Постанова 4803 № 195/1842/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4548/26 Справа № 195/1842/25 Суддя у 1-й інстанції - Кондус Л.А. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Никифоряка Л.П., суддів Гапонова А.В., Халаджи О.В., Учасники справи: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика», відповідач ОСОБА_1 , розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні у місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин, в якій подана апеляційна скарга Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» на заочне рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2026року, головуючий у суді першої інстанції Кондус Л.А., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2025року Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» (далі ТОВ «Бізнес Позика», Товариство) звернулось в суд з позовом проти ОСОБА_1 з вимогою про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту №388160-КС-001 від 01 вересня 2021року у загальному розмірі 13 817,41грн. Існування таких вимог позивач обґрунтовував тим, що 01 вересня 2021року між ТОВ «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 в електронній формі укладено договір про надання кредиту, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 5000,00грн на засадах строковості, зворотності, платності, зі сплатою процентів за кожен день користування кредитом. Товариство свої зобов`язання за договором виконало та надало кредит шляхом перерахування коштів на банківську картку позичальника. Вказував, що відповідач належним чином не виконує свої зобов`язання за кредитним договором, лише частково здійснив оплату за договором на суму 1 040,00грн, у зв`язку з чим станом на 30 жовтня 2025року утворилась заборгованість за кредитним договором у розмірі 13 817,41грн, яка складається з: 5 000,00грн сума прострочених платежів по тілу кредиту; 8299,06грн - сума прострочених платежів по процентах; 518,35грн сума прострочених платежів за комісією. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2026року позов ТОВ «Бізнес Позика» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бізнес Позика» заборгованість за кредитним договором №388160-КС-001 від 01 вересня 2021року у розмірі 5 940,00грн, яка складається з: простроченої заборгованості за тілом кредиту 3 960,00грн, простроченої заборгованості за нарахованими відсотками 1 980,00грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив з доведеності укладення між сторонами кредитного договору та отримання відповідачем кредитних коштів, водночас визначаючи розмір заборгованості за тілом кредиту врахував здійснений відповідачем платіж в рахунок погашення суми боргу в сумі 1 040,00грн, а визначаючи розмір заборгованості за процентами вважав за необхідне зменшити їх розмір з урахуванням принципів розумності, співмірності та добросовісності до 1 980,00грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за комісією суд першої інстанції положення укладеного між сторонами договору про надання кредиту в цій частині вважав несправедливими. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 06 лютого 2026року ТОВ «Бізнес Позика» подало безпосередньо до суду апеляційної інстанції за допомогою системи «Електронний суд» апеляційну скаргу на заочне рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2026року. В апеляційній скарзі висловило вимогу про зміну рішення в частині стягнення з відповідача загальної суми заборгованості за кредитним договором з 5 940,00грн до 13817,41грн. В решті рішення суду першої інстанції просив залишити без змін. Незаконність та необґрунтованість рішення суду на думку заявника полягає у тому, що суд першої інстанції не мав права зменшувати погоджений сторонами розмір відсотків за кредитним договором, судом було помилково ототожнено проценти, які нараховуються протягом строку кредитування в якості правомірної плати за користування кредитними коштами, та проценти, які нараховуються за порушення грошового зобов`язання. Також стверджував, що кредитодавець має право на стягнення з відповідача комісії за надання кредиту, що було обумовлено укладеним між сторонами кредитним договором та не суперечить законодавству України. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Відповідач не скористався своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу не подав. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції 11 лютого 2026року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду справу №195/1842/25 витребувано із суду першої інстанції; та 24 лютого 2026року справа надійшла на адресу апеляційного суду. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2026року відкрито апеляційне провадження у справі. 12 березня 2026року ухвалою Дніпровського апеляційного суду справу призначено до розгляду без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа та отримання документів в Електронному суді. Сторони у справі у встановлений законом строк не звернулися до суду з заявою із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами 01 вересня 2021року між ТОВ «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 в електронний формі, з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, укладено договір №388160-КС-001 про надання кредиту, відповідно до якого Товариством надано позичальнику у кредит грошові кошти у розмірі 5 000,00грн, строком на 24 тижні, на засадах строковості, поворотності, платності, зі сплатою процентів за користування кредитом та комісії за надання кредиту у порядку та на умовах, визначених договором про надання кредиту та Правилами надання споживчих кредитів, процентна ставка фіксована 1,07770000% в день, комісія за надання кредиту 750,00грн, термін дії договору до 16 лютого 2022року /а.с.25-26/. Для підписання договору про надання кредиту позичальником було використано електронний підпис одноразовим ідентифікатором G-3790. Відповідачем частково здійснювалося погашення заборгованості за договором про надання кредиту, а саме 15 вересня 2021року на суму 1 040,00грн, з яких: 808,35грн було враховано кредитодавцем в рахунок погашення відсотків за користування кредитом, а 231,65грн в рахунок оплати комісії за надання кредиту, що вбачається із розрахунку заборгованості за кредитом у гривні станом на 30 жовтня 2025року. Згідно з розрахунком заборгованості, станом на 30 жовтня 2025року заборгованість позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором становить 13 817,00грн, яка складається з: 5 000,00грн залишок заборгованості за кредитом; 8 299,06грн - заборгованість по відсотках; 518,35грн заборгованість за комісією /а.с.11-21/, що також відображено у довідці ТОВ «Бізнес Позика» про стан заборгованості /а.с.22/.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції надважливого значення надав тій обставині, що відповідачем було допущено порушення зобов`язань з повернення кредитних коштів, у зв`язку з чим виникла відповідна заборгованість за тілом кредиту та процентами, яка має стягнута на користь Товариства. Водночас, суд виходив з того, що заборгованість за тілом кредиту підлягає стягненню на користь Товариства з вирахуванням здійсненого позичальником платежу на суму 1 040,00грн, а заборгованість за відсотками з урахуванням принципів розумності, співмірності та добросовісності має бути зменшена до 1 980,00грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за комісією суд першої інстанції виходив з несправедливості таких умов укладеного між сторонами кредитного договору. Дослідивши наявні в цивільній справі документальні докази апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, так як суд першої інстанції не в повному обсязі дотримався вимог законодавства щодо законності і обґрунтованості рішення. Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України). Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України Про електронну комерцію. Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України Про електронну комерцію електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України Про електронну комерцію). Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України Про електронну комерцію відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею. За правилом частини восьмої статті 11 Закону України Про електронну комерцію у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно- телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Положення Закону України Про електронну комерцію передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України Про електронний цифровий підпис, так і електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом. У справі встановлено, що для підписання кредитного договору відповідачем було використано електронний підпис одноразовим ідентифікатором відповідно до вимог частини 6 та 8 статті 11 і 12 Закону України «Про електронну комерцію», що свідчить про те, що сторони досягли усіх істотних умов та уклали кредитні договори. Тобто, належними та допустимими доказами підтверджено укладання між позивачем та відповідачем правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт кредитодавця за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір не був би укладений. Як вбачається із змісту кредитного договору між позичальником та кредитором було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Електронний підпис відповідача одноразовим ідентифікатором під договором свідчить про його ознайомлення з усіма умовами договору, загальними умовами кредитування, іншою інформацією надання якої передбачено чинним законодавством України. Також, апеляційний суд вважає доведеним, що кредитор виконав свої зобов`язання за кредитним договором, надавши відповідачу грошові кошти у розмірі та на умовах, передбачених кредитним договором. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про надання позивачем належних та допустимих доказів укладення відповідачем кредитного договору, враховуючи вищезазначені обставини справи та вимоги закону. В даному випадку слід виходити з презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), а також презумпції обов`язковості виконання договору (стаття 629 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, а договір є обов`язковим для виконання сторонами. У справі, що переглядається, позичальником не доведено належного повернення кредитних коштів у розмірі та на умовах, визначених вказаним вище договором, презумпція правомірності якого не спростована. Як вже було зазначено вище, згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості, станом на 30 жовтня 2025року заборгованість позичальника за кредитним договором становить 13 817,00грн, з яких: 5 000,00грн залишок заборгованості за кредитом; 8 299,06грн - заборгованість по відсотках; 518,35грн заборгованість за комісією. Задовольняючи частково позов ТОВ «Бізнес Позика» в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту, суд першої інстанції зменшив суму заборгованості в цій частині на суму здійсненого позичальником 15 вересня 2021року платежу у розмірі 1040,00грн, стягнувши таким чином з відповідача на користь позивача прострочену заборгованість за тілом кредиту у розмірі 3 960,00грн. Проте, колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції погодитись не може, оскільки вони не відповідають обставинам справи та умовам укладеного між сторонами договору про надання кредиту, у пункті 3 якого наведений графік платежів, який містить відомості щодо черговості та періодичності виконання позичальником зобов`язань щодо оплати платежів за договором, згідно з яким сплачений 15 вересня 2021року позичальником платіж в сумі 1 040,00грн спрямовується на оплату процентів за користування кредитом (в сумі 808,35грн) та комісії за надання кредиту (в сумі 231,65грн). Матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б підтверджували здійснення відповідачем оплат в рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту, а тому, на переконання суду апеляційної інстанції, ТОВ «Бізнес Позика» має право на стягнення з відповідача простроченої заборгованості за тілом кредиту у розмірі 5 000,00грн. Щодо зменшення судом першої інстанції розміру нарахованих позивачем до стягнення з відповідача процентів, то колегія суддів погоджується з тим, що заявлена позивачем до стягнення заборгованість за процентами за кредитним договором не є співмірною сумі кредиту за цим договором, суперечить принципам розумності, добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника як споживача послуг кредитної установи. Водночас, суд першої інстанції при визначенні розміру суми процентів до стягнення помилково посилався на те, що сума кредиту становить 3 960,00грн, оскільки, як встановив суд, відповідач отримав у кредит 5000,00грн., які позивачу у встановлений договором строк не повернув. Визначаючи розмір заборгованості за відсотками, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача колегія суддів виходить з наступного. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Частинами першою та другою статті 1056-1 ЦК України унормовано, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. Між кредитором та відповідачем дійсно було погоджено розмір процентів і порядок їх нарахування, однак, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до розрахунку заборгованості нараховані кредитодавцем проценти у розмірі 8 299,06грн значно перевищують суму, отриману відповідачем у кредит 5 000,00грн. З цього приводу слід зазначити, що відповідач, як пересічний споживач кредитних послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не зміг ефективно здійснити свої права бути поінформованим про дійсні умови кредитування ТОВ «Бізнес Позика», які викладені в декількох значних за об`ємом документах, які не містять прозорості та зрозумілості, зокрема щодо дійсного періоду та розміру нарахувань за кредитом. А тому на думку суду, укладення відповідачем договору перетворюється на непомірний тягар для нього, як споживача, та джерело отримання невиправданих прибутків кредитором. Таким чином, суд апеляційної інстанції враховує, що вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищені, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором. Кредитодавець, як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи з порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно. Крім того, з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985року № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973року № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Відповідно до положень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985року № 39/248 споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абз.3 пп.3.2 п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). Окрім цього, як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 11 липня 2013року № 7-рп/2013, у випадку нарахування неустойки, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п.6 ст. 3, ч.3 ст. 509 та ч.1-2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності, як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, суд має право її зменшити. Застосовуючи дану норму, суд зобов`язаний встановити баланс між застосованим до порушника заходом відповідальності у вигляді неустойки й оцінкою дійсного, а не покладеного розміру збитків, заподіяних у результаті конкретного правопорушення. У цьому рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов`язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов`язань позичальниками фізичними особами. Такого ж самого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020року у справі № 132/1006/19 (провадження № 61-1602св20). Також, відповідно до постанови Великої палати Верховного Суду від 18 березня 2020року у справі № 902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Відповідно до пункту 8.38 зазначеної постанови з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика палата Верховного Суду дійшла до висновку, що виходячи з принципі розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу так і процентів річних як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання. Застосовуючи аналогію та враховуючи те, що сума нарахованих Товариством відповідачу процентів за користування кредитом не є співрозмірною сумі наданого кредиту у розмірі 5 000,00грн, що суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника як споживача послуг кредитної установи, оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми процентів у разі невиконання ним зобов`язань за кредитним договором, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що необхідно зменшити розмір процентів за кредитним договором, на які позивач має право, до розміру отриманих відповідачем кредитних коштів, тобто до 5 000,00грн. Доводи апеляційної скарги ТОВ «Бізнес Позика» про те, що розмір процентів за користування кредитними коштами визначено у договорі, а тому позивач має право на нарахування процентів протягом строку кредитування у визначеному договором розмірі, висновків суду не спростовують. Доводи заявника не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Щодо умов договору про надання кредиту №388160-КС-001 в частині встановлення комісії за надання кредиту та сплати позичальником в рахунок оплати комісії грошових коштів у розмірі 750,00грн суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого суду про те, що такі умови є несправедливими та позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими. Так, частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Особливості регулювання правовідносин за договорами споживчого кредиту передбачені також Законом України «Про захист прав споживачів». 10 червня 2017року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку із чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, вказаною нормою визначено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. Згідно з частиною другою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо. Отже, Закон України «Про споживче кредитування» передбачає право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за надання кредиту. На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит. Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. На підставі частини шостої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцю будь-які платежі, не зазначені в договорі про споживчий кредит та/або не враховані в розрахунку денної та орієнтовної річної процентної ставки, що зазначені в договорі про споживчий кредит, крім платежів за споживчим кредитом, які не включаються до розрахунку загальних витрат за споживчим кредитом у випадках, передбачених цим Законом. Кредитодавцю та новому кредитору забороняється вимагати сплати будь-яких платежів, не зазначених у договорі про споживчий кредит та/або не врахованих у розрахунку денної процентної ставки, що зазначена в договорі про споживчий кредит. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019року у справі № 524/5152/15 (провадження № 61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Верховний Суд звернув увагу на те, що умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2022року у справі № 640/14229/15 (провадження № 61-16739св20), від 21 квітня 2021року у справі № 677/1535/15 (провадження № 61-19356св19), від 15 грудня 2021року у справі № 209/789/15 (провадження № 61-16561св20), від 21 липня 2021року у справі № 751/4015/15 (провадження № 61-8543св20). Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про споживче кредитування», є нікчемною. У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022року у справі № 202/5330/19 зазначено, що «у кредитному договорі не зазначено перелік додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування). При цьому до таких послуг не може бути віднесено щомісячне надання інформації про стан кредиту, яку споживач має право отримувати безоплатно згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладення оспорюваного кредитного договору. За таких обставин положення пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Відповідно до пункту 1 договору про надання кредиту від 01 вересня 2021року за надання кредиту встановлюється комісія у розмірі 750,00грн. Однак, колегія суддів зазначає, що сплата позичальником комісії за надання кредиту фактично не є самостійною послугою кредитодавця, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком кредитодавця та виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Надання кредиту здійснюється кредитодавцем як виконання ним свого обов`язку за кредитним договором, а тому такі дії ТОВ «Бізнес Позика» не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Більш того, встановлена комісія у розмірі 750,00грн фактично становить 15% від суми виданого позивачем кредиту, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності та є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача. А тому пункти укладеного між сторонами договору про надання кредиту, які передбачають сплату комісії за надання кредиту у розмірі 750,00грн, в даному випадку є нікчемними, у зв`язку з чим умови для нарахування Товариством комісії на підставі нікчемних умов договору є безпідставними і вказані кошти не підлягають сплаті позичальником. Таким чином, висновки суду першої інстанції в частині відмови позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості за комісією є обґрунтованими та підставними. При цьому, сплачені відповідачем в рахунок оплати комісії суми мають бути зараховані в рахунок погашення ним заборгованості за процентами. Враховуючи все вищенаведене, на переконання колегії суддів, ТОВ «Бізнес Позика» мало право на отримання від відповідача суми кредиту у розмірі 5 000,00грн та процентів за користування кредитом у розмірі 5 000,00грн, що разом становить 10 000,00грн. Водночас, як зазначав у позовній заяві позивач та підтверджується наданим позивачем розрахунком, на виконання умов договору про надання кредиту відповідачем було сплачено всього 1 040,00грн. Тобто, оскільки ТОВ «Бізнес Позика» мало право на отримання від відповідача суми кредиту у розмірі 5 000,00грн та процентів у розмірі у розмірі 5 000,00грн, а також враховуючи, що на виконання умов договору про надання кредиту відповідачем було сплачено грошові кошти у розмірі 1 040,00грн, то з ОСОБА_1 на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором у розмірі 8 960,00грн, яка складається з: 5 000,00грн прострочена заборгованість за тілом кредиту; 3 960,00грн (5 000,00 1 040,00 = 3 960,00) прострочена заборгованість за нарахованими відсотками. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі фактичні обставини не встановив, тому рішення суду підлягає зміні, шляхом збільшення простроченої заборгованості за тілом кредиту до стягнення з 3 960,00грн до 5 000,00грн, простроченої заборгованості за нарахованими відсотками з 1 980,00грн до 3 960,00грн та відповідно збільшення загальної суми заборгованості до стягнення з 5 940,00грн до 8 960,00грн. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, переоцінки доказів та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин, законності та обґрунтованості висновків суду ці доводи не спростовують. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32). Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (пункти 1, 3 частини першої статті 376 ЦПК України). Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, які в цій справі складаються із судового збору, апеляційний суд виходить з наступного. За положеннями частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Приймаючи до уваги висновок суду про часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору за подачу позову у розмірі 1 570,82грн (8960,00 / 13817,41 х 2422,40 = 1570,82). Крім того, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 2 356,23грн (8960,00 / 13817,41 х 3633,60 = 2356,23). Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 1 570,82грн + 2 356,23грн = 3927,05грн. Отже, рішення суду підлягає зміні в частині стягнутої простроченої заборгованості за тілом кредиту, простроченої заборгованості за нарахованими відсотками та загальної суми заборгованості за кредитним договором, та скасуванню в частині стягнення судових витрат по сплаті судового збору, а в решті підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 259, 268, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Задовольнити частково апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика». Заочне рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2026року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» простроченої заборгованості за тілом кредиту, простроченої заборгованості за нарахованими відсотками та загальної суми заборгованості за кредитним договором №388160-КС-001 від 01 вересня 2021року змінити, збільшивши прострочену заборгованість за тілом кредиту до стягнення з 3 960,00грн до 5 000,00грн, прострочену заборгованість за нарахованими відсотками з 1 980,00грн до 3 960,00грн, а також збільшивши загальну суму заборгованості до стягнення з 5 940,00грн до 8 960,00грн. Заочне рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2026року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» судових витрат по сплаті судового збору - скасувати. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 927,05грн. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених пунктом 2 частиною третьою статті 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 05 травня 2026року. Судді: