюється дія статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також статті 8 Конвенції, за якою кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла. Ухвалюючи рішення про витребування квартири, суд першої інстанції зазначив, що її вартість складає 551 699 грн, однак ця сума не відповідає дійсній вартості квартири на день розгляду справи. Судом не враховано інфляцію, яка відбулася за період з 112 грудня 2015 року, витрат, які понесла відповідачка на ремонт квартири та її облаштування, тобто вартість квартири на момент витребування не відповідає реальній. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, однак незважаючи на те, що спірна квартира є її житлом, саме державою в особі нотаріусів були допущені дії, які й спричинили негативні наслідки, що поставили під сумнів її права, неможливість реального відшкодування для неї вартості квартири, внаслідок невиконання державою позитивного обов`язку розслідування та притягнення до відповідальності винних осіб, тобто відсутні розумні підстави для втручання, адже страждання ОСОБА_1 від такого є невиправданими, баланс відсутній, компенсації вона не отримує, іншого житла не має і позбавляється спірної квартири. Судом було встановлено, що існує кримінальне провадження №12017100070001074, внесеному до Єдиного державного реєстру розслідувань від 14 березня 2017 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, в якому було допитано як свідка ОСОБА_2 , який вказав, що у нього були викрадені документи на його ім`я, довідка про присвоєння ідентифікаційного коду та інше, підпис на договорі виконаний не ним, ОСОБА_1 він ніколи н е бачив та стороною договору від 11.12.2015 року не був, вирок по згаданому кримінальному провадженню відсутній, осіб, які вчинили злочин, не виявлено й досі. Судом не враховано правові позиції Верховного Суду в постановах від 18 березня 2020 року у справі №199/7375/16-ц, від 20 травня 2020 року у справі №199/8047/16-ц, в яких суд дійшов висновків, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Дніпропетровської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції». Також, вказує, що судом першої інстанції не наведено мотивів відхилення доводів відповідача щодо неможливості представництва органів прокуратури інтересів держави в особі органів місцевого самоврядування. 01.04.2024 прокурор Подільської окружної прокуратури міста Києва Павліченко В. О. подала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність та обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Квартира АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, власником рішення про її приватизацію не приймалось, що свідчить про відсутність волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, спірна квартира витребувана у останнього власника - ОСОБА_5 на користь територіальної громади міста Києва. Рішенням про витребування спірної квартири, з урахуванням обставин даної справи, на ОСОБА_5 не буде покладений індивідуальний та надмірний тягар, з урахуванням наявності іншого місця проживання та тієї обставини, що спірна квартира була придбана нею за демпінговою ціною в 544 тисяч гривень. Вважає, що доводи ОСОБА_5 про постійне проживання в спірній квартирі, проведення в ній ремонтних робіт не відповідають дійсності, оскільки після проведення обшуку в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні 12017100070001074 від 14.03.2017, спірна квартира опечатана. З 2017 року ОСОБА_5 зазначає адресою свого проживання квартиру АДРЕСА_3 , отримувала на цю адресу всю поштову кореспонденцію. Постановою Верховного Суду від 03 вересня 2025 року постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою для скасування ухваленого по справі рішення слугувало те, що судом не надано належної оцінки доводам відповідача про те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, проживає в ній з грудня 2015 року, використовує її як єдине житло більше 8 років, дбає про її стан, робить ремонт, ставиться як до єдиного свого житла. Сторона відповідача вважала, що саме державою в особі нотаріусів були допущені дії, які спричинили негативні наслідки, що поставили під сумнів її права, неможливість реального відшкодування для неї вартості квартири, внаслідок невиконання державою позитивного обов`язку розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності. Суд не звернув увагу, що допитаний в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016100070000103 в якості свідка ОСОБА_2 підтвердив, що він не був стороною договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року, ОСОБА_1 ніколи не бачив, підпис на зазначеному договорі виконаний не ним, про перебування в його власності квартири АДРЕСА_2 йому нічого не відомо і за вказаною адресою він ніколи не був, цей договір є підроблений. При цьому апеляційний суд не з`ясував, які наслідки розслідування вказаного кримінального провадження, чи встановлено винних осіб, не спростував вищевказаних обставин щодо неукладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року, внаслідок чого суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_1 має можливість захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до продавця спірного майна, тобто до ОСОБА_2 . Судове рішення апеляційного суду постановлено за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, зокрема щодо пропорційності втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_1 у світлі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та не надав оцінки тягаря, покладеного на неї таким втручанням. В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Федчук Т. М. апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити. Прокурор Подільської окружної прокуратури м. Києва - Винник О. О. просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Третя особа ОСОБА_2 просив ухвалити рішення на розсуд суду. Згідно актового запису про смерть №133 від 11 травня 2017 року, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 39 років. Інші учасники в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином. Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджено перелік об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, в який, зокрема входить будинок АДРЕСА_4 . Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 будинок АДРЕСА_4 включено до переліку підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до довідки комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 27 березня 2017 року № 844 станом на 19 грудня 2014 року квартира за адресою: АДРЕСА_5 , з 08 лютого 1963 року була зареєстрована за наймачем ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка 22 жовтня 2015 року знята з реєстрації у зв`язку зі смертю. Смерть ОСОБА_6 підтверджується актовим записом про смерть № 1147 від 16 січня 2015 року. З довідок комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 29 жовтня 2015 року за вих. № 5268 та від 17 березня 2016 року за вих. № 1018 вбачається, що ОСОБА_6 була зареєстрована та проживала у АДРЕСА_5 , займала житлову площу 21,7 кв. м, загальна площа квартири 34,9 кв. м, у 2-кімнатній квартирі, яка розташована першому поверсі триповерхового будинку, який знаходиться на балансі КП «КК», форма власності житла - місцевих рад. На запит Київської місцевої прокуратури № 7 листами Київського міського бюро технічної інвентаризації від 28 березня 2017 року та від 03 травня 2017 року було повідомлено, що квартира АДРЕСА_2 на праві власності не реєструвалась. На лист прокурора Київської місцевої прокуратури № 7 листом відділу з питань майна комунальної власності Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 травня 2017 повідомлено, що з дня набрання чинності Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» по час надання відповіді відділом не проводилася приватизація квартири АДРЕСА_2 . Розглядаючи вказаний спір, суд у цій справи виходив з того, що Київська міська рада не приймала рішень щодо відчуження квартири АДРЕСА_2 на користь будь-яких фізичних або юридичних осіб, процедура приватизації не проводилася, жодного розпорядження місцевим органом влади, на підставі якого мало б бути видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, не приймалось. Разом з тим, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 травня 2017 року за № 86640892, право власності на квартиру АДРЕСА_2 з 11 грудня 2015 року зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Кударенко В. М. З договору купівлі-продажу квартири від 11 грудня 2015 року вбачається, що право власності на спірну квартиру ОСОБА_2 набув на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Старостіною Н. С. за реєстровим № 103, зареєстрованого в комунальному підприємстві Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 06 березня 2009 року за реєстровим №

103. Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу від 19 лютого 2009 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , квартира, що відчужується, належить продавцю ( ОСОБА_3 ) на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на Київській Універсальній біржі 18 березня 1997 року за № С5853/2576 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 30 березня 1997 року, записаного у реєстрову книгу під № 5012. На лист Київської місцевої прокуратури № 7 президент Київської універсальної біржі 19 квітня 2018 року повідомив, що на Київській універсальній біржі не реєструвався договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 18 березня 1997 року за № С5853/2576 та такого номера не існує. За відомостями з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб Державної податкової адміністрації України про суми виплачених доходів вказаний у договорі купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2009 року ідентифікаційний номер ОСОБА_3 НОМЕР_1 з 01 січня 1998 року по 31 березня 2016 року недійсний. Крім того, відповідно до даних реєстру для реєстрації нотаріальних дій за 2009 рік за реєстровим № 103 засвідчено вірність копії (інформація Київського державного нотаріального архіву від 31 березня 2016 року № 405/01-21). Також, допитаний 13 січня 2016 року в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016100070000103 в якості свідка ОСОБА_2 вказав на те, що 02 квітня 2015 року виявив розбите скло в належному йому автомобілі і крадіжку з автомобіля сумки з грошовими коштами, паспортом громадянина України на його ім`я, довідки про присвоєння ідентифікаційного коду, посвідчення водія та дисконтних карток. Вказав, що стороною договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року він не був, ОСОБА_1 ніколи не бачив, підпис на зазначеному договорі виконаний не ним, про перебування в його власності квартири АДРЕСА_2 йому нічого не відомо і за вказаною адресою він ніколи не був, цей договір є підроблений. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Частиною першою статті 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Згідно з частиною третьою статті 9 Житлового кодексу України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Отже, для виникнення права приватної власності на квартиру яка перебуває у комунальній власності територіальної громади вона підлягає приватизації її користувачами. Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується, зокрема, питання надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної власності у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності. Згідно з частиною восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження комунальним майном можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади лише відповідні органи місцевого самоврядування. Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України. Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це права, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)). Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)). Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що «можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Судом встановлено, що приватизація квартири АДРЕСА_2 не проводилася, а право власності на цю квартиру за ОСОБА_3 та в подальшому за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано на підставі договорів купівлі-продажу, які не укладалися. Спірне нерухоме майно вибуло із володіння територіальної громади поза її волею, що слугувало підставою для звернення до суду з позовом про його витребування на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Київської міської ради, апеляційний суд зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі. Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з ч. 3, 4 статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за ново виявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома). У даній справі, звертаючись до суду із позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, прокурор зазначав, що Київська міська рада належним чином не захищає порушені права територіальної громади, про що свідчить відсутність протягом тривалого часу вжитих заходів зі сторони ради, направлених на поновлення порушених прав щодо повернення спірної квартири територіальній громаді м. Києва та вжитих цивільно-правових заходів, направлених на витребування квартири із власності ОСОБА_1 . При цьому, прокурором дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», шляхом повідомлення Київської міської ради листом №77-2251 від 12.06.2017 року про намір звернутися до суду із даним позовом. За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції розглядає звернення прокуратури до суду із даним позовом як обґрунтоване, з урахуванням того, що Київська міська рада не скористалась правом на судовий захист порушеного права територіальної громади стосовно спірної квартири, не спростувала в подальшому наявність обставин, на які посилається прокурор у позові. Щодо наявності правових підстав для витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , на користь територіальної громади в особі Київської міської ради. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції сторона відповідача посилається на те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири, проживає в ній з грудня 2015 року та використовує як єдине житло більше 8 років, дбає про її стан, робить ремонт та облаштування квартири, ставиться як до свого житла. Сторона відповідача вважала, що саме державою в особі нотаріусів були допущені дії, які спричинили негативні наслідки, що поставили під сумнів її права, неможливість реального відшкодування для неї вартості квартири внаслідок невиконання державою позитивного обов`язку розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності. В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснила, що вона придбала квартиру у ОСОБА_2 , нотаріус встановлював особу продавця, перевіряв документи. Квартиру купувала вперше, оскільки іншого житла не мала, була зареєстрована в квартирі свого брата на АДРЕСА_6 . Технічний паспорт на квартиру, який в подальшому став предметом дослідження в кримінальній справі щодо неї, їй дав ОСОБА_2 . У вказаний технічний паспорт вона вписала своє прізвище. Їй не відомо, як саме і де було використано цей технічний паспорт. Спірну квартиру вона оглядала, двері їй відкрив продавець. ОСОБА_2 , який знаходиться в залі судового засідання, не є тим ОСОБА_2 , у якого вона купила квартиру. Після придбання квартири почала в ній робити ремонт. В подальшому квартиру опечатали, до неї був відсутній доступ 3 роки. В 2020 році вона отримала доступ до квартири та почала робити в ній ремонт. На спростування доводів сторони відповідача в тій частині, що остання з моменту набуття квартири у власність в грудні 2015 року в ній не проживала, прокурором суду апеляційної інстанції заявлено клопотання про приєднання нових доказів, а саме протоколів допитів свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 від 29.04.2026 про те, що в 2015 році в спірній квартирі з`явилась ОСОБА_1 , змінила вхідні двері на нові, зробила невеликий ремонт і одразу почала здавати квартиру в оренду. Апеляційним судом відмовлено в прийнятті нових доказів, оскільки мотиви, з яких виходив Верховний Суд при скасуванні постанови Київського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року з направленням справи на новий апеляційний розгляд не можуть бути достатньою підставою для прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів, які могли бути подані суду першої інстанції, проте цього зроблено не було за відсутності причин, що об`єктивно не залежали від позивача. Як вбачається з матеріалів справи, вироком Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року, який залишено без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року, ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України. Встановлено, що 16 лютого 2017 року, під час обшуку квартири ОСОБА_5 на АДРЕСА_5 , виявлено та вилучено оригінал документу - технічний паспорт на вказану квартиру, який начебто виготовлений станом на 18 лютого 2008 року та підписаний співробітником КМБТІ Пиндюр В., як особою, яка виконала виготовлення вказаного технічного паспорту на квартиру та рукописним текстом із таким змістом « ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 », який нанесено в графі про власника нерухомого майна, тобто відповідно до змісту технічного паспорту на квартиру власником зазначеного нерухомого майна є ОСОБА_1 . При цьому органом досудового розслідування встановлено інші обставини. Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року (справа №758/5117/18) вирок Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2021 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року скасовано. Кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК, закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК, у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. За відсутності належних та достатніх доказів, які б свідчили про обізнаність ОСОБА_1 про те, що спірну квартиру вона купує у особи, яка не є її власником, або про те, що вона набула її у власність безоплатно злочиннім шляхом, підстави для висновку про недобросовісність вказаної особи відсутні та судом першої інстанції вказаних обставин не встановлено. Щодо наявності підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула майно за відплатним договором , виходячи з принципів мирного володіння майна. Стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Обставини, за яких спірна квартира вибула із володіння територіальної громади міста Києва, в будь-якому випадку не можуть мати наслідком непропорційне втручання у нове право ОСОБА_1 . Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Доводи ОСОБА_1 про те, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, використовує її як єдине житло більше 8 років, дбає про її стан, робить ремонти та облаштування квартири, ставиться як до свого житла позивачем спростовані не були, що було його процесуальним обов`язком. З огляду на те, що допитаний в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12016100070000103 в якості свідка ОСОБА_2 та під час розгляду даної справи підтвердив, що він не був стороною договору купівлі-продажу від 11 грудня 2015 року, ОСОБА_1 ніколи не бачив, підпис на зазначеному договорі виконаний не ним, про перебування в його власності квартири АДРЕСА_2 йому нічого не відомо і за вказаною адресою він ніколи не був, цей договір є підроблений, ОСОБА_1 позбавлена можливості захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до нього, як продавця спірного майна, про відшкодування завданих їй збитків. Як пояснив прокурор в судовому засіданні, на даний час не встановлено особу, яка протиправно заволоділа спірним нерухомим майном, вироку немає, ведеться слідство. Яким чином використовувався технічний паспорт, який було вилучено в квартирі ОСОБА_1 та який був предметом дослідження в кримінальній справі, йому не відомо, але вважає, що технічний паспорт використовувався для реєстрації права власності на спірне нерухоме майно. Клопотань про витребування матеріалів реєстраційної справи, з метою дослідження документів, які слугували підстави для реєстрації права власності, суду заявлено не було. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку про неможливість витребування нерухомого майна у ОСОБА_1 , оскільки задоволення позову про витребування майна у цій справі матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Матеріалами справи підтверджується, що на момент укладення правочину відповідач не була і не могла бути обізнана про те, що вказане нерухоме майно раніше вибуло з комунальної власності з порушенням закону чи поза волею власника. Будь-які відомості про визнання ОСОБА_1 винною у вчиненні кримінального правопорушення відсутні, що спростовує твердження позивача про її неправомірну поведінку під час купівлі майна. За таких обставин, відповідач є добросовісним набувачем, а задоволення позову про витребування квартири за рахунок особи, яка законно розраховувала на стабільність цивільного обороту, покладе на неї надмірний індивідуальний тягар та становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є прямим порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд наголошує, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» («Kryvenkyy v. Ukraine»), пункт 45 з подальшими посиланнями). Наведених міркувань достатньо для визнання судом того, що за обставин цієї справи позбавлення відповідача права власності на його квартиру без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом відповідача на мирне володіння своїм майном, з іншого. За таких обставин добросовісний набувач не повинен нести ризики, пов`язані з набуттям незаконно відчуженої квартири, а її витребування в світлі вищенаведеної практики ЄСПЛ становитиме для нього індивідуальний та надмірний тягар. Аналогічна позиція викладене у постанові Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі № 199/9947/21. Встановивши вказані обставини справи, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Отже, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, зроблені з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та що, у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою до скасування рішення та ухвалення нового рішення по суті даних позовних вимог. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір в розмірі 9 930,59 грн, за подання касаційної скарги - 13 240,78 грн, всього 23 171,37 грн. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги, сплачений відповідачем судовий збір підлягає стягненню на її користь з позивача. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Федчук Тетяни Мирославівни задовольнити. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позову Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовити. Стягнути з Київської міської прокуратури на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 23 171,37 грн. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 08.06.2026. Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк Судді: І. М. Рейнарт Т. І. Ящук