Постанова 4824 № 756/1056/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/6371/2025 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 вересня 2025 року м. Київ Справа № 756/1056/24 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М., за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 03 грудня 2024 року, ухвалене у складі судді Диби О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ігнатов Дмитро Володимирович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Довга Катерина Анатоліївна про визнання заповіту недійсним, встановив: У січні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до відповідача ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ігнатов Д.В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Довга К.А. про визнання заповіту недійсним. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина. До складу спадщини входить квартира АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 09 вересня 1994 року, виданого згідно з розпорядженням №11092 від 09 вересня 1994 року. Вона в установлений законом строк звернулась до приватного нотаріуса з метою подання заяви про прийняття спадщини, однак нотаріусом було повідомлено, що до майна померлого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вже відкрито спадкову справу іншим нотаріусом. При її зверненні до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Довгої К.А. із заявою про прийняття спадщини, як спадкоємця першої черги за законом, вона дізналась, що за життя батько склав заповіт не на її користь. Як їй стало відомо, батько склав заповіт на ім`я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка була орендарем квартири, що належала батькові. Посилалась на те, що з боку орендарів квартири, а саме-відповідача ОСОБА_3 по відношенню до її батька ОСОБА_4 протягом певного часу здійснювався психологічний тиск, що виявився в обмеженні свободи пересування, перешкоди в спілкуванні з дочкою, підбурення до зміни відносин з дочкою в негативну сторону. Вважаючи, що волевиявлення батька щодо майна не було вільним та батьком був вчинений правочин проти його волі, під психічним тиском, позивач ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 , посвідчений 20 серпня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ігнатовим Д.В. та зареєстрований у спадковому реєстрі за №2840. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 03 грудня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано фактичні обставини справи, а рішення суду ухвалене з порушенням норм процесуального права, оскільки предметом позовних вимог у цій справі є визнання заповіту недійсним з тих підстав, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, а також що внаслідок свого похилого віку та тяжких хвороб заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг повноцінно керувати ними. Суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, а саме медичної документації, для дослідження якої позивач бажала просити суд призначити судову психіатричну експертизу спадкодавця для встановлення його цивільної дієздатності. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що стан здоров`я померлого не є предметом спору у цій справі, в зв`язку з чим відсутня потреба для витребування медичної документації спадкодавця. Проте, позивач вважає, що можливість вільного волевиявлення у заповідача перебуває у прямій залежності від його стану здоров`я. Позивач вважає, що справи про визнання заповіту недійсним з підстав психічного розладу вирішуються з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи зокрема, а отже стан здоров`я заповідача ОСОБА_4 перебував у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з його подальшими діями, які мають юридичне значення, в тому числі при складанні заповіту. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_13 просить відмовити в її задоволенні, оскільки підставою позову про визнання заповіту недійсним слугувало те, що на момент його складання у спадкодавця було відсутнє вільне волевиявлення і що до нього було застосовано психологічний тиск, який виразився в обмеженні його свободи пересування, перешкоді у спілкуванні з донькою та в підбуренні до зміни відносин з нею у негативну сторону. Підставою позовної вимоги про визнання заповіту недійсним позивач зазначала чинення відповідачем психологічного тиску на спадкодавця, що не є тотожним нездатності заповідача усвідомлювати свої дії через відсутність дієздатності у нього. Отже, в суді першої інстанції позивач не посилалася на те, що заповіт є недійсним внаслідок того, що спадкодавець не усвідомлював значення своїх дій і не міг ними керувати, тобто не порушувалося питання про дієздатність ОСОБА_4 . З огляду на зазначене, відповідач вважає, що доводи апеляційної скарги фактично зводяться до зміни підстав позову, а саме, що заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг повноцінно керувати ними. Крім цього, в обґрунтування заперечень проти апеляційної скарги відповідач вказує на те, що за договором забезпечення від 17.08.2020 ОСОБА_4 і ОСОБА_3 домовились про оформлення спадкодавцем на ім`я відповідача заповіту щодо квартири АДРЕСА_1 , натомість ОСОБА_3 взяла на себе обов`язок довічно утримувати ОСОБА_4 за свій рахунок, а також гарантує недоторканність його прав на постійне проживання в цій квартирі, вирішення всіх нагальних потреб, належний догляд, триразове харчування, не залишати одного без догляду на довгий час (більше одного дня), придбання ліків за свій рахунок, необхідних для його лікування в домашніх умовах, а також під час перебування в лікарні на стаціонарному лікуванні. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги підтримала, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечувала, просила рішення суду першої інстанції залишила без змін. Треті особи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки не повідомили. Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення представника позивача та відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 підставами для звернення до суду із позовною заявою про визнання заповіту недійсним зазначила відсутність волевиявлення спадкодавця та застосування до нього психічного тиску, тобто позивачем не ставиться під сумнів дієздатність померлого ОСОБА_4 під час складання заповіту. Однак, в ході розгляду справи не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки судом достовірно встановлено, що складений та підписаний 20.08.2020 ОСОБА_4 заповіт повністю відповідав його волі та вчинений без примусу та тиску, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. Пояснення свідків суд не взяв до уваги з огляду на їх зацікавленість у результаті розгляду справи. Позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, а твердження позивача в обґрунтування позовних вимог є лише припущеннями позивача, які належним чином не підтверджені та спростовуються матеріалами справи. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 виданим 28.04.1970 Рубченківською сільською радою Володарського району Київської області, свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_2 виданим 01.02.1991 відділом РАЦС Мінського району м. Києва (а.с.11, т. 1). Згідно з ордером №Г322097 на жиле приміщення виданого 29.05.1978 виконкомом Київської міської ради депутатів трудящих (а.с.12,13, т. 1), його видано ОСОБА_4 на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , на сім`ю з трьох осіб: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_6 (донька). Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданого 09.09.1994 Фондом комунального майна Мінського району м. Києва, квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_4 (а.с.14, т.І), що також підтверджується інформаційною довідкою КП БТІ від 06.04.2020 (а.с.98, т. 1). 20.07.2019 року ОСОБА_4 передав належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 в оренду ОСОБА_3 , відповідачу у справі, на підставі договору оренди квартири від 20.07.2019, акту прийому-передачі квартири від 20.07.2019, а також додаткових угод від 19.07.2021 та від 20.01.2023 (а.с.101-106, т.І). Відповідно до свідоцтва про одруження серія НОМЕР_3 виданого 13.05.2000 відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневого районного управління юстиції у м. Києві (а.с.95, т.І), чоловіком ОСОБА_3 є ОСОБА_7 . Згідно з договором забезпечення від 17.08.2020, укладеного в простій письмовій формі, сторони домовилися про те, що ОСОБА_4 оформляє заповіт на ім`я ОСОБА_3 щодо квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 зобов`язується довічно утримувати ОСОБА_4 за свій рахунок, а також гарантує недоторканність його прав на постійне проживання у даній квартирі, вирішення всіх нагальних потреб, належний догляд, триразове харчування, не залишати одного без догляду на довгий час (більше одного дня), придбання за свій рахунок ліків, необхідних для його лікування в домашніх умовах, а також під час перебування в лікарні на стаціонарному лікуванні (а.с.107-108, т.І). 14.02.2020 року ОСОБА_4 видана довіреність на ім`я ОСОБА_7 , посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кіхтенком Т.О., на право бути представником в усіх державних органах з усіх без винятку питань, що стосуються отримання дублікату свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 з подальшою реєстрацією дубліката у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.96, т.І). Як вбачається з консультативного висновку № 37, виданого лікарем-психіатром Київського міського психоневрологічного диспансеру № 3 17 лютого 2020 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на обліку у лікаря-психіатра не перебуває, діагноз - органічне ураження ЦНС поєднаного ґенезу ( внаслідок хронічного обструктивного захворювання легень та діабету 2 ступеня). Висновок виданий за особистим зверненням ( а.с. 109, т. 1). Відповідно до заповіту, посвідченого 20 серпня 2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ігнатовим Д.В. та зареєстрованого в реєстрі за №2840 (а.с.110, т.І), ОСОБА_4 заповів ОСОБА_3 належну йому квартиру АДРЕСА_1 . Заповіт містить посилання на те, що його записано зі слів ОСОБА_4 , особу якого встановлено та дієздатність перевірено, прочитаний уголос заповідачем і власноручно підписаний ним у присутності приватного нотаріуса. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер у віці 83 років у м. Києві, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 виданим 14.08.2023 Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (а.с.112, т.І). Згідно з договором №414 про надання ритуальних послуг від 17.08.2023, а також актами приймання-передачі наданих послуг від 17.08.2023 (а.с.115-119), укладених між ФО-П ОСОБА_8 та ОСОБА_7 (чоловіком відповідача), сторони домовились щодо надання комплексу ритуальних послуг, пов`язаних з організацією та проведенням поховання померлого ОСОБА_4 . В матеріалах справи містяться чеки та квитанції на придбання відповідачем продуктів харчування, ліків тощо для ОСОБА_4 , а також записи щодо здійснення витрат відповідачем на його утримання, вчинені особисто ОСОБА_4 , що не заперечувалося стороною позивача в ході розгляду справи (а.с.120-191, 197-202, т.2). З матеріалів справи убачається, що відповідач здійснювала переказ коштів на утримання ОСОБА_4 , а також оплачувала житлово-комунальні послуги за утримання спірної квартири (а.с.5-47, т. 2). Також судом першої інстанції в судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ( які зазначили, що вони є заінтересованими у вирішенні цієї справи) та свідки ОСОБА_11 ОСОБА_12 . Аналіз змісту позовної заяви дає підстави для висновку, що недійсність заповіту на думку позивача полягає саме в тому, що під час його складення на заповідача здійснювався психологічний вплив. Так, позивач зазначала, що її батько перед смертю проживав у своїй квартирі, іншу кімнату якої здавав у оренду іншим особам. Позивач наголошувала на поступовому погіршенні ставлення батька до неї, однак незважаючи на це продовжувала цікавитися станом його здоров`я та вирішувати невідкладні потреби. Через деякий час у телефонній розмові батько повідомив позивачу, що орендарі йому не заважають та залишаться проживати у його квартирі. У позивача з відповідачем, яка була орендарем квартири, склалися дружні відносини, у зв`язку з чим не виникало підозри щодо підступних та протиправних дій з боку орендарів. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році позивач разом з дитиною покинула територію України, а батько залишився мешкати у своїй квартирі. Отже, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилалася на відсутність волевиявлення спадкодавця та здійснення психологічного тиску з боку відповідача ОСОБА_3 на заповідача ОСОБА_4 . Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17, постанова Верховного Суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20). Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Форма заповіту передбачає обов`язковість його посвідчення нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України (частина третя статті 1247 ЦК України). Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Із змісту наведених норм випливає, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відтак, недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психологічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна (пункт 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Для визнання правочину недійсним підлягають доведенню такі обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Зазначена позиція щодо застосування норм матеріального права викладена в постановах Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 342/139/16-ц , від 25 червня 2020 року у справі № 319/559/18 та від 22 вересня 2021 року у справі № 760/8650/19. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, зокрема покази свідків, встановивши, що позивач не довела наявність підстав, передбачених статтями 203, 215, 231 ЦК України, з якими закон пов`язує недійсність правочину, вчиненого під впливом психологічного насильства, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач не надала належних та допустимих доказів факту застосування психологічного тиску на заповідача ОСОБА_4 з боку відповідача чи інших осіб, відсутності бажання заповідача щодо укладення правочину, наявності причинного зв`язку між психологічним тиском і складанням заповіту, а також відсутності волевиявлення заповідача щодо укладення заповіту. Доводи апеляційної скарги позивача зводяться до тверджень, що підставою позову також були ті обставини що внаслідок свого похилого віку та тяжких хвороб заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг повноцінно керувати ними. Тому позивач вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для витребування медичної документації щодо померлого, оскільки шляхом дослідження цих документів в межах судової психіатричної експертизи можливо встановити відсутність дієздатності у заповідача станом на час вчинення заповіту. Проте зазначені доводи апеляційної скарги є безпідставними та суперечать змісту позовної заяви ОСОБА_1 , нормам матеріального та процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та змісту оскаржуваного рішення, відмовляючи ухвалою від 14 березня 2024 року, занесеною до протоколу судового засідання, у задоволенні заяви позивача про витребування медичної документації, суд першої інстанції керувався тим, що такий доказ стосується інших підстав позову, оскільки позивач як на підставу позову посилалася на складення заповіту під час здійснення психічного тиску на заповідача. Колегія суддів наголошує на тому, що згідно з загальними засадами цивільного законодавства, зокрема відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі N 917/1739/17 вказано, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим, не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі N 924/1473/15, провадження N 12-15гс19). Надаючи позивачу право на зміну предмета позову та забороняючи одночасну зміну у встановлений процесуальним законом строк підстав та предмета позову, законодавець зобов`язав суд розглядати позовні заяви виключно з тих підстав, на які посилається позивач. Зазначене підтверджується, зокрема, і частиною другою статті 264 ЦПК України, відповідно до якої при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України, в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Тобто закріплений процесуальним законом принцип диспозитивності цивільного судочинства не дозволяє суду обирати самостійно ті підстави позову, на які особа не посилалася у позові. Суд не уповноважений на власний розсуд виявляти та аналізувати інші підстави позову, ніж зазначені у позовній заяві, для вирішення спору. Як вбачається з матеріалів справи, з заявою про зміну чи доповнення підстав позову ОСОБА_1 до суду не зверталася, вимог про визнання заповіту недійсним з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, позивач не заявляла. В позовній заяві зазначено про те, що «всі ці лікування дуже тяжко позначились на його стані здоров`я. Велика кількість прийнятих ліків, в тому числі знеболюючих, фізичний біль та страждання позначились певною мірою на психічному стані батька». Разом з тим, вказівка позивачем на такі обставини не свідчить, що підставою пред`явленого позову були положення ст. 225 ЦК України, оскільки позивач не посилалася на те, що ОСОБА_4 складав заповіт у період часу, коли внаслідок хвороби не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними. Ні разом з позовною заявою, ні під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач та її представник не подали клопотання про призначення судової психіатричної експертизи. В позовній заяві позивач підкреслювала та неодноразово наголошувала, що підставою позову є застосування до спадкодавця психічного тиску, внаслідок якого спадкодавцем було вчинено правочин проти його справжньої волі. У постанові від 30 березня 2023 року у справі № 569/12039/19, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у позові про визнання заповіту недійсним, заявленого з тих підстав, що заповідач, складаючи новий заповіт, діяла під психологічним тиском ОСОБА_2 , оскільки мала психічні розлади здоров`я, Верховний Суд зазначив, що «Сам по собі психічний розлад здоров`я спадкодавця не є належним та достатнім доказом здійснення ОСОБА_2 психологічного тиску на матір. Вимог про визнання заповіту недійсним з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, позивачка не заявляла.» З огляду на зазначене, колегія суддів відхиляє посилання апеляційної скарги на протиправність дій суду щодо відмови у витребуванні медичної документації для дослідження психічного стану батька на предмет його здатності здійснювати свої цивільні права та обов`язки, оскільки витребування медичної документації для проведення судової психіатричної експертизи є необхідним у випадку пред`явлення позову про визнання недійсним заповіту з підстав його вчинення фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Інших доводів на спростування висновків суду першої інстанції апеляційна скарга не містить. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано норм матеріального і процесуального права, а тому рішення необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 03 грудня 2024 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 20 травня 2026 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Рейнарт І.М.