Постанова 4852 № 340/6202/25

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 26 травня 2026 року м. Дніпросправа № 340/6202/25 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач), суддів: Божко Л.А., Дурасової Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.01.2026 ( суддя Петренко О.С.) в адміністративній справі №340/6202/25 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу,- ВСТАНОВИВ: Позивач, в інтересах якого діє представник, звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить: визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту патрульної поліції Національної поліції України від 21.03.2025 №500 о/с "По особовому складу", яким ст. лейтенанта поліції ОСОБА_1 , заступника командира роти №2 батальйону УПП в Кіровоградській області з 21.03.2025 звільнено зі служби в поліції, відповідно до п. 8 ч.1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію"; поновити ОСОБА_1 ст. лейтенанта поліції на посаді заступника командира роти №2 батальйону УПП в Кіровоградській області з 22.03.2025 року. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.01.2026 адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору. В апеляційній скарзі зазначає, що позивач не має право одночасно проходити військову службу та службу в органах Національної поліції України, керуючись ст. 119 КЗпП України, яка суперечить нормам Закону України « Про Національну поліцію», що установлює окрему підставу для звільнення поліцейського зі служби. У відзиві позивач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, відмовивши у задоволенні апеляційної скарги. У відповіді на відзив, відповідач заперечив проти його доводів. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, встановив наступне. Колегією суддів з`ясовано, ОСОБА_1 проходив службу на посаді заступника командира роти №2 батальйону УПП в Кіровоградській області. Відповідно до наказу Департаменту патрульної поліції №812 від 06.12.2021 до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби, яке реалізовано наказом ДПП №122 о/с від 11.01.2022 року. Позивач, не погодившись з застосованим дисциплінарним стягненням, оскаржив його в судовому порядку. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 28.04.2022 (справа №340/1129/22), яке залишено без змін постановою ТААС від 02.10.2025, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано вказані вище накази та поновлено ОСОБА_1 на службі в поліції з 12.01.2022 року. Під час оскарження наказів від 06.12.2021 та від 11.01.2022 в судовому порядку, позивач був призваний на дійсну військову службу по мобілізації, відповідно до Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022. 15.08.2025 року позивачу, після повернення його із полону та проходження реабілітації в медичній установі, вручено особисто наказ Департаменту патрульної поліції Національної поліції України №500о/с від 21.03.25 року про його звільнення із посади заступника командира роти №2 батальйону Управління патрульної поліції в Кіровоградській області Департаменту патрульної поліції, у званні старшого лейтенанта поліції з виплатою грошової компенсації за 5 діб невикористаної щорічної основної та додаткової компенсації за 2022 р., установивши премію за 2025р. у розмірі %, відповідно до пункту 8 частини першої статті 77 ЗУ "Про Національну поліцію". Позивач, вважаючи протиправним наказ про звільнення з посади та служби в органах поліції, звернувся із позовом до суду. Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці регулюються Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України). Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України «Про Національну поліцію» від 02.11.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII). Відповідно до частини 1 статті 59 Закону № 580-VIII, служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Питання звільнення зі служби в поліції регулюються статтею 77 Закону № 580-VIII. Відповідно до пункту 8 частини першої цієї статті поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій). Позивача звільнено зі служби в поліції саме на підставі пункту 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII. Обґрунтовуючи законність звільнення ОСОБА_1 , апелянт стверджує про те, що позивач з 28.03.2022 року фактично перейшов на службу у військову частину НОМЕР_1 , яка підпорядковується Міністерству оборони України, що перешкоджає можливості подальшого проходження служби в поліції, оскільки згідно до статті 66 Закону № 580-VIII поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої. Статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, однією з яких відповідно до пункту 5 частини 1 вказаної статті є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду. Відповідно до частини 1 статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.10.2019 у справі №805/3724/15-а, для припинення трудового договору в порядку переведення та захисту прав працівника власник або уповноважений ним орган підприємства, куди переводиться працівник, повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства, на якому працює працівник, з проханням звільнити його з роботи на підставі переведення