Постанова Дніпровський апеляційний суд № 214/1343/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4668/26 Справа № 214/1343/25 Суддя у 1-й інстанції - Скотар Р.Є. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 року м. Кривий Ріг справа № 214/1343/25 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Остапенко В.О., суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М. секретар судового засідання Дяченко Д.П. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідачі Виконавчий комітет Криворізької міської ради, Головний сервісний центр МВС, Територіального сервісного центру МВС № 1243 Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС) розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Металургійного районного суду м. Кривого Рогу від 16 січня 2026 року, яке ухвалено суддею Скотарем Р.Є. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 21 січня 2026 року, УСТАНОВИВ: В лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Криворізької міської ради, Територіального сервісного центру МВС № 1243 Регіонального сервісного центра ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС) про визнання права власності. В вересні 2025 року позивачем подано змінену позовну заяву із зазначенням відповідачами Виконавчий комітет Криворізької міської ради та Головний сервісний центр МВС та подано заяву про залучення співвідповідача - Територіальний сервісний центр МВС № 1243 Регіонального сервісного центра ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС). Ухвалою Металургійного районного суду м. Кривого Рогу від 09 вересня 2025 року, задоволено клопотання ОСОБА_1 про залучення співвідповідача та уточнення позовних вимог задоволено. В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 20 листопада 1968 року позивач був призваний на строкову військову службу, з якої звільнився 30 листопада 1970 року. А в грудні 1969 року - січні 1970 року, я перебував у відпустці яку проводив дома у батьків, і в цей період батьки вирішили зробити позивачу коштовний подарунок - мотоцикл марки ММ3-105, моделі МІ05 ТУ 37 07- 004-66, рік випуску 1970, синього кольору, номер двигуна НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , об`ємом 123 см3. Але коли замовлення прийшло, позивач вже поїхав з відпустки на продовження служби і так і не встиг його зареєструвати в колишньому пункті реєстрації Державної автомобільної інспекції. Мотоцикл довгий час стояв в гаражі не зареєстрований, позивач лише інколи міг їздити на ньому лише в глухій місцевості. Під час переїзду в 1994 році в м. Жовті Води Дніпропетровської області, позивач забирав всі свої речі, документи і мотоцикл тощо, але документів придбання мотоциклу після переїзду так і не знайшов, тобто їх було втрачено. Довгий час позивач намагався відновити документи, зареєструвати в Державній автомобільній інспекції, але нічого не виходило. Тому в 1996 році позивач поїхав в с. Стара Гута Середино - Будського району Сумської області для того щоб отримати дублікат або копію квитанції про оплату мотоцикла, але такої квитанції не змогли видати, так як за цей час копія не зберіглась, тому завідувач магазину надав позивачу Довідку від 22 липня 1996 року про те що ОСОБА_1 в січні 1970 році придбав мотоцикл марки ММЗ-105, номер двигуна НОМЕР_1 . Мотоцикл придбаний в магазині с. Стара Гута (Старогутське сільпо) Середина - Будського району Сумської області. Навіть після отримання даної довідки позивач так і не зміг зареєструвати мотоцикл. В травні 2023 року позивач переїхав жити до м. Кривого Рогу, забрав свій мотоцикл у гараж поруч і займався його відновленням. Щоб зареєструвати свій мотоцикл і отримати на нього документи, позивач звернувся в Територіальний транспортний центр МВС №1243 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях. На заяву отримав відмову на реєстрацію транспортного засобу про що надана відповідь № Б-2227-2024 від 24 серпня 2024 року. В даній відмові зазначено, що необхідно подати правовстановлюючий документ на даний мотоцикл, а надана довідка з магазину такою не являється і рекомендували звернутися до суду з позовною заявою про визнання права власності на транспортний засіб. На підставі наведеного вище позивач просив суд визнати за ним право власності на мотоцикл марки ММЗ-105, моделі М105ТУ 37 07-004-66, рік випуску 1970, синього кольору, номер двигуна НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , об`ємом 126 см. куб. Рішенням Металургійного районного суду м. Кривого Рогу від 16 січня 2026 року, в якому виправлено описку ухвалою Металургійного районного суду м. Кривого Рогу від 14 квітня 2026 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено. Позивач ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення Металургійного районного суду м. Кривого Рогу 16 