Постанова 4873 № 927/137/25

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "27" травня 2026 р. Справа№ 927/137/25 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Суліма В.В. суддів: Ткаченка Б.О. Майданевича А.Г. при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А. за участю представників сторін: від прокуратури: Хряпа А.М., Рибалко Н.В. (поза межами приміщення суду); від позивача: Суховолець У.А.; від відповідача: Хорожа Н.В.; від третьої особи: не прибув, розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року (повне судове рішення складено 15.08.2025 року) у справі №927/137/25 (судді - Т.О. Кузьменко) за позовом Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача - Міністерства розвитку громад та територій України до Акціонерного товариства "Укрпошта" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонду державного майна України про витребування нерухомого майна,- ВСТАНОВИВ: Чернігівська окружна прокуратура (далі прокурор) звернулась до Господарського суду Чернігівської області в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України (далі позивач) до Акціонерного товариства "Укрпошта" (далі відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонду державного майна України (далі третя особа) про витребування у відповідача на користь позивача нерухоме майно - будівлю відділення зв`язку, загальною площею 1033,5 кв.м., яка розташована по вул. Любецька, 40а, м. Чернігів, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 158413774101. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач незаконно оформив право власності на спірний об`єкт нерухомого майна, а вибуття цього об`єкта з державної власності порушує інтереси держави у сфері реалізації прав власника об`єкта державної власності, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним. Прокурор вважає, що зміна форми власності майна, переданого Акціонерному товариству Укрпошта, з державної на приватну поза процедурою приватизації є незаконною; передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного внаслідок корпоратизації державного унітарного підприємства, не є способом приватизації такого майна; нерухоме майно, передане до статутного фонду акціонерного товариства, 100 відсотків акцій якого залишаються у власності держави, залишається державною власністю. За доводами прокурора, власником спірного нерухомого майна є держава в особі Міністерства розвитку громад та територій України, у зв`язку із чим спірне майно підлягає поверненню шляхом витребування у власність держави в особі Міністерства. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року позов задоволено повністю. Витребувано у Акціонерного товариства "Укрпошта" на користь Міністерства розвитку громад та територій України нерухоме майно - будівлю відділення зв`язку, загальною площею 1033,5 кв.м., яка розташована по вул. Любецька, 40а, м. Чернігів, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 158413774101. Стягнуто з Акціонерного товариства "Укрпошта" на користь Чернігівської обласної прокуратури судовий збір в сумі 461 725,21 грн. Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого господарського суду, Акціонерне товариство "Укрпошта" звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Чернігівської окружної прокуратури в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд Чернігівської області, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, статті 15, 16 Цивільного кодексу України, статей 9 та 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» у редакції Закону України № 3587-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення корпоративного управління» та статті 18 Закону України «Про управління об`єктами державної власності». Крім того, за твердженням скаржника, що прокурором не вірно визначені сторони спірних правовідносин та обрано неефективний спосіб захисту. Так, спір не може бути розглянутий та вирішений в суді, оскільки в даному випадку існує спір не щодо опосередкованої належності усього майна АТ «Укрпошта» державі, а спір державних органів між собою, щодо повноважень по управлінню даним майном. В той же час, розгляд і вирішення подібних спорів не допускається, оскільки в даному випадку держава сперечається сама з собою. При цьому, скаржник зауважив, що чинним законодавством України не встановлено заборони на формування статутного капіталу господарського товариства з майна державного підприємства в ході його корпоратизації. Господарський суд Чернігівської області, за твердженням скаржника, помилково прийшов до висновку про те, що на момент передачі спірного нерухомого майна до статутного капіталу Товариства та на момент вчинення оспорюваних реєстраційних дій щодо спірного нерухомого майна існувала пряма заборона закону щодо відчуження нерухомого майна об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно положень ст.11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності». Тож, Товариство вважає що в ході формування статутного капітал корпоратизованого господарського товариства було дотримано всі вимоги чинного законодавства, що регламентують такий процес. Крім того, скаржник вказав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності, оскільки судом не було враховано, положення Статуту, які прямо закріплюють, що усе нерухоме та інше майно, передане до статутного капіталу Товариства або набуте Товариством на законних підставах, є його власністю. Водночас, скаржник зауважив, що після завершення реорганізації, Акціонерне товариство «Укрпошта» не є державним підприємством, та є акціонерним товариством 100% акцій якого належать державі. При цьому, Держава набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні АТ «Укрпошта» та отримувати дивіденди від його діяльності. Так, за твердженням скаржника, Акціонерне товариство «Укрпошта» набуло права приватної власності на спірний об`єкт нерухомого майна виключно відповідно до норм чинного законодавства України, в тому числі у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, зокрема у відповідності до пункту 48 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.09.2025 року апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевич А.Г., Коротун О.М. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25. 19.09.2025 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від представника прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник прокуратури просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 залишити без змін. При цьому, представник прокуратури у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що Акціонерне товариство «Укрпошта» помилково порівнюються поняття приватизації державного майна і корпоратизації державних підприємств. Так, за твердженням представника прокуратури, правовий режим майна Акціонерного товариства «Укрпошта», заснованого на державній власності, міг бути змінений тільки шляхом приватизації. Отже, передане державою до статутного фонду Акціонерного Товариства «Укрпошта» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. Крім того, за твердженням представника прокуратури, спірне нерухоме майно передано Акціонерному товариству «Укрпошта» для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об`єктом права державної власності, рішення Міністерством інфраструктури України (наразі Міністерством розвитку громад та територій України) про зміну правового режиму цього майна