Постанова 4870 № 907/1471/25

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/1471/25 Західний апеляційний господарський суд в складі колегії: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В. секретар судового засідання Псярук О.В. за участю представників сторін: від скаржника адвокатка Севч М.В. прокурор Пиць Н.В. розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» (вх. ЗАГС №01-05/1124/26 від 14.04.2026) на рішення Господарського суду Закарпатської області (суддя Лучко Р.М.) від 24.03.2026 у справі № 907/1471/25 за позовом Берегівської окружної прокуратури, м. Берегове Закарпатської області в інтересах держави в особі позивача Виноградівської міської ради Закарпатської області, м. Виноградів Закарпатської області до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет», м. Мукачево Закарпатської області до відповідача 2: Комунальної установи «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області, м. Виноградів Закарпатської області про визнання недійсними угод та стягнення 97 350,00 грн ВСТАНОВИВ: Берегівська окружна прокуратура, діючи в інтересах держави в особі Виноградівської міської ради Закарпатської області, звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» та Комунальної установи «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області про визнання недійсними додаткових угод №2 від 07.09.2021 та №3 від 09.09.2021 до договору № 4/18 від 19.01.2021, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» та Комунальною установою «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради, а також про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на користь Виноградівської міської ради Закарпатської області коштів у сумі 97 350,00 грн. Позовні вимоги прокурора мотивовані недійсністю додаткових угод №2 від 07.09.2021 та №3 від 09.09.2021 до укладеного між відповідачами договору №4/18 від 19.01.2021, як таких, що укладені з порушенням вимог Закону України «Про публічні закупівлі», у зв`язку з підвищенням означеними додатковими угодами без визначених законодавством підстав ціни товару в розмірі, що перевищує 10% встановленої в договорі про закупівлю ціни. У зв`язку з наведеним прокурор зазначає, що розмір безпідставно (зайво) отриманих відповідачем 1 коштів від відповідача 2 як оплату вартості поставлених останньому протягом вересня-жовтня 2021 року бензину А-95 та дизельного палива, як різниця між фактично сплаченою Покупцем їх вартістю та сумою, яку він повинен був сплатити без врахування зміненої зазначеними додатковими угодами ціни палива, становить 97 350,00 грн, які просить стягнути з відповідача 1 у справі на користь Виноградівської міської ради Закарпатської області як головного розпорядника бюджетних коштів Виноградівської міської територіальної громади, за чий рахунок відбувалося фінансування укладеного відповідачами договору. Господарський суд Закарпатської області рішенням від 24.03.2026 у справі №907/1471/25 позов задовольнив. Визнав недійсною додаткову угоду №2 від 07.09.2021 до договору №4/18 від 19.01.2021, укладеного між Комунальною установою «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет». Визнав недійсною додаткову угоду №3 від 09.09.2021 до договору №4/18 від 19.01.2021, укладеного між Комунальною установою «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет». Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на користь Виноградівської міської ради Закарпатської області 97 350,00 грн безпідставно отриманих коштів.Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на користь Закарпатської обласної прокуратури 3633,60 грн у повернення сплаченого судового збору. Стягнув з Комунальної установи «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області на користь Закарпатської обласної прокуратури 3633,60 грн у повернення сплаченого судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що додаткові угоди № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 до договору закупівлі пального укладені з порушенням вимог Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки зміна ціни товару не була належним чином підтверджена документами про коливання ринкових цін, а підвищення ціни за одиницю товару перевищило встановлену законом граничну межу у 10 % від початкової ціни договору. Внаслідок цього сторони безпідставно змінили істотні умови договору, що стало підставою для визнання зазначених додаткових угод недійсними. Оскільки їх виконання призвело до надмірної оплати поставленого пального за рахунок коштів місцевого бюджету, суд визнав безпідставно отриманими постачальником 97 350 грн та постановив стягнути цю суму на користь Виноградівської міської ради як органу, що представляє інтереси територіальної громади та забезпечує належне і ефективне використання бюджетних коштів. 14.04.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.03.2026 у справі №907/1471/25. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.04.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В. Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 21.04.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.03.2026 у справі №907/1471/25; встановив учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження на подання відзиву на апеляційну скаргу і доказів надсилання копій відзиву учасникам справи; витребував матеріали справи. Ухвалою суду від 29.04.2026 призначено розгляд апеляційної скарги на 28.05.2026. В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.03.2026 у справі №907/1471/25 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Покликається на такі обставини: додаткові угоди №2 та №3 укладені правомірно, оскільки зміна ціни пального відбувалася відповідно до ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» та умов договору, а коливання ринкових цін підтверджувалося довідками Закарпатської ТПП; суд безпідставно визнав відсутність належного документального підтвердження зміни цін, не врахувавши надані цінові довідки та те, що для бензину і дизельного пального не застосовується обмеження щодо зміни ціни не частіше ніж раз на 90 днів; договір та додаткові угоди є чинними і виконаними сторонами, не були визнані недійсними у встановленому порядку, тому відсутні підстави для стягнення коштів як надмірно сплачених; прокурор не довів наявності підстав для представництва інтересів держави, оскільки не підтвердив звернення до Держаудитслужби та її територіальних органів і їхню бездіяльність; позов подано з пропуском трирічного строку позовної давності, оскільки про укладення договору та додаткових угод позивачу було відомо ще у 2021 році, тоді як позов подано наприкінці 2025 року. Таким чином, на думку скаржника, суд першої інстанції при винесенні рішення від 24.03.2026р. по справі №907/1471/25 не повністю з`ясував обставини справи, дійшов висновків, що не відповідають обставинам справи та порушив норми матеріального права. 01.05.2026 через підсистему «Електронний суд» представник Берегівської окружної прокуратури Кириленко Д. П. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» на рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.03.2026 по справі №907/1471/25 відмовити. Відзив обґрунтований тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про незаконність укладених додаткових угод до договору № 4/18 від 19.01.2021. Зокрема, додатковими угодами № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 ціну бензину А-95 збільшено з 23,90 грн до 28,91 грн та 31,80 грн за літр, а дизельного палива з 19,80 грн до 23,95 грн та 26,34 грн за літр, що становить збільшення на 20,96 % та 33 % від початкової ціни договору та перевищує передбачений законом 10-відсотковий ліміт. При цьому підставою для зміни ціни слугували довідки Закарпатської торгово-промислової палати, які лише відображають середню ринкову ціну на окрему дату та не підтверджують факту коливання ціни товару на ринку протягом відповідного періоду. Крім того, підвищення ціни відбулося двома додатковими угодами з різницею лише у два дні, що свідчить про безпідставне та послідовне збільшення вартості товару всупереч вимогам Закону України «Про публічні закупівлі». Отже, позивач вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених судом порушень вимог пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», а висновки суду першої інстанції повністю відповідають обставинам справи та усталеній практиці Верховного Суду щодо недопустимості збільшення ціни за одиницю товару понад 10 % від ціни, визначеної за результатами процедури закупівлі. Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було. У судовому засіданні 28.05.2026 взяли участь представниця скаржника у режимі відеоконференції та прокурор у залі судового засідання, які підтримали позиції, викладені у процесуальних документах, по суті розгляду апеляційної скарги. Інші учасники у справі участь своїх представників у судовому засіданні не забезпечили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Беручи до уваги положення ст. 202, 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання. Апеляційну скаргу розглянуто в межах процесуальних строків, визначених ст. 273 ГПК України. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, 19.01.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» (надалі - ТОВ «Карт Маркет» та/або постачальник, та/або відповідач 1) та Комунальною установою «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області (надалі - установа та/або покупець, та/або відповідач 2) за наслідками проведення закупівлі UA-2020-12-07-003289-a (звіт про результати процедури закупівлі від 30.12.2020) було укладено договір № 4/18 (далі - договір), за умовами якого постачальник зобов`язується передати у встановлений строк у власність покупця товар (партію товару): «код за ДК 021:201509130000-9 «нафта і дистиляти» (Бензин А-95 та Дизельне паливо)», згідно заявок покупця залежно від його потреби, а замовник, в свою чергу, зобов`язується прийняти і оплатити товар на умовах цього договору (п. 1.1. договору). За змістом п.