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга, окрім обставин, викладених в позовній заяві, мотивована тим, що постановою Кабінету міністрів України від 21 жовтня 1993 року № 873, яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету міністрів України № 1388 від 07 вересня 1998 року «Про затвердження Правил Державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів всіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок» передбачалось, що правомірність придбання транспортних засобів, номерних агрегатів, підтверджується документами, скріпленими печаткою, виданими торговельними організаціями, митними органами та судами, нотаріусами, органами соціального захисту населення, підприємствами - виготовлювачами транспортних засобів, військовими частинами, відділами матеріальних фондів оперативних командувань, підприємствами, підрозділами ДАІ, тощо. Такими документами, в тому числі, можуть бути довідка-рахунок за формою, передбаеною додатком № 1, видана торговельною організацією, на аукціоні, підприємством, що реалізує транспортний засіб. Позивач вважає, що зміни в законодавстві не можуть обмежувати правомірно набуте ним право власності на транспортний засіб. У даній справі судом не було спростовано факту придбання позивачем мотоцикла у 1970 році, факту безперервного володіння ним, користування та утримання спірного транспортного засобу протягом понад п`ятнадцяти років, відсутність реєсрації цього мотоцикла за будь-якою іншою особою, а також відсутність будь-яких спорів чи претензій третіх осіб щодо права власності на нього. Суд безпідставно надав перевагу формальній відсутності платіжного документа над фактичними та доведеними обставинами. Суд першої інстанції також не врахував, що втрата первинних документів про придбання мотоцикла обумовлена об`єктивними причинами, а саме значним строком, що минув з моменту його придбання, зміною місця проживання, ліквідацією та реорганізацією торгівельних підприємств радянського періоду. Покладання негативних наслідків такої втрати виключного на позивача суперечить принципам справедливості, правової визначеності та пропорційності. Крім того, суд першої інстанції помилково не врахував, що ухвалення судового рішення про визнання права власності не підміняє собою процедуру державної реєстрації транспортного засобу а лише створює належну та законну правову підставу для її здійснення. Відмова у задоволенні позову з мотивів відсутності правовстановлюючого документа фактично створює замкнене коло коли особа не може отримати документ без рішення суду, але суд відмовляє саме через відсутність такого документа. Також апелянт посилається на те, що ним було подано змінений позов в якому позивачем ставилось питання про залучення до участі у справі співвідповідача Головний сервісний центр МВС, оскільки філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі, однак судом вказаний змінений позов залишено поза увагою, що є грубим порушенням процесуального права. У відзивах на апеляційну скаргу Виконавчий комітет Криворізької міської ради та Головний сервісний центр МВС просять рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу позивача - залишити без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзивів на апеляційну скаргу, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Судом установлено та з матеріалів справи убачається, що відповідно до довідки Голубовського підприємства від 22 липня 1996 року ОСОБА_1 , в 1970 році, в магазині с. Стара Гута Середино-Будського району Сумської області, за місцем проживання батьків, придбав мотоцикл марки ММЗ-105 номер двигуна НОМЕР_2 (а.с.12). Згідно листа ТСЦ МВС №1243 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях № Б-2217-2024 від 24 серпня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у здійсненні реєстрації у зв`язку з ненаданням позивачем одного з документів, що підтверджує правомірність придбання транспортного засобу-мотоцикла, який є обов`язковим в процесі здійснення реєстраційних дій. Відтак, у ТСЦ МВС №1243 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС) (а.с.16-17). Відповідно до Звіту про оцінку колісного транспортного засобу мотоцикла М105, ТУ 3707-004-66 ринкова вартість мотоцикла станом на 03 жовтня 2024 року складає 10 600 грн (а.с.21-27). Згідно листа ТСЦ МВС № 1243 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях № 163825/2/210/1155/25 від 20.05.2025 року згідно Єдиного державного реєстру транспортних засобів, транспортний засіб ММЗ-105 М105, ТУ 37 07-004-66, 1970 року випуску синього кольору, № двигуна НОМЕР_1 , VIN135884 х об`ємом двигуна 123 куб см не був зареєстрований станом на 04 червня 2025 року (а,с.36). Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позову до відповідача Виконавчого комітету Криворізької міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що Виконавчий комітет Криворізької міської ради є неналежним відповідачем у справі. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, враховуючи таке. Колегія суддів, погоджується із такими висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За приписами норм статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 2 статті 76 ЦПК України ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ч. 3 ст. 77 ЦПК України). Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (постанова від 14 грудня 2021 року у справі 344/16879/15-ц, постанова від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц). Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно зі ст. 392 ЦК України є, зокрема, оспорювання (невизнання) існуючого права позивача, а не намір набути вказане право за рішенням суду. Верховний Суд у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17 звертав увагу на те, що під час вирішення спору про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (правові позиції Верховного Суду з цього приводу - mutatis mutandis пункт 13 постанови від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17 ). Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до ч.1 ст. 334 ЦК України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. На відміну від нерухомого майна, ЦК України не передбачено переходу права власності на рухоме майно за наслідком державної реєстрації переходу права на підставі правочину, навіть якщо реєстрація рухомого майна є обов`язковою виходячи з нормативного регулювання (частина четверта статті 334 ЦК України). Згідно зі статтею 34 Закону України «Про дорожній рух» державна реєстрація та облік автомобілів, автобусів, мотоциклів та мопедів усіх типів, марок і моделей, самохідних машин, причепів та напівпричепів до них, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів здійснюються територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України. Постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 07 вересня 1998 року (в редакції від 12 серпня 2023 року) затверджений Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - Порядок № 1388). Пункт 8 Порядку № 1388 містить перелік документів, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери. Так, документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, зокрема, є акт про проведений електронний аукціон або постанова та акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, видані органом державної виконавчої служби або приватним виконавцем тощо. Крім того, п. 8 Порядку № 1388 передбачає, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться за умови сплати їх власниками передбачених законодавством податків і зборів (обов`язкових платежів), а також внесення в установленому порядку платежів за державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку, відшкодування вартості бланків реєстраційних документів та номерних знаків. У пункті 7.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 зазначено про те, що як положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації транспортних засобів, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Порушення приписів про державну реєстрацію великотоннажного та технологічного транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном). Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статтей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу (п.7.13). Правовий аналіз вказаних вище норм права свідчить про те, що реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах не впливає на набуття права власності на нього. У пункті 7.15 постанови від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 278/3640/18, у якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК України та статті 34 Закону України «Про дорожній рух», суд зазначив, що правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує». Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону № 3353-XII викладено Верховним Судом також у постановах від 13 грудня 2018 року у справі № 910/11266/17, від 21 травня 2019 року у справі № 912/1426/18 та від 30 липня 2019 року у справі № 905/1053/18. Верховний Суд у постанові від 07 травня 2021 року у справі № 420/3445/19 зазначив: «за наведених обставин суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що надана відповідачем письмова відповідь на заяву позивача невстановленої форми є рішенням суб`єкта владних повноважень про відмову в перереєстрації транспортного засобу. Натомість, з огляду на положення пункту 3.11 Інструкції, заяву позивача від 03 квітня 2019 року слід розцінювати як звернення з питань, пов`язаних із проведенням реєстрації транспортного засобу, на яку Територіальним сервісним центром № 5142 у порядку і строк, визначені Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян», надана