Постанова Одеський апеляційний суд № 522/4557/25-Е

Номер провадження: 22-ц/813/2884/26 Справа № 522/4557/25-Е Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М. Доповідач Сєвєрова Є. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.05.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів: Сєвєрової Є.С. (суддя доповідач), Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М., за участю секретаря Малюти Ю.С., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , за участю третьої особи без самостійних вимог - Орган опіки та піклування Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пересипського районного суду м.Одеси від 14 листопада 2025 року у складі судді Малиновського О.М., встановив: 2.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2025 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог - Орган опіки та піклування Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, в якому посилаючись на п.2 ч.1 ст.164 СК України просить позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відносно її дочки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позовні вимоги мотивовані тим, що під час спільного проживання без реєстрації шлюбу у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилась дочка, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За твердженням позивача, з досягненням дитиною трьох років відповідач пішла з дому та з того часу по теперішній час він самостійно виховує дочку. В той же час ОСОБА_2 дитиною не опікується зовсім навіть не цікавиться нею та останній 12 років жодного разу не зустрічалася з дитиною, навіть не знає як вона виглядає. Окрім цього, відповідач особисто надала згоду на позбавленні її батьківських прав. Наведені обставини стали підставою для звернення до суду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків Рішенням Пересипського районного суду м.Одеси від 14 листопада 2025 року відмовлено у повному обсязі в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено умисне невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків щодо дочки, нехтування нею своїми обов`язками, наявність у неї винної поведінки. З цього приводу позивачем не надані належні, допустимі та достатні докази. Обґрунтованість позовної заяви фактично зводиться до визнання ОСОБА_2 позовних вимог, у прийнятті яких судом було відмовлено. При цьому суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, провадження № 61-2251св22). Під час розгляду справи позивач не довів та судом не встановлено, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав призведе до якнайкращих інтересів ОСОБА_3 . Фактичною метою у позбавленні батьківських прав ОСОБА_2 її дитини є можливе отримання позивачем відстрочки від мобілізації під час воєнного стану, про що ним було зазначено в судовому засіданні. Відтак, суд констатував, що у конкретному випадку втручання у право на повагу до сімейного життя з боку держави буде мати порушення статті 8 Конвенції, з огляду на відсутності законної цілі, зокрема для захисту прав і свобод в якнайкращих інтересах неповнолітньої дитини. Суд не погодився та відхилив наданий суду висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, з огляду на те, що такий є невмотивованим, не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками, ґрунтується виключно на заяві останньої, якою вона відмовилася від батьківських прав, яка в силу частини третьої статті 155 СК України є неправозгідною та такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Короткий зміст вимог апеляційної скарги Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Пересипського районного суду м.Одеси від 14 листопада 2025 року та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 . Апеляційна скарга обґрунтована тим, щозгідно рішення Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області від 28.02.2025 №49 затверджене висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Судом не враховано вищевказане рішення Прибужанівської сільської ради Вознесенського району та пояснення самої дочки, який вже виповнилося 15 років і дитина розуміє, що навколо неї діється. Так, згідно Висновку органу опіки та піклування Прибужанівської сільської ради про доцільність позбавлення батьківських прав гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щодо неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановлено, що "…громадяни ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в цивільному шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилася дочка ОСОБА_3 . У 2013 році, маючи проблеми з законом, ОСОБА_2 не змогла виховувати доньку (потрапила до в`язниці) і тому батько взяв на себе цей обов`язок. Протягом одинадцяти років мати жодного разу не виявила бажання зустрітися з донькою, спілкуватись з нею, не надавала жодної матеріальної допомоги, не здійснює підготовку дитини до дорослого життя та не проявляє інтересу до її внутрішнього світу. Нотаріально засвідченою заявою від 11.02.2025 ОСОБА_2 надала згоду на позбавлення її батьківських прав по відношенню до доньки. Під час телефонної розмови із службою у справах дітей виконавчого комітету Прибужанівської сільської ради ОСОБА_2 погодилася на позбавлення її батьківських прав та відмовилася від участі в засіданні комісії з захисту прав дітей…". Однак судом не було прийнято даний висновок. Доводи скарги також мотивовані тим, що під час судового розгляду було допитано дитину, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Дитина повідомила, що матір не знає, мати ніколи нею не опікувалася і не бажає цього робити. Також дитина повідомила, що бажає щоб матір позбавили батьківських прав відносно неї. Судом фактично зовсім не взято до уваги думку дитини, та й взагалі не надано оцінку її свідченням. Суд також упереджено поставився до пояснень самого позивача, вказавши, що метою позивача у позбавленні батьківських прав ОСОБА_2 її дитини є можливе отримання позивачем відстрочки від мобілізації під час воєнного стану, про що ним було зазначено в судовому засіданні. Проте фактично при мобілізації ОСОБА_1 його дочка залишиться зовсім без батьківського піклування, і неповнолітня особа буди залишена на призволяще, оскільки батько буде проходити службу, а матері вона не потрібна, про що остання не раз повідомляла в своїх заявах. Таким чином суд мотивуючи відмову в задоволенні позову інтересами дитини - сам же і порушив інтереси цієї дитини. Явка учасників справи в апеляційному суді В судовому засіданні в режимі відеоконференції ОСОБА_1 та його адвокат Лукінячин І.П., підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. Інші учасники справи в судове засіданні не з`явились. Про дату, час і місце розгляду сповіщені належним чином. Від Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, надходили заяви про розгляд справи за їх відсутності. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатню наявність у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників. 3.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_3 . Її батьками в свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 записані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . За твердженнями позивача мати дитини, ОСОБА_2 з досягненням дитиною трьох років з ними не проживає. Водночас дочка протягом останніх 12 років проживає разом з ним та перебуває на його повному забезпечені. Так, згідно представленої довідки від 17.02.2025 № 95 з Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області слідує, що ОСОБА_1 проживає в кв. АДРЕСА_1 росить та виховує дочку від народження. Згідно довідки той же сільської ради від 17.02.2025 № 94 разом з ОСОБА_1 проживає його мати, ОСОБА_4 та його дочка, ОСОБА_3 . З представлених документів, ОСОБА_1 працює на посаді монтера колії з 06.08.2020 в АТ «Укрзалізниця». За місцем роботи характеризується позитивно. Опитані в судовому засіданні в суді першої інстанції неповнолітня ОСОБА_5 , в присутності представника органу опіки та піклування та представника позивача зазначила, що вона постійно з дня народження проживає з батьком та бабусею, ОСОБА_4 , яка є матір`ю її батька. Свою маму вона не пам`ятає так як жодного разу її не бачила. Бачила її лише з фотографії, яку дав їй батько. Мати не намагалась з нею бачитися. Вважала, що її мати слід позбавити батьківських прав. Висновком органу опіки та піклування Прибужанівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області № 49 від 28.02.2025 орган опіки та піклування вважає доцільно позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно її дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Висновок мотивований тим, що у 2013 році ОСОБА_2 маючи проблеми з законом не змогла виховувати доньку, а тому батько взяв на себе цей обов`язок. З того час мати жодного разу не виявляла бажання зустрічатися з донькою, спілкуватися з нею, не надавала жодної матеріальної допомоги, не здійснювала підготовку дитини до дорослого життя. Окрім цього, висновок ґрунтується на наданою ОСОБА_2 заяві, якою вона надала згоду на позбавлення її батьківських прав. Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі Вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції і є втручанням у його право на повагу до свого сімейного життя, яке в свою чергу не є абсолютним. При цьому, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права і особливості даної ситуації свідчать про необхідність врахування наведених міжнародних стандартів, які знаходяться у тісному взаємозв`язку із національним правовим регулювання описуваних правовідносин. Отже, статтею 8 Конвенції гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Важливим є те, що виходячи із змісту даного права, воно включає існування, як негативних так і позитивних обов`язків держави, які невід`ємні від реальної «поваги» до приватного та сімейного життя. (див. пункт 78 рішення Європейського Суду у справі «Мамчур проти України»). Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення Європейського Суду у справі «Хант проти України»). Відповідно до ст. 164 СК батьки можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини (пункт 2 частини першої). Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини дитина наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги в якості першочергового міркування при прийнятті в її відношенні будь-яких дій або рішень як в державній, так і в приватній сфері. Більш того, в ньому втілений один з фундаментальних принципів Конвенції. В пунктах 60-61 згадуваних Загальних зауважень Комітету ООН з прав дитини закріплено, що дитина, яка розлучається з одним чи обома батьками, має право «підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадку, коли це суперечить найкращим інтересам дитини». Відповідно до положень ч.1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року № 2342-IV органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Згідно із частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Забезпечення найкращих інтересів дитини дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», далі Закон). Згідно з частиною першою статті 8 Закону кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону). Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з частиною першою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України, пунктом 2 якої визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти. Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає підстави для висновку, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Наслідком позбавлення батьківських прав, як виняткового заходу, є істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Згідно з частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», заява № 31111/04, § 57, § 58). Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Цей захід впливу є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), тому він підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зазначено, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків». Тлумачення частини шостої статі 19 СК України дає підстави для висновку, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам необхідно враховувати, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, застосовується лише у виняткових випадках, і головне за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки не у достатній мірі спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, і застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною. Верховний Суд підкреслював, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача (див. постанову Верховного Суду від 29 травня 2020 року у справі № 739/2159/18). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивачем не надано суду будь-яких переконливих доказів, які б свідчили про те, що відповідач свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками, ухиляючись від виховання дочки, що є його процесуальним обов`язком відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України. Та обставина, що на час розгляду справи, вихованням і розвитком дитини займається батько, не свідчить безумовно про те, що мати дитини не бажає брати участь у її утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов`язками. При вирішенні спору не встановлено реальної загрози для дитини, її здоров`я та психічного розвитку якщо мати не буде позбавлена батьківських прав, доцільність вжиття такого крайнього заходу не встановлена. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав. Матеріалами справи не встановлено, що відповідачка не відповідала вимогам, необхідним для виховання дітей, або що вона коли-небудь заподіювала шкоду своїй доньці, або що вона становила загрозу для здоров`я та розвитку дитини, або що спілкування з матір`ю могло порушити відповідні права дитини. Так з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 відбувала покарання в період з 16.08.2014 по 29.05.2020 роки, була засуджена за ст. 190 ч.2, 121 ч.1, 186 ч. 2, 70 ч. 1 КК України. Проте, колегія суддів вважає, що вказаний факт відбування протягом тривалого часу покарання за вироком суду є об`єктивною причиною, що унеможливлювала виконання нею батьківських обов`язків. За період відсутності матері, донька могла дійсно встановити міцні родинні зв`язки зі своїм батьком, який дбав про неї та займався її вихованням. Посилання апелянта на те, що відповідачкою було подано заяву про визнання позову та нотаріальної заяви про надання згоди на позбавлення її батьківських прав у відношенні доньки, не може бути виправданим. Втім цього недостатньо, щоб виправдати позбавлення матері будь-якого спілкування з дитиною і можливості такого спілкування в майбутньому. Таким чином, позбавлення матері всіх батьківських прав не відповідатиме критерію пропорційності. Надання матері можливості в майбутньому відновити контакт зі своєю донькою, не позначиться негативно на благополуччі дитини. Повну й абсолютну заборону контактів між дитиною та матір`ю неможливо використовувати як засіб виховання або покарання матері. За таких обставин, з урахуванням інтересів дитини і того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, встановивши, що відсутні підстави для застосування пункту 2 частини першої статті 164 СК, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог в частині позбавлення відповідачки батьківських справ відносно неповнолітньої доньки. Суд першої інстанції на виконання вимог статті 19 СК надав оцінку висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору та дійшов правильного висновку про неврахування такого висновку про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав, оскільки це є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення одного з батьків батьківських прав (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № 685/511/19 (провадження № 61-9489св20)). Суд першої інстанції правильно керувався тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу за доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав суд не встановив. Таким чином, в даній конкретній ситуації, співставляючи інтереси окремої особи в право якої здійснюється втручання (відповідача), враховуючи суспільні інтереси та інтереси дитини, колегія суддів вважає, що не позбавлення батьківських прав відповідачки буде кращим заходом для дитини ніж зворотне, оскільки позбавлення батьківських прав не вплине ні на обставини щодо виховання і розвитку дитини, не створює додаткових умов щодо її безпечного виховання, захисту її здоров`я, не сприяє захисту її прав взагалі, а не вжиття такої процедури створює умови для дитини і матері для належного спілкування і розвитку дитини. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним у демократичному суспільстві і суд першої інстанції діяв у межах своїх повноважень. Доказів, які свідчили би про наявність виключних підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, як і доказів неможливості змінити поведінку матері на краще та наявності у її діях вини, позивачем не надано. Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яке ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Отже, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, підтверджені доказами, які наявні в матеріалах справи, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав. Доводи апеляційної скарги є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та зводяться до переоцінки доказів і незгоди апелянта з висновками суду щодо їх оцінки, які в свою чергу не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому вона підлягає залишенню без задоволення. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права. За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні. Порядок та строк касаційного оскарження Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Пересипського районного суду м.Одеси від 14 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст складений 25.05.2026 Головуючий Є.С. Сєвєрова Судді: Л.М. Вадовська О.М. Таварткіладзе