Постанова 4851 № 520/31622/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 червня 2026 р. Справа № 520/31622/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Русанової В.Б., Суддів: П`янової Я.В. , Бегунца А.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 (головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В.) по справі № 520/31622/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.11.2024 по 15.11. 2025, але не більше шести місяців, у сумі 324 567,39 грн.; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.11.2024 по 15.11.2025, але не більше шести місяців, у сумі 324 567,39 грн. В обґрунтування позову зазначив, що при звільненні з військової служби відповідач не провів з ним повний розрахунок в частині виплати грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в належному розмірі. Вказані кошти виплачені відповідачем лише 15.11.2025 на виконання судового рішення від 23.04.2025 у справі № 520/35354/24, отже у позивача виникло право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку на підставі ст. ст. 116, 117 КЗпП України в розмірі не більше шести місяців. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.11.2024 по 15.11. 2025, але не більше шести місяців. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 26.11.2024 по 15.11. 2025, але не більше шести місяців, у сумі 66 410,06 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Військова частина НОМЕР_1 (далі - відповідач), не погодившись із судовим рішенням, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправомірного висновку, просить його скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що правовою підставою нарахування грошового забезпечення при звільненні є наказ про виключення зі списків військової частини, який ОСОБА_1 не оскаржений, а отже є чинним. Таким чином, на момент звільнення позивача з військової служби, відсутній спір щодо нарахованих сум, як наслідок відсутні підстави для застосування ст. 117 КЗпП України. Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010, зауважує, що статті 116, 117 КЗпП України не поширюються на виплати, проведені на виконання судових рішень, оскільки відповідні суми не стосуються безпосередньо розміру нарахованих сум, належних працівникові при звільненні. У зв`язку з викладеним, вважає, що ОСОБА_1 не набув права на стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Щодо розміру середнього заробітку, вказує, що суд першої інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц щодо застосування принципів співмірності та пропорційної при визначенні розміру відшкодування. Крім того, вважає, що суд першої інстанції безпідставно втрутився в дискреційні повноваження відповідача щодо визначення суми середнього заробітку, належної до виплати ОСОБА_1 . Позивач не надав відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 1 ст. 308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, апеляційну скаргу, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 з 21.02.2019 до 26.11.2024 проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ), є учасником бойових дій, звільнений з військової служби в запас за пп. Б (за станом здоров`я) п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , наказом НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 26.11.2024 № 897-ОС. При звільненні зі служби, військова частина НОМЕР_1 не виплатила позивачу грошове забезпечення, грошову допомогу на оздоровлення та матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань в належному розмірі. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі № 520/35354/24, яке набрало законної сили 24.05.2025 зобов`язано НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 : - усі види фактично одержаного грошового забезпечення військовослужбовця: протягом 29.01.2020-31.12.2020, обчислені із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.102,00 грн." з урахуванням раніше проведених платежів; протягом 01.01.2021-31.12.2021, обчислені із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.270,00 грн." з урахуванням раніше проведених платежів; протягом 01.01.2022-18.07.2022, обчислені із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.481,00 грн." з урахуванням раніше проведених платежів; - грошову допомогу на оздоровлення за 2020 рік, 2021 рік та 2022 рік, обрахованого із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.102,00 грн", "2.270,00 грн." та "2.481,00 грн" відповідно з урахуванням раніше проведених платежів; - матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, обрахованого із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.481,00 грн." з урахуванням раніше проведених платежів. 15.11.2025, на виконання судового рішення, Військова частина НОМЕР_1 виплатила позивачу недоплачену частину грошового забезпечення в загальному розмірі 76 468,82 грн, що підтверджується випискою з банку. Вважаючи, що відповідач допустив затримку розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду за стягненням середнього заробітку. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач набув права на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до статтей 116, 117 КЗпП України. Визначаючи суму, яка підлягає стягненню, суд першої інстанції врахував принцип співмірності між сумою остаточного розрахунку та сумою середнього заробітку за час затримки у її виплаті, ймовірні майнові втрати позивача, справедливий і розумний баланс між його інтересами і Відповідача, та вважав належним розміром середнього заробітку 66 410,06 грн. Враховуючи оскарження відповідачем судового рішення першої інстанції фактично лише в частині задоволення позовних вимог та межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, слід зазначити наступне. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Судом встановлено, що на час виключення позивача зі списків військової частини 26.11.2024, з ним не проведено повний розрахунок, а саме - не виплачено грошове забезпечення в належному розмірі. За наслідками судового оскарження, рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі № 520/35354/24, яке набрало законної сили, зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 29.01.2020 до 18.07.2022, грошову допомогу на оздоровлення за 2020 рік, 2021 рік та 2022 рік, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік обчислені із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого на 01 січня календарного року з урахуванням раніше проведених платежів. 15.11.2025 на виконання судового рішення, Військова частина НОМЕР_1 виплатила належні позивачу кошти в загальному розмірі 76 468,82 грн. Отже, період прострочення щодо виплати позивачу належних сум грошового забезпечення тривав з дати його виключення зі списків 26.11.2024 по день повного фактичного розрахунку 15.11.2025. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно зазначив, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбачених ст. 117 КЗпП України. Доводи апелянта про те, що станом на момент звільнення позивача з військової служби не було спору щодо розміру нарахованих сум грошового забезпечення, натомість ст. 117 КЗпП України не поширюється на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення колегія суддів вважає помилковими з огляду на наступне. За змістом ч.1 ст. 117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17. Колегія суддів зауважує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати (зокрема, грошового забезпечення) роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Наведена правова позиція була неодноразово викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 06.02.2020 у справі №806/305/17, від 06.08.2019 у справі №826/9793/18, від 20.02.2020 у справі №821/723/17, від 02.09.2020 у справі №804/7733/16, від 28.01.2021 у справі №240/11214/19, від 19.05.2022 у справі № 1640/3365/18, від 27.07.2023 у справі № 420/436/22. Необґрунтованими у цьому аспекті є посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010, де Суд зазначав, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Так, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації. Отже, доводи апеляційної скарги щодо безпідставності застосування до спірних правовідносин положень ст. 117 КЗпП України не знайшли свого підтвердження. Розмір середнього заробітку визначений судом першої інстанції з розрахунку за шість місяців із врахуванням принципу співмірності та методики розрахунку, зазначеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23. Водночас, апелянт вважає, що визначена судом першої інстанції сума середнього заробітку, є неспівмірною із недоплаченою часткою грошового забезпечення. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне. Порядок обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Згідно абз.3 п.2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Відповідно до абз.1 п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Згідно з п. 5 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2018 № 558 розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний місяць, а за декілька днів, визначається, ураховуючи кількість календарних днів у цьому місяці. Зі змісту Інструкції № 558 вбачається, що грошове забезпечення працівників військовослужбовців прикордонної служби обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби. Судом встановлено, що періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних ОСОБА_1 сум, є проміжок часу з 27.11.2025 (наступний день після виключення зі списків військової частини) по 15.11.2025 (день виплати коштів) включно. Здійснюючи розрахунок, судом враховано грошове забезпечення позивача за останні два повні місяці перед звільненням зі служби: вересень 2024 р. 37 272,85 грн., жовтень 2024 р. 54 692,20 грн, що підтверджується розрахунковими листами. Таким чином, розмір середньоденного грошового забезпечення складає 1 507,62 грн (91 965,05 грн / 61 календарних днів). Періодом затримки належних позивачу сум при звільненні є період з 27.11.2025 до 15.11.2025 - 184 календарні дні або шість місяців як це передбачено ст.117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX). Таким чином, середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 1 507,62 грн/день за 184 дні становить 277 402,08 грн. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що зазначена сума середнього заробітку є надмірною та підлягає зменшенню з огляду на наступне. Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України». При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною. Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців». Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців». Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. За позицією Великої Палати, викладеної в постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності. У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: «Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.». В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру. При визначенні розміру середнього заробітку, суд першої інстанції вважав за можливе застосувати розрахунок суми середнього заробітку виходячи з відсоткового співвідношення недоплаченої частини грошового забезпечення до виплачених сум при звільненні. Так, при звільненні позивачу виплачено грошове забезпечення в розмірі 242 979,11 грн, сума, виплачена на виконання рішення суду у справі № 520/35354/24 становила 76 468,82 грн. Отже, загальний розмір належних при звільненні виплат становив 319 447,93 грн (242 979,11 грн + 76 468,82 грн). Враховуючи наведене, невиплачена на день звільнення сума у розмірі 76 468,82 грн складає 23,94% від загального розміру належних при звільненні виплат у сумі 319 447,93 грн. З урахуванням принципу пропорційності 23,94% від загального розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні за період з 27.11.2024 до 15.11.2025 (277 402,08 грн) складає суму 66 410,06 грн (277 402,08 грн х 23,94%). Колегія суддів погоджується з розміром стягнутого на користь позивача середнього заробітку та вважає його таким, що відповідає обставинам справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат суму. Наведені вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформованою у постановах від 30.10.2025 у справі № 420/2649/24, від 23.10.2025 у справі № 340/4454/23, від 23.10.2025 у справі № 280/6214/23, від 08.10.2025 у справі № 320/30311/24, від 08.10.2025 у справі № 320/30311/24, від 07.10.2025 у справі № 520/7611/22, від 29.09.2025 у справі № 460/4387/24, від 18.09.2025 у справі № 160/2237/22, від 11.09.2025 у справі № 320/4309/21, від 05.09.2025 у справі № 200/5212/23, від 18.08.2025 у справі № 380/20130/23, від 18.08.2025 у справі № 160/20803/22, від 18.08.2025 у справі № 200/3986/23. Під час визначення періоду затримки розрахунку при звільненні судом першої інстанції обґрунтовано враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, щодо компенсаційного характеру відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України. Підсумовуючи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо не проведення відповідачем своєчасного та повного розрахунку з позивачем при звільненні та наявність підстав для стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі, визначеному судом. Доводи апелянта про те, що розрахунок суми середнього заробітку є виключною компетенцією відповідача, як органу, в якому позивач проходив службу і який виплачував йому грошове забезпечення колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне. Так, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом подібних повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один із правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний і законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку (зокрема, постанови Верховного Суду у справах №№802/412/17-а, 806/2208/17, 200/2737/21-а тощо). З огляду на те, що компенсація відповідно до статті 117 КЗпП України є однією із державних гарантій щодо порушення строків оплати праці та з огляду на правила й умови нарахування її розміру, колегія суддів вважає, що повноваження відповідача щодо розрахунку, нарахування та виплати цієї суми не є дискреційними. Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 16.07.2024 у справі № 460/14438/23 Крім того, саме визначення судом розміру суми компенсації, що підлягає стягненню на користь позивача на підставі ст. 117 КЗпП України і створюють умови для можливого застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справі № 489/6074/23 в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 по справі № 520/31622/25 в частині задоволення позову - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді Я.В. П`янова А.О. Бегунц