Постанова 4811 № 461/2481/25

Справа №461/2481/25 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д Провадження №22-ц/811/3211/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М. Провадження №22-ц/811/3209/25 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 травня 2026 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., секретаря Хоцяновича О.В., з участю: представника позивача Телішевського І.Д., представника відповідача Львівської обласної прокуратури Мельничука Ю.І., представника відповідача ГУ НП у Львівській області Паїк М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Головного управління Національної поліції у Львівській області, ОСОБА_1 , Львівської обласної прокуратури на рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 серпня 2025 року та додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 вересня 2025 року та апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Національної поліції у Львівській області, Львівської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури, встановив: У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Львівської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції у Львівській області за рахунок Державного бюджету України 5000000 грн. на відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органу, що здійснює досудове розслідування та прокуратури. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 27.03.2015 року старшим слідчим СВ Франківського РВ ЛМУ ГУМВСУ у Львівській області їй повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) за №12015140080000389 від 11.02.2015 року. 30.03.2015 року слідчим складено обвинувальний акт, який прокурор в кримінальному провадженні направив для розгляду до Франківського районного суду м. Львова. В подальшому, вироком Франківського районного суду м. Львова від 27.03.2023 року, залишеним без змін ухвалою Львівського апеляційного суду від 17.10.2023 року, її визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст.367 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення. Зазначає, що вона перебувала під слідством і судом з 25.03.2015 року до 17.10.2023 року, тобто 8 років 6 місяців і 20 днів. Внаслідок незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності, вона зазнала глибоких душевних страждань та переживань, оскільки протягом тривалого часу перебування під слідством і судом радикально змінився її звичний спосіб життя, відбулося порушення її нормальних життєвих зв`язків, погіршення можливостей реалізації нею своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, і їй потрібно було докладати значних зусиль, матеріальних ресурсів, коштів для відновлення свого порушеного права та для організації свого життя у звичному режимі, який мав місце до притягнення її до кримінальної відповідальності. Так, протягом усіх восьми з половиною років перебування під слідством і судом вона знаходилася в стані нервового стресу, оскільки її було обвинувачено у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Внаслідок тривалого багаторічного стресового стану в неї поступово розвинулося тяжке захворювання. Тривале перебування під слідством і судом з обвинуваченням у скоєнні злочину створювало негативну репутацію серед близьких, родичів, знайомих, співробітників і вона через це змушена була обмежити коло свого спілкування. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 20 серпня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 821333 грн. 33 коп. відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В задоволенні позовних вимог до Державної казначейської служби України відмовлено у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача. Додатковим рішенням Галицького районного суду м. Львова від 12 вересня 2025 року стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8210 грн. Обидва рішення суду оскаржив відповідач Головне управління Національної поліції у Львівській області, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову та заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції залишено без належної уваги та не враховано правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19.09.2018 року у справі №534/955/17, від 20.09.2018 року у справі №686/23731/15-ц, від 15.12.2020 року у справі №752/17832/14-ц. Зокрема, суд не дав належної оцінки тій обставині, що при здійсненні досудового розслідування до позивача не застосовувались незаконне взяття і тримання під вартою, відсторонення від роботи, незаконне засудження, на її майно не було накладено арешт, матеріали справи не містять доказів, що слідчі дії вплинули та заподіяли позивачу моральної шкоди. Додає, що, звертаючись до суду із вказаним позовом, позивачка має довести, яких саме втрат немайнового характеру (моральної шкоди) вона зазнала та яке їх матеріальне вираження, оскільки недоведеність цих обставин у справі є підставою для відмови у задоволенні позову Зауважує, що ОСОБА_1 у своїх заявах не наводить прикладів чи обґрунтування завдання їй моральної шкоди, яке б супроводжувалося стражданнями та приниженнями, внаслідок ймовірних протиправних дій. Наголошує, що у деліктних правовідносинах обов`язок довести протиправність дій, внаслідок яких особі завдано моральних страждань, покладається на позивача, проте, як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано жодного доказу, який би міг підтвердити дані обставини. Вважає, що сам по собі факт перебування під слідством виключає наявність підстав для стягнення моральної шкоди. Вказує, що судом першої інстанції не наведено належні та допустимі докази на підтвердження завдання позивачці моральної шкоди, понесених моральних страждань, не доведено наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправною бездіяльністю заподіювача та можливості застосування судом положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду». В частині оскарження додаткового рішення відповідач вказував, що позивачкою не долучено жодних документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлених у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо). Рішення суду також оскаржив відповідач Львівська обласна прокуратура, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову та заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що позивач, звертаючись до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, повинен довести, що внаслідок протиправних дій їй була заподіяна моральна шкода, зазначити, у чому вона проявлялася, а також обґрунтувати розмір її відшкодування, оскільки саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок (як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди) між протиправною поведінкою та шкодою проявляється у тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт заподіяння моральних страждань, причинно-наслідкового зв`язку між заподіянням моральних страждань і оціненою шкодою. Додає, що при розрахунку суми виплати морального відшкодування потрібно брати за основу розмір мінімальної заробітної плати 1600 грн., а не 8000 грн., оскільки розмір заробітної плати 8000 грн. встановлено законодавцем щодо правовідносин у сфері регулювання оплати праці між роботодавцем і працівником під час виконання трудових обов`язків, тому цей розмір не має жодного відношення до виплат, які здійснюються за рішеннями суду. Щодо ухвалення судом додаткового рішення, відповідач зазначає, що зміст та обсяг наданих послуг, а також заявлений позивачем до відшкодування розмір правової допомоги є явно завищеним й таким, що підлягає зменшенню. Вказує, що, враховуючи фактичний обсяг виконаної роботи та її незначну складність, виплата витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8210 грн. є неспівмірним із складністю справи, витраченим часом, обсягом наданих послуг та виконаних робіт і не відповідає принципу справедливості. Обидва рішення суду також оскаржила позивач ОСОБА_1 , просить їх змінити, задовольнивши її позовні вимоги та вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу в повному обсязі. Позивачка не погоджується з висновком суду першої інстанції про достатність відшкодування їй моральної шкоди в мінімально визначеному законом розмірі і вважає його належним чином не обґрунтованим. Зазначає, що слідчим та прокурором в кримінальному провадженні, внесеному в ЄРДР за №12015140080000389 від 11.02.2015 року, її було незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності, незаконно повідомлено їй про підозру і незаконно скеровано обвинувальний акт щодо неї до суду. Наголошує, що у зв`язку із вказаними незаконними діями, вона перебувала під слідством і судом з 27.03.2015 року (дата повідомлення про підозру) до 17.10.2023 року (дата набрання виправдувальним вироком суду законної сили), тобто 8 років 6 місяців і 20 днів, тому заподіяну їй незаконними діями моральну шкоду оцінює в розмірі 5000000 грн. і такий розмір вважає справедливим, з урахуванням тривалості, обсягу, характеру перенесених нею душевних і психічних страждань. Додає, що вказаний розмір відшкодування моральної шкоди відповідає глибині та тривалості пережитих нею душевних страждань та переживань, яких вона зазнала внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки протягом тривалого часу перебування під слідством і судом, радикально змінився її звичний спосіб життя, відбулося порушення її нормальних життєвих зв`язків, погіршення можливостей реалізації нею своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, і їй потрібно було докладати значних зусиль, матеріальних ресурсів, коштів для відновлення свого порушеного права і для організації свого життя у звичному режимі, який мав місце до притягнення її до кримінальної відповідальності. Також просить врахувати, що тривале перебування під слідством і судом з обвинуваченням у скоєнні злочину, пов`язаного із заподіянням людині тяжких тілесних ушкоджень, створювало їй негативну репутацію серед близьких, родичів, знайомих, співробітників, вона змушена була обмежити коло свого спілкування з цієї причини, а отже, для відновлення своєї репутації їй необхідно було докласти багато зусиль протягом тривалого часу, а для відновлення свого стану здоров`я, що практично є неможливим, у зв`язку з наявним тяжким захворюванням, яке поступово розвинулось внаслідок багаторічного стресового стану, та можливістю лише призупинення негативних процесів регулярним лікуванням, їй необхідні значні кошти і постійні зусилля. Додаткове рішення суду оскаржив також відповідач Державна казначейська служба України, просить його скасувати в частині стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8210 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити позивачу у стягненні таких витрат з Державного бюджету України. Зазначає, що суд, всупереч вимогам статті 141 ЦПК України, не здійснив розподілу судових витрат між сторонами, а натомість, без правових підстав присудив стягнути такі судові витрати з Державного бюджету України, чим порушив основну засаду цивільного судочинства верховенство права. Наголошує, що бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України, водночас, Закон України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» (за жодною бюджетною програмою) не передбачає асигнувань для відшкодування судових витрат, а відтак, судове рішення про стягнення коштів без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік не може бути виконаним. В судове засідання апеляційного суду 28.04.2026 року представник Державної казначейської служби України не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи відповідач був належним чином повідомлений, клопотань про відкладення розгляду справи від нього не надходило, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, справу розглянуто у його відсутності. Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 07.05.2026 року о 12:50. Заслухавши пояснення сторони позивача та сторони відповідачів на підтримання поданих ними апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що 27.03.2015 року старшим слідчим СВ Франківського РВ ЛМУ ГУМВСУ у Львівській області Ковтунович Т.П. повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, в кримінальному провадженні, внесеному в ЄРДР за №12015140080000389 від 11.02.2015 року. 30.03.2015 року слідчим складено обвинувальний акт, який прокурор в кримінальному провадженні направив до Франківського районного суду м. Львова. Згідно обвинувального акту, органом досудового розслідування ОСОБА_1 , яка згідно наказу №556-П від 02.12.2014 року працює на посаді інженера з охорони праці служби охорони праці ЛКП «Львівелектротранс» (тролейбусне ДЕПО), що за адресою: м. Львів, вул. Тролейбусна, 1, будучи зобов`язаною на підставі п.6.1.4 Правил охорони праці на міському електричному транспорті, затверджених наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи від 21.08.2006 року №546, забезпечувати працівників, які виконують роботи в оглядових канавах засобами індивідуального захисту, у тому числі касками; додатку №3 до наказу №53 Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 24.03.2008 року «Про затвердження положення про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту», де вказаний перелік робіт, які вимагають застосування відповідних засобів індивідуального захисту, зокрема захисні каски - роботи в ямах, траншеях, шурфах, колодязях, шахтах, тунелях; п.2.3 розділу 2 «Посадової інструкції інженера з охорони праці служби охорони праці», де зазначено, що інженер з охорони праці контролює стан охорони праці та функціонування системи управління охороною праці в тролейбусному депо; п.п.3.5, 3.7, 3.14, 3.16, 3.18 розділу 3 «Посадової інструкції інженера з охорони праці служби охорони праці», п.4.3 розділу 4 «Посадової інструкції інженера з охорони праці служби охорони праці», неналежно виконала свої службові обов`язки, а саме: не забезпечила дотримання затвердженої структурно-функціональної схеми управління охороною праці на підприємстві шляхом перевірки виконання функцій і завдань управління охороною праці усіма посадовими особами; не організувала паспортизацію цехів, дільниць, робочих місць щодо відповідності їх вимогам охорони праці; не здійснила контроль за забезпеченням працівників засобами індивідуального захисту згідно з нормативно-правовими актами, зокрема, слюсаря з ремонту рухомого складу ОСОБА_2 ; за організацією робочих місць у відповідності з нормативно-правовими актами з охорони праці; за своєчасним виконанням посадовими особами депо наказів, розпоряджень адміністрації і приписів осіб органів державного нагляду за охороною праці, зокрема, станом на даний час не усунуто недоліки, які були виявлені Державною службою гірничого нагляду та промислової безпеки України та відображені в акті перевірки суб`єкта господарювання №10/11 - комісійний від 15.10.2013 року ЛКП «Львівелектротранс» службою охорони праці, незважаючи не те, що пройшло півтора року; не забезпечила належного оформлення та зберігання документації з питань охорони праці; не здійснювала контроль по депо за виконанням вимог стандартів, правил, норм і інструкцій з охорони праці; не вимагала від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які порушують нормативні акти про охорону праці, не передбачила можливості настання суспільно-небезпечних наслідків, хоча повинна була і мала можливість їх передбачити, не забезпечила та не допустила до роботи слюсаря з ремонту рухомого складу ОСОБА_2 без засобів індивідуального захисту (каски), в результаті чого останній, будучи в оглядовій канаві при огляді тролейбуса №101, отримав тілесні ушкодження, які згідно з висновком експерта №114/15 від 16.03.2015 року відносяться до тяжкого тілесного ушкодження. Вказані діяння ОСОБА_1 органом досудового розслідування кваліфіковано за ч.2 ст.367 КК України, як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, що в результаті її службової недбалості спричинило тяжкі тілесні ушкодження потерпілому. Вироком Франківського районного суду м. Львова від 27.03.2023 року в справі №465/2256/15-к, залишеним без змін ухвалою Львівського апеляційного суду від 17.10.2023 року, ОСОБА_1 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст.367 КК України та виправдано на підставі п.3 ч.1 ст.373 КПК України, у зв`язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення. В рамках даного кримінального провадження ОСОБА_1 перебувала під слідством та судом, з 27.03.2015 року (дата повідомлення про підозру у вчиненні злочину) по 17.10.2023 року (дата набрання виправдувальним вироком Франківського районного суду м. Львова від 27.03.2023 року законної сили в справі №465/2256/15-к), а саме: протягом 08 років 06 місяців та 20 днів. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Крім того, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пункт 64, заява №40450/04, від 15.10.2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема, й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Згідно зі статтею 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Частиною шостою статті 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. У пунктах 5.4, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №910/23967/16 (провадження №12-110цс18) вказано, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Статтями 2, 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Правовий аналіз вказаної норми Закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі (див.: постанову Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі №346/5428/17 (провадження №61-8102св21)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.12.2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб і не повинен призводити до безпідставного збагачення. Отже, визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено. Тобто, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, мають виходити із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи (див. постанову Верховного Суду від 22.12.2021 року у справі №202/1722/19-ц (провадження №61-8370св21)). Вказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження №14-298цс18), яка зазначила, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.04.2019 року у справі №236/893/17 (провадження №14-4цс19) та постановах Верховного Суду: від 21.10.2020 року у справі №754/8730/19 (провадження №61-9673св20), від 23.09.2021 року у справі №295/13971/20 (провадження №61-10849св21), від 29.09.2021 року у справі №607/16567/20 (провадження №61-9023св21), від 04.10.2023 року у справі №757/5351/21-ц (провадження №61-5502св22), від 18.10.2023 року у справі №705/4489/20 (провадження №61-2214св23), від 19.02.2025 року у справі №199/3248/23 (провадження №61-7413св24) та інших. Судова практика з указаного питання є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи. Сам факт незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, повідомлення про підозру та тривалого перебування під слідством і судом (08 років 06 місяців та 20 днів) є достатньою підставою для висновку про заподіяння моральних страждань. Спеціальний закон не вимагає обов`язкового проведення психолого-психіатричної експертизи для підтвердження моральної шкоди у випадках реабілітації. Виправдувальний вирок сам по собі презюмує наявність моральної шкоди. Усталена практика Верховного Суду виходить із того, що у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, презюмується факт заподіяння моральної шкоди особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок. Позивач не зобов`язана доводити наявність страждань додатковими доказами (експертизами, довідками тощо), оскільки сам факт незаконного переслідування (перебування під судом і слідством) протягом тривалого часу є достатнім для висновку про завдання моральної шкоди. Водночас, суд першої інстанції не ставив розмір відшкодування моральної шкоди в залежність від доведеності наявного у позивачки захворювання. Як прямо зазначено в рішенні: «позивачем не надано доказів на підтвердження причинного зв`язку між зазначеним нею захворюванням та незаконним притягненням до кримінальної відповідальності», однак, це не вплинуло на висновок про наявність права позивачки на присуджене їй відшкодування. Підставою для відшкодування є сам факт незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та тривалого перебування під слідством і судом (08 років 06 місяців 20 днів), що підтверджується виправдувальним вироком, який набрав законної сили. Колегія суддів звертає увагу, що присуджена судом першої інстанції сума (821333,33 грн.) є мінімально гарантованим розміром, розрахованим виключно на підставі тривалості перебування під слідством і судом (08 років 06 місяців та 20 днів) відповідно до ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Цей розмір не є надмірним, а навпаки є мінімальним, нижче якого суд не має права опускатися. При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлена позивачкою сума 5000000 грн. є явно завищеною, оскільки приблизно в шість разів перевищує встановлену законом мінімальну межу, з урахуванням того, що до позивачки не застосовувалися такі запобіжні заходи як тримання під вартою, відсторонення від роботи, накладення арешту на майно, тощо. Доказів наявності виняткових обставин, які б виправдовували таке багаторазове перевищення, позивачка не надала. Саме лише посилання на «глибину страждань», «зміну способу життя», «погіршення відносин з оточуючими» та «розвиток захворювання», причинний зв`язок якого, як вірно зазначив суд першої інстанції, не доведено, не є достатньою підставою для відступу від законодавчо встановлених орієнтирів розумності та справедливості. Зважаючи на викладене, суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті, застосувавши норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, провів розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України з урахуванням часткового задоволення позовних вимог позивачки, тому апеляційні скарги позивача та відповідачів є безпідставними. Що ж стосується доводів апеляційної скарги Державної казначейської служби України, то колегія суддів виходить з наступного. Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим до виконання і не може бути поставлене в залежність від наявності окремих бюджетних призначень. Казначейство як орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, зобов`язане виконувати судові рішення, стягуючи кошти з єдиного казначейського рахунку на користь позивача в рахунок витрат на професійну правничу допомогу. Суд першої інстанції доречно звернув увагу на постанову Верховного Суду від 11.08.2022 року в справі №703/468/21, в якій зроблено висновок про стягнення саме з Державного бюджету України на користь позивача понесених ним витрат на правничу допомогу в справі даної категорії. Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала чіткий висновок про те, що у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, судові витрати (зокрема, витрати на правничу допомогу) підлягають стягненню саме з Державного бюджету України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі №910/23967/16). Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постанові від 19.04.2023 року у справі №760/10847/20-ц сформулював чіткий висновок, що у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, витрати на правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено, а тому доводи апеляційних скарг щодо відсутності підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу через відсутність доказів про фактичну сплату таких є безпідставними. Жоден з доводів апеляційних скарг щодо незаконності додаткового рішення не дає підстав вважати, що суд першої інстанції не мав підстав для стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та обставини справи, давши належну правову оцінку доказам, які сторони подали на підтвердження своїх вимог та заперечень, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, не допустив порушень норм процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування рішення, доводи апеляційних скарг не спростовують правильних висновків суду по суті вирішення даного спору та по питанню розподілу судових витрат, тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд ухвалив: апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Львівській області, ОСОБА_1 , Львівської обласної прокуратури та Державної казначейської служби України залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 серпня 2025 року та додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухваленняя, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 07 травня 2026 року. Головуючий С.М. Бойко Судді: С.М. Копняк А.В. Ніткевич