Постанова Київський апеляційний суд № 761/9601/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 травня 2026 року м. Київ Справа №761/9601/25 Провадження: № 22-ц/824/2958/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С.М., Нежури В. А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Дерези Олекcандра Анатолійовича в інтересах Товариства з обмеженою відповідальності «Транстемпо» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Фролової І. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транстемпо», третя особа: ОСОБА_2 , про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди, в с т а н о в и в: У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 29 липня 2024 року її донькою, ОСОБА_2 через сервіс продажу квитків було придбано квиток на міжнародний автобусний рейс сполученням Київ - Варшава, перевізником за яким виступало ТОВ «ТрансТемпо». Відповідно до умов перевезення, автобус мав прибути до міжнародного аеропорту імені Фридерика Шопена у місті Варшава 09 серпня 2024 року о 07 год. 00 хв., що забезпечувало достатній часовий інтервал для подальшого авіаперельоту до Сполучених Штатів Америки. Разом із тим, автобус вирушив у рейс із істотним запізненням, більш ніж на три години, а до кінцевого пункту прибув із затримкою близько дев`яти годин, унаслідок чого пасажирка не встигла на заздалегідь придбаний авіарейс. У зв`язку із цим нею, позивачкою, були повторно придбані авіаквитки для своєї доньки, квитки на внутрішні рейси та автобусне сполучення, а також понесені додаткові витрати на проживання та харчування. Посилаючись на неналежне виконання перевізником своїх зобов`язань, просила стягнути з відповідача матеріальні збитки та моральну шкоду. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Трансптемпо» на користь ОСОБА_1 54 698, 07 грн. завданих матеріальних збитків. Стягнуто з ТОВ «Трансптемпо» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1 212, 00 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, Дереза О. А. в інтересах ТОВ «Транстемпо» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в позові. Крім того, просив покласти на відповідачку витрати на правничу допомогу у розмірі 50 000 грн. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки позивачка не є стороною договору перевезення та не належить до суб`єктів спірних правовідносин. Вказував, що договір перевезення був укладений між ТОВ «Транстемпо» та ОСОБА_2 , яка є повнолітньою особою та має повну цивільну процесуальну дієздатність, а відтак саме вона, а не її мати, могла звертатися до суду за захистом своїх прав у разі їх порушення. Також, зазначав, що судом першої інстанції не були застосовані положення статей 15, 908, 910 ЦК України та статті 42 Закону України «Про автомобільний транспорт», внаслідок чого суд безпідставно визнав ОСОБА_1 належним позивачем у справі. При цьому, посилався на усталену практику Верховного Суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, поданого неналежним позивачем, а також на те, що нормами ЦПК України не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача після звернення до суду. Крім того, в апеляційній скарзі зазначалося, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, та дійшов передчасного висновку про доведеність вини перевізника. Зокрема, наголошував на відсутності належних та допустимих доказів факту затримки рейсу, причинно-наслідкового зв`язку між діями перевізника та понесеними витратами, а також доказів вини відповідача. На думку представника позивача, суд першої інстанції не дослідив обставин, які могли вплинути на рух транспортного засобу, зокрема, умови воєнного стану, проходження прикордонного контролю, блокпости та інші фактори, що мають істотне значення для правильного вирішення спору. Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вважала необгрунтованими доводи апеляційної скарги та зазначила про те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив подані сторонами докази та дійшов законного й обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Позивачка наголошувала, що саме нею були понесені витрати на повторне придбання авіаквитків, оплату проживання та інші витрати, пов`язані із неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань з перевезення пасажира, а тому її майнові права були безпосередньо порушені. Також, ОСОБА_1 зазначала, що предметом спору у даній справі є не захист прав пасажира як сторони договору перевезення, а саме відшкодування майнової шкоди, завданої їй унаслідок неналежного виконання перевізником своїх обов`язків. На її думку, відсутність статусу сторони договору перевезення не виключає права особи на звернення до суду із вимогою про відшкодування шкоди, якщо саме така особа фактично понесла відповідні витрати. Посилаючись на положення статей 15, 16, 22 та 1166 ЦК України, позивачка вказувала, що право на відшкодування має особа, якій завдано майнової шкоди, незалежно від того, чи була вона стороною договору. Крім того, у відзиві зазначалося, що представником відповідача не надано жодного належного доказу на підтвердження відсутності затримки рейсу або належного виконання перевезення. Позивачка звертала увагу на те, що відповідач, будучи перевізником, володів усією інформацією щодо виконання рейсу, однак не надав суду маршрутних листів, даних GPS-контролю, пояснень водіїв чи інших доказів, які б спростовували наведені нею обставини. На переконання ОСОБА_1 , доводи апеляційної скарги зводяться виключно до незгоди відповідача з правовою оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та спрямовані на уникнення відповідальності за порушення зобов`язань. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 29 липня 2024 року ОСОБА_2 , яка є донькою ОСОБА_1 , придбала у ТОВ «Транстемпо» квиток на міжнародний автобусний рейс сполученням Київ - Варшава, замовлення № 8862997, із визначеним часом прибуття до міжнародного аеропорту імені Фридерика Шопена у місті Варшава о 07 год. 00 хв. 09 серпня 2024 року. Разом із тим, автобус розпочав рух із запізненням на 3 години 45 хвилин та прибув до пункту призначення із затримкою близько 9 годин, внаслідок чого ОСОБА_2 не змогла своєчасно прибути до аеропорту та пропустила авіарейс, квиток на який був придбаний заздалегідь, а також втратила можливість скористатися подальшими внутрішніми рейсами та автобусним сполученням. У зв`язку із зазначеним, були повторно придбані авіаквитки, квитки на автобусне сполучення, понесені витрати на проживання у готелі, харчування та інші супутні витрати, пов`язані із продовженням маршруту подорожі. 13 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернулася на адресу електронної пошти ТОВ «Транстемпо» із претензією, у якій просила компенсувати понесені нею витрати на повторне придбання квитків за маршрутом Варшава - Чикаго, Чикаго - Сент-Луїс, Сент-Луїс - Коламбія, посилаючись на пункт 8.3 договору публічної оферти. 28 серпня 2024 року ТОВ «Транстемпо» надало відповідь на зазначену претензію, в якій вказало, що ОСОБА_1 не є особою, яка придбавала квиток та користувалася послугами перевезення пасажирів і багажу, а тому її звернення не може бути розглянуте по суті. Крім того, відповідач зазначив про відсутність належних доказів понесення витрат та наголосив, що пасажиром рейсу Київ - Варшава була повнолітня ОСОБА_2 , у зв`язку із чим усі офіційні звернення мають подаватися безпосередньо нею. В подальшому, 08 вересня 2024 року ОСОБА_1 повторно звернулася до ТОВ «Транстемпо» із досудовою претензією, до якої долучила банківські виписки та копії проїзних документів на підтвердження понесених витрат, зокрема, щодо придбання авіаквитків за маршрутами Варшава - Чикаго, Чикаго - Сент-Луїс, а також квитків на автобусне сполучення та інших супутніх витрат. Обґрунтовуючи звернення до суду із даним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що саме нею були фактично понесені витрати, пов`язані із повторним придбанням авіаквитків, квитків на внутрішні рейси та автобусне сполучення, оплатою проживання у готелі та іншими супутніми витратами, які, на її думку, виникли внаслідок неналежного виконання ТОВ «Транстемпо» своїх зобов`язань за договором перевезення пасажира. Посилаючись на те, що відповідні платежі були здійснені безпосередньо з її банківських рахунків, позивачка вважала, що саме її майнові права були порушені діями відповідача, а відтак вона є належним позивачем у даній справі та має право на звернення до суду із вимогами про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Транстемпо» неналежним чином виконало взяті на себе зобов`язання щодо перевезення пасажира, оскільки автобус, який здійснював рейс за маршрутом Київ - Варшава, вибув із запізненням та прибув до пункту призначення із суттєвою затримкою, унаслідок чого ОСОБА_2 не змогла вчасно прибути до аеропорту та скористатися заздалегідь придбаними авіаквитками. Суд першої інстанції дійшов висновку, що понесені у зв`язку із цим витрати на повторне придбання авіаквитків, квитків на подальше сполучення, а також інші супутні витрати перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із неналежним виконанням відповідачем своїх обов`язків як перевізника. При цьому суд виходив із того, що саме ОСОБА_1 були фактично понесені відповідні витрати, що підтверджується наданими банківськими виписками та платіжними документами, а тому дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на її користь матеріальної шкоди. Крім того, суд першої інстанції врахував, що внаслідок порушення умов перевезення позивачці та її дочці були завдані моральні переживання, пов`язані із порушенням запланованої поїздки, необхідністю повторного придбання квитків, зміною маршруту подорожі та додатковими організаційними труднощами, у зв`язку із чим дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, що передбачено частиною першою статті 16 ЦК України. Згідно ст. 908 ЦК України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Відповідно до ст. 910 ЦК України за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов`язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов`язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка або електронного квитка та багажної квитанції, вимоги до яких встановлюються відповідно до законодавства. Відповідно до ст. 42 Закону України «Про автомобільний транспорт» з метою отримання послуги з перевезення пасажира та багажу, пасажир укладає з перевізником договір, який вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. Як убачається з наданих до позовної заяви доказів, 29 липня 2024 року через агентство з продажу квитків «INFOBUS» на ім`я ОСОБА_2 було придбано квиток на міжнародний рейс сполученням Київ - Варшава, замовлення № 8862997, який мав виконуватися 08 серпня 2024 року перевізником ТОВ «Транстемпо». Отже, відповідно до положень статей 908, 910 ЦК України та статті 42 Закону України «Про автомобільний транспорт», саме між ТОВ «Транстемпо» як перевізником та ОСОБА_2 як пасажиром виникли договірні правовідносини з перевезення пасажира, що підтверджується фактом придбання квитка на її ім`я. При цьому, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент придбання квитка та виникнення спірних правовідносин була повнолітньою особою, мала повну цивільну дієздатність та могла самостійно реалізовувати належні їй процесуальні права, у тому числі звертатися до суду за захистом своїх прав та інтересів у разі їх порушення. Стала практика Верховного Суду містить послідовний та однозначний правовий висновок про те, що належним позивачем у справі може бути виключно особа, яка є суб`єктом спірного матеріального правовідношення, тобто, носієм тих прав, свобод, інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких виник спір та стосовно яких суд має ухвалити відповідне судове рішення. Верховний Суд у постанові від 25 жовтня 2022 року у справі № 607/14378/21 (провадження № 61-5246св22) звернув увагу на те, що нормами ЦПК України не передбачено можливості заміни неналежного позивача або залучення іншої особи як співпозивача після звернення до суду з позовом. Отже, звернення до суду особи, якій не належить право вимоги у спірних правовідносинах, є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Аналогічні правові висновки також викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 та від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, у яких зазначено, що у випадку звернення до суду особи, яка не є носієм порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, суд зобов`язаний відмовити у задоволенні позову саме з підстав неналежності позивача. Колегія суддів звертає увагу, що у даній справі договір перевезення пасажира був укладений безпосередньо між ТОВ «Транстемпо» та ОСОБА_2 , яка на момент виникнення спірних правовідносин була повнолітньою особою, мала повну цивільну правоздатність та процесуальну дієздатність, а відтак могла самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у судовому порядку. Відповідно до статей 46, 47 ЦПК України фізична особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність, тобто здатна особисто здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки сторони у справі. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 була стороною договору перевезення, набувала статусу пасажира, отримувала від відповідача послуги з перевезення чи перебувала із ТОВ «Транстемпо» у договірних правовідносинах. Сам по собі факт здійснення нею певних платежів або оплати окремих витрат, пов`язаних із подорожжю іншої особи, не свідчить про виникнення між нею та перевізником самостійного матеріального правовідношення, яке б породжувало право на звернення до суду саме у межах спірних правовідносин щодо договору перевезення пасажира. Згідно зі статтею 15 ЦК України право на судовий захист має особа, право чи інтерес якої порушено, невизнано або оспорено. Водночас судом першої інстанції не було встановлено, які саме права ОСОБА_1 були безпосередньо порушені відповідачем як перевізником, оскільки стороною договору перевезення та безпосереднім споживачем відповідних послуг була інша особа - ОСОБА_2 . Крім того, Верховний Суд у постановах від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц та від 26 травня 2022 року у справі № 1-23-32/135-08-4825 дійшов висновку, що похідний інтерес родича у захисті прав іншої особи не підлягає самостійному судовому захисту. Таким чином, у даному випадку позов мав бути поданий безпосередньо особою, права якої, на її думку, були порушені, а саме - ОСОБА_2 . Верховний Суд у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 наголосив, що у разі встановлення факту звернення до суду неналежного позивача суд не повинен переходити до дослідження інших обставин спору, оцінки доказів, перевірки належності способу захисту чи встановлення наявності вини відповідача, оскільки сам факт подання позову неналежним позивачем є достатньою та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Однак, суд першої інстанції наведених вимог закону та правових висновків Верховного Суду не врахував, належним чином не перевірив питання належності позивача у справі, помилково визнав ОСОБА_1 суб`єктом спірних правовідносин та, всупереч вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення, ухвалив рішення про задоволення позову особи, права якої безпосередньо порушені не були. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову з підстав звернення до суду неналежного позивача не позбавляє особу права на повторне звернення до суду із новим позовом за умови усунення недоліків, зазначених у цій постанові, та звернення до суду належного суб`єкта спірних правовідносин із дотриманням вимог процесуального закону щодо належного обґрунтування та доказування заявлених вимог. Отже, доводи апеляційної скарги відповідача щодо неналежності позивача у даній справі знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Разом із тим, колегія суддів зазначає, що інші доводи апеляційної скарги, зокрема, щодо недоведеності факту затримки рейсу, відсутності належних та допустимих доказів вини перевізника, причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та понесеними витратами, а також порушення судом першої інстанції правил оцінки доказів та розподілу обов`язку доказування, стосуються безпосередньо вирішення спору по суті заявлених позовних вимог. Так, відповідач в апеляційній скарзі посилався на те, що суд першої інстанції без належних процесуальних доказів визнав встановленим факт затримки автобусного рейсу, не дослідив обставин придбання позивачкою авіаквитків, не встановив причин виникнення додаткових витрат, не перевірив наявність обставин, які могли вплинути на рух транспортного засобу, а також не встановив усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для покладення цивільно-правової відповідальності на перевізника. Однак, колегія суддів виходить із того, що у разі встановлення факту звернення до суду неналежного позивача суд апеляційної інстанції не надає правової оцінки заявленим вимогам по суті спору та не перевіряє обґрунтованість матеріально-правових вимог щодо наявності чи відсутності вини відповідача, причинно-наслідкового зв`язку, розміру збитків або достатності доказів. Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, відповідно до якої встановлення факту звернення до суду неналежного позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову без дослідження інших обставин спору та без надання оцінки вимогам по суті. У зв`язку із наведеним, колегія суддів не вважає за необхідне надавати оцінку доводам апеляційної скарги щодо наявності чи відсутності вини перевізника, належності доказів затримки рейсу, причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та понесеними витратами, а також щодо правильності визначення розміру матеріальної та моральної шкоди, оскільки такі доводи стосуються виключно вирішення спору по суті між належними суб`єктами спірних правовідносин. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що заявлені позивачкою вимоги про відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про стягнення матеріальних збитків, які, у свою чергу, випливають із правовідносин за договором перевезення пасажира. Відтак оцінка наявності підстав для відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди може бути надана судом виключно у разі звернення до суду належного позивача в межах нового позову та за умови належного обґрунтування і доказування відповідних вимог. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, у зв`язку із чим відповідно до статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки наслідком апеляційного перегляду справи є скасування рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року з ухваленням нового про відмову в позові, з позивачки на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2906 грн 88 коп. Крім того, з матеріалів справи убачається, що звертаючись до суду з апеляційною скаргою відповідач порушив питання щодо стягнення з позивачки витрат на правничу допомогу у розмірі 50 000 грн. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. При цьому, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносить витрати на професійну правничу допомогу саме до витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу. Статею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), а також документи, що свідчать про фактичне надання таких послуг. Відтак, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. З матеріалів справи вбачається, що з метою підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідачем в апеляційній скарзі було заявлено вимогу про їх стягнення та зазначено, що розмір таких витрат становить 50 000 грн. Разом із тим, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження фактичного понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі. Зокрема, до апеляційної скарги не додано договору про надання правничої допомоги, ордера адвоката, акту приймання-передачі наданих послуг, детального опису виконаних робіт, розрахунку вартості правничої допомоги, а також доказів оплати відповідних послуг або документів, які б свідчили про виникнення у відповідача обов`язку зі сплати таких коштів у майбутньому. За відсутності договору про надання правничої допомоги колегія суддів позбавлена можливості перевірити підстави визначення заявленої до стягнення суми у розмірі 50 000 грн, встановити погоджений сторонами обсяг правничої допомоги, умови обчислення гонорару, критерії його визначення, а також оцінити співмірність заявлених витрат із характером спору, складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом, необхідним для надання відповідних послуг. Крім того, відповідачем не надано жодного документального підтвердження фактичного виконання адвокатом робіт чи надання послуг у межах розгляду даної справи, що унеможливлює встановлення реальності та обґрунтованості заявлених до компенсації витрат. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку про те, що заявлені відповідачем вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 грн є недоведеними та не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Дерези Олекcандра Анатолійовича в інтересах Товариства з обмеженою відповідальності «Транстемпо» задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансптемпо» (м. Київ, вул. Софійська, буд. 10-А, код ЄДРПОУ 32531086) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2906 (дві тисячі дев`ятсот шість) грн. 88 коп. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Т.О. Невідома Судді: С. М. Верланов В.А. Нежура