Постанова 4818 № 641/3273/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 травня 2026 року м. Харків справа № 641/3273/25 провадження № 22-ц/818/2061/26 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Пилипчук Н.П., суддів - Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю., за участю секретаря - Муренченко С.А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Гончарова Дмитра Юрійовича, на рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2025 року в складі судді Онупко М.Ю. в с т а н о в и в: У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовна заява мотивована тим, що він з ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 16.06.2017, від якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 17.02.2022 шлюб між сторонами розірвано. Зазначив, що під час перебування в шлюбі подружжя разом зі спільною дитиною, проживали у квартирі АДРЕСА_1 , яка належить йому на підставі договору дарування від 23.02.2018 року. Він та його син в даній квартирі зареєстровані з 27.04.2018. Вказав, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 разом з дитиною добровільно виїхали з квартири АДРЕСА_1 та з того часу в ній не проживають. Посилався на те, що 25.04.2025 він звернувся з заявою до Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради щодо зняття з реєстрації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири, однак 28.04.2025 ним отримано письмове роз`яснення підстав відмови у знятті задекларованого/зареєстрованого місця проживання відносно сина, яке мотивовано тим, що відсутня згода іншого з батьків (матері) на зняття з реєстрації місця проживання дитини віком до 14 років, що суперечить чинному законодавству. Зазначив, що хоча його син у квартирі не проживає, але на нього відбуваються нарахування за комунальні послуги, що створює додаткове грошове навантаження на нього, а також той факт, що наявність реєстрації в квартирі обмежує його права, як власника належної йому на праві власності квартири. Просив визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Слобідського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що вважати висновок Департаменту служб у справах дітей ХМР № 265 від 07.07.2025 року об`єктивним не представляється можливим, оскільки в ньому не враховано того факту, що у матері неповнолітнього ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 на праві власності наявна низка об`єктів житлової нерухомості придатного для проживання даної дитини разом з матір`ю. Більше того, судом першої інстанції не звернуто уваги, що на час розгляду справи дитина проживала та продовжує проживати, виключно, разом з матір`ю в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_3 . Суд взагалі не звернув увагу на наявність в матеріалах справи акту від 30.04.2025 щодо не проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в квартирі понад п`ять років поспіль. Судом першої інстанції не узято до уваги того факту, що в матеріалах справи відсутні жодні докази та/або свідчення відповідача щодо проживання та/або перебування ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в квартири за останні п`ять років. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований у квартирі як член сім`ї власника, тому сам факт не проживання його у квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Крім того, визнання дитини такою, що втратила право користування квартирою буде порушувати її права на житло. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 16.06.2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.15). Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.23). ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування квартири від 23.02.2018 року (а.с.16,17). З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 28.04.2025 вбачається, що з 27.04.2018 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.18). 28.04.2025 ОСОБА_1 звернувся до Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради щодо зняття з реєстрації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та отримав роз`яснення підстав відмови у знятті задекларованого/зареєстрованого місця проживання від 28.04.2025, яке мотивовано тим, що відсутня згода іншого з батьків (матері) на зняття з реєстрації місця проживання дитини віком до 14 років, що суперечить чинному законодавству (а.с.20,21). 30.04.2025 складено акт про те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартирі АДРЕСА_1 з вересня 2021 року по теперішній час не проживає (а.с.19). Відповідно до висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради № 265 від 07.07.2025, діючи як представник органу опіки та піклування в інтересах дитини, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради з метою недопущення безпритульності малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважає за недоцільне позбавлення малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 (а.с.88-89). Згідно з Інформацією з Держаного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 434547903 від 08.07.2025, на праві власності за ОСОБА_2 зареєстровано нерухоме майно: 3/4 частки квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 66,9 кв.м, житловою 43,1 кв.м.; квартира АДРЕСА_5 , загальною площею 33,8 кв.м., житловою 20,7 кв.м.; квартира АДРЕСА_6 , загальною площею 77,8 кв.м., житловою 45,8 кв.м. (а.с.142). Предметом спору у даній справі є визнання неповнолітньої дитини такою, що втратила право користування житлом (квартирою). За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Таким чином малолітня (до досягнення 14 років) дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Своє право на вільний вибір місця проживання, дитина може реалізувати його лише з досягненням певного віку. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 161/17900/19, від 17 червня 2021 року у справі № 520/4056/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 554/3141/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 372/1003/21 (провадження № 61-5159св23), від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21 (провадження № 61-8833св23). Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини). Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідним сином ОСОБА_1 та зареєстрований в спірній квартирі з 27.04.2018 року за згодою власника квартири, тобто ОСОБА_1 . Підстава реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у судовому порядку не оспорювалася та вважається, що він набув права користування житлом на законних підставах. Відповідно до висновку, орган опіки та піклування вважає недоцільним визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житлом. Також встановлено, що після розірвання шлюбу у сторін погіршилися відносини, у зв`язку з чим ОСОБА_2 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вимушена була залишити житло за місцем реєстрації. Отже з огляду на вік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , він не міг самостійно обирати місце свого проживання, а причини його не проживання за місцем реєстрації, мали вимушений характер та не були викликані його власним волевиявленням. З огляду на вказані обставини вочевидь, на момент подання даного позову ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не міг повноцінно реалізувати свої житлові права. Доводи ОСОБА_1 про те, що у ОСОБА_2 на праві власності наявна низка об`єктів житлової нерухомості придатного для проживання даної дитини разом з матір`ю, не можуть бути безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Врахувавши вказані обставини суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні вимог. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Гончарова Дмитра Юрійовича, - залишити без задоволення. Рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді Ю.М. Мальований О.Ю. Тичкова