Постанова 4824 № 357/10810/23

справа № 357/10810/23 провадження № 22-ц/824/7987/2026 головуючий у суді І інстанціїБондаренко О.В. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 травня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Журби С.О., Таргоній Д.О. за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2024 року у справі за позовом Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури, в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про конфіскацію земельної ділянки, В С Т А Н О В И В: У вересні 2023 року заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури, діючи в інтересах Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про конфіскацію земельної ділянки. Рішенням Білоцерківський міськрайонний суд Київської області від 19 листопада 2024 року у складі судді Бондаренко О. В. позов заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури задоволено. Конфісковано у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області 2/3 частини земельної ділянки з кадастровим номером 3220484401:02:019:0015 площею 0,1783 га, що розташована на території Узинської міської територіальної громади Білоцерківського району Київської області, яка належить на праві власності ОСОБА_1 (паспорт громадянина рф серії та номер НОМЕР_1 від 08 вересня 2010 року). Вирішено питання розподілу судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Крикунов О. В. подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2024 року визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав, передбачених частиною третьою статті 185, частиною другою статті 357 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Постановою Верховного Суду від 21 січня 2026 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Крикунова Олександра Володимировича задоволено. Ухвалу Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року було відкрито апеляційне провадження у справі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не враховано, що відповідач по справі не є власником цілої земельної ділянки, а володіє 2/3 часток ділянки, які не виділені в натурі. Спірна земельна ділянка - це 2/3 частини ділянки, яка є об`єктом спільної часткової власності. Інша частина належить брату відповідача - ОСОБА_2 , який залучений до участі у справі в якості третьої особи. Отже, правовий режим спільної часткової власності перешкоджав відповідачу розпоряджатися належним йому майном без погодження з іншим співвласником. Таким чином вважає, суд першої інстанції не перевірив вказані доводи відповідача та не з`ясував відсутність вини відповідача в тому, що відповідач не міг відчужити спірні 2/3 частик земельної ділянки одноособово. Також вказує, що судом першої інстанції не враховано непереборні обставини, які не залежали від відповідача та створили перешкоди відповідачу в здійсненні відчуження 2/3 земельної ділянки, які є предметом спору. Відповідач не могла жодним чином уповноважити іншу особу на вчинення даної дії, оскільки з 24.02.2022 Укрпоштою припинено доставку поштових відправлень до Росії та Білорусі; дії по відчуженню спірної земельної ділянки не могла вчинити і ОСОБА_3 , яку відповідач уповноважила на оформлення права власності на дану земельну ділянку, оскільки із змісту довіреності, яка наявна в матеріалах справи не вбачається, що відповідач уповноважувала ОСОБА_3 на відчуження саме спірної земельної ділянки, а також строк даної довіреності сплив 04.06.2020 року. Вказує, що зважаючи на дані обставини та вимоги законодавства, відповідач не мала реальної та об`єктивної можливості відчужити 2/3 частки спірної земельної ділянки у спосіб, передбачений законом, (відсутність згоди співвласника та об`єктивної можливості провести дії по поділу ділянки в судовому порядку в спірний період) В обґрунтування доводів апеляційної скарги також посилається на те, що судом першої інстанції не враховано, що спосіб стягнення на 2/3 частки відповідача у спільній сумісні власності не відповідає закону. Тобто, відповідач фактично був позбавлений права на відчуження, оскільки земельна ділянка не була поділена. При відчуженні земельна ділянка має бути поділена таким чином, щоб у кожного власника були рівні можливості у її використанні без шкоди для іншої сторони спільної часткової власності, і не порушувало її майнових прав. Отже, правовий режим спільної часткової власності перешкоджає відповідачу розпоряджатися належним йому майном без погодження з іншим співвласником. Таким чином, доводи суду першої інстанції в тій частині, що відповідач могла відчужити земельну ділянку без виділення її в натурі та без погодження із сумісним власником, на думку апелянта, не обґрунтовані. Щодо доводів про строк, протягом якого відповідач зобов`язана була відчужити земельну ділянку, зазначає, що відповідач не відчужила земельну ділянку до 20.11.2018 року, оскільки не мала можливості зробити це з поважної причини. Отже, враховуючи вищевикладене, є неможливим без виділення в натурі або без згоди іншого співвласника конфіскувати та продати 2/3 частки земельної ділянки, яка є предметом