не приймалось, зміна форми власності з державної на приватну не відбувалася. Отже, за твердженням представника прокуратури, висновки суду першої інстанції у повній мірі відповідають встановленим обставинам справи, та судом правильно застосовано норми матеріального права, які узгоджуються із актуальною судовою практикою. Разом з цим, представник прокуратури вказав, що твердження відповідача про відсутність предмету спору на даний час є помилковими та необґрунтованими, оскільки внесення змін та доповнень у ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», після виникнення спірних правовідносин, жодним чином не пливає на законність прийняття спірних рішень у 2017 році. Крім того, скаржником, зроблено помилкові висновки про склад сторін у даній справі та безпідставно вказано про те, що в даному випадку відповідачем має бути Міністерство розвитку громад та територій України, а не Акціонерне товариство «Укрпошта». Також, скаржником помилково зазначається про неправильне обрання прокурором способу захисту при поданні позовної заяви. Судом першої інстанції підтверджено правильність обраного способу захисту із посиланням на норми матеріального права, та актуальну судову практику. 15.10.2025 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від представника Міністерства розвитку громад та територій України надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу, відповідно до яких представник позивача просив суд врахувати дані письмові пояснення під час ухвалення рішення у даній справі. При цьому, представник позивача, зокрема зазначив, що в рішенні суду першої інстанції не встановлено протиправність чи нечинність наказу Міністерства від 05.07.2017 року № 240, яким затверджено Акт передавання майна до статутного капіталу Акціонерного товариства «Укрпошта», а отже Міністерство діяло в межах та у спосіб визначених та встановлених нормами законодавства. Так, за твердженням представника позивача, під час корпоратизації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в Акціонерне товариство «Укрпошта», відбулося включення майна до складу статутного капіталу акціонерного товариства, а не приватизація державного майна, оскільки відчуження спірного майна не відбулося. Водночас, представник позивача зауважив, що при зміні правової форми суб`єкта господарювання з державного підприємства на публічне акціонерне товариство статутний капітал АТ «Укрпошта» першочергово було сформовано за рахунок майна. Витребування такого майна від АТ «Укрпошта» матиме наслідком зменшення статутного капіталу товариства. В свою чергу, державі належать корпоративні права у вигляді відсотку статутного капіталу товариства, отже у разі вибуття зі статутного капіталу переданого за Актом майна, зменшується і відсоток корпоративних прав Держави. 04.11.2025 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі №927/137/25, яке зокрема мотивоване тим, що Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» набрав чинності, відповідно до положень якого було врегульовано статус майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майна, внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, тобто, держава визнала право власності такої юридичної особи, предмет спору відсутній на даний момент. 17.11.2025 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від прокуратури надійшли заперечення на клопотання відповідача щодо закриття провадження у справі, яке, зокрема, мотивоване тим, що законодавцем у Законі чітко зазначено, що дія вказаного Закону поширюється на правовідносини у перехідний період, який починається з дня введення в дію Закону, тобто з 28.08.2025 року. Розгляд справи неодноразово відкладався на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України. 12.01.2026 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від представника відповідача до надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи № 927/137/25, а саме: лист Міністерства економіки довкіллі та сільського господарства №3222-06/89853-07 від 22.12.2025 року з додатками. 19.01.2026 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від прокуратури надійшли пояснення по справі, відповідно до яких прокурор, зокрема зазначив, що Інформація Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України від 22.12.2025 року, яку відповідач намагається долучити до матеріалів справи, представляє собою викладення позицій наступних органів державної влади: Мінфіну, Мінрозвитку, Фонду державного майна України, НКЦПФР та Мін`юсту з наведеного вище питання та жодним чином не є доказом у розумінні статей 76 79 Господарського процесуального кодексу України. Під час винесення оскаржуваного відповідачем рішення суду І інстанції від 05.08.2025 року указані документи не досліджувалися, їх зміст не містить нових обставин, які б підлягали встановленню судом апеляційної інстанції, лист Мінекономіки не містить докази, які б підлягали дослідженню чи оцінці. Крім того, прокурор зауважив, що акт передавання майна, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності відповідача на спірне майно, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого у відповідача на законних підставах виникло право приватної власності на відповідне майно, оскільки спірне майно перебувало у володінні УДППЗ «Укрпошта» на праві господарського відання, і товариство як юридична особа, яка створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до ч. 2 ст. 108 Цивільного кодексу України набуло не право приватної власності, а право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося у власності держави, з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна за ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та ч. 3 ст. 86, частинами 2-4 ст. 145 Господарського кодексу України (у відповідній редакції). Таким чином, за твердженням прокурора державну реєстрацію права приватної власності за відповідачем було здійснено за відсутності належних правових підстав та порушенням прав держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України. Судове засідання 21.01.2026 року не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Майданевича А.Г. на лікарняному та участю судді Коротун О.М. у вебінарі у НШСУ. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 року призначено до розгляду апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 на 25.02.2026 року. 25.02.2026 року розгляд справи було відкладено на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України. 31.03.2026 року через систему Електронний суд до Північного апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом справи №927/187/25. Розпорядженням керівника апарату суду №09.1-08/1094/26 від 01.04.2026 року, у зв`язку перебуванням судді Коротун О.М. на лікарняному, відповідно до підпунктів 2.3.22., 2.3.43. пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматизований розподіл справи №927/137/25. Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.04.2026 року сформовано колегію суддів у складі: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Ткаченко Б.О., Майданевич А.Г. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2026 року прийнято до свого провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 у складі колегії суддів Північного апеляційного господарського суду: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Ткаченко Б.О., Майданевич А.