Постанова 4854 № 420/36466/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/36466/25 Головуючий в 1 інстанції: Бездрабко О.І. Дата і місце ухвалення: 11 грудня 2025 року, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Тарновецького І.І., суддів: Бойка А.В., Шевчук О.А., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2025 року у справі №420/36466/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В : У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , в якому просив: - визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу у період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року грошового забезпечення, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату грошового забезпечення за період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року, визначивши його розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704, з урахуванням раніше виплачених сум. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що, на думку апелянта, призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки, на його переконання, у спірний період при визначенні розміру грошового забезпечення підлягали застосуванню положення пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 у редакції, чинній з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103, якою встановлено фіксовану розрахункову величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року. Крім того, апелянт зазначає, що позивач пропустив строк звернення до суду, оскільки про порушення своїх прав він дізнався або повинен був дізнатися раніше, ніж звернувся до суду з відповідним позовом, у зв`язку з чим, на думку апелянта, відсутні підстави для поновлення такого строку. Також апелянт вказує, що суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду, зокрема, викладені у постанові від 26 січня 2026 року у справі №460/21394/23, та дійшов помилкового висновку щодо застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах. З огляду на викладене апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу. Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п.3 ч.1 ст.311 КАС України. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 з 03 березня 2022 року по 10 травня 2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 10 травня 2025 року №132, солдата ОСОБА_1 з 10 травня 2025 року виключено зі списків особового складу. 22 жовтня 2025 року позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою, в якій просив здійснити перерахунок грошового забезпечення за період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року. Листом від 25 жовтня 2025 року №1655/12309 відповідач повідомив, що грошове забезпечення позивачу за період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року було нараховано та виплачено відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України №704 та наказу Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260. При цьому посадовий оклад та оклад за військовим званням визначалися відповідно до пункту 4 постанови №704 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103. У зазначеному листі також вказано про відсутність підстав для перерахунку грошового забезпечення позивача за відповідний період. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з того, що при визначенні розміру грошового забезпечення позивача у спірний період відповідачем безпідставно застосовано розрахункову величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року. Суд першої інстанції виходив з того, що після визнання протиправним та скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103, яким було внесено зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704, при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями підлягає застосуванню пункт 4 постанови №704 у частині, що не суперечить актам вищої юридичної сили. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що для визначення розміру грошового забезпечення позивача у спірний період підлягав застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 01 січня відповідного календарного року, а не прожитковий мінімум станом на 01 січня 2018 року. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску позивачем строку звернення до суду, виходячи з того, що позивач звернувся до суду в межах установленого законом строку, а також з урахуванням характеру спірних правовідносин. Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон №2011-ХІІ). Відповідно до абзацу першого частини першої статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, та стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії), а також одноразові додаткові види грошового забезпечення (частина друга статті 9 Закону №2011-ХІІ). Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця та підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону №2011-ХІІ). Згідно з абзацом першим частини четвертої статті 9 Закону №2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, і повинно забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань і правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер та умови служби і стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. З метою реалізації зазначених положень постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 запроваджено нову систему грошового забезпечення військовослужбовців, зокрема встановлено тарифну сітку та порядок визначення складових грошового забезпечення. Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України №704 визначено, що грошове забезпечення військовослужбовців складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Додатком 1 до постанови №704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців. Пунктом 4 постанови №704 у первинній редакції передбачено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. 21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанови №704, внаслідок чого пункт 4 цієї постанови викладено у новій редакції, відповідно до якої розміри посадових окладів визначалися шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт. Отже, починаючи з 01 січня 2018 року, пункт 4 постанови №704 передбачав застосування фіксованої розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом станом на 01 січня 2018 року, при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року, визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103, яким було внесено зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704. У зв`язку з цим при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями підлягає застосуванню пункт 4 постанови №704 у частині, що не суперечить актам вищої юридичної сили, відповідно до якого такі оклади визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. Відповідно до частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням. Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 15 червня 2023 року у справі №380/13603/21 та від 30 квітня 2025 року у справі №620/9741/24, дійшов висновку, що у зв`язку з визнанням нечинними змін, внесених постановою №103 до пункту 4 постанови №704, при визначенні посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями підлягає застосуванню розрахункова величина прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, а не прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01 січня 2018 року. Застосовуючи принцип подолання правової колізії, за яким пріоритет має нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, Верховний Суд також зазначив, що положення пункту 4 постанови №704 в частині застосування розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року» не відповідає актам вищої юридичної сили, зокрема законам України про Державний бюджет на відповідний рік, якими встановлюється прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт. Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню пункт 4 постанови №704 у частині, що не суперечить нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, із використанням для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Прожитковий мінімум щороку визначається законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Так, станом на 01 січня 2022 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становив 2 481 гривню, а станом на 01 січня 2023 року 2 684 гривні. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що у спірний період грошове забезпечення позивача підлягало обчисленню із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2022 року та 1 січня 2023 року. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 17 лютого 2026 року у справі №520/5814/24. Колегія суддів також звертає увагу, що прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом, який має динамічний характер і використовується для визначення державних соціальних гарантій, у тому числі у сфері грошового забезпечення, а отже при визначенні розмірів таких виплат має застосовуватися його актуальне значення, встановлене законом на відповідний рік. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що застосування відповідачем при визначенні складових грошового забезпечення позивача розрахункової величини у вигляді прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року або фіксованої величини 1 762 грн не підлягає застосуванню як таке, що суперечить вимогам чинного законодавства та правовим висновкам Верховного Суду, у зв`язку з чим висновок суду першої інстанції про необхідність здійснення перерахунку грошового забезпечення є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам закону. Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання реалізації конституційного права на соціальний захист та сформулював правові позиції, відповідно до яких за Конституцією України окремі категорії громадян потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До таких категорій, зокрема, належать особи, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, що забезпечують суверенітет і територіальну цілісність держави, її економічну та інформаційну безпеку (рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 20 грудня 2016 року №7-рп/2016). У рішенні від 20 грудня 2016 року №7-рп/2016 Конституційний Суд України зазначив, що організаційно-правові та економічні заходи, спрямовані на забезпечення належного соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, зумовлені особливостями виконання ними обов`язків щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України, а також пов`язані з підвищеними ризиками для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності та інших якостей. У первинній редакції пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704 Кабінет Міністрів України визначив розрахунковою величиною для визначення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями прожитковий мінімум, установлений законом на відповідний календарний рік, як базовий державний соціальний стандарт, що покликаний забезпечити належний рівень грошового забезпечення військовослужбовців з урахуванням економічних процесів у державі та уникнути необхідності періодичного внесення змін до нормативно-правових актів. Відповідно до статті 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні стандарти це встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на основі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Згідно зі статтею 2 цього Закону державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються, зокрема, з метою визначення механізму реалізації соціальних прав і державних соціальних гарантій громадян. Відповідно до статті 6 зазначеного Закону базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, установлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії у сферах доходів населення, соціального захисту та інших сферах. З матеріалів підготовки проєкту постанови Кабінету Міністрів України №704 вбачається, що її прийняття було зумовлено необхідністю реформування системи грошового забезпечення військовослужбовців, оптимізації його структури та підвищення рівня такого забезпечення шляхом встановлення посадових окладів та окладів за військовим званням у співвідношенні до прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Відтак доводи апеляційної скарги про те, що у спірний період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року відсутні підстави для обчислення грошового забезпечення виходячи із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, є безпідставними. Колегія суддів зазначає, що грошове забезпечення позивача за період з 03 березня 2022 року по 12 травня 2023 року було обчислено без урахування зміни прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, що призвело до виплати грошового забезпечення у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством, та, відповідно, до порушення прав позивача на належне грошове забезпечення. Таким чином, посадовий оклад позивача та оклад за військовим званням за вказаний період підлягали визначенню шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, а не прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року (1 762 грн), що, у свою чергу, призвело до неправильного визначення складових грошового забезпечення. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виплачене позивачу за спірний період грошове забезпечення, а також пов`язані з ним виплати, зокрема грошова допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, були нараховані з порушенням вимог чинного законодавства та підлягають перерахунку. Колегія суддів також зазначає, що відповідно до принципу верховенства права та вимог частини третьої статті 7 КАС України у разі невідповідності положень підзаконного нормативно-правового акта положенням закону суд застосовує нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Оскільки прожитковий мінімум для працездатних осіб як базовий державний соціальний стандарт щороку встановлюється законом про Державний бюджет України на відповідний рік, визначення розміру посадових окладів та окладів за військовими званнями має здійснюватися із застосуванням саме такого показника, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу без урахування зміни прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, не підлягає застосуванню як таке, що суперечить вимогам пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 у частині, що не суперечить актам вищої юридичної сили, та призводить до виплати грошового забезпечення у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством, що свідчить про протиправність відповідних дій суб`єкта владних повноважень. Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Як убачається з матеріалів справи, доводи апелянта про те, що перебіг строку звернення до суду слід обчислювати з моменту виключення позивача зі списків особового складу та отримання ним грошового атестата, є необґрунтованими, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами та ґрунтуються на припущеннях. Водночас відповідачем не доведено факту належного повідомлення позивача про склад і розмір усіх нарахованих та виплачених сум грошового забезпечення у спосіб, який би об`єктивно свідчив про початок перебігу строку звернення до суду. Колегія суддів також враховує, що спірні правовідносини пов`язані з нарахуванням та виплатою грошового забезпечення, які мають триваючий характер, оскільки порушення права позивача полягає у системному недоотриманні належних виплат, що триває у часі до моменту проведення належного перерахунку. Зазначене узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, відповідно до якої у спорах щодо нарахування та виплати грошового забезпечення перебіг строку звернення до суду пов`язується не лише з формальним моментом виникнення правовідносин, а й з моментом, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, що підлягає доведенню відповідачем. Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що позивач у спірний період проходив військову службу, що об`єктивно впливало на можливість своєчасного звернення до суду та свідчить про поважність причин звернення до суду у відповідний час. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску строку звернення до суду, що відповідає вимогам статті 122 КАС України та забезпечує ефективний судовий захист порушеного права. Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги були перевірені судом апеляційної інстанції, однак вони зводяться до незгоди апелянта з правовою оцінкою встановлених обставин справи та не містять посилань на обставини чи докази, які б спростовували правильність висновків суду першої інстанції або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для її задоволення колегія суддів не вбачає. Оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні. Відповідно до статті 316 КАС України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст. ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2025 року - без змін. Судові витрати в порядку статті 139 КАС України розподілу між сторонами не підлягають. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий: І.І. Тарновецький Судді: А.В. Бойко О.А. Шевчук