Постанова 4811 № 439/1710/21

Справа № 439/1710/21 Головуючий у 1 інстанції: Петейчук Б.М. Провадження № 22-ц/811/4474/25 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Цяцяк Р.П., судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О., за участю: секретаря Костюк С.О.; адвоката Бевз Т.С. представниці відповідача Желізняка А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Улинець Ольги Миколаївни, представниці ОСОБА_1 , на ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 10 грудня 2025 року, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2021 року ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, а саме: 495 000 грн. попередньої оплати за товар; 247 500 грн. штрафу та 46 625 грн. 08 коп. пені (том 1, а.с. 1-4). 27 жовтня 2021 року ухвалою суду вищезгадану позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі (том 1, а.с. 26). Однак, 10 грудня 2025 року ухвалою суду, яка оскаржується, провадження у справі було закрито: з підстав, що передбачені пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (том 2, а.с. 185-189). Дану ухвалу оскаржила представниця позивача. Апелянт просить оскаржувану ухвалу скасувати і направити справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм процесуального права. Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що спірні правовідносини мають господарський характер, оскільки «такий висновок не відповідає ані фактичним обставинам справи, ані нормам матеріального права, ані усталеній практиці Верховного Суду». Вважає, що матеріалами справи стверджується те, що «спір виник із договору, укладеного між фізичними особами, які не є суб`єктами господарювання та не здійснювали відповідні дії у межах підприємницької діяльності. Сам по собі договір не містить ознак господарського правочину, не був спрямований на забезпечення господарської діяльності та не пов`язаний із виконанням будь-яких функцій суб`єкта господарювання» (том 2, а.с. 193-200). 24 квітня 2026 року представниця позивача Пругло Д.В. надіслала на адресу суду Заяву про розгляд справи без участі позивача та його представниці, а також про те, що апеляційна скарга ними підтримується у повному обсязі (том 3, а.с. 11-15). Заслухавши суддю-доповідача, заперечення доводів апеляційної скарги зі сторони представниці відповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Здійснюючи апеляційний перегляд справи, колегія суддів має відповісти на питання, чи може бути вирішений даний спір в порядку цивільного судочинства. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. Ознака «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом правових норм, які регулюють його діяльність. Категорія «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 і 29465/04, параграф 24). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ «суд, встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які діють за правилами цивільного і кримінального судочинства, а також господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2025 року в справі №613/735/21 наголосила на тому, що під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити за відповідними судовими процедурами. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначає, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства в силу прямої вказівки в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ (див., зокрема, постанови від 12 жовтня 2022 року в справі № 183/4196/21, від 08 червня 2022 року в справі № 362/643/21, від 23 листопада 2021 року в справі № 641/5523/19, від 16 жовтня 2019 року в справі № 663/1738/16-ц). Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог. Подібні правові висновки сформовані також і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 210/5659/18, від 27 жовтня 2020 року в справі № 127/18513/18, від 12 жовтня 2022 року в справі № 183/41966/21 та інших. Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України). Згідно зі частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина перша, третя статті 45 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року в справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року в справі № 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 216/181/16-ц, від 15 травня 2019 року в справі № 331/5054/15-ц); однак фізична особа, вчиняючи правочин від власного імені, може діяти з метою здійснення господарської (зокрема підприємницької) за змістом діяльності (див. постанову Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі №756/42/20). За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина перша, друга статті 712 ЦК України). За змістом цього припису покупець за договором поставки придбаває товар у власність або для використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Отже, за загальним правилом договір поставки є господарським договором. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України). Отже, суб`єктом підприємницької діяльності за договором поставки має бути продавець (постачальник). Вимоги наявності такого статусу для покупця немає. Покупець має право використовувати товар, отриманий за договором поставки, у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням (див. пункт 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 522/7909/16-ц). За змістом частин першої, другої та третьої статті 3 ГК України, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва-підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На основі наведеного, суд першої інстанції вважав, що для визначення юрисдикції цього спору належить взяти до уваги те, чи було пов`язане придбання позивачем товару (кукурудзи) з господарською, зокрема підприємницькою, діяльністю, чи таке придбання мала місце для задоволення власних потреб. У справі, що переглядається, між фізичною особою ОСОБА_1 та фізичною особою ОСОБА_3 06.11.2018 року було укладено договір купівлі-продажу №06/11/18-1, відповідно до якого ОСОБА_3 як продавець зобов`язався передати товар кукурудзу у власність покупцеві ОСОБА_1 із розрахунку вартості 1 тони кукурудзи 3 300 грн 00 коп на загальну суму 495 000 грн 00 коп. (том 1, а.с. 5-7). Тобто, за цим договором передбачалось передати у власність ОСОБА_1 150 тон кукурудзи. Умовами наведеного договору визначено, що продавець транспортує товар, який складає предмет договір, партіями (частинами). Продавець зобов`язаний повідомити покупця про готовність відвантаження товару на складі (або іншому визначеному приміщені) покупця не пізніше ніж за три робочі дні до відповідного відвантаження. Наведений договір купівлі-продажу за № 06/11/18-1 від 06 листопада 2018 року не містить у собі жодної вказівки на те, що придбання товару здійснюється для особистого, домашнього або іншого використання, яке прямо чи опосередковано не пов?язане з підприємницькою діяльністю. Цим же договором визначено строк передачі товару: у строк не пізніше 31 травня 2019 року. Проаналізувавши істотні умови цього договору, місцевий суд дійшов переконання, з яким погоджується колегія суддів, що за своєю правовою природою такий договір купівлі-продажу від 06 листопада 2018 року є договором поставки. Наведені висновки узгоджуються також з поясненнями самого позивача стосовно того, що метою укладення договору з його сторони було отримання прибутку в результаті подальшого перепродажу такого зерна. Тобто, товар (кукурудза) за цим договором придбавався ОСОБА_1 не для особистого, домашнього або іншого використання, а придбавався з однією метою здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутку. Судом першої інстанції також враховано ОСОБА_1 є керівником ТОВ «АДВАНС ЗАХІД», а ОСОБА_3 є власником та уповноваженою особою на вчинення будь-яких дій від імені ТОВ «АГРО ФЕЛІКС», та між цими господарськими товариствами у 2018 році виникли господарські правовідносини, зокрема - щодо поставки пшениці. Тобто, між ТОВ «АВАНС ЗАХІД» та ТОВ «АГРО ФЕЛІКС», до яких позивач та відповідач є афілійованими (пов`язаними) особами, існували господарські правовідносини, починаючи ще з березня 2018 року. Хоча на переконання суду у нього відсутні підстави вважати, що у договорі №06/11/18-1 від 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 діяли в інтересах юридичних осіб, які вони представляли під час інших правочинів між цими юридичними особами, надані суду докази дають підставу для обґрунтованого висновку, що сторони цього правочину укладаючи цей договір, який за своєю правовою природою є нічим іншим, як договором поставки, мали на меті отримання прибутку, а отже, здійснювали господарську діяльність. Аналіз зазначених та повно встановлених фактичних обставин справи дає підстави колегії суддів для висновку про господарський характер цієї справи. Хоча сторонами правочину є фізичні особи, однак зміст спірних правовідносин унеможливлює їх встановлення та вирішення спору поза межами компетенції господарських судів, тобто в порядку цивільного судочинства. Відсутність у позовній заяві посилань на господарсько-договірні зобов`язання між сторонами не змінює правову природу юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства. Доводи апеляційної скарги правильних висновків суду щодо наявності підстав для закриття провадження у справі не спростовують. Щодо доводів скарги про те, що в ухвалі про відкриття провадження суд визнав наявність підстав для її розгляду в порядку цивільного судочинства, однак після багаторічного її розгляду закрив провадження, тим самим допустив порушення норм процесуального права, а також порушив право позивача на розгляд справи у розумний строк, колегія суддів відхиляє такі як безпідставні, виходячи з такого. Закриття провадження у справі це форма закінчення цивільної справи без ухвалення судового рішення, яка застосовується, зокрема, через відсутність у суду можливості розглянути переданий на його вирішення саме в порядку цивільного судочинства, незважаючи на відкриття провадження у справі, адже на цій стадії, з огляду на неможливість з`ясовувати фактичні обставини справи та оцінювати докази, суд позбавлений можливості з високою ймовірністю визначити юрисдикційність такого спору та можливість його вирішення за правилами ого чи іншого судочинства, окрім випадку, коли про вид судочинства міститься пряма вказівка в законі. При цьому, саме належним судом справа має бути розглянута протягом розумного строку. Тому, закриття провадження у даній справі, навіть через значний проміжок часу з моменту відкриття провадження, враховуючи її фактичні обставини справи, поведінку сторін, не мало своїм наслідок порушення строків її розгляду, в тому числі через ризик її розгляду неналежним судом, оскільки встановлення порушення судами правил предметної юрисдикції є безумовною підставою для скасування судових рішень і закриття провадження у справі, незалежно від доводів апеляційної/касаційної скарги. Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду. Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з`ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, дійшов обґрунтовано висновку про закриття провадження у справі, і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Враховуючи викладене, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу - без змін. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції без змін, а відповідно до положень пункту 19 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, або приватного виконавця під час виконання судового рішення, підстави вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу адвоката Улинець Ольги Миколаївни, представниці ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 10 грудня 2025 року- без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повну постанову складено 06 травня 2026 року. Головуючий : Цяцяк Р.П. Судді: Ванівський О.М. Шеремета Н.О.