Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/19059/25

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 12 травня 2026 року м. Дніпросправа № 160/19059/25 Суддя І інстанції Дєєв М.В. Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач), суддів: Коршуна А.О., Сафронової С.В., за участю секретаря судового засідання Дивнич Д.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом Керівника Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області Катеби Олега Анатолійовича в інтересах держави до Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Міністерство культури України (третя особа-1), Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації (третя особа-2), Китайгородська сільська рада (третя особа-3), Релігійна громада СВЯТО-УСПЕНСЬКА (третя особа-4) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Керівник Слобожанської окружної прокуратури Дніпропетровської області Катеба Олег Анатолійович в інтересах держави звернувся до суду з вищевказаним позовом якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної державної адміністрації - військової адміністрації, яка полягає у невжитті заходів щодо реєстрації права державної власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт культурної спадщини національного значення - Миколаївська церква XVII століття, з охоронним № 040045/1, що розташована за адресою: вул. Музейна, с. Китайгород Дніпровського району Дніпропетровської області; - зобов`язати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію - військову адміністрацію вчинити дії щодо реєстрації права державної власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт культурної спадщини національного значення - Миколаївська церква XVII століття, з охоронним № 040045/1, що розташована за адресою: вул. Музейна, с. Китайгород Дніпровського району Дніпропетровської області. В обґрунтування позовних вимог вказує, що Дніпропетровською обласною державною адміністрацією військовою адміністрацією не вживаються дієві та належні заходи, які б у повній мірі забезпечили виконання вимог чинного законодавства, захисту, збереження та відновлення пам`ятки національного значення, зокрема шляхом реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на зазначені об`єкти культурної спадщини національного значення, що свідчить про її тривалу бездіяльність. Таким чином, відсутність належного оформлення права власності на об`єкт культурної спадщини національного значення - Миколаївська церква XVII століття створює низку серйозних негативних наслідків, зокрема унеможливлює забезпечення відповідального управління, фінансування та реставрації пам`яток, підвищує ризик їх фізичного занепаду, ускладнює захист у разі посягань, знижує туристичну й культурну цінність регіону, а також сприяє безвідповідальності з боку органів влади, що загалом загрожує втраті об`єктів історичної спадщини. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 року позовні вимоги було задоволено. Не погодившись з даним рішенням суду Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації подало на нього апеляційну скаргу в якій просять рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що будівля Миколаївської церкви 17 сторіччя, перебуває у постійному користуванні «Свято-Успенської» релігійної громади, і за часів СРСР на відміну від інших культових споруд, які знаходяться на території колишнього СРСР не була позбавлена статусу культової будівлі, увесь час перебувала у користуванні релігійної громади саме як культова будівля. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2024 року № 337 «Про внесення об`єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» пам`ятки архітектури національного значення Миколаївська церква з охоронним номером № 040045/1, розташована за адресою: вул. Музейна, с Китайгород Дніпропетровського району Дніпропетровської області перебуває у Державному реєстрі нерухомих пам`яток України. Таким чином, управлінням культури, туризму, національностей і релігій облдержадміністрації здійснені заходи щодо державної реєстрації даних об`єктів культурної спадщини. Відповідно до рішення Китайгородської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області від 26.10.2018 № 347-17/VII земельна ділянка, на якій розташована Миколаївська церква була передана у постійне користування релігійній громаді «Свято-Успенська» для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій. Таким чином, у земельної ділянки, на якій розташований об`єкт культурної спадщини «Успенська церква» є власник на праві постійного користування земельною ділянкою. Згідно з Розпорядженням Представника Президента України від 04.03.1993 № 98 «Про передачу комплексу культових споруд с Китайгород Українській православній церкві» проведено передачу комплексу культових споруд с. Китайгород Українській православній церкві у безоплатне користування. Відповідно до паспорта Миколаївської церкви від 15.03.1974 у графі «Балансова належність і конкретне використання» вказано Китайгородський виконком сільської ради депутатів трудящих. Частиною першою статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що до повноважень органів культурної спадщини обласних державних адміністрацій відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить здійснення контролю за виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини. Реєстрація прав власності на пам`ятки не відноситься до компетенції облдержадміністрацій відповідно до законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Таким чином, облдержадміністрація не повинна бути балансоутримувачем або власником культового майна. Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» не передбачено, що культові будівлі і майно повинні знаходитися у власності облдержадміністрацій, документально підтверджено, що на теперішній час у пам`ятки є балансоутримувач. Крім того, реєстрація пам`яток у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкти культурної спадщини у тому значенні як того трактує Закон України «Про охорону культурної спадщини» діючим законодавством не передбачена. Вважає, що судом першої інстанції доцільно було би зобов`язати не Дніпропетровську обласну державну адміністрацію а саме релігійну громаду «Свято-Успенська» як власника земельної ділянки, на якій розташований об`єкт культурної спадщини 17 сторіччя «Успенська церква» вчинити дії щодо реєстрації права власності в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У судовому засіданні апеляційної інстанції представник Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації підтримав вимоги апеляційної скарги з викладених у ній підстав, прокурор просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції, інші сторони не з`явились, про час та місце слухання справи повідомлялися належним чином. Колегія суддів апеляційного адміністративного суду, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Постановою Кабінету міністрів України № 337 від 26.03.2024 «Про внесення об`єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» внесено до Реєстру Миколаївську церкву XVII століття (вул. Музейна, с. Китайгород, Дніпровський район, Дніпропетровська область, охоронний номер 040045/1). Пам`ятка архітектури національного значення Миколаївська церква XVII століття розташована на території Китайгородської сільської територіальної громади Дніпровського району Дніпропетровської області за адресою: вул. Музейна, с. Китайгород, Дніпровський район, Дніпропетровська область в координатах 48.89197, 34.46767. На підставі рішення Китайгородської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області від 26.10.2018 № 347-17/VII земельна ділянка комунальної форми власності з кадастровим номером 1225682001:02:005:0006 площею 0,40 га, на якій розташована Миколаївська церква XVII століття, передана у постійне користування релігійній громаді Свято-Успенській для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій. Розпорядження Представника Президента України від 04.03.1993 №98 «Про передачу комплекса культурних споруд с. Китайгород Українській православній церкві» проведено передачу комплекс культурних споруд церков (Успенська, Св. Варвари, Миколаївська) у безоплатне користування громаді Української православної церкви с. Китайгород. Відповідно до паспорта (дата складання 15.03.1974) Миколаївської церкви XVII століття, в графі «балансова належність і конкретне використання» вказано Китайгородський виконком сільради депутатів трудящих. З листа виконавчого комітету Китайгородської сільської ради Дніпропетровської області від 22.11.2024 № 1392/01-26 встановлено, що вищевказаний об`єкт культурної спадщини з державної в комунальну власність не передавався та на балансі виконавчого комітету не перебуває. Відповідно до інформаційної довідки Державного архіву Дніпропетровської області встановлено, що у документах виконавчого комітету Китайгородської сільської ради народних депутатів (с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області) рішень щодо вказаного об`єкту культурної спадщини немає. Відповідно до інформаційної довідки за результатами постійного моніторингу Китайгородської сільської територіальної громади за червень травень 2024 року та акту візуального обстеження від 23.12.2024 встановлено, що об`єкт культурної спадщини Миколаївська церква XVII століття належить до державної форми власності та перебуває у користуванні Свято- Успенській релігійній громаді УПЦ. Відповідно до листа Регіонального відділення фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях від 08.01.2025 №10-09-00077 встановлено, що відомості про нерухоме майно за класифікаційними угрупуваннями:1272-«Будівлі для культової та релігійної діяльності» та 1273 «Пам`ятки історичні та такі, що охороняються державою» відповідно до Класифікатора державного майна, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 15.03.2006 461, та місцезнаходження: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Китайгород, с. Кравцівка, с. Рибалки, с. Рудка та с.Щербинівка суб`єктами управління до Фонду державного майна України з метою внесення до Єдиного реєстру об`єктів державної власності не надавалися (не ідентифіковано за результатами пошуку). Зазначений об`єкт культурної спадщини національного значення, в силу закону, належать державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації відповідно до ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». В той же час Дніпропетровською обласною державною адміністрацією військовою адміністрацією не вживаються дієві та належні заходи, які б у повній мірі забезпечили виконання вимог чинного законодавства, захисту, збереження та відновлення пам`ятки національного значення, зокрема шляхом реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на зазначені об`єкти культурної спадщини національного значення, що свідчить про її тривалу бездіяльність, що і стало підставою для звернення з цим позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що пам`ятка архітектури національного значення Миколаївська церква XVII століття, в силу закону належить до об`єкту державної власності. Так, правовий статус об`єкта Миколаївська церква XVII століття, визначено законодавством, а отже вона повинні перебувати виключно у державній власності. Держава в особі уповноважених органів Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації, є належним власником культової споруди, а право на її володіння, користування та розпорядження здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства. Задля ефективного захисту та збереження зазначеної пам`ятки архітектури національного значення вкрай необхідним є належне оформлення права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна. Лише офіційно закріплений правовий статус дозволить забезпечити належний рівень охорони, реставрації та державного контролю за його збереженням як складової культурної та історичної спадщини України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до положень з ч.ч.4, 5 ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами. Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 року № 1805-III врегульовано правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь (далі Закон № 1805-III) Об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування. За визначеннями у ст. 1 Закону №1805-IIІ культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини; об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності; пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 відзначає в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу. Стаття 1 вказаної Конвенції визначає, що під «культурною спадщиною» розуміються, зокрема, твори архітектури. Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи встановлено, що кожна Сторона зобов`язується: вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць. Частина друга статті 4 цієї ж Конвенції визначає, зокрема, що кожна Сторона зобов`язується запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються. Відповідно до частин першої - третьої статті 10 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка: передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт; заохочує програми реставрації та підтримання в належному стані архітектурної спадщини; розглядає збереження та освоєння архітектурної спадщини і освітницьку діяльність, пов`язану з нею, як один з головних напрямів політики в галузі культури, охорони навколишнього середовища і загального планування. Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19.09.2013 Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства. Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції щодо:- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти «b», «c», «d» статті 1 Конвенції). Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції (пункти «a», «b», «e», «f», «g» цієї статті Конвенції). Таким чином, охорона нерухомих об`єктів культурної спадщини в Україні є одним з головних завдань держави. Пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві на рівні конституційних норм та законів, визначена у міжнародних актах, ратифікованих Україною, які є невід`ємною частиною національного законодавства. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, Верховного Суду у постанові від 12.12.2023 у справі № 380/13557/21, постанові від 06.08.2024 у справі №160/17086/23. Кабінетом Міністрів України 28 березня 2025 року ухвалив Стратегію розвитку національної культурної спадщини на період до 2035 року. Цей документ передбачає комплексний підхід до збереження та популяризації історичних і культурних об`єктів, включаючи цифровізацію архівних матеріалів, реставрацію пам`яток архітектури та створення нових механізмів фінансування сфери культури. Також стратегією передбачено заходи щодо підвищення ролі культурної спадщини у формуванні національної ідентичності й сприяння міжнародному співробітництву у сфері захисту історичних пам`яток Історико-культурна спадщина, розташована на території Китайгородської територіальної громади, є невід`ємною частиною культурної спадщини Дніпропетровської області і частиною культурного надбання України. Постановою Кабінету міністрів України № 337 від 26.03.2024 «Про внесення об`єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» внесено до Реєстру Миколаївську церкву XVII століття (вул. Музейна, с. Китайгород, Дніпровський район, Дніпропетровська область, охоронний номер 040045/1). За приписами ч. 2 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», введеного в дію постановою Венрховної Ради Української РСР від 23.04.1991 №988-ХІ, культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Такий різновид державної власності як власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність) був визначений ч. 1 ст. 19 Закону СРСР від 6 березня 1990 року «Про власність» та статтею 31 Закону Української РСР від 7 лютого 1991 року «Про власність». 7 грудня 1990 року був прийнятий Закон України № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», за приписами ч.4 ст. 7 якого до комунальної власності належить майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, майно, яке створюється і купується органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, перелік якого встановлено Законом про власність. На виконання постанов Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» та від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», Кабінетом Міністрів України 5 листопада 1991 року прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», якою також затверджено перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Підставою для набуття державного майна України у комунальну власність, був, зокрема, Закон Української РСР «Про власність» і постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991 року. Згідно ст. 35 Закону Української РСР «Про власність» об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності. Абзацами першим, другим пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що з набранням чинності цим Законом (12 червня 1997 року) майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. Таким чином, враховуючи вищевикладене, держава в особі органів, передбачених в ст. 17 вищенаведеного Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28.01.2025 у справі №620/16668/23, від 16.01.2025 у справі №620/2325/24, від 05.12.2023 у справі № 907/315/19, від 19.02.2020 у справі № 910/3044/18, від 20.05.2020 у справі №911/1603/19, від 05.02.2019 у справі № 918/553/16, від 05.06.2019 у справі № 922/1669/18. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідачем в доводах апеляційної скарги жодним чином не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована судом першої інстанції на виконання вимог ч. 5 ст. 242 КАС України. Частиною 2 ст. 1, ст. 4 Закону Української РСР від 13 липня 1978 року № 3600-IX «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (втратив чинність 12 липня 2000 року одночасно з набранням чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини») усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою. Пам`ятки історії та культури перебувають у власності держави, а також колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об`єднань, інших громадських організацій і в особистій власності громадян. Всі виявлені на території Української РСР об`єкти, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність і не мають власника або власник яких невідомий чи в силу закону втратив на них право, переходять у власність держави, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень Закону №1805-III об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону. Міністерством культури України повідомлено, що облікова документація на згадану пам`ятку в розпорядженні Міністерства відсутня. Охоронний договір на погодження до Міністерства також не надходив. Процедура занесення пам`яток до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі Реєстр) визначена статтями 13, 14 Закону №1805-III та Порядком обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженим наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 № 158, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.04.2013 за № 528/23060 (Порядок обліку). Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону №1805-III (у редакції, чинній на момент прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 26.03.2024 № 337 про занесення пам`ятки) об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону №1805-III занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки, а саме: пам`ятки національного значення постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання. Станом на дату прийняття вищезгаданої постанови Кабінету Міністрів України від 26.03.2024 № 337 про занесення пам`ятки до Реєстру чинною була редакція Порядку обліку, затверджена наказом Міністерства культури України від 27.06.2019 № 501 (Редакція № 501). Розділом IХ Редакції №501 були визначені особливості включення до Реєстру об`єктів культурної спадщини, які взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом. Відповідно до п. 3 розділу ІХ Редакції № 501 у разі відсутності облікової документації на об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом, його включення до Реєстру здійснюється без облікової документації. Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 01.03.2024 р. №158 була оновлена редакція Порядку обліку (Редакція №158). Відповідно до п. 5.10 5.13 розділу V Редакції № 158 після занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру, орган охорони культурної спадщини, повноваження якого поширюються на територію розміщення пам`ятки культурної спадщини, ініціює розроблення паспорту пам`ятки культурної спадщини відповідно до виду пам`ятки за формою, наведеною у додатку 9 або додатку 10 до цього Порядку. Паспорт пам`ятки культурної спадщини складається у двох примірниках та підписується розробником та представником органу охорони культурної спадщини, повноваження якого поширюються на територію розміщення пам`ятки. Після підписання паспорту пам`ятки культурної спадщини відповідно до вимог п. 5.11 цього Порядку, електронна копія паспорта, отримана шляхом сканування (фотографування) паперового документа, відповідність оригіналу та правовий статус якого засвідчується накладанням кваліфікованого електронного підпису посадової особи органу охорони культурної спадщини, повноваження якого поширюються на територію розміщення пам`ятки, направляється до Міністерства. Відсутність у нерухомого об`єкта культурної спадщини паспорту пам`ятки культурної спадщини не впливає на його статус пам`ятки культурної спадщини. Матеріали справи не містять правовстановлюючих документів щодо власника пам`ятки архітектури - Миколаївська церква XVII століття. Державна реєстрації речових прав на вказаний об`єкт у встановленому законом порядку не проведена. Приналежності вказаної пам`ятки до об`єктів права комунальної власності під час розгляду цієї справи не доведено і встановленими у справі обставинами не підтверджується. Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції вірно виснував, що пам`ятка архітектури національного значення Миколаївська церква XVII століття, в силу закону належить до об`єкту державної власності. Так, правовий статус об`єкта Миколаївська церква XVII століття, визначено законодавством, а отже вона повинні перебувати виключно у державній власності і доводами апеляційної скарги вказаних обставин не спростовано. У відповідності до положень ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Держава в особі органів, в даному випадку Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації, передбачених ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», є належним власником культових споруд і майна. За змістом ст. 39 Закону України «Про охорону культурної спадщини», право власності на пам`ятку архітектури національного значення покладає на власника прямий та безумовний обов`язок за власні кошти забезпечувати її захист, збереження, утримання, використання, консервацію, реставрацію, ремонт, реабілітацію, пристосування, музеєфікацію, зокрема за умовами, передбаченим в охоронному договорі на пам`ятку культурної спадщини. За вимогами ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав (ч. 4 ст. 334 ЦК України). Згідно пунктів 1,2 ст. 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Частиною 1 ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Таким чином, обов`язок державної реєстрації державного майна, у тому числі об`єктів культурної спадщини, чітко передбачено законодавством України. Згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, поряд з іншим, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна та охороною пам`яток історії та культури. Крім цього, у відповідності до ст. 20 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація поряд з іншим організовує охорону, реставрацію та використання пам`яток архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та історико-культурних ландшафтів. З урахуванням вищенаведеного правого регулювання суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що пам`ятка архітектури національного значення Миколаївська церква XVII століття за відсутності правовстановлюючих документів щодо іншого власника належать до об`єктів державної власності. Держава в особі уповноважених органів Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації, є належним власником культової споруди, а право на її володіння, користування та розпорядження здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства. Наявність пам`ятки у Державному реєстрі нерухомих пам`яток України підтверджує її охоронний статус та покладає обов`язок щодо збереження за державним власником. За таких обставин доводи апеляційної скарги з приводу того облдержадміністрація не повинна бути балансоутримувачем або власником культового майна, а також те, що Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» не передбачено, що культові будівлі і майно повинні знаходитися у власності облдержадміністрацій, документально підтверджено, що на теперішній час у пам`ятки є балансоутримувач є неприйнятними. З урахуванням встановлених обставин колегія суддів погоджується з висновкам суду першої інтенції, що з метою ефективного захисту та збереження зазначеної пам`ятки архітектури національного значення є належне оформлення права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна. Лише офіційно закріплений правовий статус дозволить забезпечити належний рівень охорони, реставрації та державного контролю за його збереженням як складової культурної та історичної спадщини України, що є підставою для задоволення позовних вимог. Виходячи з викладеного суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні. Керуючись п.1 ч. 1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління культури, туризму, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації військової адміністрації залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення в повному обсязі. В повному обсязі постанова складена 13 травня 2026 року. Головуючий - суддя Д.В. Чепурнов суддя А.О. Коршун суддя С.В. Сафронова