п. 1.2., 1.4. договору найменування (номенклатура, асортимент), ціна товару визначена у специфікації (додаток №1) до договору, що є його невід`ємною частиною. Відпуск товару з АЗС здійснюється за талонами (скретч-картками) на отримання товару відповідно «Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами», затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1442 від 20.12.1997. Згідно з п.п. 3.1., 3.2. договору його ціна становить 764 700,00 грн (з ПДВ) та може бути зменшена за взаємною згодою сторін. Ціна та загальна вартість товару визначається у видаткових документах, що надаються постачальником покупцю (видаткові накладні, акти прийому-передачі). Ціна товару визначається з урахуванням податків і зборів, що сплачуються або мають бути сплачені, витрат на страхування, навантаження, розвантаження, сплату митних тарифів та усіх інших витрат. Усі розрахунки за договором проводяться у безготівковій формі, шляхом перерахування коштів покупцем на рахунок постачальника. Розрахунки проводяться шляхом поетапної оплати поставлених партій товару на підставі рахунку-фактури та видаткової накладної протягом 30 календарних днів з моменту фактичного отримання товару за наявності реального фінансування (п.п. 4.1.-4.3. договору). Відповідно до п. 10.1. договору він набуває чинності з дня його підписання та проставлення ними своїх печаток (у разі їх використання) і діє до 31.12.2021, а в частині проведення розрахунків до їх повного здійснення. Згідно з підписаним відповідачем додатку №1 до договору (специфікація) визначено найменування товару, що підлягає поставці за договором, його кількість та ціну, визначивши, зокрема, що предметом поставки є бензин А-95 в кількості 3000 літрів, ціною 23,90 грн за 1 літр (з ПДВ) на суму 71 700,00 грн та дизельне паливо в кількості 35 000 літрів, ціною 19,80 грн за 1 літр на суму 693 000,00 грн, загальною вартістю 764 700,00 грн. Судом встановлено також, що протягом строку дії договору між його сторонами були укладені такі додаткові угоди: - додаткова угода № 1 від 12.05.2021 про зміну (збільшення) ціни товару зі зменшенням обсягу закупівлі шляхом викладення додатку №1 до договору (специфікації) в новій редакції, за якою вартість 1 літра бензину А-95 (з ПДВ) становить 26,29 грн, а 1 літра дизельного палива (з ПДВ) 21,78 грн; - додаткова угода № 2 від 07.09.2021 про зміну (збільшення) ціни товару зі зменшенням обсягу закупівлі шляхом викладення додатку №1 до договору (специфікації) в новій редакції, за якою вартість 1 літра бензину А-95 (з ПДВ) становить 28,91 грн, а 1 літра дизельного палива (з ПДВ) 23,95 грн; - додаткова угода № 3 від 09.09.2021 про зміну (збільшення) ціни товару зі зменшенням обсягу закупівлі шляхом викладення додатку №1 до договору (специфікації) в новій редакції, за якою вартість 1 літра бензину А-95 (з ПДВ) становить 31,80 грн, а 1 літра дизельного палива (з ПДВ) 26,34 грн; - додаткова угода №4 від 22.12.2021 про продовження терміну дії договору на термін, достатній для проведення процедури тендерних закупівель. Вказані додаткові угоди № 1 від 12.05.2021, № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 містять посилання на наявне коливання цін на ринку палива, що за позицією відповідача підтверджується долученими до позову та відзиву доказами листами ціновими довідками Закарпатської торгово-промислової палати №Ц-26/1, №Ц-26/2, №Ц-26/3 від 09.04.2021р., № Ц-50/1, № Ц-50/2 та № Ц50/3 від 17.06.2021, №Ц-66/1, № Ц-66/2, № Ц-66/3 від 10.08.2021, які зазначені також і в самих додаткових угодах про зміну ціни бензину А-95 та дизельного палива. Судом встановлено та учасниками справи визнається, що на виконання умов договору постачальник протягом квітня-жовтня 2021 року поставив, а покупець прийняв бензин А-95 обсягом 1900 літрів на суму 52 640,00 грн та дизельне паливо обсягом 28 650 літрів на суму 711 011,00 грн, а саме: - відповідно до видаткової накладної №СЧ-000964 від 07.04.2021 постачальником продано покупцю 300 літрів бензину А-95 за ціною 16,50 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 7170,00 грн (з ПДВ) та 3500 літрів дизельного палива за ціною 19,917 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 69 300,00 грн (з ПДВ), на загальну суму поставки 76 470,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-000964 від 07.04.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-001540 від 14.05.2021 постачальником продано покупцю 300 літрів бензину А-95 за ціною 21,908 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 7887,00 грн (з ПДВ) та 3500 літрів дизельного палива за ціною 18,15 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 76 230,00 грн (без ПДВ), на загальну суму поставки 84 117,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-001540 від 14.05.