Постанова Рівненський апеляційний суд № 571/3495/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 травня 2026 року м. Рівне Справа № 571/3495/25 Провадження № 22-ц/4815/889/26 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді : Гордійчук С.О., суддів: Боймиструк С.В., Хилевича С.В. учасники справи: заявник: ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Рокитнівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Сарненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України розглянув в порядку письмового провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рокитнівського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2026 року, постановлену в складі судді Верзун О.П., у справі № 571/3495/25, в с т а н о в и в : У грудні 2025 року ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Рокитнівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Сарненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України звернулася із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення народження дитини. Ухвалою Рокитнівського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2026 року заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Рокитнівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Сарненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України звернулася із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення народження дитини визнано неподаною та повернуто заявнику. Роз`яснено позивачеві, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви При постановленні ухвали суд керувався положеннями ст.185 ЦПК України та виходив із того, що заявником не усунуто належним чином недоліки, вказані в ухвалі суду від 26.12.2025 року про залишення позовної заяви без руху. ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження (ч.1 ст.368 ЦПК України) без повідомлення учасників справи (ч.1 ст.369 ЦПК України). Апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 263ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвала суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам. Встановлено, що у травні 2025 року представник ОСОБА_3 - адвокат Янчук В.В. звернувся до суду з позовом до Рівненської міської ради, третя особа приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Камінська Яна Михайлівна про визнання права власності в порядку спадкування за законом на квартиру. Ухвалою Рокитнівського районного суду Рівненської області від 26 грудня 2025 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху для належного оформлення у відповідності до положень статей 175, 177 ЦПК України, із зазначенням про те, які саме порушення допущенні позивачем та необхідно усунути, а саме долучити: письмові докази відмови вжиття заходів досудового врегулювання спору, оскільки такі заходи є обов`язковими. 27 січня 2026 року на виконання вимог ухвали суду від 26 грудня 2025 року заявниця надала до суду заяву про усунення вказаних недоліків заяви де зазначала, що у грудні 2025 вона зверталася до медичної консультаційної комісії в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України для отримання документу, що підтверджує факт народження нею дитини та долучила листи відповіді «Про надання інформації». Крім того, зазначала, що оскільки неможливість реєстрації дитини у зв`язку з відсутністю визначених документів і неможливість отримання висновку комісії про підтвердження факту народження дитини в зв`язку зі спливом визначеного строку прямо передбаченого законодавством, тому вказане не вимагає додаткових доказів. Відповідно до ст.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набула чинності для України з 11.09.1997 року, Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які розглядає суд, визначені частиною першою статті 315 ЦПК України. Частиною другою статті 294 ЦПК України внормовано право суду у справах окремого провадження з власної ініціативи витребувати необхідні докази. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право, а крім того, особливості порядку розгляду таких справ судом щодо доказів. Постановляючи ухвалу про повернення заяви, суд із посиланням на вимоги п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПК України виходив з того, що заявницею не надано доказів щодо досудового врегулювання спору . З таким висновком суду колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ч.1,2 ст. 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: 1)який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів,що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Основні положення досудового врегулювання спору визначено частиною першою статті 16 ЦПК України, а саме: сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Тобто, заходи досудового врегулювання спору у разі його наявності вживаються сторонами за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Згідно із п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПК України заява повертається у випадках, коли до заяви не додано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Проте, суд першої інстанції, повертаючи заяву з тих підстав, що до неї не додано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом (п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПК України), не звернув увагу, що заявником додано висновок про відмову у внесенні змін та не звернув уваги на законодавчу неврегульованість обов`язковості досудового вирішення спору у справах цієї категорії. Крім того, суд першої інстанції не врахував норми процесуального права та роз`яснення, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 року № 15-рп/20002. Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи із необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Приймаючи до уваги наведене, знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги відносно того, що висновки оскаржуваної ухвали суду першої інстанції про повернення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованими та такими, що не узгоджуються із зазначеними вище нормами права, які регламентують дані правовідносини, а також передчасним через недотримання певних процедур щодо залишення позовної заяви без руху у разі наявності передбачених процесуальним законом підстав. Аналіз зазначених вище дій суду свідчить про надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства, оскільки застосовані судом обмеження не повинні обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Оскільки питання про можливість відкриття провадження у справі вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали та порушення прав заявника на вільний доступ до правосуддя, то відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України ухвала суду підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Рокитнівського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2026 року скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складений 21 травня 2026 року. Головуючий суддя: Гордійчук С.О. Судді : Боймиструк С.В. Хилевич С.В.