Постанова КАС ВС № 420/11772/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 року м. Київ справа № 420/11772/25 адміністративне провадження № К/990/18967/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Блажівської Н.Є., суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л., розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року (суддя Лебедєва Г.В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2026 року (судді Кравченко К.В., Джабурія О.В., Вербицької Н.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1.1. Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Головного управління ДПС в Одеській області (далі також - Відповідач, ГУ ДПС) про: визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) від 08 лютого 2019 року № Ф-12408-53 та від 2 лютого 2021 року № Ф-12408-53 зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 18276,72 грн. та 37788,74 грн. відповідно; визнання протиправними та скасування нарахованих сум внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період 2017-2020 років; зобов`язання Відповідача провести відповідне коригування, внести зміни до інформаційно-комунікаційних систем, інтегрованої картки платника, виключивши з них відповідні нарахування ЄСВ та штрафні санкції, повязані з цим. 1.2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою від 22 січня 2026 року Одеський окружний адміністративний суд залишив позовну заяву без розгляду на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України). Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2026 року суд залишив апеляційну скаргу Позивача без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року - без змін. Суди попередніх інстанцій мотивували свої висновки тим, що Позивач пропустила установлений законом строк звернення до суду (шість місяців) та не навела поважних причин його пропуску, звернувшись із позовом лише у квітні 2025 року - фактично через чотири роки після винесення спірних вимог. Суди указали, що оскаржувані вимоги були надіслані Позивачу рекомендованими листами, які повернулися відправнику з відмітками «за закінченням терміну зберігання» та «адресат відсутній», що згідно з нормами закону та підзаконних актів вважається належним врученням. Суди попередніх інстанцій також установили, що стосовно Позивача ще у 2019 та 2021 роках були відкриті виконавчі провадження для стягнення вказаної заборгованості. Протягом 2022- 2023 років у межах цих проваджень здійснювалося стягнення коштів із доходів Позивача, про що вона, за умови належної зацікавленості, мала бути повідомлена роботодавцем відповідно до вимог статті 110 КЗпП України. Таким чином, Позивач щонайменше з лютого 2022 року повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Відхиляючи доводи Позивача про те, що про існування вимог їй стало відомо лише на початку 2025 року через додаток «Дія» після блокування рахунку, суди виходили з того, що триваюча пасивна поведінка особи та незнання про порушення через байдужість до своїх прав не є поважною причиною пропуску строку. Суди наголосили, що реалізація права на судовий захист залежить виключно від волевиявлення самого позивача, а не від дій контролюючого органу. Крім того, суди врахували, що матеріали справи містять докази добровільного погашення Позивачем частини заборгованості (платіжне доручення від 9 грудня 2023 року), що відбулося не в межах виконавчого провадження. Це, на переконання судів першої та апеляційної інстанцій, підтверджувало, що Позивач була обізнана про наявність боргу з єдиного соціального внеску задовго до моменту, який вона вказує у заяві про поновлення строку.

2. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 2.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу) Позивач у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду, оскільки не надали належної оцінки усім обставинам справи у їх сукупності. Так, Позивач наголошує, що про наявність оскаржуваних вимог дізналася лише на початку 2025 року через застосунок «Дія», після чого без невиправданих зволікань звернулася до контролюючого органу із запитом щодо підстав їх формування та, отримавши відповідь, подала позовну заяву до суду. Крім того, Позивач звертає увагу на те, що судами не було враховано надані нею докази, зокрема відомості з Автоматизованої системи виконавчих проваджень щодо здійснення роботодавцем відрахувань із її заробітної плати, що, на її переконання, спростовує висновки судів про недоведеність обставин працевлаштування у відповідний період. Також Позивач посилається на обставини, пов`язані із її віком, станом здоров`я, статусом пенсіонера та умовами воєнного стану в Україні, які, за її твердженням, істотно вплинули на можливість своєчасної реалізації права на звернення до суду. У цьому контексті Позивач зазначає про постійні повітряні тривоги, обстріли, перебої з електропостачанням, а також погіршення психоемоційного стану внаслідок збройної агресії РФ проти України. На думку Позивача, суди попередніх інстанцій допустили надмірний формалізм при застосуванні процесуальних норм щодо строків звернення до суду, унаслідок чого було порушено її право на ефективний доступ до правосуддя, гарантоване статтею 55 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини. З урахуванням цього Позивач просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2026 року, а справу № 420/11772/25 за позовом до Головного управління ДПС в Одеській області про зобов`язання вчинити певні дії направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

3. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 3.1. Оцінка доводів учасників справи й висновків суду апеляційної інстанції Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, виходить з такого. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Загальні норми процедури судового оскарження в межах розгляду публічно-правових спорів регулюються Кодексом адміністративного судочинства України (далі також - КАС України). Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України). Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі також - Закон № 2464-VI). Згідно з абзацами четвертим - шостим частини четвертої статті 25 Закону платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до до податкового органу вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску. Порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. У разі якщо згоди не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку (абзаци восьмий, дев`ятий частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI). За змістом преамбули Закону № 2464-VI цей Закон може, зокрема, встановлювати особливості адміністративної процедури досудового врегулювання спорів, але не може визначати порядок судового оскарження з порушенням гарантій платника єдиного внеску. Закон № 2464-VI не передбачає застосування обмежувального (присічного) строку для оскарження до суду вимоги про сплату недоїмки з єдиного соціального внеску. Отже, платник єдиного соціального внеску для захисту своїх прав і законних інтересів має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС, а не статтею 25 Закону № 2464-VI. Відповідний правовий висновок щодо строку звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску викладено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року у справі № 580/3469/19. При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску після застосування процедури адміністративного оскарження вимоги, це не змінює підхід до застосування строку звернення до суду з позовами у такій категорії справ і у випадку, якщо вимога не була оскаржена в адміністративному порядку. Положеннями частини першої статті 122 КАС України унормовано, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень (частина четверта цієї статті). Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Стаття 123 КАС України встановлює наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду. Зокрема, частиною третьою цієї статті визначено, що в разі якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інше подібне за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість пропущеного строку; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо. Визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд, зокрема, у постанові від 30 серпня 2018 року в адміністративній справі № 813/2897/16. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування страхувальниками, визначеними Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів, визначено Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 7 травня 2015 року за № 508/26953 (далі - Інструкція №449). За правилами пункту 4 розділу VІ «;Порядок стягнення заборгованості з платників» Інструкції №449 вимога про сплату боргу (недоїмки) у паперовій формі вважається належним чином надісланою (врученою), якщо вона надіслана на адресу (місцезнаходження юридичної особи, місце проживання або останнього відомого місця перебування фізичної особи) платника єдиного внеску рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручена платнику єдиного внеску або його законному чи уповноваженому представникові. У разі якщо неможливо надіслати (вручити) платнику єдиного внеску вимогу про сплату боргу (недоїмки) поштою у зв`язку з відсутністю його за місцезнаходженням (місцем проживання) (відсутністю службових (посадових) осіб платника єдиного внеску за його місцезнаходженням), відмовою платника єдиного внеску або службових (посадових) осіб платника прийняти вимогу, поверненням поштового відправлення у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання або з інших причин, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення, вимога вважається надісланою (врученою) платнику єдиного внеску у день, зазначений поштовою службою у повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення. Відповідно до пункту 7 розділу VII «Фінансові санкції» Інструкції №449 рішення про нарахування пені та застосування штрафів вважається надісланим (врученим) фізичній особі, якщо його вручено особисто такій фізичній особі або її законному представникові чи надіслано листом на її адресу за місцем проживання або останнім відомим місцем її перебування з повідомленням про вручення. Якщо платник на день надсилання йому органом доходів і зборів рішення про нарахування пені та застосування штрафів не повідомив в установленому порядку про зміну місцезнаходження (місця проживання), рішення вважається належним чином врученим навіть у разі його повернення як такого, що не знайшло адресата. З аналізу наведених норм Верховний Суд у постанові від 18 листопада 2021 року у справу №460/5355/20, вказав, що надіслання як рішення про нарахування пені та застосування штрафних санкцій, так і вимоги про сплату боргу (недоїмки) здійснюється контролюючим органом за адресою місця проживання чи останнього відомого місця перебування фізичної особи (місцезнаходження - для юридичної особи). При цьому на платника єдиного внеску покладено обов`язок із повідомлення контролюючого органу про зміну ним свого місця проживання (місцезнаходження). У разі виконання платником такого обов`язку є підстави для звільнення його від виконання документів, надісланих податковим органом за неактуальною адресою. Про застосовність такого підходу свідчить розвиток правового регулювання цього питання, а саме наступні зміни, внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» від 16 січня 2020 року №465-IX (далі - Закон №465-IX) до статті 25 Закону №2464-VI, якими частину четверту зазначеної статті викладено в наступній редакції: «Вимога про сплату недоїмки з єдиного внеску, винесена з метою стягнення недоїмки з єдиного внеску у разі його несплати платником у визначені цим Законом строки, надсилається податковим органом платнику в паперовій та/або електронній формі у порядку, визначеному статтею 42 Податкового кодексу України». Згідно з Прикінцевими положеннями Закону №465-IX ці зміни набрали чинності з 1 липня 2020 року. Так, за правилами абзацу шостого пункту 42.4 статті 42 ПК України у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення. Отже, законодавець передбачив два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків: надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення (що і було зроблено у спірному випадку) або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові. Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення. У контексті наведеного колегія суддів звертає увагу на те, що Порядок надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку визначають та відносини між ними регулюють Правила надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (далі - Правила № 270). Відповідно до пункту 91 Правил № 270 (тут і надалі в редакції, чинній з 28 грудня 2018 року) інформація про надходження реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу надсилається адресату у вигляді смс-повідомлення за номером мобільного телефону, зазначеним на поштовому відправленні, поштовому переказі, а у разі відсутності номера мобільного телефону - шляхом вкладення до абонентської поштової скриньки бланку повідомлення встановленого зразка. За змістом пункту 99 Правил № 270 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час видачі у приміщенні об`єкта поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу. Як було передбачено пунктом 101 Правил №270 у разі коли адресата неможливо повідомити про надходження реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу за номером телефону, зазначеним відправником у поштовій адресі, до його абонентської поштової скриньки вкладається повідомлення про надходження такого поштового відправлення, поштового переказу. Відповідно до пункту 116 Правил №270 у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження, відправлення "EMS" - 14 календарних днів, міжнародні поштові перекази - відповідно до укладених угод. За письмовою заявою відправника/адресата строк зберігання поштових відправлень, внутрішніх поштових переказів може бути продовжений за додаткову плату до двох місяців з дня надходження до об`єкта поштового зв`язку місця призначення. Як передбачено пунктом 117 Правил №270 після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику. Верховний Суд у постанові від 5 березня 2026 року у справі № 120/12990/25 звернув увагу на важливість дотримання операторами поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, у контексті належного повідомлення особи про надходження поштових відправлень та оцінки обставин пропуску строку звернення до суду. Разом з тим, визнаючи факт належного вручення Позивачу відповідних оскаржуваних індивідуальних актів, суди попередніх інстанцій не перевірили, чи був Позивач фактично обізнаний про винесення вимог у зв`язку з їх направленням, а також чи було оператором поштового зв`язку дотримано вимог законодавства щодо порядку повідомлення адресата про надходження поштових відправлень. Крім того, у цій справі суди попередніх інстанцій не встановили момент, з якого відповідні рішення можуть вважатися врученими Позивачу, з урахуванням не лише положень законодавства, що регулює порядок сплати єдиного внеску та направлення відповідних рішень платнику, а й вимог законодавства у сфері поштового зв`язку щодо порядку вручення рекомендованої кореспонденції. При цьому судами не було з`ясовано, чи здійснювалося повідомлення Позивача про надходження поштових відправлень за номером мобільного телефону або іншими технічними засобами зв`язку, чи вкладались відповідні повідомлення до абонентської поштової скриньки, а також чи були дотримані строки зберігання та повернення поштових відправлень, передбачені Правилами надання послуг поштового зв`язку. Наведене має істотне значення для правильного вирішення питання щодо початку перебігу строку звернення до суду. Водночас, обґрунтовуючи такий висновок, суди зазначили, що Позивач не надала доказів свого працевлаштування у 2022- 2023 роках, однак констатували, що у разі фактичного працевлаштування та здійснення роботодавцем утримань із заробітної плати на виконання відповідних виконавчих проваджень Позивач мала бути повідомлена про такі утримання під час кожної виплати заробітної плати. Такий висновок суди зробили з огляду на вимоги статті 110 КЗпП України, за якими роботодавець зобов`язаний при кожній виплаті заробітної плати повідомляти працівника про розміри та підстави відрахувань, що, на думку судів, унеможливлює незнання про такі стягнення за умови належної обачності та зацікавленості Позивача у своїх правах. Колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах справи міститься звіт (а.с. 89) про відрахування ФОП ОСОБА_2 щодо Позивача, на який останньою здійснювалось посилання лише в контексті фактичного перерахування коштів за неї роботодавцем та працевлаштування, а не як на доказ її обізнаності з підставами, правовою природою та реквізитами оскаржуваних індивідуальних актів. Разом з тим, з огляду на обсяг наявних у справі доказів колегія суддів не вбачає підстав вважати, що факт здійснення таких відрахувань, відображений у звіті, сам по собі підтверджує належне повідомлення Позивача роботодавцем про підстави відповідних утримань, а також обізнаність Позивача зі змістом рішень суб`єкта владних повноважень, на виконання яких такі утримання здійснювалися. Висновок судів попередніх інстанцій у цій справі про обізнаність Позивача з оскаржуваними індивідуальними актами фактично побудований на презумпції належного виконання роботодавцем (особою, яка здійснювала виплати) свого обов`язку, передбаченого статтею 110 КЗпП України, щодо повідомлення працівника про розміри й підстави відрахувань із заробітної плати. Разом з тим у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дійсного виконання роботодавцем такого обов`язку. Доступ до суду є фундаментальним правом, гарантованим частиною першою статті 55 Конституції України та пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово наголошував, що «(a) Право на доступ до судів, гарантоване пунктом 1 статті 6 (ст. 6-1), не є абсолютним, а може підлягати обмеженням; воно допускаються опосередковано, оскільки право на доступ «за своєю природою вимагає регулювання з боку держави, регулювання, яке може змінюватися в часі та на місці залежно від потреб та ресурсів громади та окремих осіб». (b) При встановленні такого регулювання Договірні держави користуються певною свободою розсуду, але остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом. Він повинен бути переконаний, що застосовані обмеження не обмежують і не зменшують доступ, наданий особі, таким чином або до такої міри, що це порушує саму сутність цього права. (c) Крім того, обмеження не буде сумісним зі статтею 6 пунктом 1 (ст. 6-1), якщо воно не переслідує законної мети та якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку потрібно досягти (рішення у справі «Bellet v. France» від 4 грудня 1995 року, заява № 23805/94). Отже, покладення на Позивача негативних процесуальних наслідків виключно на підставі припущення про її можливу обізнаність із оскаржуваними рішеннями через наявність обов`язку у роботодавця повідомляти про здійснені відрахування та виплати, без встановлення факту належного повідомлення про їх існування та зміст, свідчить про надмірно формальний підхід до застосування процесуальних норм щодо строків звернення до суду та не забезпечує реального й ефективного доступу особи до правосуддя. Не можуть бути визнані належним чином обґрунтованими і посилання судів попередніх інстанцій на факт сплати Позивачем у 2023 році частини заборгованості як на доказ її обізнаності про існування оскаржуваних вимог, оскільки судами не наведено належного взаємозв`язку між самим фактом здійснення відповідного платежу та достовірною обізнаністю Позивача саме про прийняття оскаржуваних індивідуальних актів. Сам по собі факт часткової сплати коштів у цій справі не може свідчити про те, що Позивачу були відомі зміст, підстави та правові наслідки відповідних рішень суб`єкта владних повноважень, а також про належне вручення чи доведення таких рішень до її відома, особливо з огляду на те, що така сплата безпосередньо Позивачем, як установили суди попередніх інстанцій, здійснювалась поза межами виконавчого провадження та без встановлення судами обставин, які б підтверджували, що Позивач діяла саме на виконання оскаржуваних вимог, усвідомлюючи їх зміст та юридичну природу. За таких обставин висновок судів попередніх інстанцій про те, що Позивач мала бути обізнана з оскаржуваними індивідуальними актами щонайменше у лютому 2022 року, не може вважатися таким, що ґрунтується на належно встановлених обставинах та правильному застосуванні норм процесуального права. Означене вище дає підстави погодитися із твердженнями Позивача, наведеними у касаційній скарзі, щодо необхідності скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій й направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Варто зазначити, що у контексті обставин цієї справи дослідженню підлягають також інші факти та обставини, які можуть свідчити про обізнаність Позивача із рішеннями, правомірність яких є предметом спору. Такі обставини підлягають перевірці з урахуванням доводів сторін, наданих ними доказів, а також принципів офіційності та змагальності сторін, закріплених у КАС України. Саме комплексна оцінка таких обставин у їх сукупності має вирішальне значення для правильного встановлення моменту обізнаності Позивача та, відповідно, для належного вирішення питання про пропуск строку звернення до суду і наявність поважних підстав для його поновлення у разі такого пропуску. 4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Враховуючи викладене, зокрема з огляду на допущені судами порушення норм процесуального права при вирішенні питання щодо дотримання Позивачем строку звернення до суду судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій, підлягають скасуванню з направленням справи на продовження розгляду до суду першої інстанції Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, суд - П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2026 року скасувати та направити справу на продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач: Н.Є. Блажівська Судді: О.В. Білоус І.Л. Желтобрюх