Постанова КГС ВС № 910/14797/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2026 року м. Київ cправа № 910/14797/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С., секретар судового засідання - Корнієнко О.В., за участю представників: Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Печерська Тераса» - не з`явився, Товариства з обмеженою відповідальністю Комерційний Банк «Арма» - не з`явився, Державної іпотечної установи - Тодосієнка В.М., ОСОБА_1 - не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Печерська Тераса» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2026 (у складі колегії суддів: Андрієнко В.В. (головуючий), Буравльов С.І., Шапран В.В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2025 (суддя Бондаренко-Легких Г.П.) у справі № 910/14797/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Печерська Тераса» до Товариства з обмеженою відповідальністю Комерційний Банк «Арма», Державної іпотечної установи, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , про скасування державної реєстрації права іпотеки, ВСТАНОВИВ: У грудні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Печерська Тераса» (далі - ТОВ «БК «Печерська Тераса») звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Комерційний Банк «Арма» (далі - ТОВ КБ «Арма»), Державної іпотечної установи, у якому просило: - скасувати проведену на підставі іпотечного договору № б/н від 19.12.2008 державну реєстрацію права іпотеки Державної іпотечної установи на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , (відомості з державного реєстру іпотек, реєстраційний номер обтяження: 8314550, тип обтяження: іпотека, зареєстровано 29.12.2008 підстава: договір відступлення права вимоги № 2507/08 ( ОСОБА_1 ), 3360, 29.12.2008, об`єкт обтяження: квартира, загальна площа 67,40 кв. м адреса: АДРЕСА_1 , іпотекодавець ОСОБА_1 , іпотекодержатель Державна іпотечна установа, розмір основного зобов`язання: 1 000 000,00 грн, строк виконання 18.04.2025), припинивши в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно обтяження речового права на таке нерухоме майно (тип обтяження заборона на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження: 8313329, зареєстровано: 19.12.2008 за № 8313329 реєстратором: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кабаєва А.А., об`єкт обтяження: квартира адреса: АДРЕСА_1 , власник: ОСОБА_1 , додаткові дані: заборона № 3321, заявник: Кабаєва А.А. ). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наявність обтяження належного позивачу майна іпотекою, стосовно якої відсутні правові підстави, порушує права позивача щодо розпорядження цим майном. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.01.2025 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_1 . Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2026, у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2026 року ТОВ «БК «Печерська Тераса» подало касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.04.2026 відкрито касаційне провадження у справі № 910/14797/24 за касаційною скаргою ТОВ «БК «Печерська Тераса» з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.05.2026. Державна іпотечна установа у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 19.05.2026 ТОВ «БК «Печерська Тераса» через систему «Електронний суд» подало клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване неможливістю участі представника позивача у судовому засіданні в суді касаційної інстанції 20.05.2026 у справі № 910/14797/24 у зв`язку із занятістю в іншому процесі у справі № 754/8361/26, яка перебуває в провадженні Деснянського районного суду м. Києва. Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (рішення у справі «Pelissier and Sassi v. France» (Пелісьє та Cacci проти Франції), заява № 25444/94, та «Frydlender v. France» (Фрідлендер проти Франції), заява № 30979/96). Суд відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «БК «Печерська Тераса», визнавши неповажними наведені відповідачем причини для відкладення розгляду касаційної скарги у справі № 910/14797/24, оскільки до клопотання не додано доказів на підтвердження тих обставин, якими скаржник обґрунтував неможливість його представника бути присутнім у судовому засіданні 20.05.2026. Зокрема, ТОВ «БК «Печерська Тераса» не надало доказів того, що саме його представник бере участь у розгляді справи № 754/8361/26, яка перебуває в провадженні Деснянського районного суду м. Києва. Разом із тим Суд ураховує, що справа № 754/8361/26 була призначена до розгляду значно пізніше - на 12-00, що не позбавляло представника скаржника можливості взяти участь у судовому засіданні у справі № 910/14797/24, призначене на 20.05.2026 о 10-00, у тому числі в режимі відеоконференції. Крім того, необхідно зазначити, що ТОВ «БК «Печерська Тераса» не було позбавлено права направити в судове засідання 20.05.2026 іншого представника або взяти участь у судовому засіданні в порядку самопредставництва. Водночас Суд урахував, що ТОВ «БК «Печерська Тераса» свої доводи виклало у касаційній скарзі, а явка представників учасників справи не визнавалася обов`язковою. При цьому Суд зауважує, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами і не зловживати ними. Тим більше особа, яка ініціювала оскарження судових рішень у справі шляхом подачі касаційної скарги, відповідно до норм процесуального закону має вживати заходів для скорочення періоду судового провадження. ТОВ «БК «Печерська Тераса», ТОВ КБ «Арма», ОСОБА_1 в судове засідання своїх представників не направили. Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу. Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК. Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання. Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників щодо розгляду справи (окрім клопотання ТОВ «БК «Печерська Тераса» про відкладення розгляду справи, у задоволенні якого Суд відмовив), у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є їхнім правом, а не обов`язком, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Державної іпотечної установи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків. При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 14.06.2007 між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 (продавці) та ТОВ «БК «Печерська Тераса» (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири (далі - договір купівлі-продажу від 14.06.2007), що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 2080, за умовами якого продавці передають у власність, а покупець приймає і зобов`язується оплатити на нижче викладених умовах квартиру АДРЕСА_2 . Квартира складається з чотирьох жилих кімнат. Площа квартири, що відчужується становить: загальна - 67, 40 кв. м, жила - 51, 40 кв. м (пункт 1). ТОВ «БК «Печерська Тераса» зареєструвало право власності на зазначену квартиру 09.07.2007 у реєстрових книгах (велись в паперовому вигляді) Бюро технічної інвентаризації м. Києва за реєстровим № 6964. 19.12.2008 між ТОВ «БК «Печерська Тераса» (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 (далі - договір купівлі-продажу від 19.12.2008), що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кабаєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 3313, за умовами якого продавець зобов`язався передати у власність покупцю об`єкт нерухомого майна на умовах погодженої сторонами оплати у розмірі 1 380 000,00 грн, які повністю сплачені покупцем представнику продавця до підписання договору. Представник продавця - директор ОСОБА_5 своїм підписом під договором підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру, одержання від покупця грошей у сумі 1 380 000, 00 грн та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру до продавця (пункти 3, 4). 19.12.2008 між ОСОБА_1 (позичальник) та ТОВ КБ «Арма» (банк) укладено договір про іпотечний кредит № 21/02-N/77 (далі - кредитний договір від 19.12.2008), за умовами якого кредитор (банк) зобов`язався надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 1 000 000,00 грн (далі - кредит), а позичальник зобовязався прийняти, належним чином використати та повернути кредит у сумі 1 000 000,00 грн, а також сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 14 % річних в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором (пункт 1.1). Кредит надається строком погашення не пізніше18.04.2025 на придбання квартири за договором купівлі-продажу від 19.12.2008, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (предмет іпотеки) (пункт 1.2. кредитного договору від 19.12.2008). Кредитні кошти будуть надані позичальнику в повному обсязі протягом одного робочого дня з моменту виконання усіх передбачених умов кредиту, в тому числі і щодо укладення іпотечного договору (пункт 2.1 кредитного договору від 19.12.2008). 19.12.2008 між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ТОВ КБ «Арма» (іпотекодержатель) укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір (далі - іпотечний договір від 19.12.2008), за умовами якого іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим договором нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 67,4 кв. м. У відповідності до статті 18 Закону України «Про іпотеку» та у зв`язку з тим, що іпотекою забезпечується повернення кредиту, наданого іпотекодержателем для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, іпотечний договір укладається одночасно з укладенням договору купівлі-продажу предмета іпотеки. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі укладеного договору купівлі-продажу квартири, нотаріально посвідченого 19.12.2008, зареєстрованого відповідно до чинного законодавства в Державному реєстрі правочинів, та право власності на який буде зареєстровано в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації», і не має жодних договірних змін строків набуття права власності щодо правочинів, на підставі яких іпотекодавець отримав право власності на предмет іпотеки. На період дії цього договору предмет іпотеки залишається у володінні, користуванні та розпорядженні іпотекодавця ( ОСОБА_1 ) (пункти 1.1., 1.2, 1.5). 29.12.2008 між ТОВ КБ «Арма» (банк) та Державною іпотечною установою (установа) укладено договір відступлення права вимоги № 2507/08 (далі - договір відступлення права вимоги від 29.12.2008), за умовами якого банк передав, а установа прийняла всі права вимоги за кредитним договором від 19.12.2008 та іпотечним договором від 19.12.2008 (пункт 1.1); вартість права вимоги за кредитним договором на момент передачі права вимоги відповідно до пункту 1.1 цього договору включає заборгованість за основним боргом про кредиту та становить 1 000 000, 00 грн (пункт 1.2). Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кабаєвою А. А. та зареєстрований в реєстрі за №3360. У довідці ТОВ «КБ «Арма» від 26.12.2008 № 2187 зазначено, що станом на дату відступлення Державній іпотечній установі прав вимоги згідно з договором відступлення прав вимоги від 29.12.2008, ОСОБА_1 не має простроченої заборгованості за кредитним договором від 19.12.2008, оскільки відповідно до умов кредитного договору ОСОБА_1 мав розпочати здійснення платежів з повернення кредитних коштів та процентів відповідно до графіку платежів до іпотечного кредиту (додаток № 1 до договору) лише в січні 2009 року, а отже станом на грудень 2008 року простроченої заборгованості ОСОБА_1 не існувало. На підставі договору відступлення права вимоги від 29.12.2008 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване обтяження речового права на нерухоме майно (квартиру) - реєстраційний номер обтяження: 8314550, тип обтяження: іпотека, зареєстровано 29.12.2008, реєстратором: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кабаєва А.А., підстава обтяження: договір відступлення права вимоги № 2507/08. ТОВ «БК «Печерська Тераса» відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) звернулося до суду з позовом до ТОВ «КБ «Арма» та Державної іпотечної установи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_2 , та розпорядженні нею шляхом скасування та припинення реєстрації заборон та обтяжень, посилаючись на те, що договір купівлі-продажу спірного об`єкта нерухомого майна (квартири), укладений 19.12.2008 між ним як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем, не було виконано з боку покупця в частині оплати, а отже позивач залишається власником цього нерухомого майна. Позивач стверджує, що він є володіючим власником, який зареєстрував своє право власності відповідно до діючого на той час законодавства, і підстава, на якій він здійснив своє волевиявлення з відчуження нерухомого майна третій особі, відпала у зв`язку з розірванням за рішенням суду договору купівлі-продажу, укладеного між позивачем і ОСОБА_1 , тому останній ніколи не був власником нерухомого майна і не мав права передавати таке майно в іпотеку. При цьому позивач послався на ту обставину, що кредитні кошти ОСОБА_1 . Банком не видавалися, внаслідок чого у ОСОБА_1 не виникло зобов`язань щодо їх повернення, а за відсутності такого зобов`язання існування іпотечного обтяження на спірну квартиру суперечить приписах Закону України «Про іпотеку». У зв`язку із цим іпотечний договір від 19.12.2008, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ КБ «Арма», є недійсним, оскільки в момент укладення цього правочину ОСОБА_1 як іпотекодавець не був власником предмета іпотеки - спірного нерухомого майна, тому існуюче іпотечне обтяження підлягає скасуванню, оскільки порушує законні права позивача мирно володіти своїм майном. Позивач зазначає, що наявність реєстраційної дії № 1 про заборону відчуження спірного нерухомого майна та реєстраційної дії № 2 про іпотеку квартири, іпотекодержателем якої є Державна іпотечна установа, перешкоджає позивачу як фактично володіючому власнику майна здійснювати свої правомочності власника майна щодо введення в титульне володіння (реєстрація права в реєстрі) та розпорядження таким майном. Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено допущення відповідачами порушень його прав власності на нерухоме майно, як і не доведено наявності у позивача самого права власності на спірне нерухоме майно. Відсутність у позивача права власності на спірне нерухоме майно на момент звернення до суду із цим позовом, виключає можливість порушення такого права відповідачами, що є підставою для відмови в позові. У поданій касаційній скарзі ТОВ «БК «Печерська Тераса» в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послалося, зокрема, на таке: - висновок господарських судів про те, що встановлена іншим судом у справі № 2-1077/11 обставина ненадання ОСОБА_1 . Банком кредитних коштів є правовою оцінкою, а не встановленою обставиною, є помилковим і суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 75 ГПК у подібних правовідносинах, викладеним в постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19. Незаконно відкинувши зазначені позивачем преюдиційні обставини, суди допустили порушення, яке призвело до ухвалення незаконного рішення та позбавило позивача можливості захистити порушене право; - суди попередніх інстанцій не застосували при вирішенні спору положення частини 4 статті 3, статтю 17 Закону України «Про іпотеку», щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, стосовно того, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності; отже, в разі відсутності у ОСОБА_1 зобов`язання щодо повернення коштів за