Постанова 4854 № 400/12127/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/12127/25 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., судді Джабурія О.В., судді Вербицької Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління ДПС у Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року, прийняте у складі суду судді Брагар В.С. в місті Миколаїв, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Миколаївській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на стягнення середньої заробітної плати та моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Миколаївській області, в якому просила суд: - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДПС у Миколаївській області від 09.10.2025 №249-о про звільнення ОСОБА_1 ; - поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу супроводження судових спорів за результатами планових та камеральних перевірок управління правового забезпечення ГУ ДПС у Миколаївській області з 10.10.2025; - стягнути з Головного управління ДПС у Миколаївській області середній заробіток за час затримки виконання Постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 у справі №400/286/25 в частині поновлення мене на посаді з 27.08.2025 по дату ухвалення судового рішення у справі № 400/12127/25; - стягнути з Головного управління ДПС у Миколаївській області вихідну допомогу при звільненні в розмірі двох середньомісячних заробітних плат, а саме 86480,00 грн.; - стягнути з Головного управління ДПС у Миколаївській області середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 10.10.2024 по дату ухвалення судового рішення; - допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць; - стягнути моральну шкоду в розмірі 120000 грн., спричинену дискримінацією, мобінгом (цькуванням), незаконними звільненнями та невиконанням постанови ПААС; - стягнути з Головного управління ДПС у Миколаївській області середній заробіток в сумі 39309 грн за час затримки виплати позивачу, як звільненому працівникові, належних сум з 09.10.2025 по день фактичного розрахунку 28.10.2025. Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідач протиправно звільнив її з посади під час скорочення кількості посад у відділі супроводження судових спорів за результатами планових та камеральних перевірок управління правового забезпечення Головного управління ДПС у Миколаївській області. Роботодавець залишив поза увагою досвід роботи на державній службі та в юридичній сфері, в тому числі у сфері представлення інтересів в судах. Крім того, наявна додаткова вища економічна освіта дозволяє позивачу більш впевнено орієнтуватися в податковому законодавстві, що в свою чергу призводить до вищої продуктивності праці, самостійності під час виконання поставлених завдань та в кінцевому результаті має наслідком прийняття ефективних та результативних рішень. Отже, під час її звільнення з посади, ГУ ДПС у Миколаївській області порушено вимоги частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) та статті 42 КЗпП України, якими передбачено вираховування переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством про працю. Також позивач не погоджується з розміром виплаченої вихідної допомоги при звільненні. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 20 квітня 2026 року, позов ОСОБА_1 було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДПС у Миколаївській області від 09.10.2025 №249-о Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу супроводження судових спорів за результатами планових та камеральних перевірок управління правового забезпечення ГУ ДПС у Миколаївській області. Стягнуто з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 10.10.2025 по дату ухвалення судового рішення. Стягнуто з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 5000 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частинах: поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу супроводження судових спорів за результатами планових та камеральних перевірок управління правового забезпечення ГУ ДПС у Миколаївській області; стягнення з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Головне управління ДПС у Миколаївській області звернулось до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає оскаржуване рішення суду таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його в частині задоволених позовних вимог та постановити нове судове рішення, яким у задоволені позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу апелянт зазначає, що відповідач повністю виконав обов`язок щодо працевлаштування, запропонувавши позивачці всі наявні вакансії, що підтверджується письмовими пропозиціями та чотирма актами про відмову позивачки від їх ознайомлення. Обов`язок застосування статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишенні на роботі при скороченні чисельності штату працівників, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у позивачки відсутній, оскільки на ці посади одночасно з нею не претендували інші працівники. Апелянт також зазначає, що оцінка кваліфікації працівників є виключною компетенцією роботодавця, тому суд вчинив протиправне втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень. Також вказує, що вимога щодо стягнення моральної шкоди є безпідставною через повну відсутність доказів немайнових втрат та ігнорування судом статті 237-1 КЗпП України, яка вимагає обов`язкового встановлення фактів мобінгу або дискримінації. 22 травня 2026 року до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Миколаївській області, в якій позивачка просить суд апеляційної інстанції в задоволенні апеляційної скарги ГУ ДПС у Миколаївській області відмовити, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 по справі № 400/12127/25 скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог позивача та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 також звернулася до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає оскаржуване рішення суду таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його в частині відмови у задоволені позовних вимог та постановити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу позивач зазначає, що рішення суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення є законним, оскільки роботодавець повторно порушив процедуру звільнення працівника за статтею 42 КЗпП України, не здійснивши належного порівняльного аналізу кваліфікації та продуктивності праці працівників та проігнорувавши переважне право позивачки на залишення на роботі. Крім того, відповідач не виконав належним чином обов`язок щодо працевлаштування, запропонувавши повний перелік вакантних посад за тридцять хвилин до закінчення останнього робочого дня, що свідчить про штучне створення умов для звільнення та формальний характер попереднього поновлення позивачки на посаді. Також позивачка вказує на те, що суд першої інстанції припустився процесуальної помилки, не зазначивши в резолютивній частині рішення конкретну суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також безпідставно та невідповідно до критеріїв розумності та тривалості порушених прав зменшив розмір відшкодування моральної шкоди, спричиненої системним мобінгом та затримками розрахунків. 21 травня 2026 року до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив Головного управління ДПС у Миколаївській області на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якій відповідач просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 у справі № 400/12127/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог позивача - залишити без змін. Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати частково з огляду на таке. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено колегією суддів, на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 по справі №400/286/25 ГУ ДПС у Миколаївській області наказом від 27.08.2025 №193-о "Про виконання рішення суду та поновлення на посаді ОСОБА_1 " скасовано наказ ГУ ДПС від 12.12.2024 №467-о "Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ", поновлено ОСОБА_1 з 24.12.2024 на посаді. Також, 27.08.2025 позивачу було вручено попередження про припинення державної служби та пропозиції переведення на ряд посад головного державного інспектора в інших відділах і управліннях. Одночасно з попередженням про звільнення від 27.08.2025, ОСОБА_1 запропоновано переведення на інші рівнозначні посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, а саме: 1. головного державного інспектора відділу перевірок основних галузей економіки, у сфері матеріального виробництва, торгівлі та послуг управління податкового аудиту ГУ ДПС у Миколаївській області; 2. головного державного інспектора відділу позапланових перевірок ризикових платників управління податкового аудиту ГУ ДПС у Миколаївській області; 3. головного державного інспектора відділу контролю за виробництвом та обігом пального управління контролю за підакцизними товарами ГУ ДПС у Миколаївській області; 4. головного державного інспектора відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб та єдиного внеску управління оподаткування фізичних осіб ГУ ДПС у Миколаївській області; 5. головного державного інспектора відділу перевірок податкових агентів управління оподаткування фізичних осіб ГУ ДПС у Миколаївській області; 6. головного державного інспектора Первомайського відділу податків і зборів з фізичних осіб та проведення камеральних перевірок управління оподаткування фізичних осіб ГУ ДПС у Миколаївській області. При цьому, ОСОБА_1 на пропозиції для переведення на інші рівнозначні посади державної служби від 27.08.2025 зазначила, що «на протязі 30 календарних днів з момента ознайомлення надам відповідь щодо погодження або відмови від переведення». В доповнення до Пропозиції від 27.08.2025, ГУ ДПС у Миколаївській області 29.08.2025 повідомило ОСОБА_1 про наявність вакантної посади головного державного інспектора відділу перевірок податкових агентів управління оподаткування фізичних осіб ГУ ДПС у Миколаївській області з 29.08.2025. Позивач на зазначену пропозицію від 29.08.2025 надала свої пояснення, що «надання зазначеної пропозиції суперечить вимогам мотивувальної частини постанови ПААС від 23.07.2024». В доповнення до Пропозиції від 27.08.2025, ГУ ДПС у Миколаївській області 15.09.2025 втретє надало ОСОБА_1 пропозиції для переведення на наявні вакантні посади головного державного інспектора відділу позапланових перевірок оподаткування фізичних осіб та розгляду звернень платників податків управління оподаткування фізичних осіб ГУ ДПС у Миколаївській області та головного державного інспектора відділу надання адміністративних послуг, організації роботи та документообігу Баштанської державної податкової інспекції ГУ ДПС у Миколаївській області. На вищезазначену пропозицію позивач надала пояснення, що «зазначена пропозиція не відповідає вимогам постанови ПААС від 23.07.2025 та ухвалі ПААС від 25.08.2025 у справі №400/286/25». Наказом Головного управління ДПС У Миколаївській області від 09.10.2025 №249-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 , 09.10.2025 з посади головного державного інспектора відділу супроводження судових спорів за результатами планових та камеральних перевірок управління правового забезпечення Головного управління ДПС У Миколаївській області у зв`язку із скороченням чисельності і штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Головного управління ДПС у Миколаївській області, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VІІІ. Не погоджуючись із звільненням, позивачка звернулася до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем під час звільнення позивача у зв`язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» не було дотримано вимог частини третьої цієї статті, що проявилося у невиконанні обов`язку щодо пропонування позивачу всіх наявних вакантних посад відповідного або нижчого рівня, які вона могла обійняти з урахуванням своєї кваліфікації та професійних компетентностей, а також належно не проведено порівняльний аналіз переважного права на залишення на роботі згідно зі статтею 42 КЗпП України, що є істотним порушенням процедури припинення державної служби та підставою для скасування спірного наказу, поновлення особи на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України. При цьому, суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання попереднього судового рішення та затримки розрахунку при звільненні через відсутність вини державного органу та доведеність фактів вчинення ним усіх залежних дій, як і правильність самостійного обрахунку відповідачем вихідної допомоги згідно з Порядком № 100, одночасно зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди до 5000 гривень з урахуванням принципів розумності, співмірності та справедливості. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Перевіряючи правомірність висновків суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000 грн та доводи апеляційної скарги Головного управління ДПС у Миколаївській області щодо безпідставності вказаних вимог, колегія суддів виходить з наступного. Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Відповідно до частини першої статті 201 Цивільного кодексу України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Колегія суддів зазначає, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. Суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем. Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10.04.2019 у справі №464/3789/17, від 27.11.2019 у справі №750/6330/17. Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач двічі поспіль зазнала звільнення з посади з боку відповідача (23.12.2024 та повторно 09.10.2025). Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 у справі №400/286/25 перше звільнення визнано протиправним через порушення відповідачем норм щодо визначення переважного права на залишення на посаді, а позивача поновлено на роботі. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивачем не надано офіційних медичних документів на підтвердження фізичних чи психічних страждань, адже чинне законодавство не містить імперативної вимоги про обов`язкове надання висновків медичних експертиз чи медичних довідок для підтвердження факту завдання моральної шкоди у трудових правовідносинах. Сам факт протиправного звільнення особи з публічної служби, тривале невиконання рішення суду про поновлення на роботі та необхідність захисту своїх прав у судовому порядку свідчать про тривалу невизначеність та душевні страждання особи, що є очевидними за даних обставин. Також безпідставними є посилання відповідача на майнову декларацію позивача в Єдиному державному реєстрі декларацій як на доказ наявності у неї засобів до існування, що нібито виключає заподіяння моральної шкоди. Наявність чи відсутність у особи особистих грошових активів та заощаджень не є правовою підставою для звільнення суб`єкта владних повноважень від цивільно-правової відповідальності за протиправні дії та не зменшує обсягу негативних наслідків, спричинених незаконним звільненням. Критерії майнового стану потерпілого не є визначальними при встановленні факту порушення немайнових прав особи державним органом. Щодо визначення розміру такого відшкодування, колегія суддів зазначає, що оцінка моральної шкоди за своєю природою є суб`єктивною, оскільки не існує точних критеріїв для вимірювання психічного болю чи душевних страждань у грошовому еквіваленті. Разом з тим, сума відшкодування не може бути джерелом збагачення або формою покарання відповідача, а її розмір має бути чітко співмірним із зазнаними негативними наслідками та відповідати критеріям розумності, виваженості й справедливості. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає безпідставними та надмірними вимоги апеляційної скарги позивачки про збільшення суми відшкодування моральної шкоди до 120 000 грн, оскільки вказаний розмір не обґрунтований належними та допустимими доказами, які б свідчили про настання для неї незворотних чи критичних наслідків, що виходили б за межі звичайних негативних переживань, пов`язаних із трудовим спором та процедурою звільнення. При цьому визначена судом першої інстанції сума у розмірі 5 000 грн повністю відповідає характеру і тривалості порушених прав позивачки, ступеню вини відповідача та є адекватною компенсацією за перенесені душевні страждання та стан невизначеності. З огляду на вищезазначене, доводи апеляційної скарги Головного управління ДПС у Миколаївській області, як і доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в цій частині є необґрунтованими та не ведуть до скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 5000 грн. Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, колегія суддів виходить з наступного. За приписами частини шостої статті 43 Конституції України, якій кореспондує стаття 5-1 КЗпП України, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Частина перша статті 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Принцип обов`язковості судових рішень в адміністративному судочинстві закріплено у статті 14 КАС України, відповідно до частини першої якої судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. За приписами частин другої, третьої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом. Указана норма кореспондує положенням статті 370 КАС України, згідно з якою судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (зокрема, статтею 236 КЗпП України). За правилами частин першої та сьомої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Аналогічне правило щодо негайного виконання рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби також закріплене в пункті 3 частини першої статті 371 КАС України. За умовами статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Тобто відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Судом першої інстанції встановлено, що ГУ ДПС у Миколаївській області наказом від 27.08.2025 №193-о "Про виконання рішення суду та поновлення на посаді ОСОБА_1 " скасовано наказ ГУ ДПС від 12.12.2024 №467-о "Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ", поновлено ОСОБА_1 з 24.12.2024 на посаді, наказано виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 298748,40 грн, забезпечено ОСОБА_1 робочим місцем та наказано проводити табелювання обліку робочого часу ОСОБА_1 . Запис про скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та поновлення на посаді внесено до її трудової книжки. Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що спір щодо стягнення з ГУ ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 у справі №400/286/25 є предметом розгляду у справі №400/9125/25. Колегія суддів з цього приводу зазначає, що вказані вимоги дійсно не можуть бути предметом розгляду у даній справі, оскільки питання про виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі має вирішуватися судом, який ухвалив відповідне рішення про поновлення, у порядку здійснення судового контролю за виконанням судового рішення або шляхом подання відповідної заяви в межах тієї ж справи, у якій було ухвалено рішення про поновлення. Розгляд таких вимог у межах даної справи призведе до порушення встановленого законом процесуального порядку та виконання одного й того самого судового рішення двічі. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача в частині вказаних вимог підлягає залишенню без задоволення. Щодо позовних вимог про стягнення з Головного управління ДПС у Миколаївській області вихідної допомоги при звільненні в розмірі двох середньомісячних заробітних плат, а саме 86 480,00 грн, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат. Правила обчислення середньої заробітної плати для випадків виплати вихідної допомоги визначені Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. Згідно з абзацами третім та четвертим пункту 8 Порядку № 100, у разі якщо чинним законодавством передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі кількох середньомісячних заробітних плат, середньомісячна заробітна плата обчислюється шляхом множення середньоденного заробітку на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. При цьому середньомісячне число робочих днів розраховується діленням сумарної кількості робочих днів за графіком роботи установи за останні два календарні місяці на два. Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів за цей період. Судом першої інстанції встановлено, що згідно з довідкою про доходи від 22.10.2025 № 138/14-29-10-02-05, виданою Головним управлінням ДПС у Миколаївській області, заробітна плата Позивача за серпень 2025 року та вересень 2025 року (як останні два календарні місяці, що передували звільненню) склала 18 186,76 грн. Кількість фактично відпрацьованих Позивачем днів за цей період становить 18 робочих днів. Розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 1 010,38 грн (18 186,76 грн / 18 відпрацьованих днів). Водночас, відповідно до абзаців третього та четвертого пункту 8 Порядку № 100, у разі коли чинним законодавством передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі кількох середньомісячних заробітних плат, середньомісячна заробітна плата обчислюється шляхом множення середньоденного заробітку на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. При цьому середньомісячне число робочих днів розраховується діленням сумарної кількості робочих днів за графіком роботи установи за останні два календарні місяці на два. Враховуючи викладені вимоги Порядку № 100, середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді для позивача становить 21,5 днів (43 робочих дні за графіком / 2 місяці = 21,5 днів). Таким чином, розмір однієї середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 складає 21723,17 грн (1010,38 грн х 21,5 днів = 21723,17 грн). Оскільки відповідно до частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» вихідна допомога виплачується у розмірі двох середньомісячних заробітних плат, загальна сума вихідної допомоги, яка підлягала виплаті позивачу у зв`язку зі звільненням на підставі пункту 1 частини першої статті 87 вказаного Закону, становить 43446,34 грн (21723,17 грн х 2 = 43446,34 грн). З огляду на наведене, належна позивачу сума вихідної допомоги становить саме 43446,34 грн, а доводи ОСОБА_1 щодо необхідності стягнення вихідної допомоги у розмірі 86480,00 грн є необґрунтованими та такими, що базуються на невірному тлумаченні та застосуванні норм Порядку №

100. Щодо апеляційної скарги позивачки в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 39 309,00 грн за період з 09.10.2025 по 28.10.2025, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку настає у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно з довідкою ГУ ДПС у Миколаївській області від 10.10.2025 №134/14-29-10/02-05, сума розрахунку при звільненні позивачки станом на 09.10.2025 склала 47 018,62 грн (нараховано заробітну плату за відпрацьований час, надбавки, компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу), а сума до виплати за вирахуванням утриманих податків і зборів становила 36 168,62 грн. Зазначена сума коштів у повному обсязі була сплачена позивачці 10.10.2025, що підтверджується платіжною інструкцією від 10.10.2025 № 3096 (а.с. 101). Таким чином, відповідач вжив усіх залежних від нього заходів для проведення поточного розрахунку при звільненні працівника. Аргументи позивачки про те, що належною до виплати при звільненні сумою в розумінні статті 116 КЗпП України є також заборгованість із виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за попередній період (з 24.12.2024 по 23.07.2025 у розмірі 298 748,40 грн, стягнута постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2025 у справі №400/286/25), колегія суддів відхиляє з огляду на таке. ГУ ДПС у Миколаївській області є органом державної влади, фінансування якого здійснюється виключно за рахунок коштів Державного бюджету України через рахунки, відкриті в органах Державної казначейської служби України. Порядок та строки виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів врегульовано Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» №4901-VI та Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або довірителів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2011 № 845 (далі - Порядок № 845). Як вбачається з матеріалів справи, на виконання судового рішення у справі №400/286/25 позивачка самостійно звернулась із заявою від 25.08.2025 до ГУ ДКСУ у Миколаївській області про прийняття виконавчого листа до виконання. Листом від 28.08.2025 №07.1-06/2-06/6408 Казначейство зобов`язало ГУ ДПС у Миколаївській області надати інформацію про рахунки та коди бюджетної класифікації для безспірного списання коштів, яку відповідач надав у встановлений п`ятиденний строк листом від 01.09.2025 №8292/5/14-29-10-06. Безспірне списання коштів на користь позивачки з рахунку відповідача за КПКВК 3507090 «Виконання судових рішень на користь фізичних та юридичних осіб» було здійснено безпосередньо органами Казначейства двома траншами: 21.10.2025 у розмірі 196 418,99 грн (платіжні інструкції №№ 156, 157, 158) та 28.10.2025 у розмірі 102 329,41 грн (платіжні інструкції №№ 159, 160, 161). Колегія суддів наголошує, що в межах спірних правовідносин відповідач не наділений повноваженнями здійснювати контроль або вносити зміни до процедури та графіку безспірного списання коштів, яке за законом покладено виключно на органи Державної казначейської служби України. Будь-яких протиправних дій чи бездіяльності з боку ГУ ДПС у Миколаївській області, які б призвели до затягування процесу виконання судового рішення, судом не встановлено, а відповідачем повністю дотримано вимоги Порядку № 845 щодо взаємодії з органом Казначейства. За таких обставин, оскільки затримка у виплаті раніше стягнутого судом середнього заробітку за минулий період обумовлена виключно специфікою встановленого законом механізму казначейського обслуговування та безспірного списання коштів, у діях відповідача відсутня вина як обов`язкова умова для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правомірного та обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог у цій частині, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивачки в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 39 309,00 грн підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у цій частині - залишенню без змін. Щодо позовних вимог про стягнення з Головного управління ДПС у Миколаївській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період з 10.10.2025 по дату ухвалення судового рішення, а саме по 19.03.2026 року, колегія суддів виходить з наступного. Так, як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу Судом першої інстанції встановлено, що позивача звільнено з державної служби 09.10.2025 на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Період вимушеного прогулу, який підлягає оплаті із розрахунку середнього заробітку, тривав з 10.10.2025 по день ухвалення рішення судом першої інстанції тобто по 19.03.2026. Задовольняючи позовні вимоги у цій частині, суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність відповідача та зазначив у резолютивній частині рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 10.10.2025 по день ухвалення рішення суду, однак не вказав конкретного грошового розміру (суми) стягнення, обмежившись лише посиланням на період вимушеного прогулу. Так, до застосування у цій частині підлягають положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі Порядок № 100). Абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100 встановлено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Як уже було встановлено колегією суддів та підтверджено матеріалами справи, розмір середньоденної заробітної плати позивачки становить 1 010,38 грн. У період вимушеного прогулу з 10.10.2025 по 19.03.2026 кількість робочих днів становить 114 робочих днів (у жовтні 2025 року - 16 днів, у листопаді 2025 року - 20 днів, у грудні 2025 року - 22 дні, у січні 2026 року - 22 дні, у лютому 2026 року - 20 днів, у березні 2026 року -14 днів). Таким чином, загальний розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивачки, становить 115 183,32 грн (1 010,38 грн х 114 робочих днів). Доводи апеляційної скарги Головного управління ДПС у Миколаївській області в частині заперечення проти стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу базуються виключно на твердженнях про правомірність наказу про звільнення. Оскільки судом першої інстанції встановлено протиправність звільнення позивачки та наявність підстав для її поновлення на посаді, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є імперативним наслідком, передбаченим частиною другою статті 235 КЗпП України. З огляду на викладене, судове рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без визначення суми підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про стягнення з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь Позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 115 183,32 грн. За таких обставин, оцінивши в сукупності доводи апеляційних скарг та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Головного управління ДПС у Миколаївській області підлягає залишенню без задоволення, водночас, апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України). Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 292, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року - задовольнити частково. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі № 400/12127/25 по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Миколаївській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на стягнення середньої заробітної плати та моральної шкоди - скасувати в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період з 10.10.2025 по дату ухвалення судового рішення. Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким стягнути з Головного управління ДПС у Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 10.10.2025 по 19.03.2026 у розмірі 115 183,32 грн (сто п`ятнадцять тисяч сто вісімдесят три гривні 32 копійки). В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі № 400/12127/25 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: О.В. Джабурія Суддя: Н.В. Вербицька