спору та кошти перерахувати відповідачу. Судом першої інстанції не враховано, що безоплатна конфіскація земельної ділянки не відповідає вимогам закону і суд мав обов`язок за даних обставин, прийняти рішення про оплатну конфіскацію земельної ділянки з встановленням початкової ціни продажу. Таким чином, апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції в частині безоплатної конфіскації є незаконним та не відповідає ст. 145 ЗК України, оскільки в даному випадку не забезпечується справедлива рівновага між державними (суспільним) інтересом та приватним інтересом власника. При цьому той, факт, що відповідач є громадянином держави агресора, не є виправданням суспільного інтересу держави для втручання у право власності відповідача на спірну земельну ділянку, якому державою Україна не було забезпечено реальної законодавчої можливості виконати свої обов`язки по відчуженню спірної земельної ділянки. Звертає увагу також на те, що судом першої інстанції не враховано, що Позивачем до матеріалів справи не було долучено належних доказів, які підтверджують дійсну вартість спірного майна. Така обставина призвела до неправильного визначення ціни позову, що є істотним порушенням норм процесуального права. Зокрема, при поданні позовної заяви Позивачем було визначено ціну позову в розмірі 7 666 гри. Такий розмір було встановлено на підставі даних, зазначених у свідоцтві про право на спадщину від 17 липня 2010 року, виданого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Разом з тим вказує, що це свідоцтво не містить актуальної інформації про вартість спірного майна станом на момент подання позовної заяви, що виключає можливість його використання як належного доказу для визначення ціни позову. Отже, Позивачем при поданні позовної заяви про конфіскацію земельної ділянки не було надано до суду докази дійсної вартості спірного майна, відповідно до експертної оцінки такого майна, за результатами якої можливо було суду визначити вірну ціну позову, тобто за висновком спеціаліста-оцінювача, чиннім протягом шести місяців, що передують даті звернення позивача з позовом до суду. Невиконання цього обов`язку судом призвело до розгляду справи на неналежній доказовій базі, що стало наслідком порушення принципу справедливості судового розгляду. Відзив до Київського апеляційного суду не надходив. У судовому засіданні 19 травня 2026 року ОСОБА_1 та її представник адвокат Крикунов О. В. апеляційну скаргу підтримали та просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Представник позивача Федоренко О.П. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , є громадянкою РФ (паспорт громадянина РФ серія та номер НОМЕР_1 , виданий 08.09.2010), 20 листопада 2017 року набула право власності на 2/3 частини земельної ділянки із цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, що розташована на території Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, зареєстрованого у реєстрі за №3-1313, посвідченого 17.07.2010 державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Саніною Л.А., дублікат якого було посвідчено 20.11.2017, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 17, 19-20, 21-27). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №341489324 від 03.08.2023 (а.с. 15-16, 67-68), право спільної часткової власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, зареєстровано 20.11.2017 за ОСОБА_1 на 2/3 частки вказаної земельної ділянки (індексний номер рішення 38228735 від 20.11.2017) та ОСОБА_2 на 1/3 частину земельної ділянки. Згідно із Довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості (а.с. 57-59), вартість земельної ділянки із цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, що знаходиться за адресою: с. Олійникова-Слобода, Білоцерківський район, Київська область, становить 39012,85 грн. З матеріалів справи (а.с. 28-31), вбачається, що заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури звертався із запитом №50-4163 вих-23 від 08.05.2023 до Центрального міжрегіонального управління ДМС України в м. Києві та Київській області, щодо надання інформації про наявність громадянства України, втрати громадянства України, у зв`язку з набуттям іноземного громадянства, зокрема, стосовно відповідачки - ОСОБА_1 , та отримав відповідь від 10.05.2023, в якій зазначено, що інформація, стосовно наявності громадянства України, втрати громадянства України, щодо відповідачки відсутня. З матеріалів справи (а.с. 32-34, 35, 36, 37-42), вбачається, що заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури направив Головному управлінню Держгеокадастру у м. Киві та Київській області листа № 50-7879 вих-23 від 07.08.2023, в якому повідомив про виявлені порушення ст. 81, 145 Земельного кодексу України із вимогою вжити заходи щодо їх усунення, у тому числі в судовому порядку, однак уповноваженим державним органом заходи щодо конфіскації земельної ділянки в дохід держави не вжито, листом №10-10-0.62-7640/2-23 від 22.08.2023 повідомлено окружну прокуратуру про неможливість звернення до суду із відповідним позовом, у зв`язку з неможливістю сплати судового збору, та проханням подання відповідного позову прокуратурою. Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що звернення Білоцерківської окружної прокуратури з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області повністю узгоджується з вимогами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка - ОСОБА_1 , будучи іноземною громадянкою, у порядку спадкування набула право власності на 2/3 частини земельної ділянки із цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, що розташована на території Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області, однак, протягом року після державної реєстрації права власності (20.11.2017), тобто до 20.11.2018 добровільно не відчужила земельну ділянку. Однак, земельна ділянка з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, 2/3 частки якої перебувають у приватній власності ОСОБА_1 , має цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується матеріалами справи та вказана земельна ділянка не відноситься до земель із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому, мораторій на її відчуження не діє. Також, суд зазначив , що п. 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, яким встановлено заборону купівлі-продажу або іншим способом відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, не поширюється на дані правовідносини, оскільки положення ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України є імперативними, по що роз`яснено у Листі Вищого Спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.01.2013 за № 10-71/0/4-13). Таким чином, доводи відповідачки про те, що без виділення своєї частки в натурі вона не могла відчужити її суд визнав необґрунтованими, так як для здійснення такого продажу ОСОБА_1 мала лише письмово повідомити іншого співвласника земельної ділянки ( ОСОБА_2 ) про свої наміри та не отримавши упродовж одного місяця відповіді про бажання викупу її частки, могла продати її будь-якій іншій особі. Крім того, починаючи з 20.11.2018 по 05.09.2023 минуло майже п`ять років, отже у ОСОБА_1 було достатньо часу щоб виконати вимоги ст. 81 Земельного кодексу України та відчужити належну їй частину земельної ділянки. Твердження представника відповідачки, щодо того, що у зв`язку із карантином через COVID-19 строки передбачені ЦК України продовжувалися, а тому не закінчилися по даний час, суд першої інстанції також не взяв до уваги, адже відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 20.11.2017 зареєструвала своє право власності на 2/3 частки вказаної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язана була до 20.11.2018 відчужити вказану земельну ділянку, задовго до встановлення вказаних норм. Водночас, перебіг строків, перебіг строків, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, вперше був зупинений, у зв`язку з набранням чинності 02.04.2020 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» та у відповідачки з 20.11.2018 по 02.04.2020 було достатньо часу, що виконати вимоги ст. 81 ЗК України. Натомість постановою Кабінету Міністрів України №164 від 28.02.2022 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» вчинення нотаріальних дій особами, пов`язаними з державою агресором зупинено з 28.02.2022, а починаючи з 20.11.2018 по 28.02.2022 минуло майже чотири роки протягом якого у ОСОБА_1 було достатньо часу щоб виконати вимоги ст. 81 Земельного кодексу України та відчужити належну їй частину земельної ділянки. Таким чином суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 не виконала вимоги ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України та протиправно залишається власником частини земельної ділянки, яка не може перебувати у її власності згідно законодавства України. З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що право власності відповідачки на 2/3 частини земельної ділянки, із цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, що розташована на території Узинської міської територіальної громади Білоцерківського району Київської області, підлягає примусовому припиненню, шляхом конфіскації. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що в порядку інформаційної взаємодії між Державним реєстром речових прав на нерухоме майно до Державного земельного кадастру 21.11.2017 були внесені відомості про набуття іноземною громадянкою ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, що підтверджується копією поземельної книги Управління Держгеокадастру у Білоцерківському районі Київської області, до якої 21.11.2017 внесені відомості № 004 про земельну ділянку відповідачки з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га (а.с. 21-27). Однак, слід зазначити, що з самого лише факту реєстрації 21.11.2017 в поземельній книзі права приватної власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 не можливо встановити факт порушення вимог законодавства. Отже, вимоги Білоцерківської окружної прокуратури у даній справі заявлені з дотриманням строку позовної давності. Дійшовши такого висновку, суд обґрунтовано посилався на відповідні норми матеріального та процесуального права. В силу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний, публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду. Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Згідно ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст.41 Конституції України). Правовий статус та порядок використання, зокрема, земель сільськогосподарського призначення визначено Земельним кодексом України (далі - ЗК України). У відповідності до ч. ч. 1-3 ст.1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); Набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням вимог цього Кодексу (ч. 5 ст. 22 ЗК України). За змістом ч. ч. 3-4 ст. 81 ЗК України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі прийняття спадщини. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Згідно ч. «е» ст. 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Відповідно до п. в ст. 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: конфіскації земельної ділянки. Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 145 ЗК України визначено, що якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може набуватися нею у власність, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У разі, якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов`язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду. Апеляційний суд констатує, що врахувавши вищенаведені норми матеріального права, оцінивши у відповідності до вимог ст. 89 ЦПК України надані сторонами та їх представниками докази і встановивши, що будучи іноземною громадянкою, у порядку спадкування набула право власності на 2/3 частини земельної ділянки із цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером: 3220484401:02:019:0015, площею 0,1783 га, що розташована на території Олійниково-Слобідської сільської ради Білоцерківського району Київської області, однак, протягом року після державної реєстрації права власності (20.11.2017), тобто до 20.11.2018 добровільно не відчужила земельну ділянку, встановленого статтею 81 ЗК України, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що спірна земельна ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду на підставі ст. 145 ЗК України. Доводи апеляційної скарги про неможливість відчуження відповідачем належної їй 2/3 частки спірної земельної ділянки у зв`язку з перебуванням земельної ділянки у режимі спільної часткової власності є необґрунтованими та не ґрунтуються на вимогах закону. Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно зі статтею 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Відповідно до ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік. Сам по собі факт перебування земельної ділянки у спільній частковій власності не позбавляв відповідача можливості виконати вимоги частини четвертої статті 81 ЗК України та здійснити відчуження належної їй частки у встановлений законом строк. Для реалізації такого права відповідач повинна була лише дотриматися процедури повідомлення іншого співвласника про намір продажу частки. Колегія суддів також враховує, що право власності на спірну частку земельної ділянки було зареєстровано за відповідачем 20 листопада 2017 року, а обов`язок щодо її відчуження мав бути виконаний до 20 листопада 2018 року. Отже, саме упродовж цього періоду відповідач мала реальну та достатню можливість виконати вимоги земельного законодавства. Посилання апелянта на карантинні обмеження, припинення поштового сполучення з російською федерацією, а також запровадження обмежень щодо вчинення нотаріальних дій стосовно громадян держави-агресора не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки зазначені обставини виникли значно пізніше спливу встановленого законом річного строку для відчуження земельної ділянки. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність, згідно ст. 257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ст. 265 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення її прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути: день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалося за участю особи; день отримання поштового відправлення, в якому особі надіслано рішення, яке вона оскаржує; день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії; день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена). Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є її дії, спрямовані на захист порушених прав, зокрема, оскарження рішення (дії чи бездіяльність), письмові звернення з цього приводу, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. Так, карантинні обмеження, пов`язані з поширенням COVID-19, були запроваджені у 2020 році, тоді як строк для відчуження земельної ділянки закінчився ще 20 листопада 2018 року. Аналогічно, обмеження, пов`язані із введенням воєнного стану та припиненням вчинення нотаріальних дій щодо громадян держави-агресора, були введені лише у 2022 році. Таким чином, зазначені обставини жодним чином не впливали на можливість відповідача виконати вимоги закону у період з 20 листопада 2017 року по 20 листопада 2018 року. Доводи апеляційної скарги про відсутність у відповідача можливості уповноважити іншу особу на відчуження земельної ділянки також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки матеріалами справи не підтверджено наявності об`єктивних та непереборних обставин, які б унеможливлювали оформлення відповідних повноважень у межах строку, встановленого законом. Безпідставними є й посилання апелянта на те, що конфіскація 2/3 частки земельної ділянки без її виділення в натурі суперечить вимогам закону. Предметом спору у даній справі є саме частка відповідача у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, а не вся земельна ділянка в цілому. Законодавство не містить заборони щодо конфіскації частки у праві спільної часткової власності у випадках, прямо передбачених законом. Натомість положення статей 140, 143, 145 ЗК України передбачають можливість примусового припинення права власності на земельну ділянку, у тому числі шляхом конфіскації, у разі невиконання іноземним громадянином обов`язку щодо її відчуження. Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно застосував безоплатну конфіскацію майна. Зі змісту статті 145 ЗК України вбачається, що припинення права власності на земельну ділянку особи, якщо земельна ділянка не може належати їй на праві власності та/або у зв`язку з порушенням обов`язку щодо її відчуження протягом установленого законом строку Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може набуватися нею у власність, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У разі якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов`язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду. У разі порушення вимог статті 130 цього Кодексу щодо граничної площі земель сільськогосподарського призначення, що можуть перебувати у власності однієї особи, земельні ділянки, площа яких перевищує зазначені граничні розміри, конфіскуються за рішенням суду. Позов про конфіскацію земельної ділянки подається до суду органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель. Конфіскована земельна ділянка за рішенням суду підлягає продажу на земельних торгах. Ціна проданої на земельних торгах земельної ділянки, за вирахуванням витрат, пов`язаних з її продажем, виплачується її колишньому власнику. Таким чином, конфіскація земельної ділянки у разі невідчуження її іноземцем у встановлений строк є спеціальним наслідком порушення вимог земельного законодавства та способом примусового припинення права власності. При цьому зазначена норма не передбачає обов`язку суду визначати початкову ціну продажу земельної ділянки чи вирішувати питання щодо компенсації її вартості у межах даної категорії спорів. Посилання апелянта на порушення принципу пропорційності втручання у право власності також не заслуговують на увагу. Втручання у право власності відповідача у даному випадку ґрунтується на чітких та передбачуваних положеннях статей ЗК України, переслідує легітимну мету забезпечення дотримання встановленого в Україні правового режиму обігу земель сільськогосподарського призначення та здійснюється в інтересах держави й суспільства. При цьому відповідач, набуваючи у власність земельну ділянку сільськогосподарського призначення у порядку спадкування, була обізнана або повинна була бути обізнана із встановленим законом обов`язком щодо її відчуження протягом одного року. Тривале невиконання відповідачем передбаченого законом обов`язку, а саме протягом майже п`яти років після спливу встановленого строку, свідчить про відсутність підстав вважати застосований захід непропорційним чи таким, що порушує справедливий баланс між приватними та суспільними інтересами. Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо неправильного визначення ціни позову та ненадання позивачем належних доказів вартості спірного майна. Як убачається з матеріалів справи, до суду була надана довідка про оціночну вартість об`єкта нерухомості, відповідно до якої вартість спірної земельної ділянки становить 39 012,85 грн (а.с. 57-59). При цьому питання визначення ціни позову у даній справі не впливає на правильність вирішення спору по суті, оскільки предметом розгляду є наявність чи відсутність передбачених законом підстав для конфіскації земельної ділянки. Саме по собі можливе неточне визначення ціни позову не спростовує встановленого судом факту порушення відповідачем вимог частини четвертої статті 81 ЗК України та не є підставою для скасування законного й обґрунтованого рішення суду. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції, однак не містять посилань на обставини, які б спростовували встановлені судом факти або свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права. Зважаючи на вищенаведене, судова колегія вважає, що вирішуючи спір на підставі наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, що відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав в межах доводів апеляційної скарги для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана Судді Д.О. Таргоній С.О. Журба