договором про іпотечний кредит № 21/02-N/77, не може існувати й іпотечне обтяження на спірну квартиру; при вирішенні справи суд має надати висновок - чи є правомірним (законним) іпотечне обтяження спірної квартири без існування кредитного зобов`язання, з метою забезпечення якого накладалось таке обтяження; - суди попередніх інстанцій порушили положення статей 237, 238 ГПК в у судових рішеннях не зазначили, чи мала місце обставина (факт) неотримання ОСОБА_1 кредитних коштів від банку, якою обґрунтовувались вимоги позивача; мотивованої оцінки аргументу позивача про ненадання ОСОБА_1 кредитних коштів, тобто про відсутність у нього зобов`язання, за яким було встановлено іпотечне обтяження; - суди попередніх інстанцій дійшли безпідставного висновку, що позивач не має права власності на спірну квартиру і фактично не володіє нею на даний час (не повернув її з володіння ОСОБА_1 після розірвання договору купівлі-продажу), проте такі висновки є помилковими, оскільки обставина фактичного володіння позивачем спірною квартирою визнається ОСОБА_1 , про що ним прямо зазначено у своїй заяві по суті справи (поясненнях), а в силу частини 1 статті 75 ГПК обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню; такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 27.05.2019 у справі № 910/20107/17, що не було враховано судами при вирішенні спору; - суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин приписи частини 3 статті 653 ЦК, щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, та помилково дійшли висновку про відсутність у позивача права власності на спірну квартиру після розірвання договору купівлі-продажу спірного майна рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.11.2023 у справі № 752/30909/21 з тих підстав, що ОСОБА_1 не здійснив розрахунок за придбану квартиру; при вирішенні справи суд має надати висновок, чи має наслідком розірвання за рішенням суду договору купівлі-продажу квартири повернення позивачу (продавцю) титульного права власності на таку квартиру, яка з фактичного володіння позивача не вибувала; - висновок судів попередніх інстанцій про існування іншого (належного на їх думку) способу захисту порушеного права позивача шляхом звернення з позовом до ОСОБА_1 про повернення нерухомого майна власникові в натурі є помилковим з огляду на ту обставину, що спірна квартира ОСОБА_1 не передавалася і з володіння позивача не вибувала; твердження суду про необхідність визначення відповідачем в такому спорі саме ОСОБА_1 є помилковим з огляду на ту обставину, що ОСОБА_1 таким майном не володіє, тобто не допускає порушення прав позивача; при цьому суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, щодо ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна; - суди неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального закону, передбачені пунктом 5 частини 2 статті 16 ЦК, щодо застосування якої у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, та главою 83 ЦК, визначивши належними способом захисту порушеного права позивача звернення з позовом про повернення нерухомого майна власникові в натурі, натомість заявлений позивачем спосіб захисту здатний призвести до ефективного захисту порушеного права, оскільки усуне перешкоди в реєстрації права власності позивача на нерухоме майно відповідно до приписів Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що дозволить в подальшому вільно розпоряджатися ним; - з огляду на критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, застосовані господарськими судами висновки Верховного Суду у справах № 916/667/18 та № 922/3166/20 не є релевантними по відношення до даної справи через відмінність встановлених у них правовідносин; - для правильного вирішенні справи суд має надати висновок - чи є обраний позивачем спосіб захисту порушеного права ефективним способом захисту порушеного права позивача, з огляду на ті обставини, що: спірна квартира ніколи не передавалась позивачем (продавець) покупцю ( ОСОБА_1 ); договір купівлі-продажу квартири розірваний в судовому порядку; 3) ОСОБА_1 не отримував кредитних коштів на її придбання від банку, тобто не існувало зобов`язань, якими забезпечувалось згадане іпотечне обтяження; якщо такий не є ефективним - який спосіб захисту має застосувати позивач для поновлення своїх прав?; - ухвалюючи оскаржувані рішення суди не дотримались вимог процесуального закону та допустили порушення процесуальних норм (пункти 1-3 частини 1 статті 237 ГПК), застосувавши їх без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 06.09.2018 у справі № 914/2422/17, від 03.04.2019 у справі № 909/68/18, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 20.01.2026 у справі № 902/1068/20. Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а відповідно до частини 1 статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права. Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 910/10734/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17). Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17). Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК). Зазначені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Згідно зі статтею 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У розумінні норм статті 391 ЦК право власності може бути порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. З огляду на викладене умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця), між позивачем та відповідачем не повинно бути договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин належним є захист прав власника зобов`язально-правовими засобами (подібні висновки наведено в постановах Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18, від 15.11.2022 у справі 914/917/21). У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу. Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц). Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК). У справі, що розглядається, при вирішенні питання щодо наявності/відсутності порушеного права позивача на спірне майно, яке підлягає захисту в обраний ним спосіб, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки поданих сторонами доказів, з огляду, зокрема, на положення статей 15, 16, 391 ЦК, статті 75 ГПК, установили такі обставини та дійшли висновків: - позивач набув право власності на спірну квартиру на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 14.06.2007 відповідно до норм статті 210, 334, 657 ЦК і про це зазначено в пункті 13 договору (з моменту державної реєстрації договору він вважається вчиненим, укладеним і відбувається перехід права власності); - реалізуючи свої правомочності власника квартири, які ніяким чином не були обмежені та набуті позивачем в момент реєстрації нотаріально посвідченого договору від 14.06.2007, позивач на підставі власного волевиявлення уклав з третьою особою договір купівлі-продажу квартири від 19.12.2008 і відповідно до норм статей 210, 334, 657 ЦК, а також умов договору (пункт 11) право власності на квартиру у покупця ( ОСОБА_1 ) виникло з моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору, таке право відповідно до діючого на той час законодавства не підлягало реєстрації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно; - ОСОБА_1 набув всіх правомочностей власника в момент укладення та реєстрації договору купівлі-продажу від 19.12.2008 та міг на підставі власного волевиявлення розпоряджатися цим нерухомим майном, у тому числі і шляхом передачі належного йому на праві власності нерухомого майна в іпотеку банку для забезпечення виконання зобов`язань за іпотечним кредитом від 19.12.2018, що узгоджується з положеннями статті 18 Закону України «Про іпотеку» на час виникнення відповідних правовідносин; - позивач не надав належних і допустимих доказів, а судом не встановлено обставин того, що спірна квартира ніколи не вибувала з його власності, тому доводи позивача, що він лишається єдиним власником на підставі проведеної свого часу реєстрації права власності на спірне майно в Бюро технічної інвентаризації та з огляду на сплату податку з нерухомого майна, є безпідставними; - розірвання договору купівлі-продажу від 19.12.2008 за рішенням суду в зв`язку з його неналежним виконанням ОСОБА_1 щодо сплати коштів не свідчить про автоматичне повернення права власності позивачу; у разі, якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності; - унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов`язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння і у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов`язку; способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК); позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК відповідає такому способу (такі висновки наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 916/667/18); - належним способом захисту права власності ТОВ «БК «Печерська Тераса» на спірну квартиру за обставин припинення договірних зобов`язань з купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна шляхом розірвання відповідного договору за рішенням суду буде звернення позивача з позовом до ОСОБА_1 про повернення нерухомого майна власникові в натурі, і рішення суду, у випадку задоволення позову, може бути підставою відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для державної реєстрації права власності позивача та внесення відповідних змін до реєстру; відповідачем за таким позовом має бути сторона договору купівлі-продажу, а саме ОСОБА_1 , а не визначені у даній справі відповідачі. ТОВ «БК «Печерська Тераса», обґрунтовуючи позовні вимоги, а також підстави касаційного оскарження судових рішень щодо застосування частин 1, 4 статті 75 ГПК, послалося на те, що судовим рішенням у справі № 2-1077/11 встановлено факт не отримання ОСОБА_1 кредитних коштів за кредитним договором, що виключає набуття ним права власності на спірне майно, а також на обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 752/30909/21. Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20, пункт 7.10), від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21, пункт 9.8)). У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 22.04.2011 у справі № 2-1077/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30.06.2011, було відмовлено у задоволенні позову Державної іпотечної установи, 3-тя особа ТОВ КБ «Арма», про стягнення з ОСОБА_1 кредитних коштів у зв`язку з наявним простроченням виконання грошового зобов`язання. При цьому суди виходили з того, що у відповідача відсутня заборгованість за кредитним договором; умовами цього договору передбачалося повернення кредиту до 18.04.2025; чергові платежі, відсотки за кредитом та пеня сплачувалися, а Державна іпотечна установа не надала доказів отримання відповідачем коштів за кредитним договором. Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, такі висновки суду у справі № 2-1077/11 не свідчать про встановлення факту неотримання ОСОБА_1 кредитних коштів за договором, а є правовою оцінкою суду у межах певного предмета доказування при вирішенні спору. Такі висновки судів попередніх інстанцій у справі № 910/14797/24 не суперечать наведеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, на яку послався скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень. Таким чином доводи ТОВ «БК «Печерська Тераса» щодо незастосування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, положень частини 4 статті 3, статтю 17 Закону України «Про іпотеку» у контексті відсутності у ОСОБА_1 зобов`язання щодо повернення коштів за договором про іпотечний кредит № 21/02-N/77, а відтак і неможливості існування й іпотечного обтяження на спірну квартиру не знайшли свого підтвердження. У зв`язку із цим у суду касаційної інстанції відсутні підстави для надання висновку щодо застосування положень частини 4 статті 3, статті 17 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Крім того, судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається установлено, що через тривалий час після укладення договору купівлі-продажу (майже через 17 років), позивач звернувся до суду з позовом про розірвання договору купівлі-продажу від 19.12.2008, укладеного між ним та ОСОБА_1 , з підстав не виконання останнім належним чином умов договору щодо сплати коштів за придбаний об`єкт нерухомого майна. Також ТОВ «БК «Печерська Тераса» просило визнати право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Третіми особами у справі були визначені ТОВ КБ «Арма» та Державна іпотечна установа. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.11.2023 у справі № 752/30909/21 договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ «БК «Печерська Тераса» та ОСОБА_1 , у порядку частини 2 статті 651 ЦК розірвано, у задоволенні позовних вимог про визнання права власності відмовлено. Відповідно до статті 653 ЦК у разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина 1). У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина 2). У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили (частина 3). Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 4). Якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору (частина 5). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2020 у справі № 916/667/18 з питань застосування, зокрема, статті 653 ЦК у правовідносинах щодо розірвання договору купівлі-продажу та визнання права власності, звернула увагу, що розірвання договору саме по собі не має наслідком ані повернення позивачу майна, яке було передано на виконання розірваного договору без зустрічного задоволення, ані виникнення в позивача права власності на це майно, а є підставою для виникнення обов`язку відповідачів повернути це майно. Договір, за яким одна сторона зобов`язується передати другій стороні певне майно, є правовою підставою для набуття другою стороною переданого їй майна. У разі розірвання такого договору правова підстава набуття другою стороною майна відпадає. Отже, якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності. При цьому відповідно до статті 392 ЦК саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула. Водночас унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов`язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння і у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов`язку. Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК відповідає такому способу захисту. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 19.12.2008, укладений між ТОВ «БК «Печерська Тераса» та ОСОБА_1 , діяв з моменту його укладення та до 28.12.2023 (дата набрання рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.11.2023 у справі № 752/30909/21 законної сили), отже, суди дійшли обґрунтованого висновку, що в силу положень статті 653 ЦК внаслідок розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу від 19.12.2008 у позивача з 28.12.2023 виникло право вимагати виконання ОСОБА_1 обов`язку з повернення спірного майна. Доводи касаційної скарги щодо незастосування судами попередніх інстанцій положень частини 1 статті 75 ГПК у контексті того, що ОСОБА_1 визнає факт не вибуття спірної квартири з власності позивача, а тому цей факт є доведеним, є безпідставними та не ґрунтуються на встановлених обставинах. Так, відповідно до частини 1 статті 75 ГПК обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій не встановили будь-яких обставин визнання іншими учасниками справи (ТОВ КБ «Арма» та Державною іпотечною установою) зазначеного факту, тому цей факт підлягав доведенню позивачем у порядку, встановленому процесуальним законом, проте, за встановлених у справі обставин, позивач на підтвердження таких своїх доводів не надав належних і допустимих доказів. Тому доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27.05.2019 у справі № 910/20107/17 щодо застосування частини 1 статті 75 ГПК, не заслуговують на увагу. При цьому суди попередніх інстанцій правомірно застосували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02.11.2020 у справі № 916/667/18, з питань застосування, зокрема, статті 653 ЦК та правових наслідків у правовідносинах щодо розірвання договору купівлі-продажу та визнання права власності, тому відповідні доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження. Водночас суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що належним способом захисту у відповідних правовідносинах є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК), а позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК буде відповідати такому способу захисту, проте ТОВ «БК «Печерська Тераса» таких вимог ні в межах цієї справи, ні в іншому провадженні не заявляло. Крім того, будь-яких обставин визнання недійсним іпотечного договору за вимогами позивача судами встановлено не було, а ухвалами Господарського суду міста Києва від 09.02.2022 у справі № 910/21556/20 та у справі № 910/322/23 позовну заяву ТОВ «БК «Печерська Тераса» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги повернуто позивачу, про що зазначено відповідачем у відзиві. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20, від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про не доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку права власності щодо спірного майна, на захист якого подано позов в обраний позивачем спосіб, що є підставою для відмови в позові. При цьому суди попередніх інстанцій надали оцінку поданим сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень доказам, наявним у матеріалах справи, з урахуванням принципів належності, допустимості, достовірності та вірогідності. Такі висновки судів не суперечать висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у постановах Верховного Суду, на які послався скаржник у касаційній скарзі. При цьому у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, відповідні норми права застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування. Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у зазначених вище постановах Верховного Суду, без урахування обставин справи, що розглядається, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах. Таким чином, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду касаційної скарги. Щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, Суд зазначає таке. Як свідчить зміст пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися. За результатами касаційного перегляду судом касаційної інстанції з огляду на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, не встановлено неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій зазначених скаржником норм права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень. Скаржник у касаційній скарзі, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм, фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга за своїм змістом фактично зводиться до незгоди скаржника з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що касаційна скарга загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди попередніх інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для відмови в задоволенні позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК. Зазначене свідчать про відсутність у Верховного Суду підстав для формування правового висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у контексті спірних правовідносин. За таких обставин підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи. Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу. Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд. Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована. За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Проте касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК. Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо надання оцінки поданим сторонами доказам та встановлення обставин, що мають значення для справи, Верховний Суд вважає формальними, адже в оскаржуваних судових рішеннях скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах. При цьому необхідно зазначити, що процесуальним законом саме на позивача покладено обов`язок доведення тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, чого у справі, що розглядається, встановлено не було, що і стало підставою для відмови у позові. Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункти 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище. Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Печерська Тераса» залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2025 у справі № 910/14797/24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.С. Берднік Судді: В.А. Зуєв І.С. Міщенко