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-003745 від 08.09.2021 постачальником продано покупцю 2000 літрів дизельного палива за ціною 19,958 грн за літр (без ПДВ) на суму 47 900,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-003745 від 08.09.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-003746 від 08.09.2021 постачальником продано покупцю 500 літрів бензину А-95 за ціною 24,092 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 14 455,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-003746 від 08.09.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-003723 від 09.09.2021 постачальником продано покупцю 2840 літрів дизельного палива за ціною 21,950 грн за літр (без ПДВ) на суму 74 805,60 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-003723 від 09.09.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-004458 від 18.10.2021 постачальником продано покупцю 6000 літрів дизельного палива за ціною 21,950 грн за літр (без ПДВ) на суму 158 040,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-004458 від 18.10.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-004453 від 18.10.2021 постачальником продано покупцю 800 літрів бензину А-95 за ціною 24,092 грн за 1 літр (без ПДВ) на суму 23 128,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-004453 від 18.10.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-004459 від 20.10.2021 постачальником продано покупцю 5810 літрів дизельного палива за ціною 21,950 грн за літр (без ПДВ) на суму 153 035,40 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-004459 від 20.10.2021 та не заперечується учасниками справи; - відповідно до видаткової накладної №СЧ-004460 від 20.10.2021 постачальником продано покупцю 5000 літрів дизельного палива за ціною 21,950 грн за літр (без ПДВ) на суму 131 700,00 грн (з ПДВ), що підтверджується підписаною відповідачами видатковою накладною №СЧ-004460 від 20.10.2021 та не заперечується учасниками справи. Зокрема, подані суду докази свідчать, що в оспорюваний прокурором період постачання вересень-жовтень 2021 року за видатковими накладними №СЧ-003745 від 08.09.2021, №СЧ-003746 від 08.09.2021, №СЧ-003723 від 09.09.2021, №СЧ-004458 від 18.10.2021, №СЧ-004453 від 18.10.2021, №СЧ-004459 від 20.10.2021, №СЧ-004460 від 20.10.2021 обсяг постачання бензину А-95 становив 1300 літрів на суму 37 583,00 грн, а дизельного палива 21 650 літрів на суму 565 481,00 грн. Встановлено також, що покупцем здійснено оплату за отримане від постачальника паливо за договором в повному обсязі, на загальну суму 763 651,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №742 від 08.04.2021 (на суму 76 470,00 грн), №1238 від 17.05.2021 (на суму 77 583,00 грн), №1245 від 19.05.2021 (на суму 6534,00 грн), №2185 від 08.09.2021 (на суму 47 900,00 грн), №2184 від 08.09.2021 (на суму 14 455,00 грн), №2196 від 09.09.2021 (на суму 74 805,60 грн), №2607 від 20.10.2021 (на суму 158 040,00 грн), від 20.10.2021 (на суму 23 128,00 грн), №2666 від 04.11.2021 (на суму 284 735,40 грн). Стверджуючи про безпідставність та незаконність внесених сторонами в договір змін в частині збільшення вартості палива та, відповідно, недійсність додаткових угод № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 до договору відповідно до ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», прокурор просить такі додаткові угоди визнати недійсними та в порядку застосування наслідків недійсності правочину шляхом реституції - стягнути з відповідача зайво сплачені відповідачем 2, як споживачем, грошові кошти за придбане у вересні та жовтні 2021 року включно пальне в загальній сумі 97 350,00 грн, які просить стягнути з відповідача 1 у справі на користь Виноградівської міської ради Закарпатської області як головного розпорядника бюджетних коштів Виноградівської міської територіальної громади, за чий рахунок відбувалося фінансування укладеного відповідачами договору. Означена сума прокурором обрахована як різниця між фактично сплаченою позивачем вартістю пального (бензину А-95 та дизельного палива) за ціною, яка визначалася відповідно до недійсних додаткових угод до договору та встановленою відповідачами в додатку №1 до договору (з урахуванням внесених додатковою угодою № 1 від 12.05.2021) вартістю пального (1 літр бензину А-95 (з ПДВ) 26,29 грн та 1 літр дизельного палива (з ПДВ) 21,78 грн), яка повинна була оплачуватися відповідачем 2 на користь відповідача 1 з урахуванням недійсності внесених до договору подальших змін щодо збільшення вартості пального в розмірі, що перевищує 10% від початково визначеної в договорі його ціни. Предметом судового розгляду у цій справі є позовні вимоги прокурора про визнання недійсними угод та стягнення 97 350,00 грн. В першу чергу при дослідженні спірних правовідносин необхідно дослідити наявність правових підстав для звернення прокурора до суду у цій справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Згідно із частиною третьою статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)). Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)). У пункті 55 постанови від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону № 1697-VII, який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. «Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - мешканців відповідної області. Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси відповідної територіальної громади. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21. Позов у цій справі Прокурор подав в інтересах держави в особі Ради. При цьому, до складу відповідачів включено Комунальну установу «Центр з обслуговування закладів освіти» Виноградівської міської ради Закарпатської області. Обґрунтовуючи підстави представництва інтересів держави в особі Виноградівської міської ради, Прокурор у позовній заяві стверджував, що у спірних правовідносинах вона наділена владними повноваженнями, оскільки є розпорядником коштів міського бюджету. За висновками КГС ВС, викладеними у підпункті 6.45 постанови від 16.05.2021 у справі № 910/11847/19, правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями БК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ (далі - Порядок). Відповідно до статті 22 БК України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Пунктом 18 частини першої статті 2 БК України передбачено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього (абзац третій пункту 7 Порядку). Поняття та функції розпорядників бюджетних коштів визначені підпунктом 47 статті 2 БК України, згідно з яким розпорядник бюджетних коштів - бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань та здійснення витрат бюджету (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (підпункт 6.20) та від 23.10.2019 у справі № 922/3013/18 (підпункт 6.22)). Бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому. Бюджетне призначення - повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане цим Кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування (пункти 6, 7 та 8 частини першої статті 2 БК України). Абзацами першим та другим пункту 5 Порядку визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Установи мають право брати бюджетні зобов`язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду. За змістом абзацу другого пункту 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду. Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що Відповідач 2 у спірних правовідносинах, діє як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (отримувач бюджетних коштів) та є замовником зазначеного товару в обсязі та в межах видатків, що визначені розпорядниками бюджетних коштів вищого рівня (подібні висновки КГС ВС викладені у підпункті 6.49 постанови від 16.03.2021 у справі № 910/11847/19). Згідно із частиною четвертою статті 48 БК України зобов`язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов`язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов`язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов`язань не здійснюються. Аналіз ч.3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох «виключних» випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. «Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови). За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, підпункті 8.19 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та пункті 40 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України). Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Оскільки засновником комунальної установи та власником його майна є територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування, що фінансує і контролює діяльність такого комунального закладу, а також зобов`язаний контролювати виконання обласного бюджету, зокрема законність та ефективність використання зазначеним закладом коштів цього бюджету за договорами про закупівлю товарів, то вказаний орган місцевого самоврядування є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів обласного бюджету. Схожі висновки викладені у постановах КГС ВС від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, від 26.10.2022 у справі № 904/5558/20 (підпункти 5.50, 5.51) та від 21.12.2022 у справі № 904/8332/21 (пункт 33). З огляду на вищезазначені норми законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції вважає правомірним висновок суду першої інстанції про те, що у спірних правовідносинах Виноградівська міська рада Закарпатської області є органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено повноваження щодо контролю за використанням коштів місцевого бюджету та вжиття заходів, спрямованих на захист майнових інтересів територіальної громади. Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункти 8.33-8.41). Як встановлено судом, Берегівська окружна прокуратура до звернення з позовом у порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» звернулася до Виноградівської міської ради із пропозицією вжити заходів представницького характеру щодо повернення безпідставно сплачених бюджетних коштів та оскарження додаткових угод до договору закупівлі. Проте Виноградівська міська рада листом №11732-25 від 25.11.2025 повідомила про відсутність наміру звертатися до суду та вчиняти інші дії позовного характеру. Бездіяльність компетентного органу щодо захисту інтересів держави та територіальної громади підтверджена належними доказами, а тому прокурор обґрунтовано реалізував надані йому законом представницькі повноваження. Сам факт незвернення уповноваженого органу до суду за наявності відповідних повноважень та обізнаності про можливе порушення інтересів держави свідчить про нездійснення ним належного захисту таких інтересів та є достатньою підставою для звернення прокурора до суду в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру». За таких обставин прокурор правомірно звернувся у цій справі із позовом на захист прав та інтересів держави в особі Виноградівської міської ради Закарпатської області, оскільки спір стосується законності та ефективності використання коштів місцевого бюджету, а укладення оспорюваних додаткових угод, за доводами позову, призвело до безпідставного витрачання бюджетних коштів та порушення майнових інтересів територіальної громади. При цьому уповноважений орган місцевого самоврядування, незважаючи на наявність відповідних повноважень, самостійно не вжив заходів щодо судового захисту цих інтересів. А отже, прокурором при зверненні з позовом у цій справі правильно визначено, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовано необхідність їх захисту, а також правильно зазначений орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі-ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Приписами ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України). Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. В ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно з ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором поставки. За змістом ст. 655 ЦК України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Підставою позовних вимог про визнання недійсними додаткових угод № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 до Договору №4/18 від 19.01.2021 року та стягнення безпідставно (надмірно) сплачених грошових коштів прокурор визначає положення Закону України «Про публічні закупівлі», які були чинні на час внесення змін до договору. Враховуючи, що договір №4/18 від 19.01.2021, який прокурором визначено в якості підстави заявленого позову, укладено сторонами за наслідком проведеної відповідачем 2 публічної закупівлі за бюджетні кошти (UA-2020-12-07-003289-a), до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Закону України «Про публічні закупівлі». Закон України «Про публічні закупівлі» визначає правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі» договір про закупівлю договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі та передбачає надання послуг, виконання робіт або набуття права власності на товари. Згідно з п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі» (тут і надалі у редакції, яка діяла на момент існування спірних правовідносин) замовниками є суб`єкти, визначені згідно із статтею 2 цього Закону, які здійснюють закупівлі товарів, робіт і послуг відповідно до цього Закону. Пунктом 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що до замовників, які здійснюють закупівлі відповідно до цього Закону, належать, зокрема, органи державної влади (орган законодавчої, органи виконавчої, судової влади), та правоохоронні органи держави, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, об`єднання територіальних громад. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно із частиною 1, 2 статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. У відповідності до частини 1 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Як вбачається з матеріалів справи, в момент підписання сторонами договору №4/18 від 19.01.2021 року між сторонами даного договору досягнуто згоди щодо істотних умов предмета закупівлі, зокрема, обсягу закупівлі, ціни предмета закупівлі, встановивши в Додатку №1 до Договору останню в розмірі 23,90 грн за 1 літр бензину А-95 (з ПДВ) та 19,80 грн за 1 літр дизельного палива (з ПДВ) та, в подальшому, в порядку п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» збільшивши відповідну ціну 1 літра бензину А-95 до 26,29 грн (з ПДВ) та 1 літра дизельного палива до 21,78 грн (з ПДВ), тобто в межах встановленої Законом 10-відсоткової межі збільшення ціни (додаткова угода №1 від 12.05.2021 до договору). Водночас, надалі протягом 07-09 вересня 2021 року до договору №4/18 від 19.01.2021 року сторонами укладено ряд додаткових угод, якими повторно збільшено ціну бензину та дизельного палива. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Пунктом 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю/внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії. Як встановлено судом першої інстанції, наслідком внесення сторонами змін до договору у вересні 2021 року стало збільшення ціни палива, а саме: - додатковою угодою № 2 від 07.09.2021 відповідачами збільшено ціну 1 літра бензину А-95 з 26,29 грн до 28,91 грн (з ПДВ), а 1 літра дизельного палива з 21,78 грн до 23,95 грн (з ПДВ); - додатковою угодою № 3 від 09.09.2021 відповідачами збільшено ціну 1 літра бензину А-95 з 28,91 грн до 31,80 грн (з ПДВ), а 1 літра дизельного палива з 23,95 грн до 26,34 грн (з ПДВ). Підставою внесення означених змін в Договір визначено цінові довідки Закарпатської торгово-промислової палати № Ц-50/1, № Ц-50/2 та № Ц50/3 від 17.06.2021, №Ц-66/1, № Ц-66/2, № Ц-66/3 від 10.08.2021, які зазначені також і в самих додаткових угодах № 2 від 07.09.2021 та № 3 від 09.09.2021 до договору про зміну ціни бензину А-95 та дизельного палива. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані ТОВ «Карт Маркет» цінові довідки Закарпатської торгово-промислової палати № Ц-50/1, № Ц-50/2, № Ц-50/3 від 17.06.2021 та № Ц-66/1, № Ц-66/2, № Ц-66/3 від 10.08.2021 не підтверджують саме коливання ціни товару на ринку у період між укладенням договору та внесенням змін до нього. Зазначені документи лише фіксують середні роздрібні ціни на окремі дати та не містять порівняльного аналізу зміни цін у відповідний період. Верховний Суд у справі №924/698/23 (постанова від 03.04.2026) щодо доказів коливання ціни зазначив, що належним доказом є не будь-яка довідка про рівень ціни, а документ, який містить інформацію про зміну ціни у динаміці та дозволяє визначити відсоток такого коливання. Як вбачається з матеріалів справи, надані у справі довідки не відповідають цим критеріям, тому не можуть обґрунтовувати зміну істотних умов договору. Велика Палата у Постанові від 24.01.2024 року у справі № 922/2321/22 зазначила: «Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку статті 652 ЦК України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто, під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі. В іншому випадку не досягається мета Закону № 922-VIII, яка полягає в забезпеченні ефективного та прозорого здійснення закупівель, створенні конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобіганні проявам корупції в цій сфері та розвитку добросовісної конкуренції, оскільки продавці з метою перемоги можуть під час проведення процедури закупівлі пропонувати ціну товару, яка нижча за ринкову, а в подальшому, після укладення договору про закупівлю, вимагати збільшити цю ціну, мотивуючи коливаннями ціни такого товару на ринку». Враховуючи викладене вище, навіть за наявності підтвердження коливання цін, закон не дозволяє збільшувати ціну за одиницю товару понад граничний 10-відсотковий ліміт від ціни, визначеної за результатами процедури закупівлі. Згідно з договором від 19.01.2021 ціна бензину А-95 становила 23,90 грн за літр, дизельного палива - 19,80 грн за літр. Після укладення додаткової угоди № 2 ціна бензину зросла до 28,91 грн (+20,96 %), дизельного палива - до 23,95 грн (+20,96 %). Після укладення додаткової угоди № 3 ціна бензину становила вже 31,80 грн (+33 %), дизельного палива - 26,34 грн (+33 %). Таким чином, сукупне збільшення ціни значно перевищило встановлене законом обмеження. Водночас сам факт того, що для бензину та дизельного палива не застосовується обмеження щодо зміни ціни не частіше одного разу на 90 днів, не скасовує обов`язку дотримання максимального 10-відсоткового ліміту збільшення ціни та вимоги щодо належного підтвердження коливання ринкових цін. Посилання апелянта на те, що договір та додаткові угоди є чинними і виконаними сторонами, не спростовує правомірності рішення суду першої інстанції. Предметом даного спору є саме визнання недійсними додаткових угод № 2 та № 3 як таких, що укладені з порушенням імперативних вимог пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі». Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України правочин є недійсним у разі недодержання в момент його вчинення вимог закону. За приписами абзацу 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Недійсність додаткових угод тягне застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, зокрема повернення сторонами всього одержаного за таким правочином. Саме тому після встановлення судом недійсності додаткових угод виникають правові підстави для стягнення надмірно сплачених бюджетних коштів у сумі 97 350 грн, яка визначена як різниця між фактично сплаченою вартістю пального та вартістю, яка мала б бути сплачена за умовами договору з урахуванням допустимого рівня зміни ціни. Дослідивши матеріали справи, суд встановив факт надмірної сплати бюджетних коштів у розмірі 97 350 грн. Зазначена сума є безпідставно набутим майном у розумінні статті 1212 ЦК України Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення вказаної вище глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. За змістом положень глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. З огляду на визнання недійсними додаткових угод, на виконання яких було здійснено перерахування спірних коштів, правова підстава для їх набуття відпала. Відтак сума у розмірі 97 350 грн є безпідставно набутою та підлягає поверненню. За змістом ст. 143 Конституції України та ст. 172 ЦК України, територіальні громади здійснюють свої цивільні права та управляють комунальною власністю і бюджетом виключно через уповноважені органи місцевого самоврядування. На території Виноградівської міської територіальної громади таким органом є Виноградівська міська рада Закарпатської області, до компетенції якої належить контроль за виконанням місцевого бюджету та фінансуванням видатків. Оцінюючи вимоги прокурора про стягнення спірної суми на користь Виноградівської міської ради, як органу місцевого самоврядування (ОМС), до сфери управління якого входить відповідач-2, суд виходить з того, що ОМС надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Згідно зі статтею 172 ЦК України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. На території громади таким органом є Виноградівська міська рада, яка реалізовує компетенцію із забезпечення виконання бюджету та фінансування видатків. Використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес громади. Завданням ОМС є забезпечення раціонального використання комунального майна. Неефективне витрачання бюджетних коштів підконтрольною комунальною установою через укладення незаконних правочинів порушує економічні інтереси громади, тому Рада є належним позивачем, уповноваженим на захист цих інтересів. Вимоги особи, яка домагається застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до первісного стану. Якщо повернення майна безпосередньому відчужувачу не відновлює права позивача, суд може застосувати інший ефективний спосіб захисту порушеного права в межах позовних вимог. Відповідно до Статуту КУ «Центр з обслуговування закладів освіти», вона перебуває у комунальній власності громади, а її засновником є Виноградівська міська рада, яка здійснює її фінансування та матеріально-технічне забезпечення. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів визначений положеннями Бюджетного кодексу України та Порядком складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженим постановою КМУ від 28.02.2002 № 228 (надалі - Порядок). Абзацами першим та другим пункту 5 Порядку визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Установи мають право брати бюджетні зобов`язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. За змістом абзацу другого пункту 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Отже, Комунальна установа у спірних правовідносинах діє як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня і є покупцем товару в межах видатків, визначених Виноградівською міською радою (розпорядником вищого рівня). Згідно із частиною четвертою статті 48 Бюджетного кодексу України, зобов`язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобовязаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобовязань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобовязань не здійснюються. Оскільки використання коштів місцевого бюджету стосується інтересів усієї громади, а їх неефективне витрачання підконтрольною установою через незаконні правочини порушує економічні інтереси ОМС як власника ресурсів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення безпідставно отриманих коштів за незаконними правочинами саме на користь Виноградівської міської ради. Посилання апелянта на сплив трирічного строку позовної давності є безпідставним. За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду. Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України. Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22). Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року. Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року. Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30 січня 2024 року. Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер. Внаслідок наведених обставин, на момент звернення прокурора з позовом у 2025 році трирічний строк позовної давності не сплив. Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, надав належну правову оцінку доказам та правильно застосував норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення не вбачається. Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно до ст. ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду, рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З урахуванням наведеного, судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на скаржника. Керуючись ст.129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ: Рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.03.2026 у справі №907/1471/25 залишити без змін, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Карт Маркет» без задоволення. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку. Повний текст постанови складено і підписано 03.06.2026 Головуючий суддя В.О. Ржепецький Судді С.В. Іванчук Р.В. Міліціанов