Постанова 4812 № 479/1231/24

05.05.26 22-ц/812/1041/26 Провадження № 22-ц/812/1041/26 Суддя першої інстанції Рапушевська О.В. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 05 травня 2026 року м. Миколаїв Справа № 479/1231/24 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., при секретарі судового засідання Шурмі Є.М., за участі представника позивачки ОСОБА_1 , представниці відповідачки ОСОБА_2 ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 , в інтересах якої діяв її представник ОСОБА_1 , на рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2026 року, повне судове рішення складено 03 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Репушевської О.В., в залі судового засідання в с-ще Криве Озеро, за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рохманової Оксани Володимирівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких», про визнання недійсним договору купівлі-продажу, В С Т А Н О В И В: 04 вересня 2024 року ОСОБА_6 , в інтересах якої діяв її представник ОСОБА_1 , звернулась до суду з позовом, підстави якого змінила в подальшому, до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_6 була власником земельної ділянки площею 4,9382 га, з кадастровим номером 4823980400:02:000:0163, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Багачівської сільської ради Миколаївської області (колишній Кривоозерський район). Позивачка дізналась, що 30 квітня 2024 року за довіреністю ОСОБА_4 від її імені уклав договір купівлі-продажу зазначеної вище належної позивачці земельної ділянки з ОСОБА_2 .. Даний договір купівлі-продажу зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності 30 квітня 2024 року, номер відомостей про речове право: 54818773. Продаж належної їй земельної ділянки відбувся з порушенням норм діючого законодавства, оскільки свого дозволу на продаж земельної ділянки вона не надавала, будь-яких розпоряджень на продаж землі жодній особі не давала та нікого не уповноважувала на вчинення дій даного характеру. Представник ОСОБА_4 з власної ініціативи розширив надані йому повноваження, згідно доручення, виданого позивачкою ще 10 жовтня 2003 року, не погодив таке розширення з позивачкою і не отримав схвалення від останньої Вказані обставини є підставою для визнання такого правочину недійсним та скасування рішення про його державну реєстрацію. Посилаючись на викладене ОСОБА_6 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою Оксаною Володимирівною, зареєстрований в реєстрі за №

561. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, від 30 квітня 2024 року індексний номер 72898191. Ухвалою Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2025 року до участі у справ у якості співвідповідача залучено ОСОБА_4 , у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рохманову О.В. та Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких» (далі ТОВ «Агрофірма Корнацьких»). Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2026 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що спірний договір повністю відповідає чинному на момент його укладання законодавству, а ОСОБА_6 у свою чергу, позбавлена можливості стверджувати, що земельна ділянка вибула з її володіння поза волею. Оскільки сама ОСОБА_6 не тільки видала ОСОБА_7 доручення, яким передбачено повноваження повіреного вчиняти правочини щодо належного їй майна, але й всіляко сприяла укладанню цього Договору. Зокрема, ОСОБА_6 передала ОСОБА_7 необхідні для укладання Договору оригінали документів, не чинила жодних перешкод укладанню цього Договору, наприклад, шляхом надсилання листів повіреним про припинення довіреності, шляхом скасування доручення у нотаріуса тощо, що свідчить про дозвіл (згоду) ОСОБА_6 на укладання спірного Договору. Згідно доручення ОСОБА_7 , як представник ОСОБА_6 , був наділений усім обсягом повноважень, необхідним для вчинення від імені нього правочинів щодо розпорядження спірною землею. З наявних доказів у справі, судом встановлено, що видане ОСОБА_6 доручення не було скасовано позивачкою, було чинним на день укладання Договору, що свідчить про згоду позивачки з усіма діями, які вчиняв повірений протягом терміну дії доручення. ОСОБА_2 було вжито усіх можливих заходів, проявлено розумну обачність для з`ясування правоздатності продавця в особі його представника на вчинення правочину із відчуження землі. Наявні в справі докази засвідчують, що ОСОБА_2 добросовісно виконано всі умови відплатного договору купівлі-продажу земельної ділянки, сплачено визначену договором ціну, всі грошові зобов`язання виконані у повному обсязі у визначених законом формі та порядку. Тобто, договір купівлі-продажу земельної ділянки є відплатним в розумінні статей 330, 388 ЦК України. Правочин повністю відповідав намірам сторін, від імені яких діяли представники, наділені необхідними для укладення такого договору повноваженнями. Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_6 , в інтересах якої діяв її представник- ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не надав жодної оцінки обґрунтувань значного суспільного інтересу розгляду цієї справи як для позивачки так і для мешканців колишнього Кривоозерського району Миколаївської області, які в свій час (починаючи з 2003 року) погодились на пропозицію ОСОБА_4 та власників земельних ділянок (так званих паїв) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не надав жодної оцінки обґрунтувань та доказів (відеофайлам) які підтверджують недобросовісну поведінку відповідачів, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , та запереченням відповідачів щодо такої поведінки. Відповідачами в даній справі є ОСОБА_4 та його донька ОСОБА_2 тому, суду необхідно було дослідити зовнішні об`єктивні обставини транзакцій з нерухомим майном що можуть, за певних умов, виступати маркерами дотримання або недотримання стандарту добросовісності, тобто вказувати на «дефіцит» добросовісності у придбанні нерухомості. В оскаржуваному судовому рішенні судом першої інстанції не вірно застосовані норми матеріального права в частині підстав недійсності оспорюваного правочину. Оспорюваний правочин вчинявся на підставі довіреності виданої 10 жовтня 2003 року, а тому при вирішенні питання чи мав повноваження представник за довіреністю ОСОБА_4 укладати договір купівлі-продажу в інтересах позивачки потрібно дослідити законодавство яке діяло саме на час видачі довіреності. До спірних правовідносин слід застосовувати положення Цивільного кодексу Української РСР 1963 року. Судом першої інстанції не надана оцінка обґрунтуванню недійсності довіреності в момент її видачі в частині передачі права на продаж належної позивачці земельної ділянки, яка підпадає під дію мораторію, як наслідок дійшов хибного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. В даній справі обраний саме такий спосіб захисту порушеного права визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки та як наслідок скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, тому що земельна ділянка перебуває в довгостроковій оренді, тому ставити матеріально правову вимогу про витребування з чужого незаконного володіння до нового власника без оспорювання діючого договору оренди землі є не логічним та безпідставним, оскільки договір оренди був укладений ще за довго до укладення договору купівлі продажу, та буде діяти до 2054 року. Від ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла її представниця ОСОБА_3 , надійшов відзив на апеляційну скаргу. В своєму відзиві відповідачка зазначала, що відповідач є добросовісним набувачем земельної ділянки, яка придбана за відплатним договором на законних підставах. Оспорюваний Договір укладено відповідно до вимог законодавства, всі умови Договору належним чином виконані сторонами. Розрахунок за оспорюваним Договором відбувся у повному обсязі в безготівковій формі, тобто з повним дотримання приписів законодавства в частині порядку та форми розрахунків. Беззаперечним є факт видачі особисто позивачкою ОСОБА_4 довіреності, яка передбачає право повіреного, зокрема, на вчинення від імені позивачки правочинів щодо користування та розпорядження належною їй земельною ділянкою. Позивачкою не доведено, що спірна земельна ділянка вибула з її розпорядження та володіння не за її волею, оскільки її воля та волевиявлення чітко та однозначно зафіксовані у виданій позивачкою Довіреності. Не надано позивачкою також і доказів скасування (припинення) Довіреності. Відповідачка просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. ОСОБА_4 , в інтересах якого діяв його представник ОСОБА_5 , надав відзив на апеляційну скаргу. В своєму відзиві ОСОБА_4 зазначав, що вважає твердження позивачкипро існування суспільного інтересу у даній справі хибними та неспроможними. Апеляційна скарга позивачки не містять належних аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для великої групи людей в контексті зазначених критеріїв. Видана позивачкою Довіреність була чинною на момент укладання оскаржуваного договору, що свідчить про його згоду з усіма діями, які вчиняв повірений укладаючи оскаржуваний договір. Перелік правочинів та їх зміст у Довіреності бланкетно окреслено тим законодавством, яке буде чинним на момент вчинення повіреним відповідного правочину, і тому не потребує на конкретизацію. На момент видачі Довіреності законодавство не містило заборони укладати договори доручення та видавати довіреності на право розпорядження земельними ділянками чи паями, оскільки внаслідок вчинення цих правочинів право власності від довірителя до повіреного чи третьої особи не переходило. Однак, реалізація повноважень за такими довіреностями була формально унеможливлена на період дії тимчасово уведеного «мораторію», оскільки неможливо було нотаріально посвідчити відповідний правочин. Таким чином, на момент укладання спірного Договору діяла редакція пункту 15 Розділу Х ЗК України в редакції Закону № 552-ІX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», яка не містила заборони на укладання Договору між фізичними особами щодо відчуження землі сільськогосподарського призначення, не містила положень щодо недійсності довіреностей, виданих під час дії заборони на відчуження такої землі. ОСОБА_4 не погоджується із мотивами наведеними в апеляційній скарзі та вважає їх юридично неспроможними та необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від третіх осіб не надходило. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивачки та представників відповідачів, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії МК № 088120, виданого 30 вересня 2023 року Кривоозерською райдержадміністрацією, ОСОБА_6 була власником земельної ділянки площею 4,96 га, кадастровий номер: 4823980400:02:000:0163, розташовану в межах території Багачівської сільської ради з цільовим призначенням - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Земельна ділянка з кадастровим номером 4823980400:02:000:0163, площею 4,9382 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована в межах Багачівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (колишній Кривоозерський район), на даний час, належить на праві власності ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 561, виданий 30 квітня 2024 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В., що підтверджено даними Витягу з Державного реєстру речових прав, номер відомостей про речове право: 54818773. Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу вбачається, що продавцем даної земельної ділянки була позивачка ОСОБА_6 від імені якої діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А. 10 жовтня 2003 року за реєстровим № 8376, покупець ОСОБА_2 , від імені якої діє ОСОБА_8 , на підставі довіреності, посвідченої Ткаченко Н.В., приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Миколаївської області 08 січня 2024 року, за реєстровим №

6. Відповідно до доручення, зареєстрованого в реєстрі за № 8376, та посвідченого приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А. 10 жовтня 2003 року ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , представляти її інтереси в усіх установах, підприємствах та організаціях незалежно від їх форм власності та підпорядкування, галузевої належності з питань, зокрема: вчиняти всі дозволені законодавством правочини по розпорядженню, користуванню земельною ділянкою (продавати, міняти, здавати в оренду, заставляти, вносити до статутного фонду товариств тощо), визначати у кожному випадку суттєві умови договору, подавати від її імені заяви, розписуватись за неї, отримувати гроші, майно покладеним договорам, вчиняти всі інші дії в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. надано матеріали нотаріальної справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу від 30 квітня 2024 року № 561 земельної ділянки з кадастровим номером: 4823980400:02:000:0163, площею 4,9382 га, а також інші документи нотаріальної справи, на підставі яких відбувся перехід права власності на земельну ділянку від ОСОБА_6 до ОСОБА_2 . З вказаних матеріалів вбачається, що при укладенні спірного договору нотаріусу був наданий оригінал доручення від 10 жовтня 2003 року, виданого позивачем ОСОБА_6 .. Перед посвідченням договору встановлено особи представників, перевірено їх повноваження, перевірено належність ОСОБА_6 відчужуваної земельної ділянки, зокрема, перевірено оригінали документів на землю, інформацію про наявність відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, встановлено відсутність обтяжень таких прав та будь-які заборон щодо майна в Державному реєстрі речових прав, установлено відсутність в державних реєстрах інформації про перебування відчужуваного за цим договором майна та/або коштів ОСОБА_6 під податковою заставою. Окрім того, у відповідних реєстрах було перевірено дійсність довіреності, на підставі якої діяв ОСОБА_4 .. ОСОБА_2 повністю виконано зобов`язання щодо оплати вартості земельної ділянки, сплачено ринкову вартість земельної ділянки. Розрахунки за Договором здійснено в безготівковому порядку відповідно до вимог закону. Право власності ОСОБА_2 на землю у встановленому порядку зареєстровано. В контексті доводів апеляційної скарги та висновків суду першої інстанції в частині вирішення вимог позову апеляційний суд зазначає таке. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог частини 2 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно із вимогами часини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону не повною мірою. У цій справі ОСОБА_6 просить визнати недійсним договір купівлі-продажу, реєстраційний номер 561, який укладений 30 квітня 2024 року від її імені повіреним ОСОБА_4 , та скасувати державну реєстрацію права власності на відчужену за цим договором земельну ділянку за ОСОБА_2 . Частиною 1 статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з пунктом 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, що набрав чинності 01 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин 1, 3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Вирішуючи спір, суд вважав, що як підставу недійсності зазначеного договору купівлі-продажу позивачка зазначає те, що повірений не погоджував з нею умов продажу земельної ділянки і діяв на власний розсуд, так як у нього повноважень згідно змісту довіреності на продаж земельної ділянки не було, а вчинив договір в своїх інтересах. Натомість, як убачається з тексту позовної заяви з урахуванням заяви представника позивачки про зміну предмету позову, ОСОБА_6 як на підставу визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним посилалась на те, що вона не надавала дозволу на продаж земельної ділянки, а в силу змін, внесених у пункт 15 Перехідних положень Земельного Кодексу України законом від 09 лютого 2006 року, видана позивачкою ОСОБА_4 довіреність в частині права повіреного розпоряджатися земельною ділянкою стала недійсною. Як правове обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила положення статті 228 ЦК України. Суд першої інстанції, на переконання апеляційного суду, вирішуючи спір, залишив поза увагою визначений позивачкою склад відповідачів, зазначені ОСОБА_6 підстави позовних вимог та не дав їм належного правового аналізу. Щодо складу відповідачів. Так, вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин та визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню. Відповідач це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві. Аналіз положень статті 51 ЦПК України дає підстави для висновку, що заміна первинного відповідача належним відповідачем належить до повноважень суду першої інстанції. У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та має вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і щодо тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову до кожного з них є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц. У справі, що переглядається, ОСОБА_6 заявила вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки до покупця оспорюваного нею правочину ОСОБА_2 та представника позивачки за дорученням при укладанні оспорюваного договору - ОСОБА_7 . Відповідно до частини 1 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. У постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17 та від 20 жовтня 2021 року у справі № 219/11149/18 сформульовано висновок про те, що у справі за позовом сторони, від імені якої договір (додаткову угоду) вчиняв представник, про визнання недійсним договору (додаткової угоди) належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору (додаткової угоди), а не представник. Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21). Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (схожий за змістом висновок викладено в пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19). Отже, оскільки ОСОБА_7 при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки 30 квітня 2024 року діяв від імені продавця власника земельної ділянки ОСОБА_6 , як її представник, тому він є неналежним відповідачем у цій справі, що є підставою для відмови у позові до нього. Щодо позовних вимог про недійсність договору купівлі-продажу земельної ділянки. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 вказано, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, у тому числі вільне волевиявлення учасника правочину. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина 3 статті 626 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У частині 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно з частинами 1-5 статті 202 ЦК України правочин це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Відповідно до частин 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами 1 та 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину. Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети. Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), яка (які) його вчинили. Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України. Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Згідно із статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Згідно із частинами 1, 3 статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У частині 1 статті 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. У статті 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року в справі № 360/1742/18. За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року в справі № 923/876/16). Згідно з частиною 1 статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. На день видачі ОСОБА_6 10 жовтня 2003 року доручення, яким ОСОБА_4 уповноважено, зокрема на укладання договорів з відчуження земельної ділянки, власником якої є позивачка, цивільні правовідносини регулювалися ЦК УРСР. Положеннями частини 1 статті 64 ЦК УРСР визначено, що довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Відповідно до частин 1-3 статті 62 ЦК УРСР угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють. Повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо). Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є. Статтею 63 ЦК УРСР передбачено, що угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 12 лютого 2014 року в справі № 6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з`ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником у його інтересах правочин. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно із статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до копії доручення, зареєстрованого за реєстровим № 8376 та посвідченого приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А., 10 жовтня 2003 року, ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_10 , ОСОБА_11 представляти її інтереси в усіх установах, підприємствах та організаціях незалежно від їх форм власності та підпорядкування, галузевої належності з питань, зокрема: вчинення всіх дозволених законодавством правочинів по розпорядженню, користуванню земельною ділянкою (продавати, міняти, здавати в оренду, заставляти, вносити до статутного фонду товариств тощо), визначати у кожному випадку суттєві умови договору, подавати від її імені заяви, розписуватись за неї, отримувати гроші, майно покладеним договорам, вчиняти всі інші дії в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень (том 1, а.с.38). При укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки нотаріусу був наданий оригінал нотаріально виданого ОСОБА_6 доручення від 10 жовтня 2003 року, що відповідає вимогам статей 245 ЦК України форма довіреності. Перед посвідченням договору встановлено особи представників, перевірено їх повноваження, перевірено належність ОСОБА_6 відчужуваної земельної ділянки, зокрема, перевірено оригінали документів на землю, інформацію про наявність відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, встановлено відсутність обтяжень таких прав та будь-які заборон щодо майна в Державному реєстрі речових прав, установлено відсутність в державних реєстрах інформації про перебування відчужуваного за цим договором майна та/або коштів ОСОБА_6 під податковою заставою. Окрім того у відповідних реєстрах було перевірено дійсність довіреності, на підставі якої діяв ОСОБА_4 . Тобто, вказана довіреність на день укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки 30 квітня 2024 року не була скасована ОСОБА_6 , доказів визнання її недійсною в судовому порядку остання не надавала. Отже, ОСОБА_4 станом на 30 квітня 2024 року мав повноваження щодо укладання від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу земельної ділянки, власником якої вона була. Заперечення позивачкою наявності у ОСОБА_7 таких повноважень з посиланням на те, що вона не надавала йому дозволу на продаж земельної ділянки, не ґрунтуються на законі, а тому відхиляються апеляційним судом. Щодо твердження позивачки про недійсність виданої нею довіреності через запроваджений мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Пунктом «а» частини 1 статті 90 ЗК України в редакції закону на день розгляду справи власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність В силу пункту частини 1 статті 81 ЗК України в редакції на день розгляду справи громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу. Відповідно до частин 1, 3 статті 131 ЗК України укладення цивільно-правових угод, що передбачають перехід права власності на земельні ділянки, а також набуття права власності на земельні ділянки за такими угодами здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення приватної власності можуть бути відчужені лише за договорами купівлі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадкового договору, міни, шляхом внесення до статутного (складеного) капіталу чи шляхом їх передачі у довірчу власність (у разі якщо відповідно до закону право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється), чи шляхом звернення стягнення на них. Станом на день видачі доручення позивачкою 10 жовтня 2003 року пункт 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України передбачав, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Законом України від 09 лютого 2006 року № 3415-IV, який набрав чинності 02 березня 2006 року, пункт 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України був викладений у наступній редакції: «Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої абзацом першим цього пункту, в частині відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв), а так само в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення). Вирішуючи питання про застосування різних редакцій норм матеріального права до спірних правовідносин, необхідно виходити із фундаментального конституційного принципу незворотності дії закону в часі. Згідно приписів статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Цей принцип незворотності дії у часі нормативно-правових актів втіленій у статті 5 ЦК України, відповідно до якої акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відтак для оцінки дійсності нотаріально посвідченого доручення від 10 жовтня 2003 року, на підставі якого діяв представник ОСОБА_6 - ОСОБА_4 при укладанні оспорюваного договору, застосуванню підлягає закон, що діяв на момент видачі цього доручення, який не передбачав недійсності довіреностей в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок, тоді як положення пункту 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного Кодексу України Законом України № 3415-IV від 09 лютого 2006 року не можуть бути застосовані до довіреностей, виданих до 02 березня 2006 року в силу імперативних положень закону про недопустимість зворотної сили закону. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31 березня 2020 року№ 552-IX, що набрав чинності 01 липня 2021 року (далі Закон №552-IX), пункт 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої заборону (обмеження) щодо відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення та недійсність виданих довіреностей на вчинення таких дій передбачено лише разі відчуження в землі на користь юридичних осіб. Тобто на дату укладення оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки обмеження діяли лише в частині угод, укладених на користь юридичних осіб. За такого твердження позивачки про недійсність виданої нею довіреності на підставі Закону України № 3415-IV є безпідставним через те, що цей закон не містить застереження щодо його поширення на правовідносини, які виникли до набрання ним чинності. Також при оцінці твердження позивачки в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі про те, що видане нею у 2003 році доручення в частині уповноваження представників відчужити земельну ділянку є недійсним, оскільки суперечило діючому на той час законодавству щодо мораторію на такі дії, слід врахувати наступне. Як вже було зазначено у цій постанові, за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. також постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19) У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23) зазначено, що «вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини вчинені до моменту набуття чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 205/1783/20 (провадження № 61-480св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2023 року в справі № 203/4638/20 (провадження № 61-4402ск23)); […] правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання; саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення; в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору; правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року». Тому висновок про недійсність нотаріально посвідченого доручення позивачки від 10 жовтня 2003 року може бути зроблений лише за наслідками розгляду відповідного позову судом. У матеріалах справи, яка розглядається, відсутні докази, що доручення від 10 жовтня 2003 року, яке було видане ОСОБА_6 та посвідчено нотаріусом, було визнано недійсним в судовому порядку, отже це доручення є дійсним. Щодо посилань позивачки на положення частин 1, 2 статті 228 ЦК України як підставу для недійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2024 року. У пункті 44 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 вересня 2024 року у справі № 917/1173/22 зазначено, що «частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Застосовуючи частину 1 статті 228 Цивільного кодексу України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним. У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності. Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси. Разом із тим Верховний Суд України в постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 […] сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України (в контексті визначення терміну «публічний порядок»): […] відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Аналогічний правовий висновок викладений й у постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 727/5209/20. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо». Зважаючи на викладене, оспорюваний правочин, за умовами якого ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_2 купила земельну ділянку сільськогосподарського призначення, не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, оскільки хоча і укладений щодо відчуження землі, яка є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, але на підставі та відповідно до положень законодавства, яке діяло на день укладання оспорюваного договору, у передбаченій законом формі, а відтак, і не є таким, що порушує публічний порядок. При цьому позивачка на обґрунтування позову та у апеляційній скарзі не наводили жодних доводів на підтвердження спрямованості оспорюваного договору на порушення публічного порядку. Також не підтверджено позивачкою і відсутність її волевиявлення на укладання оспорюваного договору. Тобто відсутні підстави для визнання договору недійсним, які заявлені у позові. За такого позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, який укладений між позивачкою та відповідачкою 30 квітня 2024 року, недійсним є недоведеними саме з таких підстав, а тому не підлягають задоволенню. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд першої інстанції надавав оцінку спірним правовідносинам, зробив висновок про добросовісність ОСОБА_2 як набувача спірної земельної ділянки, аналізуючи, зокрема, положення статей 330, 388 ЦК України. Так, стаття 388 ЦК України регулює підстави та визначає умови, за яких власник має право на витребування майна від добросовісного набувача (віндикація). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У справі, яка переглядається, сторонами у справі є позивачка - продавець за договором купівлі-продажу земельної ділянки, та відповідачка покупець за цим договором. Тобто між сторонами у справі існує цивільно-правовий договір, саме щодо дійсності якого виник спір. У разі визнання договору недійсним рішенням суду або встановлення нікчемності правочину застосовується реституція (стаття 216 ЦК України). Враховуючи викладене, положення статті 388 Ц України не регулюють спірні правовідносини і суд першої інстанції помилково застосував їх при вирішенні справи. Посилання в апеляційній скарзі на недобросовісність поведінки відповідачки ОСОБА_2 , відхиляються, оскільки позивачкою не наведено у справі жодної обставини на підтвердження її недобросовісної поведінки, не зазначено ознак будь-якої недобросовісності. Аргументи апеляційної скарги про недобросовісну поведінку повіреного ОСОБА_4 є неприйнятними, з огляду на викладений вище у цій постанові висновок апеляційного суду про те, що він є неналежним відповідачем у справі, таке не має правового значення для вирішення спору про недійсність договору від 30 квітня 2024 року. З приводу посилань на «значний суспільний інтерес», який на погляд позивачки має розгляд цієї справи, то викладений останньою опис подій про видачу мешканцями села Багачівка Первомайського району доручень на розпорядження та користування земельними ділянками, передання їх в довгострокову оренду в будь-якому разі не впливає на встановлення факту недійсності оспорюваного позивачкою договору, оскільки не входить до предмету доказування у справі, яка переглядається. Твердження позивачки про те, що повірений не здійснив з нею розрахунок, оскільки не передав отримані за оспорюваним договором гроші, не заслуговують на увагу, оскільки ці обставини не відносяться до тих, які можуть призвести до недійсності правочину, укладеного від імені сторони повіреним з третьою особою. Проте, у будь-якому випадку питання виконання договору не впливає на його дійсність. Пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина 4 статті 376 ЦПК України). Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частини 1, 2 статті 376 ЦПК України). За таких обставин, враховуючи вищевикладене, через неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права на підставі пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд змінює судове рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_6 , в інтересах якої діяв її представник ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 03 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Л.М. Царюк Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повне судове рішення складено 06 травня 2026 року.