Г. Призначено до розгляду апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 на 27.05.2026 року. Представник скаржника в судовому засіданні 27.05.2026 року Північного апеляційного господарського суду підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, а рішення Господарського суду Чернігівської області скасувати. Представники прокуратури, позивача в судовому засіданні 27.05.2026 року Північного апеляційного господарського суду заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні, а рішення Господарського суду Чернігівської області залишити без змін. Представник третьої особи в судове засідання 27.05.2026 року Північного апеляційного господарського суду не прибув. Про час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками про доставку електронного документа (наявні в матеріалах справи). Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне. Розглянувши клопотання відповідача про долучення доказів до матеріалів справи № 927/137/25, а саме: листа Міністерства економіки довкіллі та сільського господарства №3222-06/89853-07 від 22.12.2025 року з додатками, колегія суддів відзначає наступне. Положеннями ст. 118 Господарського процесуального господарського України унормовано, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 207 Господарського процесуального кодексу України суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом. Так, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2025 року, зокрема, встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань, пояснень протягом 15 днів з дня отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі. Попереджено учасників справи, що заяви, клопотання, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду у відповідності до ч. 2 ст. 207 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи те, що клопотання про долучення доказів у справі надіслано поза межами встановленого строку (12.01.2026 року), таке клопотання залишається без розгляду. При цьому, колегія суддів зауважує, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 року у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 року у справі № 913/632/17 та від 06.03.2019 року у справі № 916/4692/15. Крім того, колегія суддів дійшла висновку про залишення без розгляду клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом справи №927/187/25, оскільки, на теперішній час обставини, що слугували підставою для подання вказаного клопотання, відпали, а викладені в ньому вимоги втратили свою актуальність. Разом з цим, клопотання відповідача про закриття провадження у справі №927/137/25 не підлягає задоволенню з врахуванням висновків даної постанови, зокрема, законодавцем чітко зазначено, що дія відповідного Закону поширюється на правовідносини у перехідний період, який починається з дня введення його в дію, тобто з 28.08.2025 року. Водночас, колегія суддів зауважує, що представник відповідача 27.05.2026 року в судовому засіданні Північного апеляційного господарського суду не наполягав на розгляді даного клопотання тощо. Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27). Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави». При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 року № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи. Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено. Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України). Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру». Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави». У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібною Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 року у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 року у справі № 915/20/18. Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. У Рішенні від 05.06.2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Відповідно до ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Згідно ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі 912/2385/18. Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, позов прокурором подано в особі Міністерства розвитку громад та територій України. Так, в обґрунтування звернення із вказаним позовом прокурор, зокрема, зазначає, що Міністерством, як засновником Акціонерного товариства «Укрпошта» та власником державного майна, переданого до статутного капіталу Товариства, незважаючи на незаконність вибуття майна з державної власності, до цього часу не вжито заходів щодо його повернення у власність держави. Безпідставна зміна правового режиму використання спірного майна з державної на приватну власність за твердженням прокурора свідчить про порушення економічних інтересів держави та створює передумови для подальшого відчуження нерухомого майна поза конкурентною процедурою приватизації. При цьому порушення законодавства при розпорядженні майном, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, загрожує національному суверенітету та завдає шкоди інтересам держави при реалізації концепції боротьби з тероризмом в Україні, підвищення ефективності системи та режимів охорони об`єктів можливих терористичних посягань, здійснення державного контролю на об`єктах підвищеної небезпеки, насамперед на об`єктах критичної, військової та транспортної інфраструктури. Таким чином, за висновком прокурора у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес. Відповідно до п. п. 1, 2 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 №460 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17.12.2022 року № 1400), Міністерство розвитку громад та територій України (Мінрозвитку) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері надання послуг поштового зв`язку. Згідно з підпунктом 55 пункту 4 Положення вбачається, що згідно покладених на Мінрозвитку завдань Міністерство виконує відповідно до законодавства функції з управління об`єктами державної власності. Відповідно до п. 4.1 статутів відповідача (в редакціях, чинних протягом 2017-2021 років) засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерства інфраструктури України, яке надалі перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України. Як вбачається з матеріалів справи, до вчинення реєстраційної дії щодо реєстрації спірного майна на праві приватної власності за відповідачем, право власності на це нерухоме майно було зареєстроване за державою в особі Міністерства транспорту та зв`язку України, яке було реорганізовано в Міністерство розвитку громад та територій України. Отже, саме на Міністерство розвитку громад та територій України як правонаступника Міністерства транспорту та зв`язку України були покладені повноваження власника спірного майна, яке, за твердженням прокурора, незаконно вибуло із державної власності. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Міністерство розвитку громад та територій України. В свою чергу, як вбачається з матеріалів справ, прокурор звертався до Міністерства з листом від 17.07.2024 року №55-77-6620ВИХ-25, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ «Укрпошта», а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення цих порушень. Тобто прокурором було повідомлено позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави. Мінрозвитку у листі від 02.08.2024 року №14186/16/10-24 повідомило прокурора, що не вбачає підстав порушень прав та законних інтересів Міністерства, а тому підстави для вжиття заходів реагування відсутні. Отже, Мінрозвитку особисто підтверджено нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про його бездіяльність щодо захисту інтересів держави. Відтак, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити. Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що прокурор правильно визначив Міністерство розвитку громад та територій України позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів держави. Суд погоджується з доводами прокурора про те, що у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес, оскільки безпідставна зміна правового режиму використання спірного майна з державної на приватну власність свідчить про порушення економічних інтересів держави та створює передумови для подальшого відчуження нерухомого майна поза конкурентною процедурою приватизації. У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України про витребування нерухомого майна (повідомлення від 11.02.2025 року № 55-77-1271ВИХ-25) (т.1 а.с.276-280). З огляду на викладене та враховуючи бездіяльність Міністерства розвитку громад та територій України, наявні підстави для звернення прокурора з даним позовом до суду, а відтак доводи скаржника про відсутність таких підстав та державного і суспільного інтересу не знайшли свого підтвердження. Крім того, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, що прокурором не вірно визначені сторони спірних правовідносин та обрано неефективний спосіб захисту, з огляду на наступне. Так, способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)). У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, від 05.12.2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 21.08.2019 року у справі № 911/3681/17, від 22.01.2020 року у справі № 910/1809/18, від 11.02.2020 року у справі № 922/614/19, від 30.06.2020 року у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц. За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 року у справі № 466/8649/16-ц). Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі № 19/028-10/13, від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 року у справі № 466/8649/16-ц). При цьому, колегія суддів відзначає, що у справі № 927/137/25 прокурор звернувся із позовом саме внаслідок проведення відповідачем реєстрації права приватної власності на спірне майно і ключовим у цій справі є обставини вибуття з державної в приватну власність АТ «Укрпошта» такого майна. Внаслідок задоволення вимоги про витребування можливо скасувати спірну державну реєстрацію, внаслідок чого може бути відновлено право власника на таке майно. Таким чином, колегія суддів не убачає підстав вважати, що заявлений у цій справі спосіб захисту є неналежним. Водночас, доводи скаржника, що заявлений спір позбавляє відповідача набутого права користування цим майном жодним чином не підтверджені, а навпаки, як слідує із доводів скаржника, прокурор не оспорює право господарського відання, на якому належить майно АТ «Укрпошта». Враховуючи вищевикладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що даний спір не може бути розглянутий та вирішений в суді, оскільки в даному випадку існує спір не щодо опосередкованої належності усього майна АТ «Укрпошта» державі, а спір державних органів між собою, щодо повноважень по управлінню даним майном. В той же час, розгляд і вирішення подібних спорів не допускається, оскільки в даному випадку держава сперечається сама з собою. Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, Міністерством зв`язку України 30.09.1993 року затверджено та 15.12.1993 року зареєстровано статут Українського об`єднання поштового зв`язку «Укрпошта» (далі УОПЗ «Укрпошта»). Згідно з п. 1.1 статуту Українського об`єднання поштового зв`язку «Укрпошта», затвердженого Міністерством зв`язку України 30.09.1993 року, воно засновано на державній власності, знаходиться у сфері управління та підпорядковане Міністерству зв`язку України (правонаступник Міністерство інфраструктури України); відповідно до п. 5.1 статуту майно об`єднання складають закріплені за ним основні фонди та обігові кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у його самостійному балансі, і належать йому на правах повного господарського відання. В свою чергу, Українське державне підприємство поштового зв`язку «Укрпошта» створене у липні 1998 року згідно з Програмою реструктуризації Укрпошти, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.01.1998 № 1, шляхом реорганізації Українського об`єднання поштового зв`язку «Укрпошта» (далі - УОПЗ «Укрпошта»), створеного за рішенням Кабінету Міністрів України від 02.02.1994 року, як окрема державна структура у результаті реформування галузі зв`язку (розподілу на поштовий та електрозв`язок) Наказом Державного комітету зв`язку України від 15.06.1998 року № 93 Українське об`єднання поштового зв`язку «Укрпошта» реорганізоване шляхом його перетворення в Українське державне підприємство поштового зв`язку «Укрпошта». 07.09.2005 року проведено державну реєстрацію змін до статуту УДППЗ «Укрпошта». За преамбулою статуту УДППЗ «Укрпошта» є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності і на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.09.2004 № 684-р "Про затвердження переліку підприємств, установ та організацій, що передаються до сфери управління Мінтрансзв`язку" належить до сфери управління Міністерства транспорту та зв`язку України - орган управління майном (УДППЗ «Укрпошта»). Згідно з п. 4.1 статуту УДППЗ «Укрпошта» майно підприємства складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у балансі підприємства і належать йому на правах господарського відання. На підставі рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради № 49 від 17.02.2009 «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, відновлення загублених правовстановлюючих документів, заміну ідеальних частин між співвласниками в загальному користуванні житловими будинками» вирішено доручити Чернігівському міжміському бюро технічної інвентаризації оформити свідоцтво про право власності на підставі проведеної технічної інвентаризації юридичним та фізичним особам: державі в особі Міністерства транспорту та зв`язку України на відділення зв`язку літ.: А-2, А-1, А2, А3, А4, загальною площею 1033,5 кв.м. по Любецькій, 40а. У подальшому на підставі вказаного рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради видано свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія САВ № 581379 від 20.02.2009, яким підтверджено право державної власності Держави Україна на об`єкт: міське відділення, загальною площею 1033,5 кв.м., яке знаходиться за адресою : Чернігівська область, м. Чернігів, вул. Любецька, 40а. Факт реєстрації права власності на вказане майно за Державою Україна підтверджено витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №22001549 від 26.02.2009, реєстраційний номер 265094031, та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12.09.2023 №346247588. Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 року № 1085/2010 Міністерство транспорту та зв`язку України було реорганізоване в Міністерство інфраструктури України. У пункті 5 цього Указу встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються. На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України № 728-р від 17.07.2015 року Українське державне підприємство поштового зв`язку «Укрпошта» перетворено у Публічне акціонерне товариство «Укрпошта». Розпорядженням № 728-р від 17.07.2015 Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства інфраструктури України щодо перетворення Українського державного підприємства поштового зв`язку Укрпошта (код згідно з ЄДРПОУ 21560045), м. Київ, вул. Хрещатик, 22, у публічне акціонерне товариство Укрпошта, 100 відсотків акцій якого належать державі та не підлягають відчуженню, за умови збереження попереднього профілю діяльності підприємств. 