згідно з пунктом 5 статті 36 К3пП України, Припинення трудового договору і прийняття на роботу мають бути оформлені наказами чи розпорядженнями відповідних власників підприємств або уповноважених ними органів про звільнення працівника з попереднього місця роботи та про прийняття його на нове місце роботи в порядку переведення, відповідно до пункту 5 статті 36 КпП у погоджений сторонами строк. Отже, для переведення працівника на інше підприємство необхідна згода працівника та погодження між власниками відповідних підприємств або уповноважених ними органів. У разі відсутності зазначених умов переведення на інше підприємство відбутися не може. Водночас, як встановлено судом з матеріалів справи, ОСОБА_1 було призвано для проходження служби до Збройних Сил України, однак контракт про проходження військової служби з ним не укладався, що свідчить про відсутність підстав вважати, що він перейшов на роботу до іншого міністерства чи відомства. Статтею 119 КЗпП України встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків. Так, відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визнає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII. Відповідно до статті 2 Закону № 2232-ХІІ, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Відповідно до частини 2 статті 39 Закону № 2322-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.3 ст.119 КЗпП України, а також ч.1 ст.53 і ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту», ч.2 ст.44, ч.1 ст.54 і ч.3 ст.63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», ч.2 ст.46 Закону України «Про вищу освіту». Суд зазначає, що нормами Закону № 580-VIII не врегульовано порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації. Водночас, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства. Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 31.10.2019 у справі № 825/598/17 та від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Таким чином, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи, посада та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову. Гарантії, встановлені частиною 3 статті 119 КЗпП України, спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов`язок захисту Батьківщини. Колегія суддів зазначає, що «призов на військову службу під час мобілізації» та «перехід у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)» не є тотожними поняттями. Повертаючись до обставин справи, відповідно до яких встановлено, що прийняття відповідачем наказу про звільнення ОСОБА_1 з органів поліції було зумовлено призовом позивача на дійсну військову службу під час мобілізації 28.03.2022 року та направлення його для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 . Таким чином, на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею119 КЗпП України, які відповідачем не були дотриманні при прийнятті спірного наказу. Згідно до частини 1 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Під незаконним звільненням слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом. Враховуючи положення частини 1 статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині 1 статті 235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Друга позовна вимога є похідною від першої позовної вимоги, тому також підлягає задоволенню. Оскільки наказом №500 о/с від 21.03.2025 року позивача звільнено зі служби в поліції з 21.03.2025 року, який є останнім робочим днем, то позивач підлягає поновленню на посаді заступника командира роти №2 батальйону Управління патрульної поліції в Кіровоградській області Департаменту патрульної поліції, у званні старшого лейтенанта поліції з 22.03.2025 року. Підсумовуючи, колегія суддів зазначає, за працівниками, призваними на військову службу за мобілізацією під час дії воєнного стану, на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення з військової служби зберігаються місце роботи і посада. Позивач був мобілізований 28.03.2022 року відповідно до Указу Президента №69/2022. Перебування у полоні та подальша медична реабілітація є періодом проходження військової служби. Звільнення з поліції у цей період є прямим порушенням закону. Таким чином, Наказ Департаменту патрульної поліції №500о/с від 21.03.2025 року про звільнення позивача є протиправним та підлягає скасуванню. Головна підстава для визнання наказу незаконним грубе порушення трудових і соціальних гарантій мобілізованого працівника, закріплених у ст. 119 Кодексу законів про працю (КЗпП) України, а також безпідставне застосування пункту 8 частини 1 статті 77 ЗУ «Про Національну поліцію». Відповідно до вимог частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття оскаржуваного наказу. Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції Національної поліції України залишити без задоволення. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.01.2026 в адміністративній справі №340/6202/25 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 26 травня 2026 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Повне судове рішення складено 27 травня 2026 року. Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко суддя Л.А. Божко суддя Ю. В. Дурасова