Постанова 4803 № 202/7996/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5069/26 Справа № 202/7996/25 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Красвітної Т.П., Гапонова А.В. за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №202/7996/25 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про встановлення факту постійного проживання на території України, за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 04 листопада 2025 року, ухвалене у складі судді Марченко Н.Ю., - ВСТАНОВИВ: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Індустріального районного суду міста Дніпра з заявою, в якій просить встановити факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року (на момент проголошення незалежності України). В обґрунтування заяви ОСОБА_1 посилається на те, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Дніпропетровську Дніпропетровської області, де постійно проживав з матір`ю по АДРЕСА_1 . Зазначає, що у 1986 році він закінчив середню загальноосвітню школу №63 м.Дніпропетровська. 29 травня 1987 року Індустріальним РВВС м.Дніпропетровська йому був виданий паспорт громадянина Української РСР НОМЕР_1 , який ним втрачено. Через халатне ставлення до документів до теперішнього часу ним не отриманий новий паспорт громадянина України. Вказує, що в період 1989-1991 років він був в армії та звільнився по закінченню служби, що підтверджується записами в його обліково-послужній картці 08/2442. Звертає увагу, що у період з 25 листопада 2016 року до 14 квітня 2021 року він відбував покарання за вироком Індустріального районного суду м.Дніпропетровська, що підтверджується довідкою про звільнення. Зауважує, що на цей час ГУ ДМС України в Дніпропетровській області відмовлено йому в оформлення паспорта громадянина України у вигляді ID-картки у зв`язку з втратою паспорта колишнього СРСР зразка 1974 року через відсутність документів, які б встановлювали його належність до громадянства України. У зв`язку з чим, просив установити факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 04 листопада 2025 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити. Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживав на території України станом на 24 серпня 1991 року. Представник ГУ ДМСУ в Дніпропетровській області Василишин Д.О. подав апеляційну скаргу, в якій не погоджується з оскаржуваним рішенням суду та вважає його незаконним та необґрунтованим, прийнятим з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, а також прийняте на підставі неповно з`ясованих обставин, що мають значення для справи та без надання оцінки всім аргументам учасників справи. В обґрунтування скарги зазначає, що правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України «Про громадянство України». Випадки встановлення належності до громадянства України згідно з пунктами 1-3 Закону можуть бути поодинокими і тому мають ретельно перевірятися, а рішення прийматися на підставі документів, визначених законодавством з питань громадянства. Зазначає, що ОСОБА_1 жодних документі, які підтверджували факт проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року до суду не надано. Вказує, що сама лише наявність у матеріалах справи згадка про особу як про громадянина України не є безспірним підтвердженням її громадянства. Зауважує, що показання свідків не можуть вважатись достатніми доказами для встановлення факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, оскільки предметом доказування у цій справі є обставини майже тридцятирічної давнини достовірність та точність повідомлених відомостей свідками можна обґрунтовано поставити під сумнів. Звертає увагу, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права з не повним урахуванням висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постанові Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року у справі № 199/6341/23. Вважає, висновки суду першої інстанції необґрунтованими та передчасними, без надання належної оцінки обставинам та аргументам даної судової справи. У зв`язку з чим просить рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 04 листопада 2025 року - скасувати, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви - відмовити. Заявник ОСОБА_1 своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.. Представник ГУ ДМСУ в Дніпропетровській області Разнатовська А.Д. в судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити. Заявник ОСОБА_1 та його представник адвокат Авдєєва Н.М. в судовому засіданні апеляційного суду заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили у її задоволенні відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта, заявника та його представника, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують. Рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає. Судом установлено, що заявник ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Дніпропетровську, де 11 червня 1989 року закінчив загальноосвітню школу №63. 29 травня 1987 року Індустріальним РВВС м.Дніпропетровська ОСОБА_1 був виданий паспорт громадянина СРСР серії НОМЕР_2 . Згідно з карткою прописки 01 червня 1987 року заявник був прописаний за адресою: АДРЕСА_1 . Знятий з обліку 22 березня 1990 року. При цьому дані щодо вибуття його на інше місце проживання не зазначені. 17 березня 1989 року ОСОБА_1 був прийнятий на облік Індустріальним РВК. Знятий з обліку 01 березня 1990 року. В посвідченні про приписку до призовної дільниці, виданому на ім`я ОСОБА_1 , зазначені відомості про проходження ним військової служби з 30 травня 1989 року до 12 червня 1989 року у військовій частині № НОМЕР_3 , а з 12 червня 1989 року у військовій частині № НОМЕР_4 . Звільнений у запас 01 червня 1991 року. Також судом установлено, що ОСОБА_1 був неодноразово засуджений, зокрема 25 червня 1996 року вироком Індустріального районного суду м.Дніпропетровська за ст.229-6 ч.2 ст.17, 229-6 ч.2 КК України до 2 років 6 місяців позбавлення волі. При цьому у вироку суду зазначено, що ОСОБА_1 є громадянином України та проживає в АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою про звільнення останній раз ОСОБА_1 звільнився з Державної установи «Солонянська виправна колонія (№21) по відбуттю строку покарання 14 квітня 2021 року. Відомостей про те, що заявник залишав територію України чи є громадянином інших держав матеріали справи не містять. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з урахуванням письмових доказів та показань допитаних у судовому засіданні свідків, виходив з наявності правових підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року - на момент проголошення незалежності України. Суд не взяв до уваги посилання представника державної міграційної служби щодо відсутності доказів проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року через його зняття з реєстрації місця проживання та звільнення з армії, оскільки саме відсутність відмітки про реєстрацію місця проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року зумовила заявника звернутися до суду з заявою про встановлення відповідного факту. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду наступне. Згідно ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання, визначає ч.1 ст.316 згаданого кодексу. Відповідно до ст.318 ЦПК України у заяві фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, докази, що підтверджують факт. Ст.29 Цивільного кодексу України визначено - місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» - місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги. Згідно п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є зокрема усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Відповідно до ст.8 Закону України «Про громадянство України», особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти, мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням. Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31 березня 1995 року передбачено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Листом Верховного суду України від 01 січня 2012 року «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз`яснено, що у порядку ч.2 ст.256 ЦПК України (ст.315 ЦК згідно змін від 15 грудня 2017 року) суди встановлюють факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Для встановлення факту належності до громадянства України, відповідно до положень ст.256 ЦПК (ст.315 ЦПК згідно змін від15 грудня 2017 року) та залежно від підстав цього встановлення, предметом розгляду в суді можуть бути зокрема заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Отже, реалізація права на набуття громадянства України залежить від встановлення судом факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, який має юридичне значення. Належність набуття громадянства України встановлюється на підставі Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватись із фактом постійного проживання на території України в певний час. Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі №522/20494/18 (провадження №61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі №523/14707/19 (провадження №61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі №756/16751/21 (провадження №61-5793св23). Враховуючи надані заявником вищезазначені докази, та розглядаючи заперечення апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд першої інстанції, врахувавши вищенаведені норми права, надавши належну правову оцінку доводом заявника та наданим ним доказам на підтвердження своїх вимог, зробив обґрунтований висновок про підтвердження заявником факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Доводи апеляційної скарги зазначеного вище не спростовують, вони зводяться до припущень і незгоди з висновками суду першої інстанції, при відсутності будь-яких підтверджень доводів на заперечення і докази заявника, як-то перетин останнім державного кордону за весь час з моменту його народження до моменту звернення до суду, наявність громадянства іншої держави і т.і., тому не можуть бути правовою підставою для скасування судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 04 листопада 2025 року немає. Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області- залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 04 листопада 2025 року -залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складено 27.05.2026р. Головуючий суддя О.В. Агєєв