16.02.2017 року Міністерством інфраструктури України було видано наказ № 56 «Про припинення Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» в результаті його перетворення в Публічне акціонерне товариство «Укрпошта», та створення Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належить державі (пункт 2 наказу). У пункті 3 зазначеного наказу визначено, що Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта». Наказом Міністерства інфраструктури України № 240 від 05.07.2017 року «Про затвердження акту передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта» затверджено акт передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта», що є правонаступником УДППЗ «Укрпошта», відповідно до якого Міністерство інфраструктури України передало, а ПАТ «Укрпошта» прийняло об`єкти державного майна згідно з переліками. Наказом Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 року № 240 «Про затвердження акта передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» затверджено акт передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», що є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта», посвідчений нотаріально 05.07.2017 року, відповідно до якого Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 року передало, а Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» прийняло об`єкти державного майна згідно з переліками, зокрема, будівлю відділення зв`язку, розташовану за адресою: вул. Любецька, 40а, м. Чернігів, Чернігівська область (інвентарний номер 1002). 02.11.2017 року державним реєстратором управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради було зареєстровано право власності на міське відділення зв`язку, загальною площею 1033,5 кв.м., реєстраційний номер майна 158413774101 за Державою Україна та у цей же день внесено зміни і зареєстровано право власності на вказане нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 158413774101 за Публічним акціонерним товариством «Укрпошта». Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірне майно за ПАТ «Укрпошта» зареєстровано державним реєстратором на підставі: - акту передавання майна до статутного капіталу, виданого 05.07.2017 Міністерством інфраструктури України; - додатку до акту передавання майна до статутного капіталу від 05.07.2017 № 45, виданого Міністерством інфраструктури України; - наказу Міністерства інфраструктури України № 240 від 05.07.2017; - свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20.02.2009, виданого Чернігівською міською радою. Так, за твердженням, вказаними документами спірне майно у власність ПАТ «Укрпошта» не передавалось, право державної власності не змінювалось. Впродовж 2017-2021 років відповідачем змінювалася організаційно-правова форма з публічного акціонерного товариства на приватне акціонерне товариство, а в подальшому на Акціонерне товариство «Укрпошта», що підтверджується відповідними редакціями статутів товариства, в той же час, пункт 4.1 кожної із редакцій статуту було передбачено, що засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерство інфраструктури України. Станом на момент проведення реорганізації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в ПАТ «Укрпошта» (01.03.2017 року), а також станом на момент затвердження акту передавання майна, діяла норма, встановлена п. «г» ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якої не підлягають приватизації державні підприємства та корпоративні права держави в акціонерних товариствах, які є інфраструктурними підприємствами-монополістами, збереження яких у державній власності необхідне для забезпечення рівного доступу до споживачів послуг на загальнодержавному ринку, зокрема, національний оператор поштового зв`язку. Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (в редакції, чинній на момент проведення реорганізації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в ПАТ «Укрпошта» - 01.03.2017 року, а також станом на момент затвердження акту передавання майна) було передбачено, що Українське державне підприємство поштового зв`язку Укрпошта (код ЄДРПОУ 21560045) включено до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані (додаток 2 до Закону). Наказом Міністерства інфраструктури України від 14.12.2018 року № 611 змінено тип публічного акціонерного товариства «Укрпошта» з публічного на приватне та перейменовано його в акціонерне товариство «Укрпошта». Пунктами 5.4., 5.5 статуту АТ «Укрпошта» визначено, що усе нерухоме та інше майно, передане до статутного капіталу Товариства або набуте Товариством на законних підставах, є його власністю. Державне майно, передане Товариству в господарське відання, користування чи управління, не включається до статутного капіталу Товариства та використовується в порядку, передбаченому законодавством та цим Статутом. Товариство використовує та утримує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. Майно, що є державною власністю і надане товариству в господарське відання, користування чи управління, включається до його активів, але не може бути відчужене у будь-який спосіб без рішення загальних зборів. Списання та передача такого державного майна здійснюється відповідно до законодавства. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2022 року № 1343 перейменовано Міністерство інфраструктури на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України. Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 року № 1028 перейменовано Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України на Міністерство розвитку громад та територій України. Так, за твердженням прокурора, реєстрація права приватної власності за ПАТ «Укрпошта» (наразі АТ «Укрпошта») на будівлю відділення зв`язку № 3, загальною площею 1033,5 кв.м, розташованої по вул. Любецька, 40а, м. Чернігів, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 158413774101, здійснена з порушенням вимог чинного законодавства, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Відповідно до ч. 1 ст. 318 Цивільного кодексу України суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 2 Цивільного кодексу України до учасників цивільних відносин відносено державу Україна, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Згідно з ч. 1 ст. 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. За приписами ч. 1, 2 ст. 326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Відповідно до ст. 141 Господарського кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на момент вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна) зазначено, що до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб`єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об`єктів права власності Українського народу, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу. Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб`єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом (ч. ч. 1, 5 ст. 141 Господарського кодексу України). При цьому, згідно з частинами 2, 3 ст. 73 Господарського кодексу України орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Відповідно до ч. ч. 2, 7 ст. 74 Господарського кодексу України майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у державне акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Так, зазначеною вище нормою Господарського процесуального кодексу України не передбачено, що наслідком відповідного перетворення є вибуття майна, що перебувало у володінні державного підприємства, з державної власності, та набуття права приватної власності на відповідне майно акціонерним товариством, 100 відсотків акцій якого належать державі, та яке виникло в результаті такого перетворення. За визначенням ст. 136 Господарського процесуального кодексу України, право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном (ст. 317 ЦК України). Стаття 328 Цивільного кодексу України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Щодо протиправного вибуття з державної в приватну власність спірного нерухомого майна, поза процедурою його приватизації, колегія суддів відзначає наступне. Так, крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами. Як правильно встановлено судом першої інстанції та не спростовано скаржником, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми ст. 22 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відповідно до яких держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Повноваження суб`єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб`єктів господарювання визначаються законом. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб`єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб`єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах. Держава застосовує до суб`єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб`єктів. Законом установлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм. Державний фінансовий контроль щодо суб`єктів господарювання, в статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб`єктам господарювання державного сектору економіки, здійснюється відповідно до закону. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб`єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб`єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб`єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Отже, усі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду. За загальними правилами, установленими статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством. Відповідно до ст. 345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації, а за змістом частин 3, 4 статті 145 Господарського кодексу України правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено шляхом приватизації майна державного підприємства або шляхом здачі цілісного майнового комплексу підприємства або майнового комплексу його структурного підрозділу в оренду. Інших шляхів зміни правового режиму майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній власності, відповідні норми не передбачали. Згідно ч. 1 ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації. Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства. Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається в державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. До моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, в тому числі й обсяг майнових прав на державне майно, в даному випадку - право господарського відання. Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25% їх статутного фонду закріплено і в статті 11 Закону України Про управління об`єктами державної власності від 21.09.2006 року № 185-V (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Корпоратизацією відповідно до п. 1 Указу Президента України «Про корпоратизацію» від 15 червня 1993 року №210/93 є перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об`єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством (далі - підприємства), у відкриті акціонерні товариства. Наведене свідчить про те, що зміна організаційно-правової форми підприємства не приводить до автоматичної зміни форми державної власності нерухомого майна. Крім того, у пункті г ч. 4 ст. 5 Закону України Про приватизацію державного майна від 04.03.1992 року№ 2163-XII унормовано, що на момент перетворення державного підприємства в публічне акціонерне товариство, 100 % акцій якого належало державі, діяла пряма заборона, згідно з якою не підлягали приватизації державні підприємства та корпоративні права держави в акціонерних товариствах, які є інфраструктурними підприємствами-монополістами, збереження яких у державній власності необхідне для забезпечення рівного доступу до споживачів послуг на загальнодержавному ринку, зокрема, національний оператор поштового зв`язку. Законом України Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації від 07.07.1999 року № 847-XIV (в редакції, чинній на момент проведення реорганізації УДППЗ Укрпошта шляхом перетворення в ПАТ Укрпошта та затвердження акту передавання майна) УДППЗ Укрпошта, код ЄДРПОУ 21560045, було включено до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані (додаток 2 до Закону). Цей Закон втратив чинність 20.10.2019 року, з дня набрання чинності Законом України Про визнання таким, що втратив чинність Закону України Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації від 02.10.2019 року № 145-IX. Відповідно до ч. 9 ст. 11 Закону України Про управління об`єктами державної власності (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) господарські організації, створені на базі об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, до виключення їх з переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не можуть вчиняти дії стосовно майна, переданого до їх статутного фонду, наслідком яких може бути відчуження майна, в тому числі передача його до статутного фонду інших господарських організацій, передача в заставу тощо. Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання - перебуває в створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання. У свою чергу, корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення в господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду. Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються в власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю. Зазначена правова позиція наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 року у справі № 917/1212/21, здійснивши правовий аналіз Конституції України, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України Про господарські товариства, що діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України Про акціонерні товариства, Про управління об`єктами державної власності, Про приватизацію державного майна, стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 року № 210/93 Про корпоратизацію підприємств, законів України Про холдингові компанії в Україні, Про банки і банківську діяльність та Про систему гарантування вкладів фізичних осіб, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України Про приватизацію державного майна не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. У цій справі Великою Палатою Верховного Суду вирішувалось питання, чи відбувається зміна державної форми власності шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, тобто обставини вказаної справи подібні даній. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04.02.2025 року № 917/2033/21, від 19.02.2025 року № 917/453/22, у межах яких досліджувались обставини вибуття з державної в приватну власність АТ Укрпошта об`єктів нерухомого майна, переданого Міністерством інфраструктури України до статутного фонду заснованого ним Товариства, 100% акцій якого знаходилось у власності держави. Верховний Суд також звертав увагу на те, що за змістом статті 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності (затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 року № 803), відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законами, а щодо нерухомого майна - за умови додаткового погодження з ФДМ України. Зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника в спосіб, передбачений Господарським кодексом України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (ч. 2 ст. 145 Господарського кодексу України). Верховний Суд неодноразово наводив правову позицію щодо застосування норм ч. 3 ст. 86, частин 2 - 4 ст. 145 Господарського процесуального кодексу України в правовідносинах щодо розпорядження нерухомим майном державної форми власності, переданим до статутного фонду державного підприємства. За висновками Верховного Суду, проведення корпоратизації державного підприємства в акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися, як підстава для зміни форми власності на державне майно; таке майно не може бути відчужене чи корпоратизоване на користь суб`єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.11.2018 року у справі № 925/473/17, від 20.03.2019 року у справі № 927/735/16, від 13.11.2019 року у справі № 916/665/18, від 10.09.2020 року у справах № 923/197/18 і № 923/576/18, від 01.10.2020 року у справах № 924/647/18, № 912/1672/18, від 18.03.2021 року у справі №924/592/20. Беручи до уваги правову позицію, наведену Верховним Судом у постановах від 04.02.2025 року № 917/2033/21, від 19.02.2025 року № 917/453/22, що є обов`язковою для врахування судом першої інстанції в силу ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що акт передавання майна, на підставі якого здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за відповідачем, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого на законних підставах у відповідача виникло право приватної власності на зазначене майно. Враховуючи, що спірне майно перебувало в володінні УДППЗ Укрпошта на праві повного відання, ПАТ Укрпошта як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до ч. 2 ст. 108 Цивільного кодексу України, набув не право приватної власності, а право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося в власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна згідно з ч. 9 ст. 11 Закону України Про управління об`єктами державної власності та ч. 3 ст. 86, частинами 2 - 4 ст. 145 Господарського процесуального кодексу України ( у відповідній редакції). Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що державну реєстрацію права приватної власності на спірне нерухоме майно було здійснено відповідачем за відсутності належних правових підстав. Так, незаконна реєстрація права власності на спірний об`єкт нерухомості за ПАТ Укрпошта (перейменоване в АТ Укрпошта), як наслідок, вибуття його з державної власності, поза волею власника, порушує інтереси держави щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном, що є підставою для задоволення позову про витребування цього майна на користь держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, яке здійснює управління корпоративними правами держави щодо АТ Укрпошта та наділене правами власника на державне майно, яке перебуває в його управлінні. Схожа за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19.05.2026 року у справі №927/187/25. У свою чергу, посилання скаржника на приписи статей 9 та 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» у редакції Закону України № 3587-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення корпоративного управління» та статті 18 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» у редакції статті 17 Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» колегія суддів відхиляє з огляду на набрання чинності таких норм після значного проміжку часу від дати здійснення спірної реєстрації. У той же час, відповідні нормативно-правові акти не містять чітких норм які б вказували на встановлення ними зворотної дії в часі і можливості поширення їх дії на обставини, які є спірними у даній справі. При цьому, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що Акціонерне товариство «Укрпошта» набуло права приватної власності на спірний об`єкт нерухомого майна виключно відповідно до норм чинного законодавства України, в тому числі у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, зокрема у відповідності до пункту 48 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Щодо права відповідача на мирне володіння майном, колегія суддів відзначає наступне. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20.11.2018 року у справі №372/2592/15-ц зазначила, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Суд зазначає, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування (повернення) майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. (див. постанови ВП ВС від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц, Верховного Суду від 16.08.2023 року у справі № 490/6324/19). Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.12.2023 року у справі № 916/731/21, від 04.12.2024 року у справі 910/21329/17. Оцінюючи зазначені критерії в контексті обставин цієї справи, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що задоволення позову не призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та неправомірного втручання у право власності АТ «Укрпошта» на спірне майно, оскільки таке втручання відповідає вимогам закону, тоді як набуття АТ «Укрпошта» права власності на спірне майно суперечить приписам законодавства, враховуючи доведене недобросовісне набуття такого майна у приватну власність шляхом проведення відповідних реєстраційних дій без достатніх правових підстав, адже спірне майно перебувало у володінні УДППЗ «Укрпошта» на праві господарського відання і відповідач як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього набув не право приватної власності, а зберіг право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося у власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу у приватну власність поза встановленою процедурою такого майна. Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, колегія суддів відзначає наступне. Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За змістом статей 256, 261 цього Кодексу позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки. При цьому і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він (прокурор) довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жоден орган. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування положень статті 261 Цивільного кодексу України викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, пунктах 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17. Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У частині 1 ст. 268 Цивільного кодексу України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У ч. 2 ст. 268 Цивільного кодексу України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Проте серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про витребування майна. За усталеними висновками Верховного Суду для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» в ст. 