Постанова 4824 № 752/8162/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 травня 2026 року м. Київ Справа №752/8162/25 Провадження: № 22-ц/824/4891/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Кізко Лесі Сергіївни в інтересахАкціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2025 року, ухваленепід головуванням суддіКордюкової Ж. І., у справі за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в: В травні 2025 року АТ «Сенс Банк» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 07.06.2021 між АТ «Альфа-Банк» та відповідачем укладено угоду про надання споживчого кредиту №631680992, відповідно до умов якої банк надав позичальнику кредит, а останній зобов`язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах цього договору. Вказує, що банк свої зобов`язання виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит. Однак, відповідач передбачені кредитним договором зобов`язання щодо своєчасності погашення кредиту та сплати нарахованих відсотків за користування кредитом належним чином не виконав, внаслідок чого у відповідача перед банком виникла заборгованість в розмірі 307169,58 грн, з яких 227027,59 грн прострочення по кредиту, 80141,99 грн відсотки за користування кредитом. У зв`язку з чим, товариство просило суд стягнути з відповідача вищезазначену заборгованість та судові витрати. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2025 року позов АТ «Сенс Банк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс банк» заборгованість в розмірі 132326 грн. 23 коп. та судові витрати в розмірі 1587 грн. 94 коп. Відмовлено в задоволенні решти позовних вимог. Не погодившись із таким судовим рішенням в частині незадоволених позовних вимог, адвокат Кізко Л. С. в інтересах АТ «Сенс Банк» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, рішення в оскаржуваній частині просила скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність належних доказів укладення між сторонами кредитного договору, внаслідок чого безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення відсотків за користування кредитом . Зазначає, що кредитний договір між сторонами був укладений у встановленому законом порядку в електронній формі, шляхом приєднання відповідача до умов публічної пропозиції банку через інформаційно-телекомунікаційну систему із використанням електронного підпису одноразовим ідентифікатором, що відповідає вимогам Закону України «Про електронну комерцію» . При цьому, факт укладення договору підтверджується сукупністю доказів, зокрема, акцептом пропозиції, випискою по рахунку, а також вчиненням відповідачем конклюдентних дій, використанням кредитних коштів та здійсненням часткових платежів, що свідчить про визнання ним умов договору та наявності зобов`язань за ним . Крім того, наголошує на дії презумпції правомірності правочину, передбаченої статтею 204 ЦК України, яка не була спростована відповідачем, а тому, укладений між сторонами договір є чинним та підлягає виконанню . Також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував правову природу договору як договору приєднання та публічного договору, умови якого розміщені на офіційному веб-сайті банку, а також неправильно застосував норми матеріального права щодо форми правочину, не надавши належної оцінки можливості укладення договору в електронній формі . Окремо посилається на правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких електронний договір, укладений із використанням одноразового ідентифікатора, є таким, що прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, а часткове виконання договору свідчить про його укладення та прийняття сторонами його умов. Ухвалами Київського апеляційного суду від 13 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 07 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до АТ «Альфа-Банк» із пропозицією про укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії (а. с. 14 (зворот) - 15). Відповідно до акцепту пропозиції на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії АТ «Альфа-Банк» прийняло пропозицію відповідача на укладення відповідної угоди, яка є невід`ємною частиною договору про банківське обслуговування фізичних осіб в АТ «Альфа-Банк». Згідно з умовами акцепту відповідачу було відкрито поточний рахунок з електронним платіжним засобом у національній валюті та випущено міжнародну платіжну картку MasterCard Debit World строком дії 5 років. Відповідно до умов акцепту сума встановленої кредитної лінії становила 111 000 грн, максимальний ліміт кредитної лінії 200 000 грн, процентна ставка за користування кредитною лінією для торгових операцій та/або операцій зі зняття готівки 35,99 % річних, тип процентної ставки фіксований, а обов`язковий мінімальний платіж складав 5 % від суми загальної заборгованості за кредитною лінією, але не менше 50 грн. Крім того, матеріали справи містять паспорт споживчого кредиту, відповідно до якого АТ «Альфа-Банк» до укладення договору проінформувало відповідача про умови кредитування, зокрема, щодо розміру кредитного ліміту, строку кредитування, процентної ставки та порядку погашення заборгованості (а. с. 13 - 14). 01 грудня 2022 року найменування АТ «Альфа-Банк» змінено на АТ «Сенс Банк». Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості станом на 17 квітня 2024 року ОСОБА_1 має заборгованість перед АТ «Сенс Банк» у загальному розмірі 307 169,58 грн, з яких: 227 027,59 грн заборгованість за тілом кредиту, 80 141,99 грн заборгованість за відсотками за користування кредитом (а. с. 29). 07 червня 2024 року позивач направив на адресу відповідача вимогу про усунення порушень умов кредитного договору та погашення заборгованості, яка залишилась відповідачем без виконання (а. с. 27). Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем належними та допустимими доказами підтверджено факт користування відповідачем кредитними коштами та наявність у нього непогашеної заборгованості за тілом кредиту, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення фактично отриманих та неповернутих грошових коштів. Разом із тим, суд першої інстанції зазначив, що матеріали справи не містять належних та достатніх доказів погодження сторонами істотних умов кредитування в частині розміру та порядку сплати процентів за користування кредитом. При цьому, суд першої інстанції, з одного боку, виходив із того, що банк акцептував пропозицію відповідача на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, однак, з іншого боку, зазначив, що матеріали справи не містять оферти, підписаної відповідачем електронним підписом або за допомогою одноразового ідентифікатора, з якої можливо було б встановити, з якою саме публічною пропозицією АТ «Альфа-Банк» погодився відповідач при укладенні кредитного договору. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що з наданої позивачем довідки про ідентифікацію неможливо встановити, для підписання якого саме документа відповідачу було направлено одноразовий ідентифікатор 6631, що, на думку суду, унеможливлює встановлення погоджених сторонами умов кредитування, зокрема, щодо сплати процентів за користування кредитними коштами. У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача відсотків за користування кредитом та, врахувавши сплачені відповідачем кошти в рахунок відсотків, зарахував їх у погашення заборгованості за тілом кредиту, внаслідок чого визначив до стягнення з відповідача заборгованість у розмірі 132 326,23 грн. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Частиною 1 статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Згідно з ч. 1, 2 ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Відповідно до ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка зробила пропозицію укласти договір (оферту), у разі беззастережного акцепту цієї пропозиції його адресатом автоматично стає стороною в договірному зобов`язанні. Акцептом визнається відповідь особи, якій адресована оферта, про її прийняття. Акцепт повинен бути повним і беззастережним. Мовчання за загальним правилом не є акцептом, якщо інше не випливає із закону, звичаю ділового обороту або з колишніх ділових відносин сторін. Мовчання можна вважати акцептом лише тоді, коли це прямо передбачено договором або законом. Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України). У постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №760/7792/14-ц, від 17 грудня 2020 року у справі №278/2177/15-ц вказано, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом із тим відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки за картковими рахунками (за кредитним договором) можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором. З матеріалів справи убачається, що 07 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до АТ «Альфа-Банк» із пропозицією про укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії (а. с. 14 (зв) - 15). Цього ж дня, між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено угоду про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, оформлену шляхом акцепту пропозиції відповідача на укладення відповідної угоди. На підтвердження обставин укладення кредитного договору позивачем надано акцепт пропозиції на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, паспорт споживчого кредиту, виписку по рахунку, розрахунок заборгованості, а також копію досудової вимоги про усунення порушень умов кредитного договору з доказами її направлення відповідачу (а. с. 12 - 26). Відповідно до умов акцепту відповідачу було встановлено кредитний ліміт у розмірі 111 000грн, із максимальним лімітом кредитної лінії до 200 000 грн, визначено процентну ставку за користування кредитними коштами у розмірі 35,99 % річних, тип процентної ставки - фіксований, а також погоджено порядок та строки погашення заборгованості. Крім того, матеріали справи містять паспорт споживчого кредиту, підписаний відповідачем 07 червня 2021 року, який містить інформацію щодо строку кредитування, умов користування кредитною лінією, розміру процентної ставки, порядку внесення обов`язкових платежів та наслідків невиконання позичальником своїх зобов`язань(а. с. 13 - 14). Факт користування відповідачем кредитними коштами підтверджується випискою по рахунку, яка містить інформацію щодо руху коштів, здійснення видаткових операцій, погашення заборгованості та сплати процентів за користування кредитом (а. с. 17 - 23). При цьому, відповідачем не заперечувався сам факт користування кредитною карткою та отримання кредитних коштів. Разом із тим, дійшовши висновку про наявність між сторонами кредитних правовідносин, суд першої інстанції одночасно зазначив про недоведеність погодження сторонами умов кредитування в частині сплати процентів за користування кредитом, пославшись на відсутність в матеріалах справи оферти з підписом відповідача та неможливість встановити, для підписання якого саме документа відповідачу направлявся одноразовий ідентифікатор. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, оскільки наведене мотивування містить внутрішню суперечність. Так, суд першої інстанції встановивіснування між сторонами кредитних правовідносин, факт укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, надання відповідачу кредитного ліміту, користування відповідачем кредитними коштами, здійснення відповідачем платежів на виконання умов договору, сплату процентів за користування кредитом протягом тривалого часу. Водночас, установивши наведені обставини, суд дійшов висновку про неможливість встановлення погоджених сторонами умов кредитування, зокрема, щодо сплати процентів за користування кредитом. Колегія суддів відмічає, щотакі висновки не узгоджуються з установленими судом фактичними обставинами справи. Сам по собі факт відсутності в матеріалах справи окремої оферти із власноручним підписом відповідача або неможливість встановлення, для підписання якого саме документа використовувався одноразовий ідентифікатор, не може оцінюватися судом відокремлено від усієї сукупності доказів та подальшої поведінки сторін після укладення договору. При цьому, суд першої інстанції не ставив під сумнів факт отримання відповідачем кредитної картки, наявність у нього доступу до фінансового номера телефону, факт активації кредитної картки, а також факт тривалого користування відповідачем кредитною лінією. Колегія суддів ураховує, що відповідно до положень статей 641, 642 ЦК України акцептом пропозиції укласти договір може бути не лише підписання відповідного документа, а й вчинення особою дій, які свідчать про прийняття запропонованих умов договору, зокрема, користування наданими кредитними коштами та виконання умов договору. Крім того, Верховний Суд у численній судовій практиці неодноразово звертав увагу на те, що подальше користування кредитною карткою, використання кредитних коштів, здійснення платежів та виконання умов договору підтверджують приєднання позичальника до умов кредитного договору та прийняття ним відповідних умов кредитування. Окрім того,колегія суддів враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010, відповідно до якого стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину, а відтак, укладений договір вважається правомірним та таким, що породжує цивільні права й обов`язки сторін, доки ця презумпція не буде спростована у встановленому законом порядку. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на спростування презумпції правомірності укладеного між сторонами кредитного договору, а відповідач фактично визнавав існування кредитних правовідносин, користувався кредитними коштами та здійснював погашення заборгованості. З урахуванням принципу favor contractus, відповідно до якого сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору повинні тлумачитися на користь його дійсності та виконуваності, колегія суддів доходить висновку, що надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують погодження сторонами істотних умов кредитного договору, у тому числі щодо розміру процентної ставки за користування кредитними коштами. Матеріали справи також свідчать про те, що 07 червня 2024 року позивач звернувся до відповідача із письмовою вимогою про усунення порушень умов кредитного договору та погашення наявної заборгованості, яка залишилась без виконання з боку відповідача. При цьому розрахунок заборгованості, наданий позивачем, здійснений станом на 07 квітня 2024 року, тобто, до моменту звернення банку із відповідною досудовою вимогою, а відтак, підстав вважати такий розрахунок передчасним або таким, що здійснений із порушенням умов договору, не має. Отже, відповідач свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, унаслідок чого станом на 07 квітня 2024 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 307 169,58 грн, з яких: 227 027,59 грн заборгованість за тілом кредиту та 80 141,99 грн заборгованість за відсотками за користування кредитом. Колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що сплачені відповідачем на користь банку проценти у розмірі 94 701,36 грн підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту. Такий висновок суду першої інстанції не ґрунтується на встановлених у справі обставинах та суперечить змісту спірних правовідносин. Як зазначено вище, суд першої інстанції фактично визнав існування між сторонами кредитного договору, підтвердив факт користування відповідачем кредитними коштами, наявність погодженого кредитного ліміту, користування кредитною карткою та здійснення відповідачем платежів на виконання умов договору, однак, без достатніх правових підстав дійшов висновку про відсутність погоджених сторонами умов щодо сплати процентів за користування кредитом. При цьому, матеріали справи містять докази того, що відповідач протягом тривалого часу здійснював платежі саме як плату за користування кредитними коштами, тобто, фактично виконував умови кредитного договору в частині сплати процентів, не заперечуючи існування відповідного обов`язку. Отже, висновок суду про можливість самостійного зарахування сплачених процентів у рахунок погашення тіла кредиту фактично призвів до зміни умов виконання кредитного договору та зміни правової природи здійснених відповідачем платежів, що не узгоджується з положеннями статей 525, 526, 629 ЦК України. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до статті 1048 ЦК України проценти є платою за користування грошовими коштами, а їх сплата є самостійним обов`язком позичальника, який виникає з кредитного договору. З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та з неповним з`ясуванням обставин справи, а викладені у ньому висновки є взаємовиключними, оскільки суд, встановивши факт існування між сторонами кредитних правовідносин, укладення кредитного договору, користування відповідачем кредитними коштами та виконання ним умов договору, одночасно дійшов висновку про відсутність погодження сторонами умов щодо сплати процентів за користування кредитом. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2025 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки наслідком апеляційного перегляду справи є задоволення позову у повному обсязі, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 3 686, 03 та 3147 грн 13 коп за подання апеляційної скарги, що разом складає 6833 грн 16 коп. Крім того, з матеріалів справи, а саме позовної заяви убачається, що позивачем в позові було порушено питання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, яке залишено поза увагою суду першої інстанції (а.с. 1 - 10). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. При цьому, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносить витрати на професійну правничу допомогу саме до витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу. Статею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), а також документи, що свідчать про фактичне надання таких послуг. Відтак, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. З матеріалів справи вбачається, що з метою підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем до закінчення судових дебатів було заявлено про такі витрати та визначено їх розмір у сумі 24 712 грн 81 коп. Отже, позивач дотримався вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо завчасного повідомлення суду та іншої сторони про понесені та очікувані витрати на правничу допомогу. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, актів тощо), які подаються до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови попереднього заявлення таких вимог. На підтвердження понесених витрат до суду надано належні та допустимі докази, а саме: договір про надання правничої допомоги, та свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії чк №0011086 (а. с. 30 - 32 . Отже, понесені позивачем витрати є реальними, документально підтвердженими, безпосередньо пов`язаними з розглядом справи та такими, що відповідають вимогам статей 133, 137, 141 ЦПК України. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, їх дійсність, обґрунтованість, розумність та співмірність з огляду на складність справи та її значення для сторін. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові у справі № 755/9215/15-ц, передбачає, що при визначенні розміру відшкодування суд має виходити з критерію реальності витрат (їх дійсності та необхідності) та розумності їх розміру з урахуванням конкретних обставин справи. Також у постановах Верховного Суду у справах № 905/1795/18, № 922/2685/19 та № 922/3812/19 наголошено, що суд має право оцінювати співмірність витрат, однак таке зменшення можливе лише за наявності відповідного клопотання іншої сторони та доведеності неспівмірності заявлених сум. Відповідно до висновків Об`єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19, зменшення витрат на професійну правничу допомогу можливе виключно за наявності клопотання іншої сторони із належним обґрунтуванням неспівмірності заявленої суми. У даній справі відсутні заперечення відповідача проти заявленого позивачем розміру витрат на правничу допомогу, а відтак колегія суддів не вбачає правових підстав для їх самостійного зменшення. Перевіряючи заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 3.1 договору про надання послуг № 1006 від 28 січня 2025 року винагорода виконавця складається з: 375 грн - за підготовку позовної заяви до суду; 225 грн - за отримання рішення суду; 7,85 % - комісійної винагороди від суми коштів, стягнутих на користь замовника. З огляду на те, що на користь позивача підлягають стягненню кошти у розмірі 307169 грн 58 коп., загальний розмір витрат на професійну правничу допомогу становить 24 712 грн 81 коп. (375 грн + 225 грн + 307 169,58 грн ? 7,85 %). Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Кізко Лесі Сергіївни в інтересах Акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» (ЄДРПОУ 23494714, адреса: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100) заборгованість за кредитним договором у розмірі 307 169,58 грн, з яких: 227 027,59 грн - заборгованість за тілом кредиту; 80 141,99 грн - заборгованість за відсотками. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь АТ «Сенс Банк» (ЄДРПОУ 23494714, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100) судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 6833 (шість тисяч триста тридцять три) грн 16 коп та витрати на правничу допомогу у розмірі 24 712 (двадцять чотири тисячі сімсот дванадцять) грн 81 коп. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повне судове рішення складено 18 травня 2026 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура