Постанова 4824 № 357/17180/25

Єдиний унікальний номер справи № 357/17180/25 Провадження № 22-ц/824/7803/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 січня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Білоцерківський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про встановлення факту смерті, В С Т А Н О В И В : 23 жовтня 2025 року заявник звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з вказаною заявою. На обґрунтування вимог заявник зазначив, що є співвласником 1/2 частини квартири, розташованої у місті Біла Церква Київської області, інша 1/2 частина якої належала його тітці - ОСОБА_2 . Заявник вказав, що остання є рідною сестрою його батька, а відтак він є її племінником та потенційним спадкоємцем за законом. Заявник зазначив, що ОСОБА_2 тривалий час проживала на території російської федерації, зв`язок із нею був нетривалим, а після смерті його батька у 2012 році будь-яке спілкування фактично припинилося. Лише на початку 2025 року, у зв`язку з наміром розпорядитися належною йому часткою нерухомого майна, заявник вжив заходів для встановлення місця перебування тітки, у результаті чого від третіх осіб отримав інформацію про її смерть у травні 2012 року в місті Санкт-Петербург, а також копію відповідного свідоцтва про смерть. Разом із тим заявник вказав, що звернувшись до нотаріуса з метою прийняття спадщини, отримав роз`яснення про відсутність у державному реєстрі актів цивільного стану запису про смерть ОСОБА_2 , а наданий документ не відповідає вимогам щодо легалізації, що унеможливлює оформлення спадкових прав у позасудовому порядку. У зв`язку з викладеним, посилаючись на неможливість отримання належного документального підтвердження факту смерті в адміністративному порядку, заявник просив суд встановити факт смерті ОСОБА_2 , яка, за наявною інформацією, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Санкт-Петербург російської федерації, що необхідно для подальшої реалізації його спадкових прав. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 січня 2026 у задоволенні заяви відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 30 січня 2026 року заявник направив апеляційну скаргу, просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити заяву про встановлення факту смерті у повному обсязі. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 23 квітня 2026 року, з`явився представник апелянтаОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Основними доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та дійшов помилкового висновку про наявність у заявника можливості підтвердити факт смерті тітки в позасудовому порядку; заявник фактично позбавлений можливості отримати оригінал документа про смерть та забезпечити його належне оформлення для використання в Україні у зв`язку з припиненням правових і дипломатичних відносин між Україною та російською федерацією, воєнним станом та неможливістю взаємодії з компетентними органами держави-агресора; надана копія свідоцтва про смерть не може бути легалізована або апостильована заявником, а витребування відповідних документів органами державної влади України є неможливим; заявник вжив усіх залежних від нього заходів для підтвердження факту смерті, звертався до нотаріуса та органів державної реєстрації актів цивільного стану, однак отримав роз`яснення про неможливість поновлення актового запису без відповідного рішення суду; встановлення факту смерті є необхідним для поновлення актового запису та реалізації спадкових прав заявника; відмова у задоволенні заяви призвела до правової невизначеності щодо спадкового майна та фактичного обмеження права заявника на судовий захист; за обставин цієї справи саме судове встановлення факту смерті є єдиним ефективним способом підтвердження такого факту та подальшої державної реєстрації смерті в Україні. Незважаючи на те, що апелянт під час розгляду справи судом першої інстанції не заявляв переважну частину вищевказаних обставин та не викладав у повному обсязі своєї правової позиції, аргументи, наведені ним в апеляційній скарзі, фактично вже були охоплені предметом дослідження суду першої інстанції з огляду на встановлені обставини справи та надані докази. Суд першої інстанції здійснив їх всебічний аналіз, надав належну правову оцінку та дійшов обґрунтованих висновків, які не спростовуються доводами апеляційної скарги та не дають підстав для їх перегляду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на викладене, а також ураховуючи усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої суд вищої інстанції не зобов`язаний надавати детальну відповідь на кожен довід сторони та може обмежитися підтвердженням мотивів, наведених судом нижчої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для повторного детального аналізу аргументів, викладених в апеляційній скарзі. Наведені апелянтом доводи охоплюються межами дослідження, здійсненого судом першої інстанції, отримали належну правову оцінку та не спростовують правильності його висновків, у зв`язку з чим підстави для їх переоцінки чи додаткового мотивування відсутні. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне: Відповідно до частин три-чотири статті 49 ЦК України державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Згідно частини першої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою. Водночас пункт 1 розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, деталізує положення статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та встановлює, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України встановлення фактів, що мають юридичне значення, здійснюється в порядку окремого провадження. Особливістю окремого провадження є те, що воно спрямоване на з`ясування необхідних фактів за відсутності правового спору. Чинний ЦПК України містить чотири процедури, наслідком якої є ухвалення судового рішення, на підставі якого органами Державної реєстрації актів цивільного стану може бути видано свідоцтво про смерть, зокрема: - встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України); - встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (пункт 9 частини першої статті 315 ЦПК України); - встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України або на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан (стаття 317 ЦПК України); - визнання фізичної особи померлою (статті 305-309 ЦПК України). Вказані процедури є відмінними між собою та мають певні особливості. З приводу встановлення факту смерті в порядку, передбаченому пунктом 8 частини першої статті 315 ЦПК України, апеляційний суд зазначає таке: Пунктом 8 частини статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. У заяві про встановлення факту повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт (частини перша-друга статті 318 ЦПК України). Заявник зобов`язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин. Заяви про встановлення факту смерті особи в певний час приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті. При цьому слід мати на увазі, що встановлення зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті та від оголошення особи померлою. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 591/1461/19. Отже, встановлення факту смерті фізичної особи на підставі пункту 8 частини першої статті 315 ЦПК України можливе лише тоді, якщо суд на підставі незаперечних доказів ствердить, тобто доведе обставини, які вірогідно свідчать про смерть особи у точно визначений час, за яких настала смерть, і факт неможливості реєстрації органом державної факту смерті. Щодо оголошення особи померлою відповідно до статті 46 ЦК України та статей 305-309 ЦПК України апеляційний суд зазначає таке: Відповідно до статті 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Згідно з частиною третьою статті 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. Відповідно до змісту статті 305 ЦПК України заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Згідно з частиною першою статті 306 ЦПК України у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою: обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Тому оголошення фізичної особи померлою - це ствердження судовим рішенням припущення про смерть цієї особи, тобто констатація високого ступеня ймовірності смерті. Підставою для оголошення особи померлою є не факти (докази), які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. З огляду на викладене, виходячи зі змісту положень статей 43, 46 ЦК України, статей 305, 306 ЦПК України, за наявності припущень про факт смерті фізичної особи, без достовірних доказів, які свідчать про цей факт, правильним буде звернення до суду із заявою про оголошення судом особи померлою (частина друга статті 46 ЦК України), а у разі наявності таких доказів - із заявою про встановлення факту смерті цієї фізичної особи (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України). Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 28.02.2024 у справі № 506/358/22, від 13.03.2024 у справі № 204/7924/23. Підсумовуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду зазначає що на відміну від процедури оголошення особи померлою, де судом враховується ймовірність того, що особа на час розгляду справи померла, правова конструкція встановлення факту смерті особи передбачає необхідність надання до суду надоєних та допустимих доказів, які незаперечно посвідчують даний факт. У даній справі заявник звернувся до суду саме із заявою про встановлення факту смерті особи в певному місці та в певний час. Зі змісту заяви ОСОБА_1 вбачається, що як на фактичні підстави звернення до суду заявник посилався на те, що від третіх осіб заявник отримав інформацію про смерть його тітки у травні 2012 року в місті Санкт-Петербург. Заявник фактично просив суд встановити факт смерті його тітки ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 року у місті Санкт-Петербург російської федерації. Як на правові підстави звернення до суду із заявою заявник ОСОБА_1 посилається на пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України, а саме встановлення факту смерті особи в певний час в разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. Як вже зазначено вище, встановлення факту смерті передбачає необхідність надання до суду доказів, на підставі яких суд має можливість беззаперечно встановити той факт, який просить встановити заявник і вважати його доведеним. Таким чином заявником мають бути надані до суд докази того, що особа стосовно якої заявлено заяву по встановлення факту смерті, дійсно померла. Натомість на підтвердження вимог своєї заяви та факту смерті ОСОБА_2 заявник ОСОБА_1 надав суду лише скановану копію свідоцтва про смерть ОСОБА_2 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану про смерть 2 Комітету у справах РАГС Уряду Санкт-Петербурга Невський район. При цьому сам заявник зазначає, що оригінал вказаного документа у нього відсутній та ніколи не перебував у його володінні. За таких умов в даному випадку підлягають застосуванню положення частини 6 статті 95 ЦПК України, відповідно до яких якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. У даному випадку заявник безпосередньо підтвердив відсутність у нього оригіналу такого свідоцтва, відтак апеляційний суд констатує неможливість використання наданої заявником до суду сканованої копії свідоцтва про смерть ОСОБА_2 як належного та допустимого доказу, який підтверджує факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Санкт-Петербург російської федерації. Жодних інших належних доказів із даного приводу, заявником подано не було. За таких умов матеріали справи у своїй сукупності достовірно не свідчать про смерть ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Санкт-Петербург російської федерації. Не можуть бути прийняті й посилання представника апелянта на те, що відповідні відомості містяться у вільному доступі, зокрема щодо наявності у реєстрах померлих осіб російської федерації інформації про смерть ОСОБА_2 , оскільки наведені твердження ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними і допустимими доказами, поданими до матеріалів справи у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законом. Сам по собі факт можливого розміщення певних даних у невстановлених або публічно недоступних для перевірки джерелах не свідчить про їх достовірність, належність чи юридичну значимість у розумінні статей 76-81 ЦПК України. Запропонований заявником інформаційний ресурс або посилання на умовну наявність таких даних у реєстрі померлих осіб не може вважатися ані офіційним джерелом відомостей про акти цивільного стану, ані загальновідомим фактом, який не підлягає доказуванню у розумінні процесуального закону. Вказана обставина не відповідає критеріям загальновідомості, оскільки не є такою, що відома широкому колу осіб, може бути перевірена з офіційних державних або міжнародно визнаних реєстрів та не підтверджена жодним компетентним органом, а отже підлягає обов`язковому доказуванню на загальних підставах. Оскільки належних, допустимих та достовірних доказів смерті ОСОБА_2 саме ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Санкт-Петербург російської федерації матеріали справи не містять, що додатково узгоджується з висновками суду першої інстанції щодо недостатності поданих доказів та їх неналежності для цілей встановлення юридичного факту, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності оскаржуваного рішення і не обумовлюють можливості задоволення заяви про встановлення факту смерті. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько