Постанова 4824 № 752/16333/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/16333/24 Головуючий у І інстанції Чекулаєв С.О. Провадження №22-ц/824/709/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 09 квітня 2026 рокуКиївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.А., за участі секретаря Кононової Н.С., розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Западнюк Наталії Іллівни та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Западнюк Наталії Іллівни на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025року у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Литвиненко Яна Олександрівна, ОСОБА_5 , про визнання договору дарування недійсним, вселення та стягнення безпідставно отриманих грошових коштів. ВСТАНОВИВ: У серпні 2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в інтересах яких діє представник - адвокат Шипіцин Олександр Володимирович, звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , третя особа Приватний нотаріус КМНО Литвиненко Яна Олександрівна, в якому просили: - визнати недійсним договір дарування квартири від 22.02.2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиненко Яною Олександрівною, зареєстровано в реєстрі № 183; - вселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в двокімнатну квартиру, загальною площею 45,1 кв.м., житловою площею 28 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; - стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 безпідставно отримані грошові кошти в сумі 10 000,00 гривень; - стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судові витрати, які складаються з витрат на сплату судового збору у розмірі 2 422,40 гривень та витрат по сплаті професійної правничої допомоги у розмірі 20 000,00 гривень; - стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, які складаються з витрат на сплату судового збору у розмірі 3 633,60 гривень та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 гривень та на користь ОСОБА_4 витрат по сплаті професійної правничої допомоги у розмірі 10 000,00 гривень. В обґрунтування позову зазначали, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були подружжям. У 2002 році ОСОБА_2 запропонував ОСОБА_3 та ОСОБА_4 переїхати до належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1 . У 2005 році ОСОБА_2 зареєстрував місце проживання позивачів у вказаній квартирі. Після розірвання шлюбу у 2013 позивачі продовжували проживати у квартирі АДРЕСА_1 ; сплачували за спожиті комунальні послуги; робили поточні ремонти квартири; придбавали меблі та побутову техніку. Як стверджують позивачі, з метою їх виселення, ОСОБА_2 подарував вказану вище квартиру своїй новій дружині ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 22.02.2024року, зареєстрованого в реєстрі за №183. Новий власник квартири ОСОБА_1 самовільно змінила замки на вхідних дверях квартири, позбавивши тим самим позивачів можливості безперешкодно користуватися житлом. 27.03.2024 ОСОБА_1 надала позивачам новий ключ від квартири; водночас, заявивши вимогу про оплату за користування квартирою у розмірі 10 000,00 гривень та повідомила позивачів, про необхідність здійснення ними пошуку нового житла протягом одного місяця. Позивачі були змушені залишити квартиру АДРЕСА_1 та тимчасово проживають у знайомих. В обґрунтування позовних вимог, позивачі вказували, що оспорюваний договір дарування квартири від 22.02.2024 року було укладено ОСОБА_6 без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а з метою створення умов для виселення позивачів та подальшого продажу квартири, тобто такий договір є фраудаторним правочином. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. Відповідач ОСОБА_1 не зверталась до суду з позовом про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, зняття позивачів з місця реєстрації під час розгляду справи №752/3474/22. Грошові кошти у розмірі 10 000,00 гривень були сплачені ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_1 без достатньої правової підстави, а тому підлягають поверненню. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року позов задоволено частково. Вселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в двокімнатну квартиру, загальною площею 45,1 кв.м., житловою площею 28 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 10 000 (десять тисяч) 00 гривень. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок. У задоволені інших позовних вимог відмовлено. Представником відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокатом Западнюк Наталією Іллівною подано апеляційні скарги на вказане судове рішення. Посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, представник відповідачів просить рішення скасувати в частині вселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в квартиру, стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 безпідставно отриманих коштів в розмірі 10 000 грн, солідарного стягнення судового збору, стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору 1211,20 грн, стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судового збору 1211,20 грн. В доводах апеляційної скарги, поданої в інтересах відповідача ОСОБА_2 , адвокат Западнюк Н.І. зазначає, що спірна квартира була набута ОСОБА_2 у порядку спадкування після смерті його батьків, тому навіть під час шлюбних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на цю квартиру не поширювався правовий принцип спільності майна подружжя. 22.02.2024 року, здійснюючи правомочності власника, ОСОБА_2 подарував власну квартиру своїй дружині ОСОБА_1 . Позивачі не є співвласниками спірної квартири, власник майна - ОСОБА_1 не надавала своєї згоди на їх проживання в ній. Проживання позивачів у спірній квартирі негативно впливає на психоемоційний стан ОСОБА_2 , який є ветераном військової служби, має психічні розлади, не усвідомлює свої дії та не може керувати ними, що є небезпечним для життя і здоров'я інших сторонніх користувачів квартирою. В доводах апеляційної скарги, поданої в інтересах ОСОБА_1 представник скаржника зазначає, що квартира отримана відповідачкою ОСОБА_1 в дарунок від свого чоловіка ОСОБА_2 , в квартирі проживають відповідачі, тому спільне проживання та користування квартирою разом з позивачами є неможливим. ОСОБА_1 зробила в квартирі ремонт, повністю її облаштувала і заперечує щодо користування належним їй майном позивачами. Зазначає, що ОСОБА_3 несвоєчасно оплачувала комунальні послуги, тому накопичились борги, які були сплачені ОСОБА_1 . 30.03.2024 ОСОБА_3 сплатила ОСОБА_1 10 000,00 грн в якості орендної плати, що позивачка в ході розгляду справи особисто підтвердила, тому зазначені кошти не можуть бути стягнуті як безпідставно набуті. Вказує, що оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є членами сім`ї власника спірної квартири ОСОБА_1 , не ведуть з нею спільне господарство, а відтак відповідно до ст. 156 ч. 1 ЖК України, не мають право користуватися спірним житловим приміщенням. Представник позивачів - адвокат Шипіцин О.В. 30.07.2024 подав відзив на апеляційну скаргу, подану в інтересах ОСОБА_2 , в якому заперечує щодо наведених у скарзі доводів, просить залишити її без задоволення. Посилається на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26.04.2023, залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 06.12.2023, яким ОСОБА_2 було відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_7 та ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням. 19.05.2024 року представник позивачів - адвокат Шипіцин О.В. подав відзив на апеляційну скаргу, подану в інтересах ОСОБА_1 , вважає, що скарга не підлягає задоволенню, оскільки наведені у ній доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Звертає увагу апеляційного суду на те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26.04.2023, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 06.12.2023 року підтверджено наявність у позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права проживання/користування квартирою АДРЕСА_1 . З огляду на вказане, вважає безпідставними доводи скаржника в частині припинення сервітуту у зв`язку із розірванням шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказує на протиправність позбавлення позивачів відповідачами права користування спірною квартирою. Ухвалою КАС 25.09.2025 року залучено в якості третьої особи до участі у справі ОСОБА_5 , нового власника спірної квартири, яка 17 квітня 2025 року придбала квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, укладеним з ОСОБА_1 . 18.12.2025 року представник третьої особи ОСОБА_5 - адвокат Лисиця Д.А. подала письмові пояснення, в яких зазначає, що квартира за адресою АДРЕСА_1 була набута у власність гр. ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 17 квітня 2025 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О.Ю. Спірна квартира була придбана гр. ОСОБА_5 для власного користування, так як гр. ОСОБА_5 зареєстрована і проживала в місті Суми, де безпекова ситуація щодня стає дедалі небезпечною для життя, тому вона вирішила придбати житло подалі від лінії проведення бойових дій. Зважаючи на безпекові обставини в м.Суми, гр. ОСОБА_5 отримала статус внутрішньо переміщеної особи. Зазначає також, що членом сім`ї гр. ОСОБА_5 є її син ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 , інвалід 2-ої групи, довічна група інвалідності встановлена з 07.02.2020 р Гр. ОСОБА_5 не знайома з позивачамита не має з ними жодного ступеня споріднення (відсутні родинні зв`язки), а тому вважає посилання на норми ст. 150, 156 ЖК України відносно позивачів такими, що не відповідають обставинам справи. Вказує, що судом першої інстанції був зроблений хибний висновок про наявність сервітуту (права користування чужим майном) у позивачів на підставі постійного проживання у квартирі з відповідачем ОСОБА_2 , як власником житла. На думку третьої особи даний висновок був зроблений без дослідження питання який саме вид сервітуту у даній справі можна застосувати і які терміни його дії та без врахування позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 21 лютого 2024 року по справі № № 521/15090/14 ц, провадження № 61-11987св23. Звертає увагу апеляційного суду на те, що житлова площа спірної квартири складає 28 м кв. (дві кімнати). Сім`я ОСОБА_5 складається з двох різностатевих людей, яким для проживання необхідно дві окремі кімнати. Син ОСОБА_5 має психіатричне захворювання і потребує стороннього догляду. Зазначає, що у даній справі ОСОБА_5 є добросовісним набувачем і її права як право власності, так і право користування належним їй майном має бути захищене. Поряд із цим, судом першої інстанції належним чином не було досліджено питання балансу інтересів позивачів на вселення та прав власників володіти і користуватися своєю власністю. Просила задовольнити апеляційну скаргу і винести постанову про скасування рішення Голосієвського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року в частині вселення позивачів до спірної квартири. Також просила суд апеляційної інстанції вирішити питання щодо стягнення з позивачів на користь ОСОБА_5 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 гривень. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Ковальчук А.С. підтримала апеляційні скарги, просила їх задовольнити. Адвокат Лисиця Д.А., діючи в інтересах третьої особи - ОСОБА_5 також просила задовольнити апеляційні скарги, скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про вселення та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Позивач ОСОБА_3 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено наступні фактичні обставини у даній справі. Позивач ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем - ОСОБА_2 , який був розірваний у 2013 році. Позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 мають спільну доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 я, що підтверджується копією Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (том 1 а.с.115). ОСОБА_2 у 2004 році набув право власності у порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією Свідоцтва про право на спадщину за законом від 02.06.2004, зареєстрованого в реєстрі за №7-1235 (том 1 а.с.228). Відповідач ОСОБА_2 у 2005 році зареєстрував місце проживання позивачів, як членів своєї сім`ї, у квартирі АДРЕСА_1 . Згідно довідки КП «Житлово-Експлуатаційна організація - 103 Голосіївського району» від 18.07.2014 (том 1 а.с.122) у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 (з 14.11.1989), ОСОБА_3 (з 27.09.2005) та ОСОБА_4 (з 27.09.2005). Після розірвання шлюбу позивачі продовжили проживати у спірній квартирі. У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про зняття їх з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26.04.2023 у справі №752/3474/22, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 06.12.2023, в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено. Відмовляючи у позові ОСОБА_2 у справі №752/3474/22 суд виходив з того, що вважав встановленими факти, що ОСОБА_3 (колишня дружина) та ОСОБА_4 (донька) мають зареєстроване місце проживання у вказаній вище спірній квартирі. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірваний 12.11.2013 року на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 посилався виключно на той факт, що відповідачі не є власниками житла, а тому підлягають виселенню із нього. Водночас, на думку суду, заявлена обставина не була підставою для задоволення позовних вимог. Згідно Акта опитування сусідів про підтвердження факту проживання осіб від 29.06.2023 (том 1 а.с.20) вбачається, що позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали у квартирі АДРЕСА_1 з листопада 2002 року по дату складення цього Акта. Відповідно до наявних в матеріалах справи квитанцій вбачається, що ОСОБА_3 здійснювала оплату комунальних послуг (централізованого водовідведення гарячої води, централізованого постачання холодної води, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, утримання будинку і прибудинкової території та вивезення побутових відходів) за період з липня 2022 року по квітень 2024 року. Як стверджує ОСОБА_3 , під час розгляду справи №752/3474/22 їй стало відомо, що 03.03.2023 вона та її дочка - ОСОБА_4 були зняті з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 на підставі підпункту 50 пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265, а саме за заявою власника житла про зняття осіб із задекларованого/зареєстрованого місця проживання. У липні 2023 року позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Голосіївського районного суд м. Києва із позовом до ОСОБА_2 , Голосіївської районної в м. Києві Державної адміністрації, Департаменту з питань реєстрації (Київської міської державної адміністрації) про визнання права користування житловим приміщенням ( АДРЕСА_2 .), права декларування реєстрації місця проживання, зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15.01.2024 у справі №752/14778/23, яке було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду 16.12.2024 (копію постанови долучено до матеріалів справи за клопотанням представника відповідачів у судовому засіданні 15.01.2025), у задоволені позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було відмовлено з підстав обрання неналежного способу захисту. 22.02.2024 ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиненко Яною Олександрівною, зареєстрованого в реєстрі № 183 (а.с.34-35), передав у власність ОСОБА_1 спірну квартиру АДРЕСА_1 . 27.03.2024 ОСОБА_3 звернулася до поліції з повідомленням, про те, що відповідач ОСОБА_10 намагається здійснити проникнення до спірної квартири. У письмових поясненнях ОСОБА_1 , наданих начальнику Голосіївського УП ГУ НП України в м. Києві (том 1 а.с.39-40), підтверджений той факт, що 27.03.2024 вона викликала майстрів для заміни замків на вхідних дверях квартири АДРЕСА_1 та здійснила вхід до вказаної квартири. 27.03.2024 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 склали спільну розписку, згідно якої ОСОБА_3 зобов`язувалася до 29.03.2024 виселитися із спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , водночас, ОСОБА_1 висловила можливість укладення із позивачкою договору оренди спірної квартири строком на один місяць, за умови погодження орендної плати у розмірі 10 000,00 гривень. 30.03.2024 ОСОБА_1 склала розписку про те, що вона отримала від позивача ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 10 000,00 гривень, в якості орендної плати за квартиру АДРЕСА_1 і також як оплату за спожиті комунальні послуги (том 1 а.с.45). Судом першої інстанції також було встановлено та не заперечувалось позивачами, що у квітні 2024 року позивачі ОСОБА_11 та ОСОБА_4 були змушені виселитися із спірної квартири та на цей час не мають постійного місця проживання. Апеляційним судом у даній справі також встановлено, що 17 квітня 2025 року, тобто після ухвалення Голосіївським районним судом м. Києва оскаржуваного рішення, ОСОБА_1 продала спірну квартиру ОСОБА_5 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 17.04.2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О.Ю., зареєстрованим в реєстрі за №1499, а також витягом з Державного реєстру речових прав. (том 3 а.с. 51-52) Встановлено також, що ОСОБА_5 , яка має зареєстроване місце проживання у АДРЕСА_3 , 10 листопада 2025 року взята на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 . (том 3 а.с. 46) З документів, поданих ОСОБА_5 суду апеляційної інстанції також вбачається, що остання має сина - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , інваліда 2 групи з дитинства, непрацездатного. (том 3 а.с. 47) Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що з наявних у справі матеріалів не вбачається ознак фіктивності укладеного оспорюваного договору дарування квартири, а також не встановлено обставин, які свідчили б про порушення прав позивачів в результаті укладення вказаного правочину. В цій частині рішення суду першої інстанції відповідачами не оскаржується. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про вселення, суд першої інстанції керувався ст. ст. 15, 16, 317, 319, 321, 383, 391, 405 ЦК України, ст. ст. 150, 156 ЖК України, ст. 8 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу Конвенції, висновками ЄСПЛ («Садов`як проти України», 17.05.2018; «Кривіцька та Кривіцький проти України», 02.12.2010) та ВП ВС (від 13.10.2020 у справі №447/455/17). Суд першої інстанції, посилаючись на необхідність дотримання балансу захисту права власності ОСОБА_1 на квартиру та права користування цим житлом позивачами, які є членом сім`ї колишнього власника житла та які тривалий час проживали та були зареєстрована у спірній квартирі, іншого житла не мають, взяв до уваги, що відповідачка ОСОБА_1 перешкоджає вселенню позивачів, які не можуть самостійно (в позасудовому порядку) вселитися та проживати у приміщенні, яке вважають своїм житлом, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про вселення позивачів. Однак із таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України). Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18)). Залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Під земельним сервітутом варто розуміти речове право користування чужим майном у тому чи іншому відношенні. Тобто, земельний сервітут представляє собою право здійснювати один або декілька певних видів «користування» чужою земельною ділянкою. Земельному сервітуту притаманна властивість слідування. Сутність слідування полягає в тому, що перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не є підставою для припинення сервітуту. Тобто, сервітут немовби «приєднаний» до земельної ділянки, слідує за нею при зміні власника незалежно від волі останнього (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі № 748/582/19 (провадження № 61-3898св20)). Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (стаття 405 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19) вказано, що: «статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення». Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла; особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи. У справі, що переглядається, суд першої інстанції апеляційний суд не врахував, що сервітут, який передбачено статтею 405 ЦК для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Районний суд не звернув уваги, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 (на дату ухвалення оскаржуваного рішення), а позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не були та не є членами сім`ї власника спірної квартири ОСОБА_1 . Оскільки на даний час власником спірної квартири є ОСОБА_5 , а позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є членами сім`ї власника, то відсутні підстави для встановлення особистого сервітуту позивачам щодо спірної квартири. Щодо питання дотримання балансу інтересів, апеляційний суд зазначає наступне. У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування у судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. При цьому необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції на підставі Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 06.06.2024 (том 1 а.с. 43-44), що ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) та ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 ) не мають у власності іншого житла. Окрім того, на підставі копії пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 (том 1 а.с.46) та довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 01.08.2024 (том 1 а.с. 118) суд встановив, що ОСОБА_3 отримує пенсію по інвалідності, є інвалідом 3 групи (загальне захворювання, опорно-рухового апарату). Визнаючи обґрунтованими вимоги позивачів про вселення, районний суд також врахував, що внаслідок неможливості вселення в позасудовому порядку до спірної квартири позивачі фактично позбавлені житла, в якому постійно проживали з 2005 року. З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що конституційне право позивачів на житло у спірних правовідносинах переважає над тими негативними наслідками для відповідача - ОСОБА_1 (власника житла), які можуть виникнути. Окрім того, суд взяв до уваги, що відповідачі мають у своєму користуванні інше житло і фактично проживають у квартирі за адресою АДРЕСА_4 , яка належить ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1 а.с.116-117). Апеляційний суд, переглядаючи справу, приймає до уваги, що на даний час власником спірної квартири є ОСОБА_5 . Спірна квартира була придбана гр. ОСОБА_5 для власного користування. Встановлено також, що ОСОБА_5 зареєстрована і проживала в місті Суми, безпекова ситуація в якому щодня стає небезпечною для життя. Відповідно до наказу № 376 від 28.02.2025 року Міністерства розвитку громад та територій України з 06.03.2024 року і по теперішній час м.Суми Сумської міської територіальної громади (UA59080270010036634) включено до переліку територій можливих бойових дій. В своїх поясненнях, поданих до апеляційного суду, ОСОБА_5 зазначає, що саме з урахуванням безпекової ситуації в м.Суми, через високий ризик для її життя та життя її сина через військову агресію росії, інформацію про проведення бойових дій та захоплення деяких населених пунктів Сумського району вонавирішила придбати житло для себе та членів своєї родини подалі від лінії зіткнення. Зважаючи на безпекові обставини в м. Суми, вона переїхала разом із сином до м. Києва та отримала статус внутрішньо переміщеної особи. Відповідно до ч.1 ст. 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Відповідно до ч.1 ст.4 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково. Статус ОСОБА_5 як внутрішньо переміщеної особи підтверджується довідкою від 10 листопада 2025 року №3001-7002344476 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи(том 3 а.с. 46). Апеляційний суд також врахуовує, що членом сім`ї ОСОБА_5 є її син ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 , інвалід 2-ої групи, довічна група інвалідності встановлена з 07.02.2020 р. (том 3 а.с. 47) ОСОБА_8 має психіатричне захворювання тапотребує стороннього догляду, що підтверджується індивідуальною програмою реабілітації інваліда №140 від 10.02.2020 року. (том 3 а.с. 48-49) Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира є двохкімнатною та житлова площа спірної квартири складає 28 м кв. Оскількисім`я ОСОБА_5 складається з двох різностатевих людей, яким для проживання необхідно дві окремі кімнати, син ОСОБА_5 має психіатричне захворювання і потребує стороннього догляду, враховуючи встановлені Житловим кодексом норми житлової площі , спірна квартира розрахована на проживання 2 осіб і не є можливим вселення до цього житла сторонніх осіб, а ні з точки зору встановлених житлових стандартів, а ні з моральної. Постановлення рішення суду зобов`язального характеру у формі вселення до приватної власності ОСОБА_5 осіб, які їй не знайомі та не є членами її родини, створить надмірне втручання у приватне життя та право приватної власності на житло. Апеляційний суд також вважає приймає до уваги, що на момент придбання спірної квартири ОСОБА_5 позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не були в ній зареєстровані та не проживали, виселившись у квітні 2024 року, що ними не заперечується. Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції встановив, що позивачі мають право проживати у спірній квартирі, оскільки вони з 2005 року в ній проживали та не мають у приватній власності іншого житла. Поряд із цим, районний суд не врахував, що з даним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_12 звернулись у серпні 2024 року, тобто в період, коли вони вже виселились із спірного житла, проте в матеріалах справи зазначають своєю адресою: АДРЕСА_1 . Актуальне місце проживання та правовий статус такого житла позивачі ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не повідомили. З огляду на вказане, висновки суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог про вселення зроблені без належного з`ясування обставин, що мають значення по справі, не відповідають встановленим по справі обставинам та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, у зв`язку із чим рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про вселення. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 безпідставно отриманих грошових коштів в розмірі 10 000,00 гривень суд першої інстанції виходив із того, що вказані грошові кошти були отримані ОСОБА_1 без достатньої правової підстави, оскільки договір найму житлового приміщення між ними не укладався. Колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки помилковими, з огляду на таке. З матеріалів справи вбачається, що 30.03.2024 ОСОБА_1 склала розписку про те, що вона отримала від позивача ОСОБА_3 грошову суму у розмірі 10 000,00 гривень, в якості орендної плати за квартиру АДРЕСА_1 і також як оплату за спожиті комунальні послуги (том 1 а.с.45). Згідно з частинами першою, другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення вказаної норми стосуються позадоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов`язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України». За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти поверненню потерпілій особі, необхідно враховувати, що акти цивільного законодавства мають відповідати змісту загальних засад, зокрема добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї немає зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18, провадження № 61-434св20, від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21, провадження № 61-1022св22. У даній справі встановлено та не заперечувалось позивачкою ОСОБА_3 , що грошові кошти в розмірі 10 000,00 грн були передані нею ОСОБА_1 в якості орендної плати за квартиру і оплати комунальних послуг за квітень 2024 року. Таким чином між сторонами існували певні усні домовленості щодо орендної плати за проживання у спірній квартирі, і позивачка ОСОБА_3 добровільно сплатила ОСОБА_1 10 000,00 гривень, розуміючи, що письмового договору оренди між ними не укладено. З огляду на вказане, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 як безпідставно набутих грошових коштів, оскільки остання знала, що в неї відсутнє договірне зобов`язання (обов`язок) для сплати зазначених грошових коштів, проте здійснила таку сплату добровільно на підставі усних домовленостей, а в подальшому поводиться суперечливо, вимагаючи повернення сплачених коштів. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи, що позивачем не доведено підстав для повернення сплачених нею грошових коштів, як безпідставно набутих, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року також підлягає скасуванню в частині задоволення вказаних позовних вимог з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування судового рішення, та розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Враховуючи, що за результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідачів на користь позивачів судового збору також підлягає скасуванню. Крім того, оскільки відповідач ОСОБА_2 звільнений від сплати судового збору, як інвалід 2 групи, з позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 слід стягнути на користь держави судовий збір, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, в розмірі 1816, 80 грн. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Западнюк Наталії Іллівни та апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Западнюк Наталії Іллівни задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року скасувати в частині задоволення позовних вимог та стягнення судових витрат, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) та ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 ) судовий збір, який підлягав сплаті за подання апеляційної скарги, в розмірі 1816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 80 коп. в дохід держави з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складене 15 травня 2026 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.О.