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 року у справі № 904/3405/19. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Водночас у постанові від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника. Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. За висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 року у справі №910/18560/16 якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Як вбачається з матеріалів справи, акт передачі спірного майна до статутного капіталу Відповідача складено 05.07.2017 року, речові права на нього зареєстровані в єдиному державному реєстрі 22.12.2017 року. Тобто Міністерство розвитку та територій з 02.11.2017 року було обізнано про вибуття спірного майна з власності держави та, відповідно, про порушення прав. Отже, з урахуванням встановлених ст. 257 Цивільного кодексу України строків, прокурор мав право звернутися до суду за захистом порушених прав Міністерства до 02.11.2020 року. Позов прокурором подано 12.02.2025 року. Разом з цим, колегія суддів відзначає наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями), прийнятої відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з 12.03.2020 року до 22.05.2020 року на всій території України карантин, строк якого неодноразово продовжувався. При цьому, 02.04.2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 року № 540-ІХ, згідно з яким розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12 такого змісту: «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». У п. 12 розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України в редакції Закону № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину. Враховуючи норми права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілі, з метою яких ці норми впроваджені, п. 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених, зокрема, статтями 257, 258 цього Кодексу, підлягає застосуванню з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.09.2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22). Разом з тим, постановою КМУ № 651 від 27.06.2023 року з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року відмінено на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Водночас, колегія суддів зауважує, що Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022, який затверджено Законом України від 24.02.2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації на території України введено воєнний стан з 24.02.2022 року, термін якого неодноразово продовжено відповідними указами Президента України. Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 року № 2120-IX розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, за змістом якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк його дії. Таким чином, якщо на спір поширюється правила позовної давності, передбачені статтями 257-259 Цивільного кодексу України (в т.ч. і правило про загальну позовну давність), особа може звернутися за їх захистом як під час так і після закінчення дії воєнного стану. Продовження строку позовної давності гарантується законом. Виходячи з наведених вище норм закону, строк позовної давності, що обліковується з 02.11.2017 року, продовжений на час дії карантину (в період з 12.03.2020 року по 30.06.2023 року) та відповідно продовжений, а потім зупинений, на строк дії правового режиму воєнного стану (починаючи з 24.02.2022 року та на разі не обліковується) З урахуванням наведених положень, судом першої інстанції вірно встановлено, що прокурором не пропущений строк позовної давності при зверненні до суду з цим позовом. Водночас, колегія суддів також враховано приписи ч. 8 ст. 261 та ч. 3 ст. 388 Цивільного кодексу України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року, що в силу п. 2 розділу II його Прикінцевих та перехідних положень, має зворотну дію в часі в частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: - нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; - нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом. Положення ч. 3 ст. 388 Цивільного кодексу України (в редакції Закону № 4292-ІХ), зокрема, передбачають, що держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності в приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності в приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною. Водночас, дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало, зокрема, до об`єктів критичної інфраструктури, до яких станом на 26.03.2019 року був включений національний оператор поштового зв`язку. Водночас колегія суддів враховує, що 09.04.2025, набув чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-IX Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, п. 3 розділу І якого доповнено статтю 390 Цивільного кодексу України частиною 5 такого змісту: суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України Про приватизацію державного житлового фонду. Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви. Пунктом 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12.03.2025 № 4292-IX встановлено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі, зокрема, в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалене рішення про витребування майна в добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: - нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; - нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом. Проте, наведені норми щодо компенсації вартості майна добросовісному набувачу (яким є відповідач у даній справі) (ч. 5 ст. 390 Цивільного кодексу України), до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки відповідач набув таке майно безоплатно. З огляду на викладене та враховуючи, що відчуження спірного майна з державної власності відбулось поза волею власника - держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, без згоди Фонду державного майна України, натомість право приватної власності на нього незаконно набуло АТ «Укрпошта», яке і визначене відповідачем у справі, оскільки позовні вимоги стосуються саме права приватної власності товариства, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо задоволення позовних вимог. Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин у процесуальному сенсах. Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Акціонерного товариства "Укрпошта" фактично зводяться до мотивів викладених у відзиві на позовну заяву, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні. При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями прокуратури та позивача викладеними у відзивах на апеляційну скаргу. Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні статей 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скарги слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції без змін. Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта. Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 05.08.2025 року у справі №927/137/25 залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Матеріали справи №927/137/25 повернути до Господарського суду Чернігівської області. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядки та строки, передбачені ст. ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя В.В. Сулім Судді Б.О. Ткаченко А.Г. Майданевич Дата підписання 02.06.2026 року.