вичерпна відповідь. Виходячи з цього, незгода позивача зі змістом наданої йому відповіді, яка має інформативний характер, не свідчить про порушення відповідачем Закону України «Про звернення громадян» та втручання останнього у права чи законні інтереси позивача щодо перереєстрації належного йому транспортного засобу (п.30, 31, 34)». Суд першої інстанції правильно виснував, що відповідач Територіальний сервісний центр МВС № 1243 Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС), з вимогами до якого звернувся позивач, не оспорює та не заперечує право власності останнього на транспортний засіб, тоді як норми статті 392 ЦК України вимагають доведення порушення відповідачем права власності (оспорювання або невизнання), за захистом якого звертається позивач. Зі змісту листа ТСЦ МВС № 1243 № 31/29/1243/19/Б-2217-2191-2024 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС) від 30 серпня 2024 року вбачається, що відмова у здійсненні перереєстрації пов`язана не у зв`язку з наявністю у ТСЦ МВС № 1243 сумнівів або претензій щодо права власності позивача на транспортний засіб, а у зв`язку з ненаданням позивачем одного з документів, що підтверджує правомірність придбання транспортного засобу-мотоцикла, який є обов`язковим в процесі здійснення реєстраційних дій. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що вказана відповідь містить інформаційний характер, оскільки вона надана на заяву ОСОБА_1 від 24 серпня 2024 року, у якій він просив надати йому роз`яснення щодо відмови в реєстрації мотоцикла ММЗ-105 (а.с.16). Наведене узгоджується із правовою позицією Верховний Суд викладеної у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 161/19385/19, відповідно до якої: «відповідач у цій справі, а саме Регіональний сервісний центр МВС у Волинській області проводить лише державну реєстрацію (перереєстрацію) та зняття з обліку транспортних засобів, а між позивачем та відповідачем не існує будь-яких цивільно-правових відносин, у зв`язку з чим сервісний центр не може бути особою, яка не визнає, порушує або оспорює право позивача на транспортний засіб». На підставі наведеного вище колегія суддів погоджується з висноком суду першої інстанції про те, що у звязку з відсутністю у позивача документів, що підтверджують правомірність придбання транспортного засобу, позовні вимоги останнього про визнання права власності не підлягають задоволенню. Колегія суддів апеляційного погоджується з рішенням місцевого суду в цілому. Дійсно, за обставин справи відповідачі Головний сервісний центр МВС та Територіальний сервісний центр МВС № 1243 Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС) не порушують (не оспорюють і не заперечують) будь-яких суб`єктивних прав позивача, бо у цьому випадку він не являється учасником цивільного обороту, між позивачем і відповідачами не існує будь-яких цивільно-правових відносин стосовно цього конкретного майна. Натомість відповідач Територіальний сервісний центр МВС № 1243 Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях (філія ГСЦ МВС), як уповноважений державою орган, надає фізичним та юридичним особам адміністративні послуги з реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та реалізує функцію контролю держави за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства про сплату податків і зборів, використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, ведення їх обліку запобігання вчиненню щодо них протиправних дій. При цьому, у разі незгоди з рішенням, діями або бездіяльністю відповідача позивач не позбавлений права звернутися до суду з адміністративним позовом в порядку адміністративного судочинства. У справі, що розглядається, судом першої інстанції надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у апелянта іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання суду апеляційної інстанції до прийняття іншого рішення - на користь апелянта. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції. Наведені апелянтом в апеляційній скарзі доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. У силу положень статей 76-78, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України місцевим судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи. Висновки суду узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24) та 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 (провадження № 61-14033св24), що спростовує відповідні доводи апеляційної скарги (частина четверта статті 263 ЦПК України). Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача. Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Металургійного районного суду м. Кривого Рогу від 16 січня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повне судове рішення складено 28 травня 2026 року. Головуючий: Судді: