Постанова 4824 № 753/27121/25

Єдиний унікальний номер № 753/27121/25 Апеляційне провадження № 33/824/1656/2026 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 березня 2026 року суддя Київського апеляційного суду Журба С.О., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2026 року, прийняту відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за ч. 1 ст. 130 КУпАП, В С Т А Н О В И В : Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 №533138 від 06.12.2025, ОСОБА_1 , 06.12.2025, о 11-19 год. м. Київ, вул. Дяченка, 6, був зупинений за порушення ПДР, та керував транспортним засобом з явними ознаками наркотичного сп`яніння, а саме не природна блідість обличчя, виражене тремтіння пальців рук, тіла, поведінка не відповідає обстановці, що склалася, занадто активний, зіниці очей занадто звужені. Від проходження огляду у встановленому законом порядку в лікаря нарколога, водій категорично відмовився, чим порушив п.2.5 ПДР, направлення на огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння, або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакцій, відеозаписи з бодікамер поліцейських, постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого не в автоматичному режимі серія ЕНА №6290022 від 06.12.2025, відповідно до якої ОСОБА_1 категорично відмовився пред`явити документи, особу встановлено по базі ІПНП. Своїми діями ОСОБА_1 порушив п. 2.5 Правил дорожнього руху України, за що передбачена відповідальність за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2026 року року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 грн, із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк один рік. Також визначено, що відповідно до ч. 2 ст. 308 КУпАП у разі несплати штрафу протягом 15 днів з дня винесення постанови у порядку примусового виконання постанови про стягнення штрафу за вчинення адміністративного правопорушення з ОСОБА_1 підлягає стягненню подвійний розмір штрафу у сумі 34 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 судовий збір за винесення постанови про накладення адміністративного стягнення у розмірі 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 665,60 грн. Не погоджуючись із таким судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржувану постанову і закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю подій і складу адміністративного правопорушення. У судове засідання, призначене на 19 березня 2026 року, з`явилися особа, яку притягнуто до адміністративної відповідальності - ОСОБА_1 та його захисник, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Переглянувши справу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. По своїй суті позиція апелянта, висловлена в апеляційній скарзі, в переважній більшості співпадає з позицією, якій судом першої інстанції надано належну правову оцінку. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. У своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо суд апеляційної інстанції вважає за необхідне надати оцінку доводам апелянта в його скарзі про те, що він нібито не відмовлявся від проходження огляду на стан наркотичного сп`яніння у встановленому законом порядку у лікаря-нарколога. Як убачається з матеріалів справи, зокрема відеозапису з нагрудних бодікамер працівників поліції, ОСОБА_1 дійсно висловлював словесну згоду на проходження медичного огляду в закладі охорони здоров`я. Разом із тим така згода не була безумовною, оскільки останній пов`язував проходження огляду з виконанням висунутих ним додаткових вимог, а саме обов`язковою присутністю двох понятих під час проведення такого огляду. Апеляційний суд зазначає, що у розумінні положень ч. 1 ст. 130 КУпАП та вимог п. 2.5 Правил дорожнього руху України згода особи на проходження огляду має бути чіткою, однозначною та безумовною. Тобто особа, яка погоджується пройти огляд на стан сп`яніння, повинна беззастережно виконати законну вимогу поліцейського та вчинити відповідні дії, спрямовані на фактичне проходження такого огляду у порядку, визначеному законом. Саме лише формальне або декларативне висловлення словесної згоди без реального наміру негайно пройти огляд, а також обумовлення такої згоди додатковими вимогами чи умовами, які не передбачені чинним законодавством, не може вважатися належним виконанням обов`язку водія, встановленого п. 2.5 Правил дорожнього руху України. При цьому чинне законодавство, яке регулює порядок проведення огляду водіїв на стан наркотичного сп`яніння, не передбачає обов`язкової присутності двох понятих під час проведення медичного огляду в закладі охорони здоров`я. Відтак висунення ОСОБА_1 такої умови фактично свідчило про небажання пройти огляд у визначеному законом порядку та було обґрунтовано розцінене працівниками поліції як відмова від його проходження. Крім того, поведінка ОСОБА_1 , зафіксована на відеозаписі, свідчить не про намір безперешкодно пройти огляд, а про ухилення від його проходження шляхом висування власних умов та затягування процедури. Така поведінка за своїм змістом є несумісною з поняттям добровільної та безумовної згоди на проходження огляду. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що ОСОБА_1 фактично відмовився від проходження огляду на стан наркотичного сп`яніння у встановленому законом порядку, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Щодо доводів апелянта про те, що працівниками поліції його було зупинено без повідомлення причин такої зупинки, то таким посиланням суд першої інстанції надав належну правову оцінку, з якою апеляційний суд погоджується. Так, із дослідженого відеозапису з нагрудних бодікамер працівників поліції вбачається, що після зупинки транспортного засобу ОСОБА_1 поставив працівнику поліції запитання щодо підстав такої зупинки, на що поліцейський одразу повідомив дві конкретні підстави, а саме: дію Постанови Кабінету Міністрів України №1455 та перевезення дитини без використання дитячого автокрісла. Зазначені обставини чітко зафіксовані на відеозаписі та спростовують твердження апелянта про те, що причину зупинки йому не повідомляли або що така причина була вигадана працівниками поліції вже після зупинки транспортного засобу. Більше того, відеозапис також спростовує доводи апелянта про те, що дитина перебувала у транспортному засобі з дотриманням вимог правил перевезення дітей. Натомість із поведінки працівника поліції та змісту його пояснень убачається, що відповідна підстава для зупинки була повідомлена негайно та безпосередньо після звернення ОСОБА_1 із відповідним запитанням. Таким чином, твердження сторони захисту про відсутність законних підстав для зупинки транспортного засобу є безпідставними та повністю спростовуються дослідженим судом відеозаписом. Крім того, навіть у випадку незгоди особи із правомірністю зупинки транспортного засобу, така обставина сама по собі не звільняє водія від обов`язку виконати законну вимогу поліцейського щодо проходження огляду на стан сп`яніння у встановленому законом порядку. Щодо доводів апелянта про відсутність у нього ознак наркотичного сп`яніння, суд апеляційної інстанції зазначає наступне: Як убачається з матеріалів справи та дослідженого судом відеозапису з нагрудних бодікамер працівників поліції, ОСОБА_1 було чітко повідомлено про виявлені у нього ознаки наркотичного сп`яніння, а саме: неприродна блідість обличчя, виражене тремтіння пальців рук та тіла, поведінка, що не відповідала обстановці, надмірна активність, а також надмірно звужені зіниці очей. При цьому апеляційний суд звертає увагу, що законодавством не вимагається встановлення працівником поліції остаточного факту перебування особи у стані наркотичного сп`яніння безпосередньо на місці зупинки транспортного засобу. Достатньою підставою для направлення особи на відповідний медичний огляд є наявність у поліцейського обґрунтованих підстав вважати, що водій перебуває у стані такого сп`яніння, зокрема за наявності характерних зовнішніх ознак. Згідно з положеннями ст. 16 Закону України «Про дорожній рух» водій, серед іншого, зобов`язаний: виконувати розпорядження поліцейського. Пункт 1.3 ПДР передбачає, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. За п.1.9 ПДР особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством. Відповідно до п. 2.5 ПДР водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції. Порядок проходження огляду особами, які керують транспортними засобами, на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, визначений ст. 266 КУпАП, а також затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1103 від 17.12.2008 «Порядок направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду»(далі- Порядок), та регулюється Інструкцією про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства охорони здоров`я України 09.11.2015 № 1452/735 (далі Інструкція). Згідно ст. 266 КУпАП України особи, які керують транспортними засобами і щодо яких є підстави вважати, що вони перебувають у стані алкогольного/наркотичного сп`яніння підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами та оглядові на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції. Згідно п. 2 розділу І Інструкції огляду на стан сп`яніння підлягають водії транспортних засобів, щодо яких у поліцейського уповноваженого підрозділу Національної поліції України є підстави вважати, що вони перебувають у стані сп`яніння згідно з ознаками такого стану. Пунктом 4 розділу 1 Інструкції визначено ознаки наркотичного сп`яніння. Зокрема, ознаками наркотичного сп`яніння є: наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп`яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота), якими є порушення координації рухів; порушення мови; виражене тремтіння пальців рук; різка зміна забарвлення шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці; звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло; сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови; почервоніння обличчя або неприродна блідість. Наявність у водія хоча б однієї вищевказаної ознаки сп`яніння є підставою для проведення огляду водія на стан наркотичного сп`яніння. За положеннями Інструкції визначення ознак щодо можливості знаходження водія у стані сп`яніння відноситься до виключної компетенції поліцейських, а перевірка наявності чи відсутності у водія такого стану в порядку медичного огляду у відповідному медичному закладі. Тому, у випадку наявності підстав вважати, що водій транспортного засобу знаходиться у стані сп`яніння, водій, на вимогу поліцейських за положеннями пункту 2.5 ПДР України, зобов`язаний пройти медичний огляд. Отже, законодавством не передбачено право водія відмовитися від проходження огляду на стан сп`яніння, а встановлено обов`язок водія пройти такий огляд на вимогу працівника поліції. Проте, вимоги зазначеного пункту ПДР ОСОБА_1 дотримано не було, що повністю підтверджуються матеріалами справи. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у своїх поясненнях ОСОБА_1 зазначав про наявність у нього тремтіння рук, яке, за його словами, є наслідком травми, отриманої під час участі у бойових діях. Разом із тим наведені пояснення не спростовують правомірності дій працівників поліції, а навпаки свідчать про те, що у апелянта об`єктивно були наявні зовнішні ознаки, які могли бути сприйняті співробітниками поліції як ознаки можливого наркотичного сп`яніння та, відповідно, давали підстави для направлення особи на медичний огляд у встановленому законом порядку. Апеляційний суд зазначає, що працівник поліції під час виконання службових обов`язків оцінює саме зовнішні прояви поведінки та фізичного стану особи, передбачені Інструкцією як ознаки можливого сп`яніння. Встановлення ж причин походження таких проявів - чи то внаслідок стану сп`яніння, чи внаслідок травм, захворювань або інших фізіологічних особливостей - і є метою проведення відповідного медичного огляду. Отже, сам факт наявності у ОСОБА_1 тремтіння рук, незалежно від причин його виникнення, додатково підтверджує наявність у працівників поліції підстав для направлення останнього на огляд на стан сп`яніння. Саме процедура медичного огляду і передбачена законодавцем для того, щоб об`єктивно перевірити та встановити, чи дійсно наявні у водія зовнішні ознаки пов`язані зі станом алкогольного чи наркотичного сп`яніння, або ж вони викликані іншими причинами. Наявність чи відсутність фактичного стану сп`яніння остаточно визначається не суб`єктивним сприйняттям водія чи працівника поліції, а результатами огляду, проведеного у встановленому законом порядку. Таким чином, самі по собі твердження апелянта про відсутність у нього стану наркотичного сп`яніння не спростовують правомірності вимоги працівників поліції пройти відповідний медичний огляд. Натомість відмова ОСОБА_1 від проходження такого огляду у встановленому законом порядку за наявності виявлених ознак сп`яніння утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП. За диспозицією ч. 1 ст. 130 КУпАП відмова водія від проходження огляду на стан сп`яніння утворює самостійний склад адміністративного правопорушення. Апеляційний суд зауважує, що апелянту ставиться в провину саме відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння, а не керування транспортним засобом в стані наркотичного сп`яніння, що є самостійним складом адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 130 КУпАП. При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що ч. 1 ст. 130 КУпАП передбачає відповідальність за відмову від проходження огляду на стан сп`яніння незалежно від факту перебування чи не перебування особи у такому стані. Не може бути прийнятий апеляційним судом як належний та допустимий доказ і висновок № 006199, отриманий ОСОБА_1 самостійно вже після відмови від проходження огляду у встановленому законом порядку, відповідно до якого ознак сп`яніння не виявлено. Апеляційний суд роз`яснює, що огляд водія на стан наркотичного чи іншого сп`яніння може проводитись у закладі охорони здоров`я, куди особа доставляється та оглядається у присутності поліцейського, причому огляд має бути здійснений не пізніше 2 годин з моменту зупинки. Виходячи із положень чинного законодавства, альтернативна процедура відсутня. Огляд, проведений самостійно водієм без участі працівників поліції, законом не передбачений і не має юридичної сили як доказ у справі про адміністративне правопорушення за ч.?1 ст.?130 КУпАП. Тому навіть у разі наявності висновку, складеному в закладі який обрала особа самостійно, проведення огляду без участі поліцейського, така довідка не може автоматично спростовувати факт правопорушення та не є належним доказом. Враховуючи наведене, доводи апелянта щодо нібито проходження ним самостійного медичного огляду та наявності відповідного висновку не можуть бути прийняті до уваги судом апеляційної інстанції, оскільки не відповідають процедурним вимогам, встановленим законом. Водночас визначальним у даній справі є те, що ОСОБА_1 інкримінується не керування транспортним засобом у стані наркотичного сп`яніння, а саме відмова від проходження огляду на стан сп`яніння у встановленому законом порядку. У зв`язку з цим сам по собі факт того, перебував чи не перебував ОСОБА_1 у стані наркотичного сп`яніння, не спростовує наявності у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, оскільки відповідальність за вказаною нормою настає також за саму відмову особи від проходження відповідного огляду. Доводи апелянта про те, що працівниками поліції його не було відсторонено від керування транспортним засобом, у зв`язку з чим він вважає це підтвердженням своєї невинуватості, суд апеляційної інстанції не приймає. Як убачається з матеріалів справи, працівники поліції не встановлювали остаточно факту перебування ОСОБА_1 у стані наркотичного сп`яніння, оскільки визначення такого стану належить до компетенції закладу охорони здоров`я та має встановлюватися за результатами відповідного медичного огляду. Саме з цією метою, у зв`язку з виявленими зовнішніми ознаками можливого наркотичного сп`яніння, працівниками поліції ОСОБА_1 було запропоновано пройти огляд у встановленому законом порядку. Натомість протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 130 КУпАП був складений не у зв`язку із встановленням факту перебування особи у стані сп`яніння, а у зв`язку з відмовою останнього від проходження такого огляду. Таким чином, посилання апелянта на невідсторонення його від керування транспортним засобом не спростовує встановлених судом обставин відмови від проходження огляду та не свідчить про відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення. Крім того, сама по собі процесуальна поведінка працівників поліції після фіксації відмови особи від проходження огляду не змінює юридичної природи вже вчиненого правопорушення, оскільки склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, є закінченим саме з моменту відмови водія від проходження огляду у встановленому законом порядку. Також одним із доводів апеляційної скарги є твердження апелянта про неналежну фіксацію подій працівниками поліції. Однак зазначені доводи не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції як обґрунтовані. Відповідно до вимог ст. 266 КУпАП огляд особи, яка керувала транспортним засобом, морським, річковим, малим, спортивним судном або водним мотоциклом, на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, проводиться поліцейським з використанням спеціальних технічних засобів. Під час проведення огляду осіб поліцейський застосовує технічні засоби відеозапису, а в разі неможливості застосування таких засобів огляд проводиться у присутності двох свідків. Матеріали відеозапису обов`язково долучаються до протоколу про адміністративне правопорушення. На долученому до матеріалів справи відеозаписі з нагрудної бодікамери працівника поліції зафіксовано перебіг подій, пов`язаних із зупинкою транспортного засобу, спілкуванням із ОСОБА_1 , повідомленням йому причин зупинки, виявленням ознак можливого наркотичного сп`яніння, роз`ясненням права та обов`язку пройти медичний огляд, а також його реакцію та поведінку під час спілкування з працівниками поліції. Відеофіксацією охоплено кожен момент вищевказаних подій, а сам відеозапис дає можливість повно та об`єктивно встановити обставини події, що мають значення для правильного вирішення справи. Будь-яких даних, які б свідчили про монтаж відеозапису, його переривання у ключові моменти або інше спотворення зафіксованих подій, матеріали справи не містять. Щодо доводів апелянта про те, що у справі не було залучено прокурора як сторони обвинувачення, а суд першої інстанції нібито фактично перебрав на себе функцію обвинувачення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Зазначені твердження є безпідставними та такими, що не відповідають матеріалам справи і вимогам процесуального закону. Суд першої інстанції не здійснював функцій обвинувачення, не збирав докази та не ініціював їх подання, а здійснював виключно оцінку доказів, наявних у матеріалах справи, поданих уповноваженим органом та сторонами провадження. Таким чином, суд діяв у межах своїх повноважень як незалежний та неупереджений, дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності провадження. Посилання апелянта на порушення принципу розподілу функцій обвинувачення та правосуддя є необґрунтованими, оскільки не підтверджуються жодними даними, що містяться у матеріалах справи. Відповідно до ст. 250 КУпАП при провадженні у справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172-4 - 172-9 цього Кодексу, участь прокурора у розгляді справи судом є обов`язковою. Водночас положеннями чинного законодавства не передбачено обов`язкової участі прокурора у справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 130 КУпАП, у зв`язку з чим його незалучення до участі у розгляді даної категорії справ не є процесуальним порушенням та не впливає на законність ухваленого судового рішення. Отже, доводи апелянта щодо обов`язкової участі прокурора та нібито перебрання судом функцій обвинувачення є юридично необґрунтованими та підлягають відхиленню. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постанови суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Враховуючи зазначене, апеляційним судом встановлена невідповідність дійсності тих обставин, якими апелянт обґрунтовує свою апеляційну скаргу. Порушень судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, які були б підставою для скасування чи зміни постанови суду під час апеляційного перегляду справи апеляційний суд не вбачає. Керуючись ст. 294 КУпАП, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 13 лютого 2026 року, прийняту відносно ОСОБА_1 , залишити без змін. Постанова апеляційного суду є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя С.О. Журба