Постанова 4812 № 482/1851/25

28.04.26 22-ц/812/907/26 Провадження №22-ц/812/907/26 П О С Т А Н О В А Іменем України 28 квітня 2026 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Чистою В.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників цивільну справу №482/1851/25 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест» на рішення, яке ухвалив Новоодеський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Сергієнка Сергія Анатолійовича у приміщенні цього суду 20 лютого 2026 року, дата складання повного судового рішення не зазначена, за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест» про стягнення заборгованості із заробітній платі, компенсації невикористаної відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у с т а н о в и в : У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест» (далі ТОВ «Південь Агро Інвест») про стягнення заборгованості по заробітній платі. Позов мотивований тим, що на підставі наказу №65 від 15 квітня 2020 року її прийнято на роботу завідувачем складу до ТОВ «Південь Агро Інвест». Згідно наказу №199 від 13 грудня 2022 року її звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), що підтверджується записами в трудовій книжці НОМЕР_1 . Під час перебування у трудових правовідносинах ТОВ «Південь Агро Інвест» не виплатив заробітну плату за серпень -грудень 2022 року у розмірі 49725 грн, а також компенсацію за невикористану відпустку за 2021-2022 роки у розмірі 19890 грн. Позивачка вказує, що лише у грудні 2022 року їй було нараховано 12515 грн 20 коп., але їх вона також не отримала. Неодноразово телефоном, а також 23 березня 2025 року, 18 квітня 2025 року вона зверталася до ТОВ «Південь Агро Інвест» з письмовою вимогою щодо виплати їй заборгованості по заробітній платі та виплаті компенсації за невикористану відпустку, у разі невиплати заборгованості просила надати довідку з розрахунками про нараховану, але невиплачену заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку, але до теперішнього часу заборгованість по заробітній платі не виплачена та довідка не надана. Тому розрахунки про розмір заборгованості по заробітній платі та виплаті компенсації за невикористану відпустку визначені з урахуванням заробітної плати за попередні місяці. Крім того, враховуючи період затримки розрахунку при звільненні, відповідач повинен виплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку по день постановлення рішення, але не більш як за шість місяців у розмірі 65139 грн 75 коп. (497,25 грн. х 131 (кількість робочих днів у період з 27 серпня 2022 року по 27 лютого 2023 року). Посилаючись на викладене, позивачка просить стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по заробітній платі за період серпень-грудень 2022 року у розмірі 49725грн, невиплачену компенсації за невикористану відпустку за 2021-2022 роки у розмірі 19890 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 65139 грн 75 коп. У відзиві на позовну заяву відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначив, що 24 лютого 2022 року у зв`язку із початком повномасштабного вторгнення військ рф на територію України більшість працівників були змушені покинути постійне місце роботи. Позивачка також перестала виходити на роботу та виконувати свої посадові обов`язки. Відповідач з метою матеріальної підтримки своїх працівників продовжував до липня 2022 року виплачувати їм заробітну плату. Починаючи з липня 2022 року більшість працівників товариства повернулося до виконання своїх посадових обов`язків, але позивачка так і не вийшла на роботу. ТОВ «Південь Агро Інвест» з 01 липня 2022 року по 13 грудня 2022 року в табелях обліку робочого часу позивачки фіксував пропуск робочих днів. Також 01 липня 2022 року було видано наказ по підприємству №15/1-од про призупинення дії трудового договору з працівником, згідно якого, починаючи з 01 липня 2022 року припинено трудові відносини з ОСОБА_1 до моменту відновлення можливості виконувати роботу. 13 грудня 2022 року позивачка подала заяву про звільнення за власним бажанням. Згідно наказу №199 від 13 грудня по 2022 року ОСОБА_1 була звільнена. Позивачка у спірний період не виконувала посадові обов`язки, покладені на неї трудовим договором, на роботу не виходила, а відтак заробітна плата їй не нараховувалась і не виплачувалась. На підтвердження заявлених вимог щодо стягнення невиплаченої заробітної плати позивачка надала відомості Пенсійного фонду України щодо розміру заробітної плати за формою ОК-5 відносно застрахованої особи позивача. Проте копія довідки з індивідуальних відомостей про застраховану особу, видана управлінням Пенсійного фонду України, не підтверджує наявність заборгованості по заробітній платі та не визначає її розмір. Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 лютого 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені. Стягнуто з ТОВ «Південь Агро Інвест» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за серпень грудень 2022 року включно у сумі 49725 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 65139 грн 75 коп. та компенсацію за невикористану відпустку за 2021-2022 роки у сумі 19890 грн, а разом - ?134754 грн 75? коп. з утриманням з цієї суми податків, зборів та обов`язкових платежів при виплаті.?????? Стягнуто з ТОВ «Південь Агро Інвест» на користь держави 1211 грн 20 коп. судового збору. Рішення суду мотивовано тим, що оскільки позивачка довела, що вона у період з 15 квітня 2020 року по 13 грудня 2022 року перебувала у трудових відносинах із ТОВ «Південь Агро Інвест», проте за серпень грудень 2022 року включно їй не було нараховано і виплачено заробітну плату, а також не виплачено компенсацію за невикористану відпустку, тривалість якої становить 64 днів, тоді як відповідач, у свою чергу, не довів належними допустимим і достовірними доказами, що ОСОБА_1 з 24 лютого 2022 року після початку повномасштабної військової агресії перестала виходити на роботу та виконувати свої посадові обов`язки та не повернулася до виконання своїх посадових обов`язків навіть після того, як повернулися інші працівники і товариство відновило роботу за місцем її роботи, також не доведено наявність підстав для зупинення дії трудового договору з позивачкою, тому суд задовольнив позовні вимоги в повному обсязі. В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково відхилив як доказ невиконання позивачкою трудових обов`язків наказ від 01 липня 2022 року наказ №15/1-од про призупинення дії трудового договору з позивачкою у зв`язку з її відсутністю на робочому місці з 24 лютого 2022 року після введення воєнного стану, згідно якого, починаючи з 01 липня 2022 року призупинено трудові відносини до моменту відновлення можливості виконувати роботу, а також табелі обліку робочого часу за період липень - грудень 2022 року. Так, у відзиві на позовну заяву відповідач наголошував на відсутності позивачки на робочому місці в спірний період, але відповідачка не скористалася своїм правом надати відповідь на відзив та не заперечила проти таких обставин, фактично погодившись з викладеними у ньому аргументами. Крім того, на думку відповідача, суд вийшов за межі своїх повноважень та не маючи достатніх спеціальних знань в галузі почеркознавства, прийшов до помилкового висновку про розбіжність в підписах, виконаних від імені директора ТОВ «Південь Агро Інвест» Тищенка Ф.О., у наказі по підприємству №15/1-од про призупинення дії трудового договору з працівником від 01 липня 2022 року і додатку до нього (список працівників, з якими призупиняється дія трудових договорів) та у наказі №199К/1 про припинення трудового договору (контракту) між ТОВ «Південь Агро Інвест» та ОСОБА_1 від 13 грудня 2022 року. Відповідач наголошує, що при порівнянні підписів директора ТОВ «Південь Агро Інвест» ОСОБА_2 на наказі по підприємству №15/1-од із копією його паспорту, вбачається, що вони є ідентичні, а тому наказ №15/1-од не може ставитися під сумнів. Тому відповідач вважає, що суд помилково дійшов висновку про невідповідність підписів директора ТОВ «Південь Агро Інвест» ОСОБА_2 , виконаних у наказі №15/1-од, а тому і помилково прийшов до висновку про недостовірність такого доказу. Щодо висновку суду необізнаність ОСОБА_1 з цим наказом, відповідач зазначив, що позивачка не з`являлася на роботу з початку повномасштабного вторгнення і жодного контакту з нею не було, що унеможливлювало повідомлення її належним чином. До того ж, з аналізу змісту положень частини 2 статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не вбачається обов`язку направлення працівнику копії рішення про призупинення дії трудового договору. Щодо доводів суду відносно табелювання обліку робочого часу ОСОБА_1 в спірний період, а саме проставлення позначки «П», відповідач зазначає, що згідно примітки 2 Наказу Держкомстату України від 05 грудня 2008 року N 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» Форма носить рекомендаційний характер і складається із мінімальної кількості показників, необхідних для заповнення форм державних статистичних спостережень. При необхідності форма може бути доповнена іншими показниками, необхідними для обліку на підприємстві. Тож в силу відсутності в рекомендаційній формі табелю графи та/або позначення про відсутність на робочому місці працівника через про призупинення дії трудового договору відповідач проставляв саме букву «П» в графі «простою». В той же час матеріалами справи не підтверджується перебування підприємства на простої, а тому надані відповідачем табелі обліку робочого часу не спростовують дійсність наказу про призупинення дії трудового договору із позивачкою. Відповідач також зазначає на пропуску строку звернення з позовом, а саме, що позивачка дізналася про порушення свого права ще у листопаді 2022 року, а тримісячний строк, наданий для такого звернення сплинув навіть з урахуванням встановленого законодавством продовження на час дії карантину, який закінчився 30 червня 2023 року. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить її залишити без задоволення, а рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 лютого 2026 року - залишити без змін, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги не підтверджені належними доказами; ґрунтуються на припущеннях; спрямовані на переоцінку доказів без належних підстав, зводяться до неправильного тлумачення норм права. В суд апеляційної інстанції учасники справи не з`явилися, ОСОБА_1 24 квітня 2026 року через систему «Електронний суд» подала заяву про розгляд справи без її участі у зв`язку із перебуванням у відрядженні, відповідач причини неявки свого представника суду не повідомив. Зважаючи на вимоги частини 6 статті 128, частин 1, 2 статті 130, частини 2 статті 372 ЦПК України, заяву позивачки, колегія суддів визнала повідомлення учасників справи (шляхом направлення судових повідомлень засобами поштового та через підсистему Електронний суд), які не з`явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Вказаним положенням процесуального закону рішення суду першої інстанції відповідає не повною мірою. Як вбачається з матеріалів справи і таке встановив суд першої інстанції, наказом №65 від 15 квітня 2020 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу на посаду завідувача складу до ТОВ «Південь Агро Інвест» (а.с. 6-7). Згідно наказу № 199К/1 від 13 грудня 2022 року її було звільнено з займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, що підтверджується записами в трудовій книжці НОМЕР_1 (а.с. 33). Звернувшись із позовом, ОСОБА_1 просить стягнути з ТОВ «Південь Агро Інвест» невиплачену їй заробітну плату з 01 серпня 2022 року по день звільнення, компенсацію невикористаної відпустки за весь період роботи та середній заробіток на підставі статті 117 КЗпП України за шість місяців. Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилався на те, що з 24 лютого 2022 року дня початку повномасштабного вторгнення на територію України військами рф позивачка ОСОБА_1 на роботу не виходила, свої трудові обов`язки не виконувала, зв`язок з нею був відсутній, тому 01 липня 2022 року роботодавець видав наказ про призупинення з нею дію трудового договору. Частинами першою, четвертою та п`ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У частині першій статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 115 КЗпП України, статті 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України. Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України «Про оплату праці»). Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє по цей день. У пункті 3 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, визначено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30- 34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». 5 березня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Відповідно до пункту 2 розділу «Прикінцеві положення Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «2. Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Таким чином, норми Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. При цьому інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем. Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається, заперечуючи проти стягнення заробітної плати з серпня 2022 року по 13 грудня 2022 року, на підтвердження того, що у спірний період ОСОБА_1 не роботу не виходила, трудові обов`язки не виконувала, ТОВ «Південь Агро Інвест» до відзиву на позовну заяву долучив табелі обліку використання робочого часу (а.с. 35-37), відповідно до яких ОСОБА_1 на роботі була відсутня. Відхиляючи зазначені табелі як докази відсутності позивачки на робочому місці, суд послався на те, що належним доказом невиходу працівника є виключно акт, а позначка літерою «П» як причина такої відсутності означає простій згідно Наказу Держкомстату України від 05 грудня 2008 року N 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці», тоді як доказів перебування ТОВ «Південь Агро Інвест» у простої у справі відсутні. Колегія суддів вважає хибною таку оцінку суду першої інстанції та приймає в цій частині аргументи відповідача в апеляційній скарзі. Згідно частини 2 статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Ведення табельного обліку робочого часу на підприємствах, в установах і організаціях регламентується наказом Держкомстату України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» (далі Наказ № 489). Наказом № 489 передбачено, що у табелі обліку використання робочого часу (типова форма №п-5) робляться відмітки про фактично відпрацьований час, відпрацьовані за місяць години, у тому числі надурочні, вечірні, нічні години роботи та ін., а також інші відхилення від нормальних умов роботи. Крім того, листом Міністерства праці та соціальної політики України «Про роз`яснення деяких питань законодавства» від 13 травня 2010 № 140/13/116-10 зазначено, що ведення табеля обліку використання робочого часу для підприємств є обов`язковим. Зміст вищенаведених норм свідчить про те, що роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи шляхом ведення табеля обліку робочого часу. Отже, враховуючи наведені вище положення КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатного розкладу, розцінок та норм праці, наказів та розпоряджень (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табелю обліку використання робочого часу, розрахунково-платіжних відомостей. Таким чином, згідно з наведеними вище положенням трудового законодавства, роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи шляхом ведення табеля обліку робочого часу. Табель обліку робочого часу є підставою для нарахування заробітної плати працівникам. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Верховний Суд у постанові від 09 вересня 2020 року в справі № 493/2031/17 також дійшов висновку, що належним підтвердженням кількості фактично відпрацьованих годин, є табель обліку використання робочого часу. Згідно долученого відповідачем до відзиву на позовну заяву табелю обліку робочого часу за період з липня 2022 року по грудень 2022 року ОСОБА_1 була відсутня на робочу місці, тобто свої трудові обов`язки не виконувала, тому відповідач законно не нарахував їй заробітну плату за цей період, а позивачка, відповідно, не має права вимагати за цей період заробітну плату (а.с. 35-38). Позивачка такий доказ не спростувала. Так, позиція відповідача щодо відсутності ОСОБА_1 на роботі була викладена у відзиві на позовну заяву, до якої долучені докази, натомість правом на подання відповіді на відзив відповідно до статті 179 ЦПК України ОСОБА_1 не скористалася, заперечень щодо відсутності на роботі не виклала, фактів щодо виконання роботи, передбаченої трудовим договором з відповідачем у спірний період часу, ні суду першої інстанції ні у відзиві на апеляційну скаргу не виклала, обмежившись у ньому лише посиланням на ненадання відповідачем, на її думку, доказів відсутності на роботі, сама відповідних доказів не долучила. Тому апеляційний суд відхиляє доводи відзиву на апеляційну скаргу та вважає, що табель обліку робочого часу належить до первинної облікової документації підприємств, установ, організацій, на підставі якого формується розрахунково-платіжна відомість і проводиться розрахунок з працівником, а відтак апеляційний суд приймає у якості належного, допустимого та достовірного доказу наданий відповідачем табель, який підтверджує, що позивачка була відсутня на робочому місці. Колегія суддів вважає помилковим посилання суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні на висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 20 червня 2024 року у справі № 643/1959/22, оскільки в цій справі вирішувалось питання законності звільненні працівника з роботи за прогул і документальне оформлення цього факту, тоді як у справі, яка переглядається, необхідно встановити правильність обліку робочого часу працівника. Крім того, Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачена можливість призупинення дії трудового договору. Згідно частини 1 статті 13 цього закону призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв`язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором. Під час та за період призупинення дії трудового договору роботодавець не зобов`язаний виплачувати працівнику заробітну плату, здійснювати гарантійні та компенсаційні виплати (крім сум, які належали такому працівнику на день призупинення дії трудового договору) і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і трудовим договором (у тому числі надавати, оплачувати та компенсувати будь-які відпустки, дні відпочинку, допомогу по тимчасовій непрацездатності, подавати відповідні заяви-розрахунки, передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування). В силу частини 3 статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у разі незгоди працівника (працівників) із наказом (розпорядженням) роботодавця про призупинення дії трудового договору працівником або профспілкою за дорученням працівника (працівників) відповідний наказ (розпорядження) може бути оскаржений до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу, який, вивчивши зміст наказу (розпорядження) та підстави для його видання, за погодженням з військовою адміністрацією може внести роботодавцеві припис про скасування відповідного наказу (розпорядження) або про усунення порушення законодавства про працю іншим шляхом, що є обов`язковим до виконання роботодавцем протягом 14 календарних днів з дня отримання такого припису. Як убачається з матеріалів справи, наказом № 15/1-ОД від 01 липня 2022 року було призупинено дію трудового договору з ОСОБА_1 до відновлення можливості виконувати роботу, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану (а.с. 32). Наказ про призупинення дії трудового договору позивачка не оскаржила в установленому законом порядку, його законність в суді першої інстанції не спростувала, тому колегія суддів вважає, що суд в порушення положень статей 12, 13 ЦПК України щодо змагальності та диспозитивності цивільного процесу вдався до оцінки правомірності цього наказу. Зокрема, фактично перебравши на себе функцію судового експерта, зробив висновок про сумнівність належності підпису на наказі директору ТОВ «Південь Агро Інвест» та вважав цей доказ недостовірним. Колегія суддів вважає також помилковим висновок суду першої інстанції про те, що табелювання обліку робочого часу позивачки, де в спірний період відповідач проставляв «П», означає простій підприємства, оскільки згідно примітки 2 Наказу № 489 Форма обліку носить рекомендаційний характер і складається із мінімальної кількості показників, необхідних для заповнення форм державних статистичних спостережень. При необхідності форма може бути доповнена іншими показниками, необхідними для обліку на підприємстві. Тож через відсутність в рекомендаційній формі табелю графи та/або позначення про відсутність на робочому місці через призупинення дії трудового договору відповідач міг використати для обліку відсутності на роботі літеру «П» в графі «простою». В той же час матеріалами справи не підтверджується перебування підприємства у простої, а тому надані відповідачем табелі обліку робочого часу не спростовують дійсність наказу про призупинення дії трудового договору із позивачкою. За такого як наказ про призупинення дії трудового договору з позивачкою, так і табелі обліку робочого часу підтверджують відсутність її на роботі з серпня по 13 грудня 2022 року, з підстав, які не передбачають збереження заробітної плати, що є підставою для відмови у позові про стягнення за цей період заборгованості. Щодо позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку. Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про відпустки» заробітна плата працівникам за весь час відпустки виплачується до початку відпустки, якщо інше не передбачено законодавством, трудовим або колективним договором. Порядок обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, відпустки у зв`язку з усиновленням дитини, відпустки для підготовки та участі в змаганнях, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи та компенсації за невикористані відпустки, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Частиною 1 статті 24 цього ж закону передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Механізм обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки та компенсації за невикористані відпустки визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №

100. Згідно із наказом №199К/1 про припинення трудового договору (контракту) між ТОВ «Південь Агро Інвест» та ОСОБА_1 від 13 грудня 2022 року за бажанням працівника невикористана відпустка позивачки складає 64 дні. Суд погодився з вимогою позивачки в цій частині та стягнув з відповідача 19890 грн. компенсації невикористаної відпустки. Власного розрахунку такої компенсації відповідач не наводить, будь-яких заперечень суми компенсації, яку зазначила позивачка, спростування її розрахунку в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі не виклав. Тому апеляційний суд не вбачає підстав для зміни або скасування рішення в частині стягнення суми компенсації невикористаної відпустки. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, позивачка стверджувала в позовній заяві, що при звільненні відповідач не провів з нею розрахунок, зокрема не виплатив на день звернення з позовом, який розглядається, компенсацію за невикористану відпустку. Відповідач на спростування таких тверджень доказів, а саме щодо проведення повного розрахунку при звільненні, суду не надав. Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивачки) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. На підставі аналізу наведених норм права можна дійти такого висновку. Законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов`язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо). Зокрема, у випадку розірвання трудового договору з ініціативи працівника останній набуває право на отримання грошової компенсації за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України. Згідно із статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Оскільки судами встановлено та відповідачем не спростовано, що в день звільнення 13 грудня 2022 року остаточний розрахунок з відповідачкою не був проведений, а саме виплачена сума компенсації днів невикористаної відпустки в розмірі 19890 грн., наявні підстави для стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З огляду на положення частини 1 статті 117 КЗпП України ОСОБА_1 має право на виплату середнього заробітку за 6 місяців, що передували зверненню з позовом до суду, що становить 180 днів. Виходячи із визначеного судом середньоденного заробітку 571 грн., розмір якого відповідач не спростовує, ця компенсація становить 74230 грн. Суд першої інстанції при вирішення зазначених позовних вимог не врахував наступні правові позиції Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). Розвиваючи цю тезу, Велика Палата Верховного Суду провела аналогію між відшкодуванням за статтею 117 КЗпП України та такими цивільно-правовими інститутами, як збитки та неустойка. Суд зазначив, що дійсний розмір збитків працівника від затримки розрахунку довести складно або неможливо. Тому законодавець з метою захисту інтересів постраждалої сторони встановлює правила, що дозволяють стягнути компенсацію у заздалегідь визначеному розмірі (середній заробіток) у спрощеному порядку, без необхідності доведення працівником точного розміру його втрат (пункти 83, 84, 86 постанови). Таке правове регулювання подібне до інституту неустойки (статті 549-552 ЦК України), яка також є способом забезпечення виконання зобов`язання та компенсації втрат кредитора без доведення їх розміру. Водночас аби неустойка не набула ознак каральної санкції, цивільне законодавство надає суду право зменшити її розмір, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (частина третя статті 551 ЦК України). Це право суду є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 85 постанови). Отже, ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України». У постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: «Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

91. Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

92. Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

93. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

94. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. […]

98. Як було зазначено вище, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

99. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності. […]

104. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами колегії суддів Касаційного цивільного суду щодо наявності підстав для відступу від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та вважає за необхідне сформулювати такий правовий висновок.

105. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

106. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.» Враховуючи конкретні обставини справи, що переглядається, розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін, недоведеність позивачкою частини позовних вимог, апеляційний суд вважає, що на її користь в якості середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно стягнути 5000 грн., що буде пропорційним до заборгованої суми, забезпечить справедливий баланс інтересів сторін трудових правовідносин, буде відповідати принципу розумності. Щодо аргументу апеляційної скарги про пропуск позивачкою строків звернення до суду за захистом трудових прав. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів визначені статтею 233 КЗпП України. Так, частинами 1 та 2 статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Крім того частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні таких вимог, відсутні підстави для обговорення дотримання позивачкою строків звернення до суду з цими вимогами. Стосовно позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, яка мала б бути виплачена при звільненні працівника з роботи, апеляційний суд виходить з положень частини 2 статті 233 КЗпП України та вважає, що за відсутності у справі доказів одержання ОСОБА_1 письмового повідомлення від відповідача про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, відсутні підстави вважати, що нею пропущений передбачений законом тримісячний строк для звернення до суду. Стосовно стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні, то оскільки відповідач не довів, що такий розрахунок був проведений, позивачка також не пропустила строк звернення до суду з урахуванням обмеження таких вимог відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України шістьма місяцями. Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, неповно з`ясував обставини, що мають значенні для справи, неправильно застосував норми матеріального права та припустився порушень вимог процесуального закону при вирішенні позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки при звільненні, а тому в силу пунктів 1, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України рішення суду необхідно скасувати в частині позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати, ухвалити нове судове рішення в цій частині про часткове задоволенні позовних вимог, а також змінити рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду в частині скасовано та ухвалено нове, в частині змінено, є підстави для розподілу апеляційним судом судових витрат. В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При зверненні з позовом до суду ОСОБА_1 судовий збір не сплачувала. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір». Так, в силу пункту 1 частини 1 статті 5 цього закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Тому позивачка не є такою, що звільнена від судового збору за вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (див. постанову Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 243/9875/17 (провадження № 61-46715св18). З урахуванням ставок судового збору, визначених підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» в суді першої інстанції судовий збір за подання позову ОСОБА_1 з ціною позову 134754 грн. 75 коп. мав складати 1347,55 грн., а в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 651 грн. 40 коп. Позовні вимоги ОСОБА_1 в цілому задоволені на 18,46%, в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на 7,68%. Тому з відповідача необхідно стягнути в дохід держави 248 грн. 76 коп. судового збору, що підлягав сплаті в суді першої інстанції (1347 грн. 55 коп. х 18,46%), а з позивачки на користь держави слід стягнути 601 грн. 37 коп. за вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (651 грн. 40 коп. х (100%-7,68%). Відповідач за подання апеляційної скарги сплатив 1617 грн. 05 коп., тому з урахуванням розміру задоволених вимог йому слід повернути всього 1318 грн. 54 коп. (1617 грн. 05 коп. х 81,54%), з яких з позивачки - 721 грн. 64 коп., 596 грн. 980 коп. компенсувати за рахунок держави на підставі частини 7 статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест» задовольнити частково. Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 лютого 2026 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення. В позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест» про стягнення заборгованості із заробітній платі відмовити. Рішення суду в частині стягнення компенсації невикористаної відпустки залишити без змін. Рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розподілу судових витрат змінити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест», ЄДРПОУ 41107067, адреса: 57440, Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с. Калинівка, вул. Центральна, 1, на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , 5000 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнути в дохід держави: з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована: АДРЕСА_1 , 601 грн. 37 коп. судового збору, з Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест», ЄДРПОУ 41107067, адреса: 57440, Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с. Калинівка, вул. Центральна, 1, - 248 грн. 76 коп. судового збору. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована: АДРЕСА_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест», ЄДРПОУ 41107067, адреса: 57440, Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с. Калинівка, вул. Центральна, 1, 721 грн. 64 коп. судового збору. Компенсувати Товариству з обмеженою відповідальністю «Південь Агро Інвест», ЄДРПОУ 41107067, адреса: 57440, Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с. Калинівка, вул. Центральна, 1, за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 596 грн. 90 коп. судового збору Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська ________________________________________ Повна постанова складена 30 квітня 2026 року